Процеси деградації в Росії з погляду теорії пасіонарності

Ексклюзив. Досить поширеною є думка про те, що своїм вторгненням до України (спочатку – у 2014 р. – обмеженим, з 24 лютого 2022 р. – повномасштабним) російська федерація прискорила власний занепад і поставила під загрозу перспективи свого існування як єдиної держави. Таке бачення майбутнього рф піддається обґрунтуванню з різних позицій; ми намагаємося підтвердити вищенаведений прогноз із погляду теорії пасіонарності й концепції етногенезу, висунутих наприкінці 1960-х років видатним істориком та географом, дисидентом Л. М. Ґумільовим.

Суть пасіонарності, як стверджував згаданий вище мислитель, полягає у виникненні змін (мутацій) у поведінці людських спільнот у тому чи іншому смугоподібному фрагменті земної поверхні внаслідок надходження туди надлишку космічної енергії. Такі явища в різних реґіонах Землі відбуваються з деякою циклічністю. Л. М. Ґумільов відзначав, що такі мутації на певних часових зрізах охоплювали значні простори суходолу, найчастіше викликаючи появу не однієї, а кількох пасіонарних спільнот. Зокрема, неодноразово у своїх працях цей учений згадував пасіонарні поштовхи І, ІХ, ХІІІ ст. по Х р., що пробудили до життя по кілька етносів майже одночасно.

Нас цікавить пасіонарний спалах ХІІІ ст., який дав початок, у тому числі, етносу московитів, що пізніше став себе називати росіянами. Відповідно до складеної Л. М. Ґумільовим синхроністичної таблиці, саме тоді сталося «зачаття» московського етносу (автор відносив його до «Льодового побоїща» 1242 р., яке засвідчило компліментарність майбутніх «русскіх» щодо «монголо-татар» і їхню ворожість до «колективного Заходу», представленого в той момент лівонськими рицарями). Народження московитів Л. М. Ґумільов пов’язував із Куликовською битвою 1380 р., (попри те, що ам по собі цей конфлікт відбувався між законним ханом Золотої Орди Тохтамишем та узурпатором Мамаєм) яка визначила їхнє пасіонарне піднесення, що тривало до середини ХVІ ст. Саме тоді, згідно з поглядами згаданого вченого, стався «пасіонарний перегрів», який зумовив перехід етносу в акматичну фазу.

Остання тривала до кінця ХVІІІ ст., бувши ознаменованою численними внутрішньомосковськими протистояннями на кшталт опричнини Івана Ґрозного, подій «смутного часу», церковного розколу за доби патріарха Никона й протопопа Авакума тощо. Починаючи з ХІХ ст., за Л. М. Ґумільовим, російський етнос вступив у фазу надлому етнічного поля. ХХ ст. вчений, у силу низки причин, не аналізував, проте, логіка побудови теорії етногенезу свідчить, що цей надлом, імовірно, тривав до кінця ХХ ст. (коли відбулася консолідація російських еліт у результаті приходу до влади В. В. Путіна).

Отже, на початку ХХІ ст. мала б розпочатися фаза інерції, на що були вагомі передумови, а саме – суспільний запит на політичну стабільність, а також виражене інтеґрування особою Путіна всіх попередніх московських, російських і совєтських царів, імператорів та генсеків. На початку свого правління йому вдалося ретроспективно «примирити» Росію, «білу» та «червону», шляхом популяризації досягнень царських часів і постатей самих імператорів, з одного боку, та недопущення монументальної й топонімічної декомунізації, з іншого. І, ґрунтуючись на таких «інтеґрально-російських» ідеологічних позиціях (свого роду м’який варіант «русскава міра»), Путін міг би спокійно керувати своєю державою, помірковано зближуючись із Західним світом (як це робили російські імператори) та поважаючи норми міжнародного права. Проте, кремлівський володар обрав іншу стратегію, не лише небезпечну для оточуючого світу, катастрофічну для України, яка найбільше страждає від його аґресивних дій, а й згубну для самої Росії.

Рівно через сто років після початку Першої світової війни Путін розпочав нову війну, яка триває досі, набирає обертів і загрожує стати Третьою світовою. Але між Росією 1914 року та цією ж державою 2014 року є суттєва відмінність: на відміну від імперії Романових, у теперішній рф практично немає «благородного офіцерства», яке колись мало й високу військову кваліфікацію, й шляхетні звичаї. Проте, бойові завдання в цьому сторіччі не стали легшими.

На відміну від Романових, які були кровно й культурно-цивілізаційно пов’язані з монаршими дворами Європи, путінський режим має витоки в совєтському КҐБ, який навіть після падіння комуністичної ідеології і далі безбідно крокував широкою дорогою історії. Діяльність цієї спецслужби, що вела родовід від ленінського ВЧК (ще й досі співробітників ФСБ неофіційно називають «чекістами»), велася в умовах панування марксистського атеїзму людьми, готовими до будь-яких аморальних дій. Тому закономірним був «негативний відбір» у «службісти» – були потрібні люди розумні, достатньо освічені, проте, здатні піти на все, що було в інтересах навіть не комуністичної партії й «робітничо-селянської» держави, а глибинної, «кґбшної», держави в державі. Тобто, люди без честі, гідності, громадянської позиції та духовних цінностей. Це була одна з категорій субпасіонаріїв совєтської доби. Порівняно нечисленна.

За Л. М. Ґумільовим, це – субпасіонарії. На думку вченого, субпасіонарність через брак енергії проявляється в нездатності людей стримувати інстинктивні жадання, асоціальній поведінці, паразитизмі, недостатній турботі про потомство. Люди такого типу добре відомі в усі епохи і зустрічаються практично в усіх етносах. Їх називають бродягами, босяками, «бомжами» і т. д. Зазвичай вони скупчуються у великих містах, де є можливість жити, не працюючи, а паразитуючи, і розважатися. Таке зосередження субпасіонаріїв призводить до величезного зростання алкоголізму, ситуативної злочинності, наркоманії, стихійних заворушень. Усе це – наслідки основної риси субпасіонаріїв – нездатності контролювати свої бажання, навіть якщо їх задоволення йде на шкоду собі і оточуючим.

І субпасіонаріям це було навіть вигідніше, тому що життям-то вони не дуже ризикували, а після битви мародерствувати, побігати, пошукати в кишенях у вбитих що-небудь або пограбувати мирне населення – це вони могли, як могли бути злодіями, жебраками, найманими солдатами або волоцюгами. В акматичній фазі таких людей не цінують настільки, що дають їм вмирати з голоду, якщо не вішають «високо і коротко» (французьке середньовічне юридичне формулювання). Але мародерство, грабунки тощо відтягують в етносоціальних систем ті сили, які можна було б вжити на вирішення нагальних завдань.

Таким чином ще в колишньому СРСР формувалася й значно більша, ніж каґебісти разом зі «стукачами», категорія, яка до певного часу не мала особливої ваги в загальнодержавному масштабі. Йдеться про кримінальних злочинців, які, втім, відігравали істотну роль у житті окремих реґіонів совєтської імперії. Яскравим прикладом є Донбас – старопромисловий реґіон ресурсного типу. Зокрема, в Донецькій області, за даними визначного сучасного українського географа О. Г. Топчієва, 26 (двадцять шість!) населених пунктів (переважно робітничих селищ) повністю утворені «зеками». А скільки «зеків» на неосяжних просторах усієї шостої частини земного суходолу, особливо в теперішній Росії…

За браком шляхетного воїнства ці самі «зеки» в останнє десятиріччя посідають дедалі помітніше місце в рашистських збройних формуваннях. Хоча є й інші причини прояву цієї тенденції, а саме – небажання кремлівської верхівки засвічувати свої офіційні збройні сили за кордоном та її ж острах перед можливими заворушеннями в разі оголошення загальної мобілізації. Поза тим, «зеки» є безмежно жорстокими й водночас надзвичайно керованими особами, для яких малоцінним є не лише чуже, а й власне життя. Такі «воїни» Путіну й потрібні.

Події повномасштабної фази російсько-української війни, зокрема бій за Бахмут, засвідчують визначну роль зеківських формувань, зокрема ПВК «Ваґнер», у бойових діях на російському боці. Цей приклад показує, що, поки «ваґнерівці» були головною силою рашистів, тривав їхній наступ на українські позиції. Поступове відведення «Ваґнера» з-під Бахмута й заміна його на регулярні російські війська призвели до перехоплення ЗСУ ініціативи на цьому відтинку фронту.

Але якщо розглядати процеси, що тепер відбуваються, необхідно розглянути їх генезис, розглянути їх із ретроспективного погляду й, наскільки можливо, охопити різні чинники. Однією з причин, що призводять рф до фази обскурації, стало генетичне якщо не виродження, то неабияку деградацію російського етносу, виражену у спрощенні його структури. Сталася вона в результаті п’яти хвиль еміграції з Росії протягом останніх 105 років.

Перша хвиля відразу після так званої Жовтневої революції, коли країну, за різними підрахунками, покинуло близько трьох мільйонів осіб. Причому тут були не просто носії культури, а й її потенційні творці, не просто офіцерство з його кодексом честі, а й ті, хто міг би зберегти і примножити те позитивне, що існувало в імперії.

Не побоїмося критики: імперія могла б еволюціонувати, як Британська. Але в результаті державного перевороту прийшла до влади зграя розбійників, якщо взагалі не сатаністів (за В’ячеславом Липинським, взагалі проєкти соціальної перебудови, спрямовані проти християнства і в цілому загальнолюдських цінностей, є різновидами чорної магії). Далі тривали масові репресії та депортації проти тих, хто залишився.

Після Другої світової війни відбулася друга хвиля еміграції. У роки застою – третя, яка переважно складалася з представників єврейського народу, але не тільки з нього. Причому вже третя хвиля була настільки отруєна совєтським духом, що емігранти першої й другої хвиль її носіїв не сприймали як своїх.

Четверта хвиля – «ковбасна еміграція» часів перебудови.

І, нарешті, п’ята, яка почалася в 2012-14 роках, коли стало ясно, що опозиція нічого не зможе домогтися (бо вона непасіонарна), що «влада чекістів» тільки підсилює свої позиції. У період до початку гарячої фази війни з Україною мотивація тих, хто виїжджав, мала не стільки традиційний політико-економічний відтінок, а скільки екзистенційний момент: тим, хто залишав рф, «було там душно». Після 24 лютого 2022 року п’ята хвиля посилилася зі зрозумілих причин. За деякими даними, за її активну фазу рф покинуло приблизно 1,5 мільйони населення, переважно чоловічої статі.

У зв’язку з цим знову повернемося до пасіонарної теорії Л.М. Гумільова. У результаті всіх разом узятих хвиль еміграції і геноциду майже всіх народів на території СРСР відбулося зіпсування генофонду. Ті, хто мав у собі хоч якісь зачатки пасіонарності, або загинули, або виїхали. А оскільки природа не терпить порожнечі, то хто прийшов на їхнє місце? Не лише горезвісні мігранти із Середньої Азії і мусульманського Кавказу, а й свої споконвічно-посконні субпасіонарії.

Необхідно відзначити, що моральним імперативом фази обскурації, на чому наголошував Л. М. Ґумільов, є «будь таким, як ми». Тобто соціальним ідеалом (або моделлю) стає безвольний конформіст, людина, що прагне відрізати собі ласий шматочок від соціального пирога, при цьому не гребуючи порушенням моральних норм. Саме таких людей і виховувала совєтська система, штучно пригноблюючи людей/дітей з іншим типом світобачення. Саме такі люди зараз рулять в рф.

Окремо відзначимо,що відбулася деградація і того прошарку, що раніше гордо називався «російська інтелігенція», того прошарку, що трактував себе носієм чи не вищого морального початку. Зважаючи на хвилі еміграції і репресій, у ній стали домінувати так звані інтелігенти першого (в крайньому випадку – другого) покоління, тобто, де факто, ті ж пролетарі з дипломом (а то і вченим ступенем, зазвичай не вище кандидата наук) про вищу освіту, але не з переформатованою ментальністю та з купою напівблатних звичок.

Іншими словами, якщо вже завгодно буде згадати їхню ж класику, то такі, як професор Преображенський із «Собачого серця» природно, а частіше штучно, були видалені із соціальної арени, а їхні місця зайняли представники різного роду голів домкомів типу Швондера. На словах інтелігенти типу як проти влади, типу як за справедливість, але варто було в їхній присутності почати (підкреслимо, обґрунтовано, з викладками і строго науково й логічно) говорити про неприпустимість анексії Криму, про порожність імперських ідеологем, як починалися звинувачення в «русофобії», «відсутності патріотизму». Ну, а якщо «вершки погані, то що ж молоко», іншими словами, який нині народ, якого лжепророк Достоєвський іменував «богоносцем»?

А річ у тому, що нації як такої в рф не залишилося. Національна культура стала музейним експонатом, а не живою спадщиною. Щоб проілюструвати цю тезу, відійдемо в сторону.

Якщо порівняти український націоналізм та російський імперський шовінізм, то виходить досить-таки чудова картина. Українці мають свою національну ідеологію (нехай і з розподілом на бандерівців і мельниківців), є пантеон загальношанованих осіб (Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Міхновський, Юрій Липа тощо). І в цілому, свідомо чи стихійно, дану ідеологію поділяють багато представників народу, причому не тільки в західних областях. А що ми бачимо в рф?

Пантеону героїв немає, але є штучні спроби замість такого поставити міфи про ДСВ (так звану «вєлікую атєчєствєнную вайну»). Замість національно орієнтованої доктрини ми бачимо черговий рерайт імперських міфологем. Тобто, якщо немає здорового націоналізму, то це означає, що немає бази, іншим словами, немає нації. Хоча номінально вона існує, але як саме вона існує і функціонує?

Ще одним фактором, який сприяв деградації з подальшою ймовірною деконструкцією рф, стала побудова вертикалі влади, проголошена урядом Путіна. Єльцинська ініціатива щодо формування Росії саме як федеративної держави з неабиякою часткою автономії окремих суб’єктів була ліквідована. А ось побудова вертикалі влади стала свого роду самоціллю, ідолом для уряду і народу, але даний проєкт стає надмірно енерговитратним, він виснажує сили суспільства. Тому цей Колос на глиняних ногах повинен упасти, і на його уламках можуть виникнути окремі (більш-менш адекватні) держави.

Під час правління Єльцина (нехай воно було неідеальним, певні моменти гідні навіть засудження) був якийсь шанс на оновлення, що могло би стати переходом в інерційну фазу. У культурному плані це проявлялося заграванням зі спадщиною імперії (скоріше, на естетичному рівні), але воно було непослідовним. Зокрема, була актуальною тема відновлення монархії (благо такі прецеденти в історії бували) з нащадками Романових. Але і це потрапило під ковпак фсб і було дезавуйовано. Ми не випадково згадали вище про цю династію, тому що її представники, хоча й припускалися помилок, навіть фатальних (особливо в українському та інших національних питаннях), але все-таки політика європеїзації здійснювалася.

Та за останні 105 років відбулася відмова від роботи з прищеплення європейських цінностей. Казочки (точніше, безглузду казочку, що з часом стане безжальною психотерапією) про «прекрасну Росію майбутнього» не варто сприймати всерйоз, оскільки на матеріалі із субпасіонаріїв з простого народу та декласованої інтелігенції її просто неможливо буде побудувати.

Субпасіонарії – це потомствені утриманці. Люди, які самі не можуть адаптуватися й живуть за рахунок інших. Це в них закладено в генах, і це передається потомству. У певний момент етнічної історії субпасіонарії бурхливо розмножуються. Адже їх більше не страчують і не засилають, а жінки, які раніше любили героїв, тепер віддають перевагу тим, хто забезпечить сім’ю, неважливо як.

Власне, ми це і спостерігаємо тепер в рф. У дев’яності й двохтисячні роки були надії, що суспільство верства за верствою плавно перейде в інерційну фазу, і почнеться «золота осінь» цивілізації, тобто відносно спокійне життя. Але цього не сталося, субпасіонарність російського етносу вимагала виходу. Події 2014-2023 років відкрили нам зовсім іншу картину. І звідси впроваджене зверху та прийняте знизу відродження совєтського патріотизму де факто як національної релігії. А християнство в рф так і не прижилося. Звідси й істеричне захоплення з приводу анексії Криму, хоча переважна частина населення рф не змогла користати з благ півострова – понад те, його утримання (а також і казнокрадство чиновників) реально порвало бюджет.

До того ж реально народ замикається в побутових справах, прагне урвати собі ласий шматочок, російські жінки вже давно не проти шлюбу з азіатами, лише б гроші були. Чоловіче населення деградувало, бандит (або гопник) став ідеалом (цю інтенцію підхопила і масова культура: від засилля зеківського шансону до фільмів типу «Бригади» чи двох частин «Брата» і так далі).

І зараз повернемося до вихідної позиції: якщо під час великого терору була знищена пасіонарність, а за висловом однієї з інтелігенток (докторки філологічних наук, викладачки провінційного університету) дворянського походження: «третина країни сиділа, друга третина їх охороняла, а третя – це їхні друзі і родичі», то стає не дивно, що саме кримінальна «культурна спадщина» стає культурним мейнстримом нації. А його лайт-версія, «путінський гламур», кардинально справу не змінює.

А саме по собі, як ми вже зазначили вище, фсб – це збіговисько субпасіонаріїв. Отже, головна рушійна сила – субпасіонарії? Теорія пасіонарності Л. М. Ґумільова чітко вказує, куди прямує етнос із такою «рушійною силою». Ми можемо констатувати, що росіяни не скористалися з можливості перебути у фазі «золотої осені» цивілізації та внаслідок своїх ментально-поведінкових особливостей, викликаних, зокрема, географічним чинником, а також волюнтаристської політики лідера цієї спільноти з фази надлому, фактично минувши інерцію, перейшли у фазу обскурації.

Величезна територія, яку обіймає рашистська федерація, та наявна в її надрах практично вся таблиця Менделєєва дають підстави вважати, що процес «затьмарення» (так дослівно з латини перекладається термін «обскурація») може бути дуже тривалим. Рашистська держава є дуже складно організованою системою, й тому для її розпаду необхідна велика кількість енергії, що потребує часу. Проте, напрямок заданий однозначно, й чинників, які могли б зумовити реґенерацію росіян як етносу, не видно. Ймовірна поява таких чинників (коли мине ще більше часу) призведе до народження нового етносу на терені мешкання московитів-росіян. Що це можуть бути за спільноти, і які потенційні обставини їхнього виникнення – це тема окремого дослідження.

А поки що субпасіонарна спільнота рашистських «зеків» марно намагається здолати волелюбних і самоорганізованих українців, які, за деякими ознаками, саме тепер оновлюються як етнос, переживаючи пасіонарне піднесення. Результат такої війни передбачуваний. Інша річ – якою ціною Україна здобуде перемогу?

Ми вже наголошували, що на Москву, яка претендувала на становище «третього Риму», чекає роль «другого Карфагена». Carthago delenda est – Карфаген має бути зруйнований.

Мартин Скавронський, Dr hab, для Newssky