Чому Росія не третій Рим, а другий Карфаген?

«Карфаген повинен бути зруйнований!» Усім знайома ця фраза, що належить одному з римських політиків, Марку Порцієві Катону, який усі свої виступи в Сенаті завжди закінчував саме нею. Повинен бути зруйнований! А чому знаєте? Ні? Тобто справжню причину знищення Карфагена Римом знають дуже мало. Також мало хто знає, звідки з’явився такий вислів, і те, що він має подвійний сенс. Перший сенс — це заклик до боротьби з ворогом або якоюсь перешкодою будь-чому. А другий — це постійне повернення до одного й того ж питання, хоча йдеться зовсім про інше.

Такі в загальних рисах дані історії та лінгвістики, але в нашій статті ми розглянемо деякі історіософські питання. Як відомо, Швабростан гордо намагається присвоїти собі назву «Третій Рим», а замість Риму Росія стала другим Карфагеном.

Обґрунтуємо цю тезу. Карфагеняни були нащадками жителів Ханаану — близькосхідного народу, згадуваного в Біблії. З рідних місць поблизу Йордану їх витіснили ізраїльтяни. Завдяки своїй енергії, підприємливості й наполегливості ханаанці, відомі грекам як фінікійці, а римлянам — як пунійці, поступово розселилися по берегах Середземного моря, в західній його частині.

Легенда про Карфаген починається з фінікійського міста Тир, прекрасної принцеси Дідони, зради, жадібності, спраги влади, що, разом узяте, згубило царську сім’ю. Рятуючи своє життя, Дідона втекла до нікому не відомої країни на півночі Африки і там умовила місцевих жителів продати їй ділянку землі, яку можна накрити шкірою бика. Розумна та хитра Дідона розрізала шкуру бика на найтонші смужки, зв’язала їх і розклала, відокремивши цілу гору. На горі під керівництвом Дідони була побудована фортеця Бірса, що означає — шкіра, а навколо фортеці розросталося місто Карт Хадашт — Нове місто — Карфаген.

Датою заснування Карфагена вважається 814 рік до н.е.; минали століття, ситуація змінювалася. Головним противником Карфагена став Рим. Чисельність армії карфагенян була меншою, але в Карфагена був найпотужніший флот античності, кілька століть Карфаген домінував у Середземному морі.

Багато істориків, порівнюючи Рим та Карфаген того часу, проводять паралелі між СРСР і США періоду Холодної війни. На наш погляд, не зовсім вдале порівняння, але, тим не менш, воно має право на існування і частково відображає суть тривалого конфлікту. Але повернемося до історії.

На різних берегах Середземномор’я існували дві настільки різні цивілізації, що протистояння між ними просто не могло не бути. Що і вилилося в низку Пунічних воєн, що тривали значно більше століття. Причому йдеться саме про протистояння цивілізацій, а не про територіальні суперечки або будь-які конфлікти інтересів — це дуже важливо розуміти.

Воєн було три. Причиною першої (264–241 до н.е.) була суперечка про володіння Сицилією. В результаті Сицилія, Сардинія, Корсика й малі острови, розташовані навколо них, перейшли під владу Риму. Друга (218–201 до н.е.) розпочалася в Іспанії, за вплив на південному сході якої претендували як Рим, так і Карфаген. Саме в цій війні прозвучало ім’я Ганнібала, визнаного найбільшим полководцем давнини, і відбулася битва при Каннах, одна з найвідоміших в історії воєн. У результаті цієї війни Карфаген зазнав поразки й фактично перестав бути великою державою.

Бойові дії тривали з мінливим успіхом — як на територіях, підконтрольних Риму, так і на землях Карфагена, і завжди закінчувалися підписанням того чи іншого мирного договору.

І ось тут ми підходимо до найголовнішого — всі мирні угоди завжди першим порушував саме Карфаген. На що Рим реагував також завжди однаково й передбачувано — розв’язуванням чергової військової кампанії. Для Риму, для його Сенату, для аристократії і простого римського народу це була єдино можлива реакція на порушення договору: Римська республіка все ж була в цьому сенсі справжньою правовою державою — закон та договір понад усе! На відміну від Карфагена, де виправдуванням будь-яких порушень договірних зобов’язань слугувала миттєва вигода або прибуток у перспективі. Чи відчуваєте різницю підходу?

Договороздатність — ось ключ до розуміння причин знищення Карфагена! А точніше — її відсутність у карфагенян. Інша шкала цінностей, інші пріоритети, інший менталітет — тут вже дійсно нічого не поробиш. Якщо неможливо домовитися, єдиний шлях вирішення конфлікту — це тільки фізичне знищення іншого учасника конфлікту, що й було зроблено Римом.

Третя війна (149–146 до н.е.) почалася за намовою Марка Катона Старшого, який побоювався відродження Карфагена. Вона проходила на території Північної Африки. Облога Карфагена тривала три роки. Нарешті, місто впало, було повністю зруйноване, перестало існувати, населення продано в рабство. На місці Карфагена Рим створив свою провінцію.

Уявімо собі масштаб цієї руйнівної роботи: населення Карфагена наближалося в ту пору до 700 тисяч осіб, а площа міста становила близько 20 квадратних кілометрів. Так закінчилася III Пунічна війна, знайома нам (принаймні, людям старшого покоління) зі шкільного курсу історії.

Більше ста років земля Карфагена стояла порожньою. Але занадто зручною була затока на півночі Африки для торговельного й військового порту; занадто вигідним було його геополітичне, як сказали б зараз, положення. І ось, у 29 р. до н.е. Юлій Цезар звелів на місці Карфагена влаштувати колоніальне місто — з прямими вулицями, амфітеатром, форумом, термами та іншими ознаками римської цивілізації. Однак проіснувало нове місто не так довго, як його попередник.

У перші століття нашої ери карфагенські школи риторики, граматики та філософії мали велику популярність. Карфаген — цей «африканський Рим» — змагався з Олександрією за багатством і рівнем Просвітництва. Але в 439 р. н.е. він був захоплений і розграбований вандалами. На цілих сто років Карфаген став столицею їхнього королівства. У 533 році, підкорений візантійським полководцем Велізарієм, Карфаген став резиденцією константинопольського намісника, отримавши нове ім’я — Юстиніана.

У самому кінці VII століття араби-мусульмани з незбагненною швидкістю завоювали майже всю Північну Африку. Велике місто з тисячолітньою історією було знову стерте з лиця землі й більше вже не відродилося. Але Карфаген таки не забутий. Туристам у Тунісі розповідають: «тут було велике місто Карфаген. На жаль, жодної навіть маленької стародавньої будівлі не збереглося, є лише кілька цілих колон».

Причиною зіткнення Риму з Карфагеном були не тільки економічні протиріччя, але ідеолого-релігійні розбіжності. Римляни ненавиділи їх через релігію. Точніше, через практики масових жертвоприношень дітей.

Річ у тому, що Карфаген успадкував стародавні звичаї фінікійців, які були давно зжиті самому на Близькому Сході. А звичаї ці були моторошні. Для римлянина античного періоду вбивства не були чимось надзвичайним. Гладіатори сотнями вбивали один одного на циркових аренах на потіху публіки. Інтрига, змова і вбивство були звичайною справою у Стародавньому Римі. І все таки карфагенська практика жертвоприношень викликала огиду і жах як у плебеїв, так і в патриціїв.

У Карфагені жертвопринесення дітей пов’язують зі спробою умилостивити богів під час випробувань. Особливо шанованою жертвою вважалися діти аристократів, з них у випадках особливої небезпеки здійснювали гекатомби, як, наприклад, це мало місце при облозі Карфагена Агафоклом. Такі гекатомби були нерідкісні і в звичайний час. Діти клалися на простягнуті руки ідола, що мав обличчя тельця, внизу горіло багаття; крики заглушалися танцем і звуками ритуальної музики.

Діодор Сицилійський розповів, що жителі Карфагена, бачачи, що їхньому місту загрожує небезпека після подій 310 р. до н.е., принесли в жертву «Кроносу» сотні своїх дітей, щоб запобігти біді. Причину останньої приписували люті Кроноса (точніше Ваала), який гнівався на карфагенян, що перестали жертвувати йому своїх первістків, замінюючи їх дітьми, яких купували. За повідомленням Діодора, карфагеняни принесли тоді в жертву 200 дітей із найбільш знатних родин міста, до яких інші громадяни добровільно додали ще 300 дітей. При розкопках карфагенського міста Суса були знайдені залишки місця жертвоприношень. Археологи виявили місце, де були знайдені урни з обвугленими рештками тварин і маленьких дітей. Близько 20 000 дітей були принесені в жертву за 200 років. Хоча, можливо, це було дитяче кладовище.

Хочемо назад у минуле, — б’ється в істериці Росія, відправляючи своїх дітей у вогонь.

Наведемо паралелі. Для сучасної Росії характерні і недоговороздатність, і масові гетакомби, замасковані під мобілізацію, і масові зомбування під час проведення політичних акцій, а також експансіоністські замашки.

Якщо зіставляти Україну з Римом, то ми тут знайдемо багатовікові воїнські традиції, вірність слову, гостинність, волелюбний дух, розвинене християнство, категоричне неприйняття азіатчини.

В оригіналі фраза «Карфаген повинен бути зруйнованим» виглядає так: «Carthago delenda est». І римський сенатор Катон, із маніакальною завзятістю повторюючи цю фразу в кінці кожного свого виступу, про що б перед цим він не вів мову, виглядає якимось придурком, якому просто дуже хочеться, щоб Карфаген зник із лиця землі. Про що ж говорить Катон насправді?

А правильний переклад трьох слів Катона українською мовою виглядає так: «якщо не зруйнувати Карфаген, ми всі загинемо». Отак. «Карфаген повинен бути зруйнований», або «якщо не зруйнувати Карфаген, ми всі загинемо». Як то кажуть, відчуйте різницю. Катон говорив про смертельну загрозу, що нависла над Римом і римським народом. Про те, що Вітчизна в небезпеці, про те, що, якщо не вжити заходів, місту й народу загрожує загибель. А зовсім не викладав свої мізантропічні погляди.

І яка ж небезпека загрожувала могутньому Риму? Саме небезпека полягала в торгашеській сутності карфагенян. Саме від неї виходила небезпека для Риму. Бо громадянин Риму, який перейняв від карфагенян людиноненависницький погляд на світ, ставав небезпечний для держави. Це було однією з причин, чому лише знищення Карфагену дало змогу покласти край нескінченним війнам.

Коли закінчиться нинішня війна? Питання, яке з моменту повномасштабного російського вторгнення щодня ставлять собі українці. Хто тільки не намагався дати на нього відповідь — від авторитетних генералів і офіцерів до відверто диванних дилетантів. Не будучи серед перших і не бажаючи вподібнюватися до других, посильні міркування все ж висловимо й ми.

Було би безвідповідально називати дату чи навіть місяць, у якому припиняться бойові дії. Принциповим є інше — за яких умов українці зможуть стверджувати, що війна з Росією закінчилася. На цю тему постійно виступають високі очільники держави, висуваючи досить амбітні (й це добре!) плани. Попри відмінності в окремих нюансах у їхніх виступах, головна думка спільна — умовою перемовин із РФ є відновлення Україною контролю над своєю державною територією в міжнародно-визнаних кордонах 1991 року.

Варто згадати, що цьогорічній повномасштабній аґресії передувало визнання Росією так званих «ДНР» і «ЛНР», що автоматично означало відмову Москви від Мінських домовленостей (ось паралель із Карфагеном!). І цей факт безумовно розв’язує Україні руки у справі відвоювання тимчасово окупованих ворогом територій без розрізнення «староокупованих» (ще в 2014–2015 рр.) і «новоокупованих» (після 24 лютого). Тому рішучі «визвольні» заяви керівників держави виглядають цілком реалістично.

Дозволимо собі впевнено стверджувати, що всі тимчасово окуповані українські землі неодмінно буде визволено. Про це свідчить чимало чинників, розгляд яких не входить до мети цієї статті. Але що далі?

Мають рацію Валерій Залужний і Михайло Забродський, зауважуючи, що, навіть повернувши собі Крим, Україна не буде застрахована від подальших ракетних ударів рашистів — уже з території Ростовської області чи Краснодарського краю. Тому важливим є максимальне виснаження російської армії, нищення її техніки та живої сили. Вже тепер у відносно тилових центральних і західних областях частота повітряних тривог істотно зменшилася порівняно з весною. Але ж далі страждають від ракетних ударів Харків, Миколаїв, Запоріжжя, Кривий Ріг… Навіть після відновлення Україною контролю над усією її територією проблема запобігання російським обстрілам — принаймні, прикордонних регіонів — ще залишатиметься актуальною.

Дедалі менше наших співвітчизників наївно вважає, що, відступивши з території України, Росія остаточно зупиниться на спробах її підкорення та — бо не вдається підкорити — нищення. Тому необхідно усувати саму можливість відновлення кремлівськими верховодами військового потенціалу рашистської армії, істотно зменшеного завдяки доблесним ЗСУ. Як усувати? — І дипломатичним шляхом, переконуючи лідерів Західного світу продовжувати санкції проти РФ навіть після закінчення активної фази бойових дій. І через внутрішньополітичні заходи — необхідний вагомий антикорупційний прорив, який дозволить нашим західним союзникам бачити в українській владі надійного партнера. І, зрештою, ніхто тепер не відкидає військовий шлях — на міжнародному рівні фактично визнано, що Україна має право ліквідовувати будь-які осередки небезпеки для своєї території та населення, де б вони не знаходилися.

Ця небезпека виникла не наприкінці минулого року, коли почалося різке накопичення рашистських військ у прикордонних з Україною районах Росії та Білорусі. І не в 2014 році, коли розпочалася нинішня війна, що безперервно триває. Навіть не в 2000-му, коли до влади в Кремлі прийшов Путін. Аґресивні наміри Москви виявилися одразу ж після проголошення незалежності України, коли вже наступного дня до Києва терміново прибув «великий демократ», тодішній очільник Ленінґрада — Санкт-Петербурґа пан Собчак з’ясовувати з українським керівництвом питання належності Криму.

Зрозуміло, що ослаблена розпадом Совєтського Союзу Росія в 90-ті ще не могла свої імперські бажання втілювати в життя — стояло навіть питання збереження територіальної цілісності її самої, адже війну за незалежність вела — і до деякого часу небезуспішно — маленька Ічкерія, що кинула виклик велетенському монстрові. До того ж, об’єктивно кажучи, єльцинське правління було порівняно ліберальним, про що й свідчить, між іншим, хасав’юртівська російсько-чеченська угода. Натомість, Путін від самого початку став наводити так званий «конституційний порядок» в Ічкерії. Наступною була Грузія. Відтак, дійшла черга й до України.

Так що ж тепер? Sapienti sat — розумному досить. Згадаймо, як усувалася небезпека ремілітаризації Німеччини в 1945-му. Як тоді дісталося головному центрові прийняття рішень нацистською верхівкою. А Путін, як ми вже стверджували, значно гірший за Гітлера. Тому його центри прийняття рішень не можна тримати у спокої й поготів. Carthago delenda est — Карфаген має бути зруйнований. Тоді наша Перемога буде повною. Тоді й закінчиться війна.

Ексклюзив

Михайло Горбенко, Юрко Луганський, політологи-оглядачи