Віртуальна армія Путіна – як їй опиратися?

Чому глобальні комунікаційні корпорації фактично беруть участь в інформаційній війні з Україною на боці Кремля?

Ясна річ, самі гіганти — відеохостинг YouTube, який є частиною Google, і соціальна мережа Meta/Facebook дану співучасть категорично заперечують. Навпаки, вони широко піаряться на протистоянні Путіну, засуджуючи на словах війну, яку Росія розв’язала проти України.

Так, генеральний директор YouTube С’юзен Воджицькі, нещодавно виступаючи на економічному форумі в Давосі повідомила, що відеохостинг, яким вона керує, видалив уже понад 70 тисяч відеороликів і 9 тисяч каналів, які розповсюджували фейки про війну на території України та порушували правила платформи.

Ці неймовірні цифри Воджицькі назвала, намагаючись обґрунтувати необхідність продовжувати роботу YouTube у Росії. Адже, за її словами, небажання йти з російського ринку породжене винятково громадянською позицією керівництва хостингу: прагненням забезпечити росіянам доступ до незалежної інформації, боротися з дезінформацією, яку розповсюджує Кремль.

Воджицькі говорила це з таким переконанням, що ті, хто не стикався з цензурою YouTube, легко могли їй повірити. Зате ті, хто мав із нею справу на практиці та має уявлення про її роботу, прекрасно знають і місцевого диявола, і того, який зазвичай мешкає в малопомітних складках місцевості. І знають, що цей диявол перебуває на службі у Кремля.

У гонитві за прибутком

Безкоштовних хостингів і соцмереж не буває — це так само очевидно, як відсутність у нашій реальності безкоштовних сніданків. Але ця істина часто зникає з поля зору звичайного користувача YouTube/FB/Google. Тим часом, YouTube — зовсім не група волонтерів-ентузіастів. Його річний дохід впритул підійшов до позначки $20 млрд.

То звідки він береться, якщо доступ на YouTube для користувачів початкового рівня безкоштовний? З провайдерами все зрозуміло: ви платите їм гроші, щоб отримати доступ до світової мережі. А хто платить YouTube за те, щоб ви могли мандрувати його просторами в пошуках цікавого для вас відеоролика або розміщувати там свої? Адже цю можливість, якою щомісяця користуються понад 2,5 млрд людей у всьому світі, забезпечують тисячі працівників, що сидять у будівлях, набитих обладнанням на мільярди доларів. Звідки гроші на все це?

Гроші дають реклама і торгівля масивами даних користувачів. Саме масивами — на ваші персональні дані ніхто не зазіхає (принаймні законним чином). Але масиви даних про пошукові запити і перегляди різного відеоконтенту дозволяють судити про теми, які цікавлять людей у цьому регіоні. Це і є BigData у дії і Клондайк для рекламістів/політтехнологів. Крім того, за гроші можна збільшити частоту пропозицій своїх роликів, а також підняти їхню позицію у стовпці пошуку користувачів.

Зрозуміло, що всі ці блага коштуватимуть тим дорожче, чим більшу частину Землі вони зможуть охоплювати. Росія, з її формально 140-мільйонним населенням — величезний ринок реклами з величезним попитом на дані, що дозволяють зробити рекламу більш ефективною.

Як бачимо, громадянська позиція С’юзен Воджицькі має міцну фінансову основу. Нічого поганого в цьому, ясна річ, немає, але ми ще не закінчили, ми йдемо далі.

Відволікаючись трохи від теми, зауважу: Facebook працює рівно на тих самих принципах. Все, що буде сказано в цій статті про YouTube, стосується і Facebook. Але Марк Цукерберг та його справи і так широко відомі публічно. І було б несправедливо не організувати певний піар менш відомій Воджицькі. Тим більше, що вона дала привід для цього, заявивши про свою громадянську позицію з трибуни Давосу.

Отже, повернімось до наших даних. Зрозуміло, що дані щодо Росії цікаві тим, хто працює з російським населенням — тобто, продає йому щось матеріальне чи нематеріальне. Включно з політичними ідеями — а чому б і ні? Але, що би не продавалося, ясно, що більшість із покупців уваги російської авдиторії, що платять за цю увагу YouTube, будуть перебувати саме в Росії. Не всі, звісно — але абсолютна більшість. І, з урахуванням санкцій, що ускладнили рух грошових потоків з Росії і до неї, брати з них гроші краще також у Росії. Так, у рублях — так само, як деякі країни купують зараз за рублі російський газ, нехай і вкрай умовно.

Цей продаж газу за рублі став для Москви способом обходу санкцій, і рублі, що виручаються російським офісом YouTube на російському ринку, органічно знаходять місце в цьому ланцюжку. Але ми не будемо прискіпуватись. Адже це дрібниця, в порівнянні з тим, що жителі Росії за допомогою YouTube зможуть отримувати доступ до незалежної інформації, що викриває дезінформацію Кремля. І, взагалі, мова зараз не про те, що перебування YouTube на російському ринку обов’язково означає наявність у нього російського відділення, що продає послуги хостингу безпосередньо у Росії. У цьому, якщо не прискіпуватися до деталей, які ми вирішили опустити, теж немає великого гріха — але ми все ще не закінчили, продовжуємо заглиблюватися в тему.

Росія — неправова держава, і це важливе становище, яке визначає всі подальші міркування. Причина неправового устрою Росії, де адміністративна воля стоїть над законом, і гне закон, як їй завгодно, у тому, що РФ — специфічна країна-спецоперація, побудована на руїнах СРСР навколо радянських спецслужб. Саме спецслужби, через свою кастову закритість, виявилися найменше порушені процесами радянського розпаду. Як наслідок, саме вихідці зі спецслужб та їхні нащадки — або щонайменше особи, тісно пов’язані з російськими спецслужбами, і становлять сьогодні кістяк російського політичного та майнового класу. Це положення підкріплено такою кількістю фактів, що не потребує докладного розгляду.

Така особливість генези російських еліт породжує російський стиль ведення справ — будь-яких справ: бізнесу, політики, гуманітарної співпраці й навіть опозиції чинній владі. За всім, що відбувається у Росії і що має хоч якесь значення, завжди стоїть одна з трьох спецслужб-суперниць: ФСБ, СЗР або ГРУ. Ніякого іншого фундаменту — традиції, верховенства закону, ідеології, культури або чогось іще, здатного бути основою процесів, які відбуваються в суспільстві, у Росії не існує ніде — ні в політиці, ні в бізнесі, ні у ЗМІ. Навіть антипутінська опозиція — запасний проєкт тих самих російських спецслужб, що формується на випадок, якщо із Заходом знову доведеться дружити в ході чергової «відлиги», проклинаючи путінське минуле.

Це, у свою чергу, означає, що будь-який іноземний бізнес, що працює у Росії, неминуче буде змушений діяти на користь російських спецслужб, а його місцевий персонал буде густо насичений їхньою агентурою. Причому відправляти на співбесіду вже готових агентів не потрібно — простіше завербувати вже прийнятих на роботу місцевих працівників.

Іншими словами, місцеве відділення YouTube, що працює у Росії, складатиметься з агентури практично повністю. Виняток можуть становити лише кілька фахівців, які прибули з-за кордону, вербувати яких не буде сенсу. Але, якщо така необхідність виникне, то завербують і їх, а незговірливих — видушать із Росії, і завербують тих, хто прибув їм на заміну, більш зговірливих. Правда ж, ця місцева особливість відразу змушує засумніватися в тому, що відеохостинг YouTube, присутній у Росії з метою отримання прибутку в рублях, і її подальшої конвертації в обхід нинішніх обмежень, і змушений у зв’язку з цим зважати не тільки на російські закони, а й рахуватися і з неофіційними побажаннями влади, що стоять над законом, до того ж насичений місцевими агентами на всіх рівнях, чи здатний на практиці забезпечувати росіянам доступ до незалежної інформації та вести боротьбу з дезінформацією, яку розповсюджує Кремль?

Але й це ще не все. Власне, це лише введення в тему.

Цензура YouTube: як вона працює?

YouTube має тисячі співробітників по всьому світу — і мільярди активних користувачів. Ще раз: тисячі — та мільярди. Іншими словами, на кожного співробітника YouTube, починаючи від гордої свідомістю своєї високої громадянської місії Сьюзен Воджицькі й аж до прибиральниць, охоронців та іншого персоналу нижчої ланки припадає приблизно мільйон користувачів.

Припустимо, що відеоролики розміщує один зі ста користувачів — точних даних немає, YouTube не любить ними ділитися, але приблизно, з повсякденного досвіду, ця цифра, ймовірно, близька до реальності. З іншого боку, не всі співробітники YouTube зайняті саме цензурою — більшість із них виконують інші функції. Число тих, хто безпосередньо зайнятий цензуруванням контенту, хоч би як це відбувалося, навряд чи перевищує 1% від загальної кількості персоналу відеохостінгу. Іншими словами, на одного цензора припадає близько мільйона виробників контенту, які розміщують у середньому… ну, навіть по 3-4 ролики на рік, це мінімальна цифра. Переглянути їх вручну неможливо. Потрібен алгоритм, який переглядав би контент автоматично, відсіваючи небажаний за формальними ознаками.

Які ж це ознаки? Тут треба сказати, що деталі фільтрації контенту становлять, мабуть, найбільшу таємницю, що охороняється, як у Facebook, так і в Google, частиною якого є YouTube. Але, спираючись на вступну частину цієї статті й на практику роботи з YouTube і Facebook, зробити висновки про те, що саме відфільтровується, все-таки можливо.

Почнемо з того, що ні «боротьба з дезінформацією», ані «забезпечення доступу до незалежної інформації» не можуть мати вищий пріоритет у техзавданнях, які розробляють алгоритми фільтрації. У списку завдань, що стоять перед ними, на першому місці буде успішний продаж послуг YouTube.

Що для цього потрібно? Насамперед, хостингу необхідно відповідати очікуванням більшості своєї авдиторії щодо змісту доступного їй контенту. На виконання цієї умови повинні бути орієнтовані алгоритми цензури.

Але авдиторія неоднорідна, вона з різними поглядами, іноді протилежними. На щастя, ворогуючі сектори здебільшого можна розвести, як розводять уболівальників різних команд на стадіоні. Вміле таргетування контенту здатне, в буквальному значенні, творити чудеса. Проблеми виникають лише тоді, коли конфлікт відбувається всередині групи, розділити яку за формальними ознаками на підгрупи, запропонувавши кожній з них свою версію подій, виявляється складно. Приклад: конфлікт думок усередині російськомовної авдиторії у зв’язку з війною в Україні.

Загалом алгоритм повинен орієнтуватися на чотири групи осіб.

По-перше, це споживачі контенту в кожному конкретному таргет-сегменті, самий низ ланцюжка, його планктон, що дивиться, серед іншого, і той контент, за збільшення кількості переглядів якого YouTube заплатили. Контент у їхньому таргет-секторі споживачам повинен подобатися. Від цього їх стає більше, а це спонукає рекламодавців платити YouTube більше грошей.

По-друге, це рекламодавці, які тягнуть у YouTube гроші, щоб підняти кількість переглядів своїх роликів та отримати відомості про те, що бажають бачити споживачі, ті, які у нас «по-перше». При цьому, якщо йдеться про Росію, рекламодавці мають бути впевнені й у тому, що їх присутність на YouTube не спричинить невдоволення влади.

По-третє, це місцева влада, яка стягує податки і стежить за процесом у цілому. У випадку Росії ця влада прямо виростає з надр спецслужб, живе в просторі перманентних і всепроникних спецоперацій, і веде в даний час війну проти України, прагнучи знищити її. Цю війну в Кремлі теж називають спецоперацією, і це не так пряма брехня, як особливість кремлівського світосприйняття.

Нарешті, по-четверте, це «великий зал у Давосі», розшарований на весь світ, який повинен хоча б частково вірити у високу місію YouTube у версії Сьюзен Воджицькі. Навіщо це треба? Ну хоча б тому, що людям подобається, коли хтось умовно-безкоштовно робить їм добро — див. «по-перше». А ще це треба для того, щоб підтримувати добрі стосунки з владою в інших країнах, особливо в США, де YouTube базується — див. «по-третє».

Ось, власне, весь список цілей, які має покривати цензурний алгоритм. Очевидно, що сакраментальне «мене забанили за правду», з погляду цього списку, не має сенсу. «За правду», як і «за дезінформацію» у YouTube/Facebook нікого не банять. Банять виключно у рамках підтримки балансу між чотирма переліченими пунктами. Якщо при цьому когось забанять за дезінформацію або за неприємну правду, це не більше ніж збіг обставин.

Такі алгоритми — складна штука, головоломне поєднання програмування, СЕО, лінгвістики, психології, економічного прогнозування та дипломатії. Необхідно дотриматися безлічі суперечливих вимог, і це дуже складно. Природно, такі алгоритми розробляють централізовано. Потім їх спускають до місцевих осередків, де вже налаштовують під вимоги конкретних таргет-груп. Налаштування включає і формальні ознаки, що є основою фільтрації.

Роблять це, природно, місцеві співробітники — природні носії мови та соціальної психології таргетованої авдиторії. Вони ж, якщо йдеться про Росію, агенти російських спецслужб, що теж робить свій внесок у налаштування алгоритму. Втім, і без цього внеску від «боротьби з дезінформацією» та «забезпечення доступу до незалежної інформації» залишаються тільки фантики для демонстрації світові в рамках четвертого пункту.

Але оскільки світ часто далекий від проблем конкретної таргет-групи, то заморочити йому голову розповіддю про «70 тисяч відеороликів та 9 тисяч каналів», які були закриті «за поширення фейків про війну на території України та порушення правил платформи» нескладно. До речі, саме формулювання — шулерське. Поширення фейків та порушення правил платформи — зовсім різні речі.

Звичайно, найбільш одіозні канали, на кшталт шоу Соловйова, YouTube, виходячи з «четвертих», був змушений закрити. Кремлівська влада, погрозивши про людське око, поставилася до цього з розумінням. У російських спецслужбах, як і в YouTube, працюють прагматики, чиє завдання — розв’язання поставлених завдань у рамках можливого. Вони чудово розуміють, що глибина прогину YouTube перед владою РФ має свою межу, і не потрібно, щоби цей прогин узагалі був помітний зі сторони. Навпаки, у вічі всім мають кидатися конфлікт YouTube з російською владою та принципова позиція відеохостингу. Тож шум навколо блокування низки російських каналів, які найактивніше закликали до війни проти України, був на руку і владі РФ, і YouTube. Влада розповіла росіянам про те, що навколо вороги, і прорекламувала свій RuTube, де можуть розміщувати все, що завгодно. YouTube показав світові незламну мужність перед лицем російських загроз. Те, що пропагандисти другого ряду, на кшталт «Гобліна»-Пучкова, з усією їхньою антиукраїнською риторикою залишились у YouTube і чудово там почуваються, на тлі цього ажіотажу пішло в тінь.

За двома зайцями

Але що робити, якщо таргет-група, що роздирається внутрішнім конфліктом, не ділиться просто ніяк і треба чимось пожертвувати? Відповідь очевидна: треба мінімізувати втрати, якщо вони неминучі. Тут саме час поставити неприємне запитання: чи хочуть росіяни знати правду про події в Україні?

Результати всіх без винятку соцопитувань однозначно відповідають: НІ.

Абсолютна більшість росіян, на рівні 80-90%, вважає за краще вірити російській пропаганді. І нічого дивного у цьому немає. Нацизм — а в Росії сьогодні встановлено нацистський режим — начисто позбавляє величезні маси людей навіть натяку на критичне мислення. Вільям Ширер, який залишив докладний опис життя гітлерівської Німеччини зсередини, у вересні 1939 констатував: «Будь-яка моралізація решти світу з приводу агресії проти Польщі практично не викликає відгуку у населення. Громадяни всіх станів, жінки нарівні з чоловіками, протягом двох тижнів юрмилися біля вітрин у Берліні, зі схваленням витріщаючись на мапи, на яких червоними шпильками відзначалося переможне просування німецьких військ у Польщі. Доти, доки німців супроводжує успіх і не доводиться занадто затягувати ремені, ця війна не стане непопулярною».

Так само жителі Росії сприймають сьогодні новини про війну в Україні.

Інше питання, що російськомовний сектор YouTube не обмежений самою лише Росією. Він включає й Україну, громадяни якої, зокрема російськомовні, борються з російським нацизмом. Але до боротьби з нацизмом YouTube байдужий. Його завдання — підтримувати максимальний рівень прибутковості, а для цього необхідно утримати у себе максимальну частину російськомовної авдиторії, балансуючи між переліченими вище чотирма пунктами.

І керівництво YouTube зробило прагматичний вибір на користь Росії, оскільки 140-мільйонний шматок російськомовного рекламного ринку, безсумнівно, жирніший. До того ж, російськомовна авдиторія в інших країнах значною мірою багатомовна. В Україні, наприклад, вона водночас і українськомовна. І YouTube, закинувши для пристойності в бан канали Володимира Соловйова, цього російського аналога Юліуса Штрайхера, почав тиснути на антипутінські та проукраїнські канали, що виходять російською мовою. Аналогічно вчинив і Facebook.

Хто замовив «Нудного пенса»

Розглянемо певний приклад такого тиску. Проукраїнський, російсько- та українськомовний канал «Нудний Пенс» з першого дня російського вторгнення в Україну перейшов на виключно російську мову, виходячи з того, що світова російськомовна авдиторія значно більша, а донести правду про російські військові злочини в Україні необхідно до якомога більшої кількості людей . Але, перейшовши на російську мову, «Нудний Пенс» відразу ж потрапив у відомство російського офісу YouTube, що локалізується в Москві.

На другий день вторгнення в Україну, 25.02, на каналі вийшов ролик під назвою «День другий. Ніч та ранок». Не відразу, а лише 11.05 ролик перевели в режим обмеженого перегляду «за порушення правил спільноти». Яких саме правил — невідомо. Оператори YouTube не воліють таке пояснювати. Крім того, було піддано ревізії всі ролики каналу за чотири роки його існування. І був знайдений іще один, із фотографією дітей, які курять (YouTube проти куріння!), зробленою … у 1910 році!

Це стало підставою для другого попередження. Три попередження означають повне видалення каналу без можливості відновлення. І, судячи з прагнення співробітників московського офісу, третє попередження невдовзі з’явиться.

Випадок із «Нудним Пенсом» не поодинокий. Навпаки, він типовий настільки, що це дає підстави для серйозних підозр щодо цифр у 70 тисяч віддалених відеороликів та 9 тисяч закритих каналів, які нібито поширювали фейки про війну на території України. Дуже схоже на те, що значна частина цих роликів і каналів була задіяна у веденні антинацистської та антипутінської пропаганди, заважаючи YouTube заробляти на російському ринку.

Заради справедливості треба зазначити, що ситуація з цензурою у Facebook та Instagram іще гірша, а методи цензури — витонченіші, хоча в РФ обидві мережі формально визнані екстремістськими та заборонені. Насправді заблокувати їх на Росії технічно неможливо і вони доступні, але російських рекламодавців з обох соцмереж вижили самі росіяни. Тим не менш, і це не змінило ситуацію з цензурою. У результаті всі найбільші світові медіа-структури, що базуються в США, фактично підігрують Росії в її інформаційній війні проти України.

Що зусім цим робити?

Не помічати неприємних речей, що заважають одержувати максимальний дохід — звичайна тактика великого бізнесу. Український Голодомор завадив би торгівлі з Радянською Росією, і тому Європа, а також США, яким ця торгівля була потрібна для подолання наслідків загальносвітової кризи, помітили її лише після катастрофи СРСР (а казахський Голодомор, здається, не розгледіли й досі). Гітлерівські табори смерті на Заході з тієї ж причини не помічали приблизно до середини 1944 року. Так, уже йшла війна, але були нейтральні країни, через які можна було торгувати з Третім Рейхом, незважаючи на війну. Так що нинішні труднощі з санкціями проти путінської Росії — не якесь виключення. Втім, світ з усе меншим бажанням заплющує очі на військові злочини — хоча ці зміни відбуваються дуже повільно.

Проте проблема залишається. У неї є дві очевидні причини: загальна логіка бізнесу, який думає про прибуток, і насиченість агентурою російських спецслужб усіх установ, де працюють вихідці з Росії, в тому числі і за межами РФ.

Легких рішень тут нема. Точніше, легке рішення є, але зводиться до теперішньої ситуації. Якщо ж не погоджуватися з нею, то можливих відповідей видно дві.

По-перше, YouTube із Росії потрібно йти. Маючи офіс у Москві, YouTube не може донести до росіян жодної об’єктивної інформації в принципі саме тому, що його цим офісом шантажуватимуть. Бізнес із Росією та об’єктивне інформування росіян про те, що відбувається на Росії та в Україні, сьогодні несумісні — взагалі ніяк. Втім, і більшості росіян це не потрібно, тому всі зусилля все одно витрачаються даремно.

Звичайно, втрачених доходів YouTube буде шкода, але зберегти їх сьогодні можна лише співпрацюючи з режимом Путіна.

По-друге, інтернет-цензуру в російському секторі всіх трьох соцмереж потрібно на час війни віддати на аутсорсинг українцям. Благо, з російською мовою в Україні не згірш, як у Росії, і її носіїв є більш ніж достатньо. Включно з тими, хто має потрібні технічні знання — втім, немає проблем у тому, щоб технічно процес контролювали американські фахівці. Можна організувати це й навпіл із Польщею: там також достатньо тих, хто знає російську мову.

А ось вихідців із Росії, нехай і опозиційних Кремлю, у такому проєкті не повинно бути. Відсіяти з-поміж них як пряму агентуру так і тих, хто отруєний імперською пропагандою, немає можливості. Здавалося б, Сева Новгородцев, який більшу частину життя прожив у Великій Британії, поза підозрами — а, мабуть, і він зіпсував собі некролог антиукраїнською заявою. І Гаррі Каспаров, вже такий ліберал, і прихильник західних свобод, раптом стурбувався тим, чи не буде Україна, звільнивши Крим, надто жорстока до його окупантів і до ввезених туди переселенців з Росії. Все-таки, нацизм у Росії виник не вчора, а існував у латентному вигляді дуже довго, задовго до путіна, чи не з ленінських часів. І пустив у свідомості росіян дуже глибоке коріння.

Занадто радикальні рішення? Але напів заходи тут не спрацюють. І якщо Україна сьогодні тримає фронт на користь усього Заходу, закриваючи його від російської нацистської орди, яка загрожує самому існуванню всієї західної цивілізації, то ці рішення видаються логічними. А якщо на Заході не усвідомлюють глобальності та важливості війни в Україні, бачачи в ній лише черговий локальний конфлікт — то до чого тоді ці антиросійські санкції, обтяжливі для всього світу?

Що може спонукати глобальні медіа-корпорації вдатися до цих кроків, припинивши підтримку Путіна не словом, а ділом? Очевидно, таке рішення не має відношення до бізнесу і може бути тільки політичним. Ухваленим або вольовим рішенням керівництва цих корпорацій, або, що імовірніше, під тиском політиків та світової громадської думки. Іншого шляху тут немає.

Втім, у випадку з YouTube інший шлях, можливо, все-таки є. Можна випускати ролики або українською, або англійською, з українськими субтитрами. Така ідея може спрацювати — хоча це вже не точно.

Ексклюзив

Версія російською

Версія англійською

Сергій Ільченко, для Newssky