У чому помиляються західні аналітики, коли оцінюють контрнаступ?

Одним із головних журналістських викликів у висвітленні російсько-української війни є схильність багатьох представників професії добирати факти на користь наративу, що превалює у конкретну мить. Півтора роки тому в авторитетних аналітичних центрах Вашингтона було важко знайти людину, яка б не вважала, що Київ впаде за три дні. Або бодай одну газетну шпальту без скептицизму. Навіть коли цього не сталося, прихильникам ідеї про непереможну Росію все ще не вдавалося позбутися стереотипу, сформованого роками геополітичних студіювань або, можливо, несвідомим споживанням російської пропаганди, пише grnt.media.

Те, що Київ встояв, а російську армію витиснули із околиць столиці, ще не давало переваги Україні. Звільнити інші території не виходило. Але потім був Харків. Блискуча операція з розряду «приманки і підміни» — котра саме з цієї причини й виявилася одноразовою. Росіяни вчилися, адаптовувалися, готувалися — що підтвердила вкрай складна операція зі звільнення Херсона. Але вже згодом, у листопаді, Росія вивела свої війська з частини регіону, здійснивши так званий «жест доброї волі».

У статті для New Lines Magazine редактор видання Майкл Вайсс і експерт з безпекових і міжнародних питань Джеймс Раштон аналізують, чому Захід помилково сприймає перебіг українського контрнаступу, і чому ворожі медіа, як не дивно, зображують довгоочікувану атаку ЗСУ більш успішною, ніж західні аналітики. ҐРУНТ пропонує переклад публікації.

«Все — або нічого. Швидка перемога — або поразка»

Україна постійно перевищувала очікування й опинилася не в найкращому становищі, перетворившись із відчайдушного аутсайдера на заручника власного міфологізованого успіху. Півтора місяці довгоочікуваного контрнаступу не принесли помітних змін на полі бою. За цей час було деокуповано лише декілька населених пунктів на півдні Запорізької та Донецької областей. Відсутність блискавичного прориву на фронті почала прирівнюватися до провалу. Звідусіль залунали все ті ж невтішні прогнози, що користувалися попитом напередодні повномасштабного вторгнення.

Нас переконують, що контрнаступ, в який Україна та країни НАТО вклали стільки техніки, людських ресурсів і фінансів, виявився невдалим. «Контрнаступ України не приносить очікуваних результатів, і це складно виправити», — йдеться в одному з експертних коментарів у The Daily Telegraph. За чотири дні до цього у тому ж таки виданні з’явився ще менш обнадійливий прогноз: «Україна та колективний Захід зазнають нищівної поразки».

Як не дивно, такі оцінки помітно контрастують із тим, як коментують можливості свого супротивника самі росіяни. Проте, щоб зрозуміти, що чекає на Україну далі, спершу необхідно пояснити її актуальне становище.

Україна розпочала контрнаступ у червні, сподіваючись — хоча й не розраховуючи — на швидкий прорив російської лінії оборони на Півдні. Як повідомили у своїх коментарях для New Lines кілька західних і українських посадовців, мета операції полягає в тому, щоб здобути вихід до Азовського моря, розірвати російський «сухопутний коридор» до окупованого Криму та ізолювати ворожі війська на лівому березі Дніпра, на частині територій Херсонської області, що все ще перебуває під контролем Москви.

Ще до початку контрнаступу було цілком зрозуміло, що ці завдання не вирішаться легко та швидко. Російські війська понад рік займалися будівництвом потужних укріплень, відомих як «лінія Суровікіна». Оборонну систему було названо на честь колишнього командувача бойовими діями Росії в Україні генерала Сєрґєя Суровікіна, який не з’являвся в медіапросторі після нещодавнього заколоту ПВК «Вагнер» і якого, за інформацією The Wall Street Journal, могли затримати за активну або ж пасивну співучасть у цьому ділі.

«Лінія Суровікіна» охоплює тисячі кілометрів добре укріплених бункерів, окопів і протитанкових пасток, оточених величезними полями з протитанкових і протипіхотних мін. У квітні автори статті мали змогу поспілкуватися з українськими військовими і розвідниками — починаючи від міністра оборони та керівника військової розвідки і до старших командирів Сил територіальної оборони. Ніхто з них не мав жодних ілюзій щодо того, наскільки сильно укріпленими є ці позиції та наскільки складно буде вибити ворога без збільшення постачань сучасного західного озброєння. Зокрема, без бойових літаків, які є ключовою складовою для успішного наступу.

Дехто з українських посадовців розповів, що їх дещо бентежать очікування, які покладають на них у західних столицях. Зокрема те, що від офіційного Києва вимагають швидкої віддачі вкладених інвестицій через нетерплячість електорату в країнах-донорах — що загрожує втратою дипломатичної і військової підтримки партнерів.

«Все або нічого, швидка перемога або поразка», — саме такого тиску й побоювалися у Генеральному штабі ЗСУ.

Урок бригади «Маґура»

Обачність виявилася не безпідставною, адже кампанія розпочалася з важкого старту. Група бронетехніки з 47-ї механізованої бригади, а саме БМП Bradley і танки Leopard 2, заїхала на мінне поле у Запорізькій області, де потрапила під ворожий артобстріл та була уражена протитанковими ракетами великої дальності, випущеними з вертольотів Ка-52 «Алігатор».

Проте ця помилка стала показовою в іншому сенсі. Кремль та підконтрольні йому інтернет-платформи ще кілька тижнів потому розповсюджували кадри тієї ж самої сцени, зняті з різних кутів, відверто намагаючись роздути українські втрати, показати, якою марною була допомога НАТО, і дочасно «поховати» український контрнаступ. Ця засідка, схоже, і поклала початок розчарованим і похмурим публікаціям, що з’явилися у світовій пресі згодом.

Нещодавно газета The New York Times оприлюднила статистику, посилаючись на анонімних американських і європейських чиновників. Згідно з цими даними, за перші два тижні кампанії в Україні було пошкоджено або знищено до 20% розгорнутої на полі бою військової техніки. Цей відсоток, однак, наводився без згадування про кількість пошкодженої техніки ворога, а також без урахування того, яку частину машин пізніше було відремонтовано та передислоковано.

Дещо точніші дані оприлюднила газета The Washington Post, повідомивши, що станом на 20 липня — тобто через шість тижнів після початку контрнаступу — було знищено «близько дюжини» БМП Bradley, принаймні, за словами анонімного представника американського оборонного відомства. Набагато більше пошкоджених Bradley було відремонтовано на місці або ж у Польщі. Проте навіть The Washington Post упустила важливу для загального розуміння контексту деталь. Україна розпочала контрнаступ, маючи 143 Bradley, і відтоді отримала (або отримає найближчим часом) 47 нових — тобто безповоротна втрата 12 одиниць становить лише 6% від наявних БМП.

Як заявив посол Естонії в Києві Каімо Кууск, пріоритетом України є захист життя українців. Він каже, що західна бронетехніка все ж виконала своє завдання, врятувавши життя багатьом бійцям після підриву. Кууск додав, що, за даними українських військових чиновників, росіяни несуть значно більші втрати — на кожного українського воїна припадає шість російських. При тому, що середньостатистичні втрати рахують у співвідношенні — три солдати, що атакують, на одного солдата, що захищається.

Ще один фактор сповільнення українського наступу — після неудачі 47-ої бригади Збройні Сили України були змушені змінити тактику, відмовившись від використання важкої бронетехніки для прориву російських ліній і перейшовши до повільнішого, більш виваженого просування вперед. Мінні поля залишаються найбільшою перешкодою для воїнів.

Росіяни густо засіяли навколишні землі протитанковими та протипіхотними мінами для того, щоб знекровити війська супротивника і сповільнити їхнє пересування, а потім уражати суперника артилерією та протитанковими керованими ракетами. ЗСУ використовують різноманітні методи для знешкодження цих смертоносних пасток: лінійні заряди розмінування (довгі кабелі, начинені пластичною вибухівкою, які запускають на полі бою для підриву мін); сапери, які повзають на животі, збираючи і знешкоджуючи міни вручну; мінні катки, прикріплені до передньої частини танків, які підривають міни перед бронею, а не під нею.

Втім часто надзусилля українців стають сізіфовою працею, і щойно розчищені поля за кілька годин знову мінуються російською артилерією або безпілотниками, які розкидають нові вибухівки дистанційно. Ця тактика сковує український наступ.

«Я пам’ятаю літо, коли українці отримали HIMARS — склади почали горіти, як сірники»

Зі свого боку Україна вдається до вогню з великих відстаней для того, щоб послаблювати російську логістику і артилерію та нищити всі засоби, необхідні для ведення бойових дій. Це перевірений часом метод — австралійський генерал у відставці Мік Райан називає його «корозією російської фізичної, моральної та інтелектуальної здатності воювати». Останні кілька тижнів під прицілом контрбатарейного вогню ЗСУ перебувають окремі артилерійські установки. Крилаті ракети великої дальності і безпілотники атакували російські склади боєприпасів — зокрема, йдеться про велику серію ударів дронами по селищу Октябрське у Криму 22 липня та інших цілях по всьому півострову 24 липня.

За словами естонського військового аналітика, що спілкувався із New Lines під псевдонімом «Карл», Україна продовжує «знищувати в середньому близько 25 артилерійських установок на день. Це починає давати певний ефект». Російські військові завжди сильно залежали від масованого артилерійського вогню для проведення як наступальних, так і оборонних операцій. Знищення цих надважливих засобів має величезний вплив на результативність ведення бойових дій.

Зрозуміло, що російські військові високопосадовці, які перебувають безпосередньо на передовій, відчувають на собі вплив «корозії» значно сильніше, ніж песимістично налаштовані західні експерти. Можна згадати про гучне звільнення генерала Івана Попова, який донедавна був командувачем 58-ої загальновійськової армії РФ, що брала участь у важких боях у Запорізькій області. Попов записав приватне голосове повідомлення для своїх солдатів, однак російський парламентарій Андрій Гурульов оприлюднив його в Telegram.

На записі генерал розкритикував «відсутність контрбатарейної боротьби та станцій артилерійської розвідки», а також «масову загибель і поранення побратимів від ворожої артилерії». До того ж Попов стверджував, що 58-а армія відчайдушно потребувала ротації, оскільки більшість рядового складу перебувала на фронті місяцями і зазнала катастрофічних втрат.

Слабкий моральний дух є ще однією серйозною проблемою для росіян. Тоді як українцям, незважаючи на досить повільне просування та підступність ворога, все ще вдається зберігати оптимізм. У Києві помітно велику суспільну та політичну згуртованість, чого не скажеш про Москву, яку ледь не захопила невдоволена армія найманців під командуванням кейтерингового олігарха та за сумісництвом воєначальника Євґєнія Пригожина.

Окрім «маршу Вагнера», лавами російських військ прокотилася хвиля менших заколотів у звичайних підрозділах російських «мобіків». Мобілізовані регулярно скаржаться на відсутність боєприпасів, їжі, зарплати й на те, що їх використовують, як гарматне м’ясо. Війна — це не тільки зброя і кулі, вона передбачає й певні метафізичні елементи. Одна справа — випустити снаряд, що розірветься за багато кілометрів, інша — сидіти в самітному окопі і думати, навіщо ти взагалі це робиш.

Попов, можливо, є найбільш високопоставленим представником російської армії, який нарікає на ефективність української артилерії. Та він не єдиний. Ціла низка проросійських джерел підтвердили у соціальних мережах шкоду, яку Україна завдає інструментами контрбатарейної боротьби GMLRS. Ці високоточні ракети випускаються з мобільних артилерійських ракетних систем HIMARS і реактивних систем залпового вогню M270, що постачаються країнами Заходу. Саме вони відіграли вирішальну роль у боях на харківському та херсонському напрямках. Україна завбачливо накопичувала ці боєприпаси напередодні контрнаступальної операції.

Незважаючи на широко розповсюджену думку про дефіцит боєприпасів в Україні, їх, безумовно, достатньо, щоб зробити життя окупантів по-справжньому нестерпним.

«Ворожі артилеристи годинами не змінюють позиції, безжально обстрілюючи нашу лінію фронту, — нарікав Олександр Ходаковський, командир батальйону „Восток“ із так званої „Донецької народної республіки“ (екстремістської організації, визнаної Україною терористичною, — Ред.). — Наша артилерійська зброя не відповідає сучасним вимогам з ряду причин, передусім, по далекобійності».

Ще однією зброєю, що дезорієнтує росіян, є крилаті ракети повітряного базування Storm Shadow, що постачаються Великобританією. Україна почала використовувати Storm Shadow для ураження російських баз матеріально-технічного забезпечення замість GMLRS, до яких російські військові встигли пристосуватися, перемістивши свою техніку за межі 90-кілометрового радіуса ураження. Натомість запущені бомбардувальниками Су-24 крилаті ракети можуть досягати російські цілі у будь-якій частині окупованих територій України.

«Я пам’ятаю літо, коли українці отримали HIMARS — склади почали горіти, як сірники», — нарікав російський військовий блогер ALIVE Z після успішного удару ракетами Storm Shadow по Новоолексіївці, що межує з Кримом у Херсонській області, 11 липня. «Поява ракет Storm Shadow змушує нас переносити склади ще далі [від лінії фронту] або шукати інші рішення… Загалом нам доведеться ретельніше ставитися до захисту та розміщення боєприпасів».

Застосування британських крилатих ракет також дозволило зберегти більше GMLRS для контрбатарейної боротьби. Наприклад, 22 червня Storm Shadow успішно уразила Чонгарський міст, який з’єднує окуповану частину Херсонської області з Кримом, пробивши велику діру у залізобетонному перекритті й завдавши «серйозної шкоди», як визнали у Москві. Натомість Антонівський автомобільний міст у Херсоні витримав десятки ударів GMLRS під час херсонського контрнаступу минулого літа, перш ніж зазнав такого ж рівня пошкоджень.

Нещодавнє рішення США про постачання касетних боєприпасів подвійного призначення (DPICM) іще сильніше підвищить летальність української артилерії. Снаряди DPICM розроблялися для знищення піхоти і бронетехніки на випадок потенційної війни НАТО проти Радянського Союзу та військ Варшавського договору. Україна вже використовує певну кількість цих боєприпасів, таємно поставлених Туреччиною ще в листопаді 2022 року. З початку повномасштабного вторгнення ЗСУ також використовують велику кількість старих, значно менш ефективних радянських касетних боєприпасів, успадкованих від Червоної армії. Нещодавно було оприлюднено кадри, на яких українські військові застосовують снаряди DPICM проти колони російської піхоти, що просувалася через лісосмугу на сході України. Продемонструвавши ефективність цих снарядів, українці зупинили ворожий наступ на півдорозі.

Чи означає це, що Україні вдасться вийти до Азовського моря і відтіснити росіян від Мелітополя?

Українські війська «просуваються вперед щодня» — це заявив міністр оборони Великої Британії Бен Воллес у своєму виступі після нещодавнього саміту НАТО у Вільнюсі. Він також підтвердив, що Україна досі не залучила до бойових дій резервістів зі своїх 12 наступальних бригад, більшість із яких пройшли підготовку в країнах НАТО, а також левову частку озброєння, що постачається Заходом (приблизно тоді, коли Майкл Вайсс і Джеймс Раштон опублікували свою статтю, з’явилися перші повідомлення про введення у бій українських резервів і початок другої хвилі контрнаступу, — Ред.).

Річард Мур, голова МІ-6, заявив нещодавно у Празі, що «за останній місяць Україна звільнила більше територій, ніж Росія захопила за весь минулий рік». Ця інформацію легко перевірити — проте її складно помітити на тлі песимістичних коментарів, якими так і майорить західна преса.

Навіть генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів США — людина, яку ніколи не звинуватили б у надмірному оптимізмі щодо України — заявив, що «український контрнаступ далекий від провалу, незважаючи на те, що він відбувається повільніше, ніж очікувалося». Українці «зберігають свою боєздатність, і повільно, цілеспрямовано й досить впевнено прокладають собі шлях через усі ці мінні поля», — стверджував пізніше Міллі, додавши, що українські військові все ще накопичують «значну кількість» сил для подальшого просування.

Голлівудський ажіотаж навколо битв за Київ та Харків суттєво підняв планку очікувань щодо того, чого Україна може досягти за короткий час. Утім битва за Херсон, розпочата в серпні 2022 року, була довгою і важкою. І на початковому етапі вона порівняно слабко висвітлювалася в пресі — аж допоки не став зрозумілим її результат. Операція завершилася через чотири місяці, коли було оголошено про відхід російських військ.

Це було до того, як українці отримали американські та європейські бойові танки, БМП, крилаті ракети та касетні бомби. І задовго до того, як путінський режим почав поїдати себе зсередини, збиваючи власні гелікоптери, захоплюючи військові округи і висилаючи авангард своїх сил до наметових містечок у Білорусі.

Чи означає це, що Україні вдасться вийти до Азовського моря і відтіснити росіян на захід від Мелітополя? Ні, не означає. Чи означає це, що українські війська не потерпають від щоденних втрат, або що українські призовники не мають права гнівно скаржитися західним репортерам на брак боєприпасів, поспішну або недостатню підготовку НАТО і помилки командування? Аж ніяк.

Дворазовий лауреат Пулітцерівської премії, колишній військовий кореспондент Томас Рікс якось сказав: «Висвітлювати бойові дії може бути небезпечно, але відносно легко. Вам просто потрібно записувати те, що ви чуєте і бачите. Але набагато складніше висвітлювати війну об’єктивно, тому що це вимагає певного розуміння стратегії, логістики, бойового духу та інших речей, які часто неможливо відстежити». Тепер ми можемо спостерігати по-справжньому унікальний в історичному сенсі момент, коли єдиними, хто вважає, що контрнаступ України не є таким вже й провальним, як його здебільшого зображують, є росіяни, які відчайдушно намагаються довести протилежне.

Читайте також на Newssky «Естонія передасть Україні нову військову допомогу» і дивіться на YouTube-каналі «Нудний Пенс».

Щоб завжди бути в курсі подій, підписуйтесь на ТГ-канал Newssky. Також рекомендуємо актуальні дискусії друзів України в Північній Америці на YouTube-каналі Rashkin Report.