Семиобласний анабазис: початок мандрів ДАВНЬОРУСЬКОЮ ПЕРЕЯСЛАВЩИНОЮ

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків — Новий Український Світ), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки інших публікацій із питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 2)

…Вихідним і головним довідковим джерелом під час нашої з Вами, шановні супутники-читачі, подорожі давньоруською Переяславщиною буде «Літопис руський». Переклад українською мовою трьох складників цієї Книги Русі-України — «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису — вперше здійснив Л.Є.Махновéць [Літопис руський (1989)]. Аби відобразити значення цього мегапроєкту для Українського Світу, згадаю ось про що. Якось його ініціатор-натхненник Максим Рильський, коли робота над перекладом буксувала, звернувся до Махновця з такими словами: «Леоніде Єфремовичу, ви — єдина людина в Україні, яка зможе перекласти “Літопис Руський” (у назві збережено важливу графічну “родзинку” оригіналу. — Ю.Ч.). Тисячу років не зробили це до вас і дві тисячі не зроблять після вас» [цит. за: Фалько (31.V.2019)]. А більше за традицією розповість мій «біографічний» вірш [Чернецький (31.ХІІ.2020)].

<…>

Починаючи мандри «Літописом руським», наведу деякі, сказати б, технічні відомості з передмови «Від перекладача». Л.Є.Махновець сповіщає, що епопею перекладено за Іпатським списком, а тексти-доповнення з Хлєбніковського списку («крім трьох великих уривків»), Лаврентіївського списку й інших джерел друкуються курсивом. «У квадратних дужках надруковано додатки від перекладача. Це — слова, що їх не можна було відновити за жодним джерелом, але які потрібні для закінченої структури речення; у квадратних дужках подано також інформативний матеріал, без якого текст документа-літопису є дуже, а то й зовсім неясним, — названо, де це потрібно, по-батькові того чи іншого князя, встановлено, де це вдалося зробити, імена анонімних персонажів, визначено суспільне становище певної особи, географічну реалію і т. д.» [Літопис руський (1989): с. VIII]. Щодо хронології літопису, зокрема, повідомляється: «На берегах книги курсивом надруковано істинні дати за січневим (тобто прийнятим нині. — Ю.Ч.) літочисленням. Події, що відбулися в межах березневого чи ультраберезневого року (березневе літочислення було прийнято в давньоруські часи. — Ю.Ч.), хронологізуються двома січневими роками через косу риску (1237/8); події, що відбулися в межах певних років, позначені через тире (1254—56)». І далі: «Надруковані курсивом на берегах перекладу літопису справжні дати, яких нема в Іпатському списку у перших двох частинах його або які відрізняються від наведених у ньому (бо ті не відповідають дійсності), взято з авторитетних джерел — з інших літописів, головно з Лаврентіївського списку та з Новгородського першого літопису, з житій, іноземних документів, наукових досліджень тощо» [Там само: с. ІХ—Х].

АСИМЕТРИЧНИЙ ЛОГАЕД ДО ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

 

   «Повість минулих літ» —

   весен поснулих цвіт,

від багать колишніх гар,

милостей Всевишніх дар…

 

   Київських Слів манá —

   згасла, приплив мина,

магія днів-див мина,

свіжість почуттів мина…

 

   Повість літ временних —

   Зелен-Світ серед лих,

Гімн-Заповіт давніх Книг,

птиць пісня з віт МОЛОДИХ!!!

22.01.21

Ось що майже на початку літопису говориться про розселення слов’ян (східних. — Ю.Ч.): «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши (на думку літописця, спростовану науковими дослідженнями, з Подунав’я. — Ю.Ч.), сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною (Західною. — Ю.Ч.) і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» [Літопис руський (1989): с. 2—3]. Особливо зацікавленим читачам про всяк випадок нагадаю, що в назві річки Полотá наголос робиться на останньому складі, у назві озера Íльмень — на першому, а стосовно сакраментальних полян вчені-історики сьогодні чемно зазначають: «На південний схід від древлян лежали землі полян, однак останнім часом висуваються сумніви щодо існування цього племінного об’єднання» [Україна: нарис історії (2019): с. 64].

Де б не жили спочатку східні слов’яни [Чернецький (29.VI.2015): 2], а звичаї всі їхні міжплемінні об’єднання напевно мали в головному подібні — язичницькі. Нас із Вами, шановні супутники-читачі, зі зрозумілих причин особливо цікавлять сіверяни. Ось що, зокрема, повідомляв літописець про звичаї радимичів, в’ятичів і сіверян: «І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, — з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в’ятичі (у перекладі Л.Є.Махновця — “вятичі”, без апострофа. — Ю.Ч.) й нині» [Літопис руський (1989): с. 9].

Сучасні вчені-історики не піддають сумніву повідомлення «Літопису руського» про те, що міжплемінне об’єднання сіверян проживало на лівих притоках Дніпра — Десні з її допливом Сеймом і Сулі. Його лише було доповнено (завдячуючи, наскільки можу судити, результатам археологічних досліджень) таким чином: центри сіверян знаходилися на місці майбутніх Новгорода-Сіверського, Путивля та Рильська [Україна: нарис історії (2019): с. 64]. А.Г.Плахонін уточнює, що східнослов’янський племінний союз сіверян склався на лівобережжі Дніпра та в Подесенні на території сучасних Чернігівської, Сумської, Полтавської (північна частина) областей України та Брянської, Курської, Бєлгородської областей РФ і що археологічно сіверяни пов’язуються з волинцевською (волинцівською) та роменською культурами [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 572].

 

Поряд із, так би мовити, загальносоюзними центрами, згаданими вище, існували й центри окремих «малих» сіверянських племен. Вчені-історики припускають, що один із них виявлено археологами в історичному центрі сучасної ПОЛТАВИ. Тут на Івановій горі з ІХ століття існувало поселення роменської культури — літописних сіверян, яке складалося з городища і великого селища. На початку ХІ століття це поселення було знищене, «ймовірно, військом київського або чернігівського князя» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 358].

З полянами чи без полян, але постала давня Переяславщина вже за часів Київської Русі. Спочатку мало бути засноване, сказати б, титульне місто. Коли це сталося? Часто в якості орієнтира приймають 907 рік, під яким, згідно з пізнішим літописним свідченням, місто вперше згадується в угоді між Руссю та Візантією. Тоді руський володар Олег зажадав від візантійців, зокрема, «…давати углади (як пише Л.Є.Махновець, це “або контрибуція, або щорічна данина”. — Ю.Ч.) на руські городи — спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші городи, — бо по тих городах сиділи князі, під Олегом сущі». Далі в угоді начебто говорилося: «Руси, що прибувають (для торгу до Константинополя-Цесарограда. — Ю.Ч.), нехай живуть коло [церкви] святого Мами (її було збудовано не в самому місті, а за фортечною стіною. — Ю.Ч.). А [коли] пошле цесарство наше [своїх мужів], хай ті перепишуть імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину (тобто провіант на місяць. — Ю.Ч.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів» [Літопис руський (1989): с. 18]. Цілковито погоджуюся з думкою сучасних вчених-істориків: «Згадки Чернігова і Переяславля в договорі 907 р., як і сам цей договір, є безумовно пізнішим домислом з перспективи ХІІ ст. Ту ж імовірність треба припускати й для згадки руських міст у договорі Ігоря» [Толочко О., Толочко П. (1998): с. 122].

Укладенню останнього передував похід Ігоря на Греків (візантійців) 941 року. У літопису яскраво й моторошно продемонстровано, як воювали руси. Перелік теренів, спустошених і пограбованих на початку того походу, завершується повідомленням, що «…і [обабіч затоки] Суд усе попалили. А їх [греків], полоненими взявши, — тих розтинали, а других же, ставлячи як мішені, стрілами розстрілювали. А скільки ратників [грецьких] схоплювали, [то], руки назад зв’язавши, гвіздки залізні посеред голів вбивали їм. Багато ж і святих церков вони вогневі оддали, і майна немало [по] обох сторонах [Босфору] взяли, і монастирі ж і села всі вогневі оддали» [Літопис руський (1989): с. 25]. Пропоную шановним читачам порівняти цей опис — з уже російською билиною про Волха Всеславича [Чернецький (03.V.2018)], її нестримно-агресивним пафосом. У 941 році Ігорева навала врешті-решт завершилася нищівною поразкою русів, але агресор не вгамувався. «Ігор зібрав багато воїв — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців. І печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях, прагнучи помститись за себе» [Літопис руський (1989): с. 25]. За версією літописця, цесар вирішив відкупитися від агресора. У договорі ж 944 року начебто було майже дослівно відтворено речення начебто з угоди 907 року, яке процитовано в попередньому абзаці (будь ласка, порівняйте): «А [коли] пошле цесарство наше [мужа свого], хай перепише він імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою — і посли посольське своє, і купці місячину свою, — спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, і [з] інших городів» [Там само: с. 27].

Але, всупереч цим договірним згадкам, історія заснування Переяславля викладається в тому ж літописі таким чином. Під 993 роком повідомляється про наступне: «Пішов Володимир на Хорватів (білих хорватів, тобто східнослов’янський племінний союз. — Ю.Ч.). А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль (саме так: “…де НИНІ Переяславль”! — Ю.Ч.). І став Володимир на сій стороні [ріки], а печеніги на тій. І не наважувалися ці [перейти] на ту сторону, а ті — на сю сторону» [Літопис руський (1989): с. 68].

 

Потім була легендарна перемога Кожум’яки в поєдинку з печеніжином і внаслідок неї — русів над печенігами. «Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той». Л.Є.Махновець супроводжує це повідомлення такою приміткою: «Очевидно, легенда про Кожум’яку (Кирила, Микиту, Яна) виникла за часів Володимира і була внесена в літопис під 993 р. пізніше, коли складалася “Повість минулих літ”» [Літопис руський (1989): с. 70].

Відразу розберемося з давніми топонімами-політонімами. В академічній 10-томній (точніше, тепер уже 12-томній [ЕІУ (2018); ЕІУ (2019)]) Енциклопедії історії України зазначається [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 142], що ПЕРЕЯСЛАВЛЬ (або Переяславль Руський) — це давньоруська назва міста ПЕРЕЯСЛАВ (у 1943—2019 роках — Переяслав-Хмельницький), а ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ — це територіальне утворення, яке займало південно-східну частину Руської землі на Лівобережжі Дніпра, географічно збігаючись із кордонами ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 144—146].

Д.С.Вирський і Д.Я.Вортман слушно підкреслюють [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149], що (незалежно від правдивості легенди про Кожум’яку. — Ю.Ч.) заснування Переяславля, принаймні на теперішньому місці, пов’язане з діяльністю великого князя київського Володимира Святославича, спрямованою на освоєння майже незаселеного на той час лісостепового Лівобережжя. Місто мало слугувати центром лівобережної ділянки оборонної системи Давньоруської держави, до якої входили вали та фортеці, і справді протягом віків виконувало цю роль. У літописі ж відповідне державно-управлінське рішення, прийняте близько 990 року, відображено таким чином: «І сказав Володимир: “Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва”. І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх» [Літопис руський (1989): с. 67].

 

Чи мали до оборонної системи, про котру йшлося в попередньому абзаці, якесь відношення грандіозні Змієві вали, що їхня загадка довгий час хвилювала і продовжує хвилювати душі любителів старовини? За поширеною легендою, їх виникнення стало результатом давніх подій, коли казковий богатир Козмодем’ян (або Борисогліб), щоб умертвити велетенського Змія, запряг його в гігантського плуга й орав землю — звісно, Руську чи майбутню Руську. Змій таки здох, а від оранки залишилися борозни, обабіч котрих височіли величезні скиби землі, які (а які ж іще!) в народі й прозвали «Змієвими валами» [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 365]. Утім, насправді «загадку Змієвих валів» блискуче розгадав визначний український археолог чеського походження Михайло Кучера (1922—1999). До речі, М.П.Кучера був і провідним дослідником історії Переяславського князівства [Кучера (1975)].

Історико-археологічними дослідженнями 1974—1985 років доведено [Кучера (1987)], що Змієві вали є залишками дерево-земляних укріплень, збудованих головним чином у кінці Х — першій половині ХІ ст. (незначна частина — у ХІІ ст.) для захисту Середньої Наддніпрянщини й Києва від печенігів (і половців). Цей грандіозний комплекс оборонних споруд (будь ласка, див. мапу-ілюстрацію до статті, написаної тим самим М.П.Кучерою [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 365]) мав загальну довжину близько тисячі кілометрів! Щоправда, на сьогодні понад 80 відсотків із них уже зруйновано… На правому березі Дніпра ці укріплення утворювали шість ліній, а ще один Зміїв вал проходив лівим берегом аж до місця впадіння в Дніпро його притоки Сули і потім її правим берегом, захищаючи міста Посулля. Зазначу, що та частина Змієвих валів, залишки якої побачимо, зокрема, біля села Дениси (будь ласка, див. розділ 2 цього путівника), розташовувалась осібно від основної лівобережної їх лінії. Для захисту Переяславля — як центру лівобережної ділянки створеної загальнодержавної оборонної системи — зі сходу та півночі використали справді загадкові тамтешні вали раннього залізного віку, дещо їх перебудувавши.

Отже, відправним пунктом нашого другого в межах цієї книжки анабазису стане місто ПЕРЕЯСЛАВЛЬ (ПЕРЕЯСЛАВЛЬ РУСЬКИЙ). Принагідно поясню, про який саме анабазис ідеться. Мова не про напівкущову або трав’янисту багаторічну рослину родини лободових, що використовується для виготовлення препаратів проти шкідливих комах [СУМ, т. 11 (1980): с. 666]. Ні: мається на увазі знаменитий Швейків будейовицький анабазис, який увічнив українець Степан Масляк, конгеніально переклавши уславлений роман чеха Ярослава Гашека. Причому в романі основоположний термін вживається в двох значеннях: вузькому та загальному. Перше ілюструється на прикладі походу легіонів Цезаря з Рима до Галльського моря та повернення їх іншою дорогою до того ж таки Рима. «Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовиць, у чому бравий вояк Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовицького краю побачив села Мілевської округи.

Однак він, не зупиняючись, ішов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь-якому хвацькому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовиць» [Гашек (1970): с. 209]. А трохи вище висвітлено загальне значення терміна на прикладі звитяг античного войовника Ксенофонта і стародавніх готів; історичний екскурс завершується енергійним формулюванням: «Завжди просуватися вперед — це і є анабазис» [Там само: с. 209]. Під час наших із Вами, шановні супутники-читачі, подорожей беру за основу вузький підхід. Приміром, вирушаючи з Переяславля Руського в мандрівку-анабазис теренами Переяславського князівства (і трохи-трішечки — Київської землі), ми до того ж таки Переяславля Руського врешті-решт повернемося. Але при цьому тут і надалі матимемо за дороговказ загальне значення, незмінно керуючись гаслом, що справді надихає: «Завжди просуватися вперед — це і є анабазис»! А ще… ось [Чернецький (03.І.2021)]:

 

ОБҐРУНТУВАННЯ ЖАНРУ КРАЄЗНАВЧИХ АНАБАЗИСІВ

 

Коли здавалось: вичерпано жанри

і тем не залишилось взагалі, —

тоді прийшли на допомогу мандри

минулим НАШИМ, рідної землі.

 

Майбутньому підмога це минуле,

бо волі і краси підказ у нім

та Український наш народ поснулий

воно пробуджує — довічний грім.

 

І шанс отримує Рідненька Неня,

і спів пташиний лине з давніх віт,

і перенóшу знай у сьогодення

колишніх мрій неприпинéнний цвіт.

31.12.20

Археологічні дані підтверджують, що ПЕРЕЯСЛАВЛЬ був заснований наприкінці Х століття, і виникло це місто за єдиним архітектурно-планувальним задумом [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Повідомляється, що після розгрому печенігів 993 року великий князь київський Володимир Святославич укріпив переяславський дитинець міцними стінами та вежами над проїзними брамами — Княжою, Єпископською, Ковальською (? — Ю.Ч.). А вже на початку ХІ століття — 1008 року — у місті збудували першу кам’яну церкву Воздвиження чесного Хреста [Переяслав… (2007)]. Утім, судячи з плану-реконструкції Переяславля Руського, поданого в академічній 10-томній Енциклопедії історії України [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149], дитинець мав не три, а лише дві брами: північні Княжі ворота і південні Єпископські ворота. З моменту заснування Переяславля в його дитинці площею близько 12 гектарів розташовувалися двори-хороми князів, дружинників і духовенства. Взагалі ж характер розпланування та забудови міста визначався тим, що його заснували на площинній місцевості лісостепової зони з невисокими пагорбами. Переяславль складався з двох частин, які обидві були розташовані на мисі при впадінні річки Альти в ріку Трубіж: дитинця та окольного міста на північ від нього [Історія української архітектури (2003): с. 69—70].

Вже в середині ХІ століття Переяславль, згідно зі знаменитим Рядом Ярослава 1054 року (своєрідним заповітом великого князя київського Ярослава Володимировича своїм синам. — Ю.Ч.), став третім за «рангом» — після Києва і Чернігова — містом на Русі, столицею створеного Переяславського князівства. Літопис про Ярославів заповіт повідомляє таким чином: «А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: “Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. {…} Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — замість себе, — стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир (Волинський. — Ю.Ч.), а Вячеславу (у сьогоденних публікаціях його та ін. називають В’ячеславами; див., напр.: [Україна: нарис історії (2019): с. 73]. — Ю.Ч.) — Смоленськ”.

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: “Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять”. І так наставив він синів своїх пробувати в любові» [Літопис руський (1989): с. 98—99]. Тоді, наприкінці лютого 1054 року, все відбувалося відповідно до заповіту Ярослава Володимировича: «Прийшовши, Ізяслав сів у Києві, а Святослав у Чернігові, Всеволод же — в Переяславлі, Ігор у Володимирі, Вячеслав у Смоленську» [Там само: с. 99].

 

 

Таким чином, 1054 року ПЕРЕЯСЛАВЩИНА постала як адміністративно-територіальна одиниця Руської землі (у вузькому смислі) та Київської держави. Однак поки в досить непевних межах, означених лише тим фактом, що в Переяславлі був за батьківським заповітом посаджений — «прийшовши, сів» — князь Всеволод Ярославич. Ця земля за місцем розташування своєї «титульної» частини набула статус головного форпосту Давньоруської держави в боротьбі зі Степом — азійськими народами, що, мігруючи, на тривалий час оселялись (у переважно кочівницький спосіб) у прикордонних степах Північного Причорномор’я.

 

Тут кінець печенізькому домінуванню поклали огузи, що, із приходом половців утікши з Поволжя, на Русі стали відомі як тóрки. 1048 року вони розбили печенігів, рештки котрих розсіялися, а менш ніж за десятиліття після цього підступили до переяславського міста ВОЇНЬ [Україна: нарис історії (2019): с. 90]. Під 1055 роком повідомляється: «У той же рік зимою пішов Всеволод на торків до [города] Воїня і переміг торків» [Літопис руський (1989): с. 99]. Можемо припустити, що на похід руських воїв благословляв переяславський єпископ: адже Переяславль, імовірно, у 30—50-ті роки ХІ століття став центром єпархії [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Від дитинця військо спочатку рухалося на південь в обхід гори Звіринець, а далі в напрямку на південний схід уздовж Дніпра та паралельного ріці лівобережного Змієвого валу. Як називалася згадана гора на той момент, мені достеменно невідомо: адже це князь Всеволод Ярославич заснував позаміську резиденцію Красний двір і виділив неподалік, на захід від неї, мисливські угіддя за назвою Звіринець [Переяславу… (2021)].

(Далі буде.)

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 2

Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка / Переклав з чеської Степан Масляк. — К., 1970. — (Вершини світового письменства.)

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1—10. — К., 2003—2005, 2007—2013.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 2. — К., 2019.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Кучера М.П. Переяславское княжество // Древнерусские княжества Х—ХIII вв. — М., 1975.

Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. — К., 1987.

Літопис руський [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1989. (Републікація: ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit.htm.)

Переяслав-Хмельницький: план міста. — К., 2007 (перевидання за виданням 2002 року). — (Міста України.)

Переяславу-Хмельницькому — 1100 років [Електронний ресурс] // Всеукраїнська громадська організація «Українське Реєстрове Козацтво». — Публікації. — Режим доступу 2021: http://www.kozatstvo.net.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=1348.

Словник української мови: в 11 тт. (СУМ) / АН УРСР; Інститут мовознавства. — К., 1970—1980.

Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. — К., 1998. — (Україна крізь віки.)

Україна: нарис історії / К.Ю.Галушко, Г.В.Папакін, Є.В.Синиця, О.В.Ясь та ін. // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 2. — К., 2019.

Фалько Я. Портрет історика в інтер’єрі часу та довгої «боротьби за київську спадщину». 31 травня виповнюється 100 років від дня народження видатного вченого-медієвіста Леоніда Єфремовича Махновця [Друковане видання + Електронний ресурс] // Голос України. — 2019. — 31 травня. — Режим доступу: https://web.archive.org/web/20200517153857/http://www.golos.com.ua/article/317695.

Чернецький Ю. Походження та рання історія слов’ян (Короткий науково-популярний нарис) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька} [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 29 червня. — https://newssky.com.ua/oblasti-i-stolitsya-ukrayini-istoriya-ta-arhitektura/.

Чернецький Ю. Билини (Частина 5-та). Про це — тільки й виключно російською! (Чому серед моїх переспівів не буде билини про Волха Всеславича) [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2018. — 3 квітня. — https://newssky.com.ua/bilini-05/.

Чернецький Ю. Семиобласний анабазис: про географічні межі історичної ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ, і не тільки (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 1) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 31 грудня. — https://newssky.com.ua/semioblasnij-anabazis-pro-geografichni-mezhi-istorichno%d1%97-pereyaslavshhini-poltavshhini/.

Чернецький Ю. Обґрунтування жанру краєзнавчих анабазисів: Поезія {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс]  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2021. — 3 січня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/46049-2/.