Ганді vs християнство: хронічна кривда вчення про ненасильство. Ексклюзив

09.10.2021 0 Редакция NS.Writer

Сьогодні опозиція в Білорусі говорить про ненасильницький опір. Вони стверджують, що такими методами як мирні демонстрації та страйки зможуть домогтися відходу диктаторавід влади. Їхні методи і тактика в значній мірі запозичені у Махатми Ганді — вождя індійського національного руху, ідеолога ненасильства. А давайте подивимося, що таке його вчення «сатьяграха»? Ця концепція була синтезована самим Ганді з… абсолютизування індуїстського принципу «ахімси» — ненасильства та практики «громадянської непокори». Ідею Ганді запозичив у Льва Толстого, зв’язавши її з традиціями та філософією індуїзму… Махатмі Ганді належать і такі рядки: «Росія в особі Толстого дала мені вчителя, який надав теоретичну основу мого ненасильства… Саме він пророчо передбачив у своєму листі до мене, що я очолю рух, якому судилося принести звістку надії пригнобленим всього світу». Але чи багато доброго вийшло з Росії в ХХ столітті?

Ганді далеко не у всьому слідував заповітам свого названого вчителя з Росії. Що стосується його боротьби проти расової дискримінації, то він маніакально відстоював виключно інтереси індійської громади, не звертаючи уваги, наприклад, на дискримінацію чорношкірих. Від його поглядів на прогрес, устрій держави і суспільства разило утопією. Його доктрина-це щось на зразок толстовського царства Божого на землі, де немає місця машинному виробництву, яке вбиває гармонію людини з природою, централізована влада і закони відсутні, а населення самоврядне. Згідно гандізму, передбачається впливати на розсудливість та совість агресора, щоб переконати його в правоті носіїв «сатьяграхи».

На практиці це повинно виглядати так. Маса людей, що бажають чинити опір злу, повинні відмовляти в громадянській покорі та без опору терпіти будь-яке зло щодо себе. Тоді гвалтівнику стане соромно, і він зрозуміє, як він був неправий. В основі цієї практики лежить уявлення, що воля людини завжди спрямована до добра, навіть якщо вона творить зло, і потрібно лише зазнати зло без опору, і тоді гвалтівник сам звернеться до добра. Або мета людини завжди добра, просто вона помилково приймає зло за допустимий інструмент. Коли вона зрозуміє, що злом не можна досягти бажаної мети, вона сама від нього відмовиться.

Чому це брехня? Тут перед нами хибна концепція природи людини. Воля людини цілком може бути пошкоджена злом настільки, що вона вже навіть не буде мислити ніякого іншого способу дії крім звичного.

Християнське вчення говорить про схильність людської природи, що робить натуру людини «схильною до зла». (А дискусія між католиками та православними з одного боку і протестантами з іншого, лише в питанні «наскільки пошкоджена»). Тобто людина цілком може звикнути до зла настільки, що не буде вважати його злом. Особливо це стосується людини, природа якої пошкоджена не тільки «загальним пошкодженням», але і наслідками власних гріхів та злочинів.

Проти джентльмена та аристократа Вінстона Черчілля «сатьяграха» спрацювала. Адже в 1945-му Вінстон Черчілль програв вибори, а до влади у Великобританії прийшли лейбористи, які взяли курс на деяке зближення з СРСР та якнайшвидший відхід з Індії. Закінчення британського колоніалізму супроводжувалося тепер уже неминучим розділом країни на власне Індію і Пакистан, але в силу накопиченої недовіри між індуїстами та мусульманами розділ вийшов вкрай кривавим. За підсумками взаємної різанини загинули близько мільйона людей, вісімнадцять мільйонів стали біженцями, і чотири мільйони з них при наступних переписах населення так і не були виявлені. І мені здається, що не вона стала основною причиною відмови Британії від влади над Індією.

Але як би вона спрацювала проти Гітлера, або Сталіна? Або Путіна, тоді російські танки давно були во Львові, навіть у Перемишлі! Якби союзники не воювали проти Гітлера, а дали б йому дозвіл вбити 100% євреїв та 60% слов’ян, він би потім вигукнув — «ах як я був неправий» та почав би виправляти ситуацію? Що ситуація повинна була скластися прямо — таки по Хармсу, «купив рожеве плаття, і пішов зі злих царів у добрі дівчатка», так чи що? Або навіть це сталося б (припустимо, що сатьяграха працює) це воскресило б мільйони вбитих?

А тепер розглянемо питання, чому християнство допускає насильство. Допускає існування справедливих воєн, справедливих революцій і судового переслідування кримінальників? (До речі, я не чув, що б в Індії вбивцям та гвалтівникам замість суду і в’язниці дарували цитатник Ганді).

Це відбувається за принципом меншого зла. Що це таке? Завдання людини мінімізувати зло в світі. Але часто зло неможливо мінімізувати іншим шляхом крім, як іншим злом. Починаючи з мінімального. Відбиваючи від ґвалтівника його жертву, нам доведеться застосувати до нього насильство, або загрозу його застосування, що в свою чергу теж зло. Але застосування цього зла-необхідність, інакше насильник зробив би свою справу, і кількість зла в світі збільшилася, а не зменшилася.

Тому християнська етика допускає участь у справедливих війнах, службу у поліції, судовій та пенітенціарній системах і т.д., зокрема і в роботах, націлених на припинення зла. З точки зору християнської етики і солдат, і суддя і поліцейський можуть бути добрими, врятованими по вірі християнами.

Теж і в питанні опору незаконній і несправедливій державній владі. Принцип «неспротиву злу насильством» у цьому випадку несе набагато більшу кількість жертв, ніж збройне повстання. Оскільки:

1. Збереження несправедливої влади саме по собі приносить у світ зло і постійно його примножує та ще примножує кількість його жертв. Простіше кажучи, не було революції з перестрілками і трупи на вулицях не лежать, зате в сотні більше разів трупів невинних людей убитих та похованих в різних невідомих місцях.

2. Морально виправдовує у власних очах тих, хто творить це зло та схиляє їх до більшого зла. Оскільки безкарність провокує на вже невмотивоване насильство. Насильство заради задоволення садиста і т.д.

Заради уникнення більшої кількості жертв християнська етика і допускає насильницьке повалення незаконної та несправедливої влади. А «непротивлення злу насильством» тільки примножує кількість жертв. І в ряді випадків не призводить до жодного результату, крім того, що несправедлива влада стає ще більш несправедливою. При цьому пацифізм являє собою як би троянського коня, прокрадається в самовідчуття обивателя. Тихе, задоволене життя, поліпшення добробуту ведуть до зміцнення помилкового почуття безпеки, впевненості в настанні нової епохи без страждань. Смерть витісняється з повсякденності, стає як би винятком з правил, незручним фактом. На тлі тиші і гладі картини руйнувань та жертв на війні народжують реакцію витіснення, паніку.

Сучасний світ як догму прийняв ідею «миру за всяку ціну». Почасти це — результат двох Світових воєн, що потрясли Європу в ХХ столітті. Але так само і помилкового розуміння гуманізму. Справа в тому, що збереження «миру» з державою де злочини і терор — це виправдана норма, вимагає ціни в людських життях та у долях багато більше ніж війна. Тільки на війні люди загинуть відразу, а в рабстві будуть вмирати довго. Проте. Критерій «миру» в сучасному пост-гуманітарному суспільстві не кількість врятованих людських життів, а відсутність бойових дій. Красива картинка… Ідея сучасного пост-гуманізму, — «важливо, щоб по ТБ була красива картинка». Що би спокій обивателя перед телевізором ніщо не турбувало. І гасло «мир за всяку ціну» насправді позначає «красива картинка за всяку ціну»… А що порятунок життів людей може вимагати руйнування красивої картинки, реальних жертв та речей некрасивих, це не подобається сучасному пост — гуманітарному світові. Правда реальності в тому, що найчастіше моральний вибір пролягає не між добром і злом, а між злом великим і злом меншим. І захист своєї країни від вторгнення агресора (зі Сходу, наприклад) — це менше зло. Пост-гуманістичний світ звик пасувати перед злом. Пасувати заради красивої картинки по ТБ…

Чому я використовую термін «пост-гуманітарний»… Гуманітарний припускає, що в центрі інтересів та на вершині ціннісних шкал знаходиться людина та її об’єктивне благо. Людина як цілісний феномен. Пост-гуманітарний світ у центр інтересів ставить не людину, і не її реальне благо, а відчуття. Причому це зовсім не людина, що страждає, потребує допомоги, а зовсім інша людина, яка називається «телеглядач». Її відчуття — це мірило всіх речей. І ось у світі, де відчуття телеглядача — мірило всіх речей і доводиться нам жити. А телеглядач живе відчуттями, позбавлений не тільки духовних чеснот, але навіть цивільних. Він вимагає, щоб йому говорили та показували тільки приємне.

Чому так звані «ненасильницькі методи» політичного опору не працюють проти диктаторів. Кожен диктатор по суті злочинець, і він сам знає про себе, що він — злочинець. І його поведінка цілком вкладається в матрицю поведінки злочинця. Наприклад, злочинець звичайний, кримінальник. Він намагається не вчиняти злочинів, що обтяжують його провину в разі провалу. І легко зробить менш тяжкі злочини, якщо це потрібно, що б уникнути затримання. Грабіжник, тікаючи від поліції, цілком може вчинити викрадення машини, але не вбивство. Тому що в разі затримання, викрадення його положення особливо не посилить, а ось вбивство…

Тобто людина, яка знає, що їй буде загрожувати максимальне покарання, вже ніяких меж поведінки не має. Диктатор прекрасно знає про свої злочини, включаючи ті, що невідомі громадськості. Тому заради збереження влади, він готовий на будь-які, абсолютно будь-які злочини. Ні в які гарантії недоторканності та амністії він не вірить. Саме це і спонукало таких виродків, як Лукашенко і Путін, тільки посилювати репресії проти так званих «незгодних». Мирні протести на Болотній площі у Москві та на вулицях Мінська закінчилися нічим для опозиції. А влада тільки посилила свій репресивний апарат. Іншими словами, скотилося в більше зло. Тобто стихійний гандізм російської та білоруської інтелігенції, що відучилася думати, тільки приніс горе народам обох країн.

Чому це сталося? По-перше, диктатор (що Лу, що Пу) всіх судить по собі, а він би кинув. По-друге, випадки ошуканих диктаторів історії відомі. Піночета посадили на лаву підсудних в 90 років, хоча він вже був в глибокій деменції та взагалі навряд чи розумів де знаходиться, і що навколо відбувається. Так що заради збереження влади диктатор готовий на все. На будь-які злочини, включаючи геноцид власного народу або світову ядерну війну… Навіщо йому всесвіт де він не при владі? Тому мирним шляхом можна примусити до відходу від влади тільки не сильно заплямованого диктатора під обіцянки недоторканності, як це було у Ярузельського.

А такий як Макбет «всі засоби хороші для людини, яка занурилася в кров як у річку». Готовий до будь-яких злочинів. Готовий як завгодно велике число своїх прихильників «пов’язати кров’ю» співучастю в злочинах. Бажано страшніше та кривавіше, щоб створити навколо себе групу злочинців, яким теж нічого втрачати. В ідеалі залучити у злочини всіх чоловіків здатних тримати в руці зброю. І що би без диктатора їх чекала смерть. Тобто мислення диктатора — це мислення терориста, у якого в заручниках цілий народ. До речі співучасники його злочинів — теж його заручники, і навіть можуть розуміти це.

І він готовий на все. І тут напирати на те, що протест зобов’язаний бути тільки мирним, це заздалегідь прирікати безліч людей на смерть. Причому марну. Я часто озвучую думки такого змісту. «Народ який допускає (факт з буднів Мордора) — проклятий».

І звичайно мені пара людей завжди заперечує , — «не весь же народ це робить», та що «колективна відповідальність — це несправедливо». І це заперечення — справедливе. Але ось у чому штука. Якщо ми подивимося на хід історії, то побачимо, що в історії колективна відповідальність ще як буває. І позитивна, і негативна. Як досягнення влади поширюють благо на весь народ, так і злочини влади поширюють погані наслідки цих злочинів на весь народ. І народ приймає і наслідки досягнень та наслідки злочинів. Тому виходить, що хоче народ або не хоче, але йому доводиться відповідати та платити за рахунками які приходять від старої Кліо до його уряду. Тому і «проклятий» народ, в якому в інженера-ядерника зарплата нижче, ніж у вертухая у в’язниці.

Не в релігійному сенсі проклятий, а в сенсі причинно-наслідкових зв’язків, у сенсі розвитку суспільних процесів. У сенсі платонівської ідеї «влада тирана — покарання за пасивність народу». Проявив безвідповідальність, пасивність та боягузтво, словом відсутність громадянських чеснот, — отримай до оплати рахунку за плюшки, яких ти не їв. І більше того, якщо безвідповідальні пасивні боягузи становлять абсолютну більшість, покарання накриє всіх, включаючи відповідальних, активних та сміливих. Розплачуватися буде весь народ. Без варіантів. Весь народ понесе покарання за те, що у інженера ядерника зарплата менше, ніж у вертухая…

З точки зору християнської етики і вояк, і суддя і поліцейський можуть бути добрими, врятованими по вірі християнами. Теж і в питанні опору незаконній та несправедливій державній владі. Принцип «не-опору злу насильством» в цьому випадку несе набагато більшу кількість жертв, ніж збройне повстання. Оскільки, перш за все збереження несправедливої влади саме по собі приносить у світ зло та постійно його примножує і примножує кількість його жертв. Простіше кажучи, не було революції з перестрілками і трупи на вулицях не лежать, зате в сотні більше разів трупів невинних людей, убитих в різних місцях.

Людина, що не чинить опір злу, рано чи пізно запевняє себе, що зло не є злом. Філософ російської еміграції С. Франк в роботі «Сенс життя» дає чудовий огляд цієї ідилічної точки зору. Він каже: «насильство, примусова боротьба навіть зі злочинцем є гріх та вираз нашої слабкості; але істинно вільний від цього гріха не той, хто є пасивним щодо заподіюваного йому зла, а лише той, хто в стані силою Божого світла просвітити злу волю та зупинити злочинця; всякий інший менше, застосовуючи насильство, ніж байдуже вмиваючи руки перед обличчям лиходійства».

Зауважимо, що авторитаризм (білоруський, або російський) візьме цих «не-насильників» та перестріляє з кулеметів, як скажених собак. Тому-то у Ганді нічого і не вийшло, не тому що народ був не готовий, а тому що влада була готова («учасники мирного мітингу, що проводився в рамках кампанії не- співпраці, були обстріляні поліцією») перевести все в насильницьку площину.

У минулій статті ми писали, що Ганді — проект англійців: тут тобі і ненасильницький опір — а то замучишся за фанатиками трупи прибирати, їх і тоді в Індії було більше, ніж європейців, в кілька разів; тут і концентрування уваги протестної частини колонії на одному, вегетаріанському, лідері. Гроші на свій опір звідки він брав?! І не кажіть, що він був аскет і йому було багато не треба — двіжуха навіть аскетів дорого коштує. Але не все було чисто у Ганді. Наприклад, його нетерпимість до чорношкірих ще більше підтверджується його висловлюваннями, які він робив на різних зборах. Це цитата його промови в газеті «Indian Opinion», опублікована в 1908 році: «кафри (зневажливий термін, для опису чорношкірих в Південній Африці), як правило, нецивілізовані, а вже каторжники — і поготів. Вони докучливі, моторошно брудні і живуть буквально як тварини.» Коментарі Ганді про чорношкірих південноафриканців неприкрито говорять про те, що він відчував огиду до чорношкірих. Але ж Ганді вважався символом миру! Тому подібні його коментарі шокують подвійно. За визнанням самого Ганді, в 1885 році він був близький з дружиною в той момент, коли вмирав його батько. Судячи з усього, цей факт настільки переслідував Ганді, що в кінцевому рахунку він дав обітницю цнотливості. Таким чином він намагався служити світу, а не йти на поводу своїх бажань та пристрастей. Але ця обітниця і прагнення залишатися цнотливим, привели до виникнення досить незручної поведінки, яку у наш час піддали б загальному осуду. У його оточенні було багато молодих жінок, з якими він купався та ще і експлуатував їх різними способами. Можна любити Ганді або ненавидіти… Ясно одне — він був абсолютно неоднозначною людиною. Для когось він був символом миру, а для когось расистом та мало не ґвалтівником.

Він знав, що шлях, який він вибрав, передбачає страждання і смерть для багатьох індійців і це буде тривати роками, десятиліттями. Він вважав, що людям все це потрібно, навіть необхідно, що такий найкращий спосіб очищення душі. І потім, що таке смерть для індуїста, якщо життя для нього-лише ланка в нескінченному ланцюжку смертей-народжень? Це ще раз, вже не на політичному, або етичному, або екзистенціальному рівні показує, що і коріння його ідей і їх практична реалізація ніяк не сумісні з християнством. Адже за вченням Христа: одне життя, а потім Суд Божий. Важко оцінити позитивно значення ідей Махатми Ганді і роль його методів для Індії, що стала незалежною. Але виходить, що і ненасильство має свої межі. Адже ця незалежність народу Індії далася дуже дорогою ціною.

Іван Верстянюк, оглядач


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: