Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський

Олександр Степанович Афанасьєв, белетрист і етнограф, народився 28лютого (12 березня за новим стилем) 1817року в селі Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії (нині Лубенського району Полтавської області, Україна) в сім’ї дрібного поміщика. Батько був росіянином, мати— українкою.

У 1829-1835 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук. Під час навчання заприятелював з Євгеном Гребінкою. Обидва квартирували у професора Микити Соловйова, який читав лекції з природничих наук у гімназії.

Був учасником морського міністерства російської імперії з дослідження річок Росії, подорожував берегами Дніпра та Дністра, цих подорожей стали подорожніх нотаток— «Нариси Дніпра» та «Нариси Дністра».

Перу Афанасьєва-Чужбинського належать вірші, твори, літературно-критичні статті. Кілька поезій з збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Зібрав цінний фактичний матеріал у «Спогадах про Т.Г.Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці— «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну росію» (в 2т., 1863). Також укладав україно-російський словник, не (1855).

У Нікополі Афанасьєв-Чужбинський побував 1856року у своїх нотатках він описує життя, побут і діяльність мешканців Нікополя та Нікопольщини.

При в’їзді Нікополь має доволі живописну панораму, котра ліворуч прикрашається Дніпром, оздоблена лісистим островом, а попереду синіє далеко та замикається підвищеним берегом губернії. Здаля дуже красиве містечко, якому вигляд надають висока п’ятиглава церква, пристойні хатки, згруповані біля майдану і де-не-де обсаджені деревами.

Вісімдесят з років це була запорізька переправа Микитино і ледь складалася з декількох хатин; хоча тут набожні козаки збудували вже тоді церкву, щоби не відлучатися на Січ до обідні чи вечірні, верст за 20. Все це поселення містилося біля Микитиного Рогу і ледь доходило до теперішнього майдану. Тут жило начальство: шафар і підшафарій, писар і підписарій, з яких перші отримували плату за перевіз, а другі вели книги приходу та розходу. місце колишнього поселення обрушилося у річку, яка постійно підмиває берег, так, що і сам мис вже втратив свою давню форму і неодмінно був би змитий весняними водами якби не його закінчення, яке складається з гранітної маси. Але в прямовисній , що йде від Микитиного Рогу до церковного спуску підмиває Дніпро, у цій , котра щорік відвалюється потроху, стирчать напівструхляві труни і біліють кістки лицарів війська запорізького. Іноді на березі можна знайти мідні іконки і хрестики. Це обрушується запорізький цвинтар. Поблизу стояла і перша церква, давно вже перенесена верст за 30 у селище Шолохово, а на місце її була поставлена каплиця, яка теж рухнула вже в Дніпро.

В Новоросійському календарі 1856 р. під рубрикою Нікополь читаємо наступне: «містечко Катеринославської губернії і повіту, при Дніпрі. Мешканців 6488 душ обох статей, хат 911, соборна церква». Потім перелік будівель і нарешті примітка: «Мешканці містечка здебільшого вільні матроси» (стор.89). І що ж? Церква перенесена коли у Шолохове, а що стосується переважного населення матросів, то ось факти: матросів було 2859 обох статей.

Читаємо у пана Скальковського (історія останнього Кошу), що автор сам бачив залишки запорізької церкви у Нікополі (Січової церкви нема і на місці її складено кам’яну пірамідку увінчану хрестиком, а поряд збудована інша церква, до з каменю, вище дерев’яна перераховуючи нікопольської ризниці згадує про рідкісний аналой, при цьому, що то подарунок самого папи. За переказами аналой прислав один із константинопольських патріархів. В іншій версії єрусалимський патріарх. Є кілька образів, які залишилися від козаків. Можна побачити також доволі цікаву невелику ікону, що зображує Покров пресвятої Богородиці як покровительки Січового товариства. намальовані запорожці в своїх святкових строях; тільки прикро що стерті слова молитов, які виходили з уст козаків.

Почувши, що на Чортомлицьких хуторах живуть два, я гукнув їх до себе в гості. Коли вони ввійшли до хати і випрямилися зріст, я був вражений і не вірив, щоби велетні ці були такими старими. Уявіть собі двох правдивих Запорожців атлетичного складу, з білими широкими зубами і майже без зморшок; в одного з них навіть не дуже й сивини обоє трималися рівно, ввійшли статечно, без всякого кривляння, яке іноді псує красиву селянську статуру. Один називався Дмитро Величко, другий Данило Кутовий, вуличному Сиса. Руки, особливо у Величка, незвичайно великі, такі що, визнаю, мені ніколи не доводилося зустрічати подібного. Посадивши дорогих гостей і поставивши перед ними звичайні наїдки, я почав розмову. Величко розповідав, що він дуже добре пам’ятає подорож Катерини II. Коли флотилія пристала до Нікополя, імператриця, зійшовши на берег, одразу пішла до запорізької церкви побувши там недовго, вийшла кажучи комусь із генералів: церква не така велика і багата, як мені розповідали. Генерал, уклонившись, відповідав, що це не та церква. «Се мабуть їй казали про Січову», підказав Величко. Потім імператриця постояла на березі, пороздивляла Дніпро і скоро сухим шляхом у Херсон.

А я, долучився до розмови Сиса, так сам царицю.

Я почав розпитувати і старець розповів мені цю подію. Під час подорожі Катерини було зібрано багато хлопчиків, які стояли дорозі біля Катеринослава і при в’їзді імператриці вітали її. Сиса тоді був з батьком Запорожцем, який мешкав у Самарі (Новомосковськ). Катерина звеліла кидати дрібні гроші у натовп і реготала над сум’яттям, з яким було хапано ті монетки.

Теперішній Нікополь простягнувся на кілька верст північніше по березі Дніпра довгим передмістям Довгалівкою, на південь Лапинкою, з тією ж назвою. Розміщення міста доволі вдале в торговому плані. над великим і глибоким рукавом Дніпра, який здавна слугував складом для місцевих виробів, що саме собою призводило до розбудови човнів для перевозу значних вантажів. Окрім цього тут проходить доволі важливий Чумацький тракт на Крим, котрий слугував заснуванням(чи призвів до?) переправи у Микитиному при Запорожцях це казенна переправа, яка утримується кримським соляним управлінням. спілка збільшилася ще на декілька караїмів, які виїхали з Євпаторії.

В Нікополі значна кількість євреїв 700 душ обох статей, більшість їх займається відправкою хліба до Одеси. Нікополь оживляється через те, що єврейське населення святково вбране, гуляє містом. У них є синагога, училище і баня.

Містечко надзвичайно оживає під час навігації через пожвавлення каботажних суден, які розміщаються біля Микитиного Рогу і вище. Судна ці називаються човнами і дубами. Човен мореплавний,з високими бортами і бушпритом, дуб судно без високих бортів і без бушприта. І ті ті переважно . Нікополь давно вже займається суднобудівництвом і каботажним плаванням. Тут живе найбільша спілка вільних матросів Новоросійського краю. Деякі з матросів мають човни, інші ж ходять на чужих.

Каботажних суден, які належать нікопольським мешканцям 49, 23 з них належать власне вільним матросам. Будуються вони на тутешніх верфях самими простими майстрами без всіляких креслень. Просто неба, на березі основується човен, будується, конопатиться, осмалюється і озброюється. Судна здебільшого будують . Хід мають добрий, забезпечені порядною, кмітливою командою. На зимівлю всі власники суден намагаються приходити у Нікополь, де ставлять свої човни біля Микитиного Рогу. Є чудова стоянка південніше острова Орлова.

У Нікополі бувають 3ярмарки. Купці з’їжджаються з сусідніх міст. Окрім цього кожної неділі бувають базари. Влітку, коли фрукти, нікопольський ринок буквально завалений всілякими плодами: яблуками, грушами, абрикосами, динями, кавунами, виноградом.

Побут нікопольських пересічних громадян доволі пристойний. Прекрасні просторі хати. Покуть, за українським звичаєм, прикрашений багатьма образами та оббитий вже шпалерами, обвішаний вишитими рушниками. Костюми звичайні, міщанські, тільки у чоловіків переважно широкі шаровари як згадка про козаччину і в моді високі папахи з баранини. Власник судна або шкіпер, зробивши вдалий рейс, неодмінно запросить рідню та знайомих на застілля, на якому горілка, кримське та бессарабське вино. Після застілля молодь та й не тільки, одягнувши набакир шапки, гуляють вулицями . Дуже гостинний народ.

З початком навігації пристані пожвавлюються діяльністю будуються нові човни, ремонтуються старі; тут же завантажуються купці і безперервно прибувають чумацькі вози. Літніми вечорами пристані ці дуже красиві. У Дніпрі відбиваються човни з усією обстановкою, а з протилежного берега наче перекинувся у ріку лісистий острів, біля якого теж ворушаться човни, а на яскравій заграві заходу сонця виразно вимальовуються . Лівіше шумлять плавучі водяні млини, на палубах точаться бесіди, на березі матроси готують вечерю, а до ріки щомить підходять з відрами молодиці і далеко розносяться сміх і веселі балачки. У затінку прибережного гайку напнуто кілька наметів кочових ромів переважно ковалів. Вогники, передзвін молотків по ковах, вільні співи і життя наопашки представляють собою доволі мальовничу картину.

На великому цвинтарі допитливий може знайти декілька старовинних кам’яних хрестів це могили Запорожців, які поселилися згодом у Нікополі. також могили чорноморських козаків. Є переказ, що багато чорноморців на початку цього століття відвідували Січ і взагалі всі місця колишньої своєї палестини і відомим прикметам відшукували скарби, зариті Запорожцями, і наче як деякі з вмерли і поховані в Нікополі.

За Нікополем майже одразу починається хутір Сулицько, у народі Неплюєва. На землях цього хутора верстах в 10 над Чортомликом є заманливий предмет для археолога а саме величезний курган, який видно дуже далеко. Не знаю чи звернув він до себе увагу хоч когось із вченихнема йому рівних на місцях, які мені відвідати під час моєї подорожі. На ньому стоїть груба кам’яна статуя, про яку розповідають дивовижну . Начебто, здається попередньому власнику закортіло зняти цю статую але навіть декілька пар волів не могли стягнути камінної баби з кургану, і лише після страшних зусиль вдалося її упокорити. на ці обставини, поміщик чи наказав знову поставити бабу на місце і нібито підняти її було набагато легше ніж стягувати з кургану. Я не очевидець а лише переказую подію, як розповідали її мені на Чортомлику і в Нікополі.

Проживаючи на Нікопольщині, я не помітив жодних особливостей, які б відрізнялися від вдачі та звичаїв пересічних українців. Патріархальний побут селищ, віддалених від битих шляхів, яких відсутність власника та часті постої військових не розвинули крадійства та якихось руйнівних хвороб.

Слово сказано і тому неможна не висказати і декілька думок з приводу цих обставин. Села і хутори, в яких на постої військові, разюче відрізняються моральністю від сіл, в яких військові не квартирують. Українці не схильні до крадіжок, що вже наголошено багатьма, у їхній мові навіть немає слова «воръ», є загальне слово «злодій». Та ми не будемо занурюватися в історію; візьмемо для прикладу деякі риси побуту українців. Українець дворище своє не огороджує неприступними мурами; перелаз низький, ворота з перекладиною, яку легко переступити. Найчастіше і сарайчик зав’язаний якою-небудь мотузочкою. Живе відкрито, якби усвідомлюючи, що безчесна думка заволодіння чужим майном думка дика, якщо і з’являється в когось, то за рідкісним винятком. Так було до і так є.

На цьому завершую свою подорож.

Література:

1. Богуш П. – столиця п`яти запорозьких січей. – Днепропетровск: Пороги, 1994.
2. Богуш П. Видел Никополь. – Днепропетровск: Пороги, 1994.

Текст Павла Макарова («Історичні особистості на Нікопольщині»)

Переклад Тетяни Макарової