Русскій мір як анти-християнство

Ексклюзив. Всім нам необхідно зрозуміти, що не християнство – джерело всього цього марення, а РПЦ давно вже за межами історичного Християнства. Але самі аспекти «русского міру» слід розглядати не тільки в теологічній парадигмі, а й в політологічній, а для початку згадаємо загальну гуманітарну методологію. Однією з проблем кабінетних вчених-теоретиків є детермінація їх оцінок вивченим матеріалом. Нагадаю, що зовсім недавно кабінетні «політолухи» стверджували, що деградація авторитарного режиму в тоталітарний неможлива, тому що для тоталітарного потрібен диктат якоїсь державної ідеології, а «путінізм» на ідеологію не тягне. Ні багатотомних праць батьків-теоретиків, ні вибудуваної несуперечливої системи світогляду, і яскравого образу «світлого майбутнього».

«Не-тоталітаризм» — дзвінким жіночим голосом ставила діагноз путінізму Катерина Шульман (екс-доцент ВШЕ) та маса тих, що звикли вірити кабінетним теоретикам, з нею погоджувалася. Зараз вона так само самовпевнено ставить політологічні діагнози, але вже з Берліна. Запереченням, що для сучасної тоталітарної ідеології догматизована ідеологічна система з ясними цілями та прописаним інструментарієм якраз незручна і по суті не потрібна, — ніколи не приймалися.

Немає власного Маркса або Джентіле зі своїм детальним проектом «світлого майбутнього», – «не тоталітаризм» дружно твердять «авторитети».З кабінетними «теолухами» відбувається те ж саме що і з «політолухами».

В їх уявленні єресь – це щось обов’язково теоретично розроблене та ретельно богословськи обґрунтоване.

При цьому обидві групи диванних мислителів втрачають з уваги, що процес історичного розвитку людства йде безперервно. І в ньому немає ніякого постійного удосконалення. Простіше кажучи, це не тангенс – це синусоїда. І обсяг понять єресь або ідеологія постійно змінюється, набуває нових ознак і втрачає старі.

Наприклад, уявлення про те, що для тоталітаризму необхідний диктат ідеології, що претендує на універсальність та непогрішність, по суті було невірним навіть для початку ХХ століття. Той же італійський фашизм у реальності як політична теорія був досить слабо розроблений та не являв собою якоїсь єдиної несуперечливої системи.

Теж і з поняттям єресь, тобто погляди в догматиці християнства, які не допомагають вірно зрозуміти суть християнського вчення, а навпаки заважають або навіть фактично вихолощують його сенс.

У сучасному «православному» богословському дискурсі, російському особливо, заперечується догматичний розвиток за Джоном-Генрі Ньюманом (вірніше було би сказати розкриття), саме тому, що як наслідок теологія перетворена в «історію релігійно філософської думки IV – VIII століть», тому дефініція понять «догмат» та «єресь» у них застопорена в межах тієї епохи, причому ще й в жорстко схоластичної інтерпретації (цінність схоластичної методології вони гучно заперечують, але за фактом переважно нею користуються). В результаті словом «догмат» вони визначають тільки ті формулювання істин, одкровення, які стосуються Бога «по суті», які  є урочисто проголошеними в якихось текстах, що мають дисциплінарне значення. Те, що маса догматів багато століть та навіть тисячі років існували у вигляді не сформульованих інтуїцій, чомусь з їх поля зору випадає.

Аналогічно і з поняттям «єресь». У різні століття цей термін наповнювався різним змістом. Тому фіксуватися на розумінні цього терміна в ранньому середньовіччі – просто нерозумно. Важливо дати більш-менш вичерпну актуальну дефініцію. Наприклад, як сума поглядів та практик проголошуваних допустимими і доброчесними, але таких, що безсумнівно виводять їх адепта за межі Християнської Церкви. Нехай поки у нас буде таке «робоче» визначення єресі.

Проте, «русский мир» не перестає бути сумою поглядів та практик, що визначаються його прихильниками в якості «спасительних», які при цьому однозначно поставляють їх носія поза християнства, а в перспективі Божого суду – до позбавлення вічного життя та прирікають його до вічного покарання в пеклі. Тобто завдання Церкви тут дати пояснення чому саме ця сума поглядів та практик не є допустимою для християнина та не може бути доброчесною. Але для цього необхідно «пірнути в лайно» та  вивчити як мінімум основні ідеї та практики  «русского міра».

У ситуації, коли псевдотеологія «русского міра» вдає із себе безсистемний та суперечливий набір гасел, конспірологічних теорій та ще й слабких псевдофілософських інтуїцій, варто зрозуміти як саме воно входить в суперечність з християнською вірою. А це набагато важче ніж препарувати якусь класичну візантійську єресь, аріанство, наприклад. Як серйозним історикам немає бажання препарувати бредні «нової хронології» Носовського та Фоменка, так у серйозних теологів немає бажання намагатися розбиратися з «теологією русского міру». Але це не означає, що «теологія русского міру» не є єрессю та що немає потреби дати їй теологічну оцінку. Така необхідність є.

Більшість критиків теології «русского міра» вказують на її хаотичний та безсистемний її характер. У цьому сенсі теологія «русского міру» – це релігійна версія ідеології «русского міру», яка так само хаотична та безсистемна. Тобто це та ж ідеологія, але з обґрунтуванням на дію надприродних сил, про які відомо з Одкровення. Так само більшість критиків теології «русского міру» вказують на різноманітність авторів та на множинні розбіжності між ними.

Наприклад, архімандрит Кирило (Говорун) порівнює теологію «русского міру» з «мішком Діда Мороза», з якого кожен бере те, що йому подобається. Тому при критиці елементу А, треба враховувати, що десь в «русскому мирі» є затятий адепт, який вважає  елемент А – центральним, але так само є й інший затятий адепт вважає елемент А – страшною єрессю. І нарешті є з десяток ідейних адептів «русского міра», які не в змозі виразно сформулювати своє ставлення до елементу А. Наприклад, такою точкою є існування СРСР. Тому завжди можлива ситуація, коли критика будь-якого елемента в цій ідеології, не буде сприйматися як критика самої системи ідеології саме тому, що це не система.

Треба також відзначити, що більшість церковних спікерів «русского міру»– це вкрай неосвічені люди, наприклад прот. Андрій Лемешонок, який не в змозі написати випускну кваліфікаційну роботу у семінарії. Тому в одному їх виступі можуть міститися взаємо-суперечливі тези. Зазвичай їх промови –це переказ набору гасел ідеології «русского міру» із залученням цитат, які не належать до суті висловлювання та апеляція до конспірологічних теорій.

Але з усім тим спробуємо розібрати все це по пунктах:

1) група елементів — це уявлення про росіян як супер-етнос, який несе якусь месіанську функцію. Причому інтерпретації цього поняття «супер-етнос» можуть відрізнятися аж до взаємо-суперечливих тез. Від досить примітивного шовінізму та заперечення суб’єктності інших слов’янських народів (українського в першу чергу), до теорії «плавильного котла», на якій був створений ідеологічний конструкт «нової спільності – радянський народ» та «нової ідентичності» – «радянська людина». Тобто у ряду спікерів «русский мир» виступає «воцерковленою» версією комуністичної ідеї «радянський народ».  Але ні до церкви, ні до Християнської віри це не має жодного відношення.

2) група елементів з уявленням про те, що месіанська функція російського супер-етносу це створення держави як «Катехона» (того, що утримує; удерживающий-рос.), що має місію перешкоджати остаточному торжеству зла в історії та приходу у світ антихриста. Тут можуть використовуватися різні терміни від «геополітичного ковчега» Дугіна, до уявлень про богословську необхідність реставрації російської монархії. Причому про справжній монархізм англійського типу (Єлизавета Друга, або Карл Третій) мови у них не йде. Так чи інакше, політична могутність російської держави бачиться їм як мінімум завданням космічного масштабу від якої залежить існування людства взагалі.

3) релігійно-обґрунтований етатизм .Уявлення про сакральну роль держави, причому конкретно поточної російської держави. Держава наділяється ознаками непогрішності й всеблагості та навіть персоналізується.

4) заперечення концепції прав людини та цінності людської особистості. («жити– батьківщині служити», сенс життя людини – служіння державі).

5) фактичне заперечення особистості Бога. Бог з персоналістичного Бога Біблії і християнства перетворюється на егрегор «доброї радіації», яким розпоряджається ієрархія РПЦ МП імені Сталіна.

6) сума різноманітних теорій змови, від «плану Даллеса» до «Сіонських протоколів» Сергія Нілуса.

7) найважливіше: головна позолочена скріпа — це ненависть до абстрактного «Заходу» сенс буття, якого торжество світового зла.

З усього цього розмаїття адепти «русского міру» конструюють свої особисті ідеології.

Що тут єресь?  Давайте знову розглянемо про пунктах.

1) уявлення про супер-етнос або претензії на роль супер-етносу в історії звичайно самі по собі не єресь. Але вони стають богословською єрессю тільки, коли цій претензії надається релігійний характер. Коли реалізація претензії на супер-етнос оголошується сенсом життя нації. Це саме єресь. А такі ідеї вже давно поширюються у Швабростані майже з кожного амвону, або праски.

2) вчення про «Катехон». У викладі адептів «русского міру» це вчення–класична богословська єресь. Вони посилаються на тлумачення слів ап. Павла τὸ γὰρ μυστήριον ἤδη ἐνεργεῖται τῆς ἀνομίας, μόνον ὁ κατέχων ἄρτι ἕως ἐκ μέσου γένηται• (Адже таємниця беззаконня вже діє; однак тепер є Той, Хто стримує, поки не буде усунений з-поміж нас; 2 Сол 2:7). Найбільш розтиражоване тлумачення цього місця, ніби йдеться нібито про Римську імперію–гаранта правопорядку. Але при цьому інші тлумачення цього місця, наприклад: той, що утримує це «благодать Св Духа» просто ігноруються. Причому, наприклад, у Іоанна Златоуста зустрічаються обидва тлумачення. Тобто одному з приватних тлумачень надається абсолютний характер. А це і є один з фундаментальних ознак єресі.

У теології «русского міра» немає місця ні Богу ні людині, але все направлено до держави. Держава під ніком «батьківщина» де-факто є певним божеством з усіма атрибутами особистості. При цьому Бог де-персоналізується. Тобто держава в теології «русского міра» де факто займає місце Бога. В результаті відбуваєься майже повне роз-люднення (про що свідчать Буча, Бородянка тощо) та деперсоналізація людини – просто природний підсумок деперсоналізації Бога. Останнє, безсумнівно, єресь. Причому лжевчення не просто варіативне всередині християнської теології, але прямо ставить адептів «русского міру» поза християнством як таким.

Це побіжний і короткий огляд єресей теології «русского міру». І при переході до огляду «екуменізму русского міру», важливо ще раз повторити, що «русский мир» це як «морська свинка». Морська свинка –це гризун, який не має відношення ні до моря, ні до свиней. Так само й постмодерністський вінегрет «русского міру» не має відношення ні до світу ні до «російськості», ні до міру, ні до світової культури.

І важливо зауважити, що при всьому при цьому всередині «русского міру» процвітає своєрідний «екуменізм»… Хоча більшість адептів «русского міру»« прямо заявляють, що приналежність до русского міру» детермінує приналежність до РПЦ, і навпаки.

Проте факт, який важко ігнорувати, ідеологія «русского міру» знаходить своїх теологічних інтерпретаторів серед протестантів. Тобто існують протестантські проповідники, що конструюють свої теологічні теорії з використанням все тих же «догматів» або точніше ідеологічних аксіом «русского міру».

Протестантська інтерпретація «русского міру» принципово не відрізняється від «православної». Так само висувається месіанство російського супер-етносу. Особлива роль російської держави та етатизм. І особисто президента РФ. Тобто приписування російській державі атрибутів непогрішності та всеблагісті тощо; там відбувається набагато більш яскраво, ніж в самій РПЦ, з релігійно – філософської спадщини якої концепція «русского міру» народилася.

Генеральне цілепокладання ідеології «русского міру»–це обожнювання російської держави. А власне РПЦ, протестантські організації, а часом і католики, або навіть Іслам, – це все не більше як допустимі обрядово – культурні відмінності.

Ближче до висновків зазначу, що «русский мир» – це розмитий та по-великому рахунку порожній термін. Ніякого фіксованого значення він не несе. І кожна з ідеологічних груп вкладає в нього якісь свої значення.

Тому, набагато важливіше вивести ті специфічно близько-церковні концепти, за допомогою яких дається близько-церковна інтерпретація «русского міру»: той, хто утримує, Захід – метафізичне зло, політичний есхатологізм. І аналізувати саме ці моменти. А саме там вся «теологічна» частина по суті зводиться до обожнювання російської держави через наділення її атрибутами непогрішності («батьківщина завжди права») та всемогутності («росія непереможна»).

А, як казав лорд Честертон «єресь деформує мораль»”, в нашому випадку повністю її нівелює. І тому путінці небезпечніші за гітлерівців. Не тому, що розумніші, вони кровожерливіші. У цьому вони стоять один одного: путінці незмірно лицемірніші. І тепер такі моральні розкладенці як окремо взяті «єпископи» різних конфесій зараз «благословляють» ракети, а тому будуть брехати, що завжди були проти. І далі жити в показній розкоші.

Дуже шкода, що ще 5 років тому, наша церква не засудила «русский мир» як єресь. Але тоді ми були в ейфорії від отримання Томосу, і не думали про те, що боротьба за істину Христову і за Україну буде такою важкою.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.