Довженко Олександр Петрович (1894–1956)

Ексклюзив. Український радянський кінорежисер, письменник, кінодраматург, народний артист СРСР.

Народився у с. Сосниці, нині Чернігівської області.

«Я був дуже мрійливим хлопчиком, — писав Довженко у «Автобіографії» 1939 року. — Мрійливість і уява були настільки сильними, що часом життя, здавалося, існувало в боротьбі двох аспектів — реального і уявного, — але здавалося ніби дуже справжнім». Через десятиліття сам режисер свідчив про своє дитинство так: «Далекi літа дитячі виринають з тьми часу, і багато чого з’ясовується в справжній своїй суті — і батьківські запої, і лайка, і бійки, тяжкий увесь отой нелад, ота відсутність святої тиші, що позначала нашу хату, і смуток, і темне відьомство, і прокльони дітей, і багато іншого зла, яким мов притавровані були мої батьки і дід… Дід був ледачий, прости йому Господи, і багато лиха вніс він у нашу родину своїм ледарством і безглуздим пияцтвом… Батько, нині небіжчик, не раз кидався майже в нестямі на матір з сокирою чи ножем…». Відхід із села до міста, з хліборобів до інтелігентів, із мирних обивателів до вояків революції, з художників до кінематографістів — усе це було матеріалізацією характерних для Довженка бажань «свіжого ковтка ідей», від одіозного «реального аспекту» до бажаного «поетичного».

1914 року закінчив Глухівський учительський інститут.

Після Великої Жовтневої революції працював у Наркомпросі України, співпрацював у газетах та журналах як художник.

1926 р. написав сценарій і був співрежисером фільму «Вася-реформатор». Самобутня творча індивідуальність Довженка вперше розкрилася у фільмі «Звенигора» (1928). Вже у цьому фільмі виявилися народні витоки таланту Довженка. Піднесена романтика та гнівна сатира, пісенна лірика та політична публіцистика, епічне трактування подій зливалися в єдине художнє ціле, надавали всім його фільмам неповторного героїко-поетичного колориту.

Справжніх філософських висот досяг Довженко в історико-революційному фільмі «Арсенал» (1929), а особливо у фільмі «Земля» (1930), присвяченому боротьбі за колективізацію в Україні.

1958 року на Брюссельському кінофестивалі (в рамках Міжнародної виставки) фільм був названий у числі 12 найкращих фільмів усіх часів та народів.

1932-го р. Довженко поставив фільм «Іван» — одну з перших радянських звукових картин.

1935-го р. здійснив постановку «Аерограду». Великим досягненням Довженка став фільм «Щорс» (1939; Держ. пр. СРСР 1941).

Під час Другої світової війни 1939–1945 рр. Довженко був військовим кореспондентом, писав емоційні публіцистичні статті, нариси, оповідання. Документальні фільми Довженка «Звільнення» (1940, про возз’єднання з заходом України), «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945) стали визначними зразками поетичної кінопубліцистики.

У повоєнні роки Довженко написав п’єсу та сценарій «Життя в кольорі», за яким поставлено кольоровий фільм «Мічурін» (1949; Держ. пр. СРСР 1949).

Божий дар художника до кінця його життя виявився буквально витоптаним владою, що й засвідчили і фільми, і щоденникові зізнання останніх років життя режисера: «Мислення образами почало залишати мене…».

Смерть 25 жовтня 1956 року перервала роботу Довженка над фільмом «Поема про море», за сценарій якого Довженку була 1959 року посмертно присуджена Ленінська премія.

За сценаріями «Поема про море», «Повість полум’яних літ», за присвяченою дитинству Довженка ліричною повістю «Зачарована Десна» (1955, опубліковано 1957) та іншими його розповідями режисерка Ю. І. Солнцева створила однойменні фільми.

Старовинне українське село, що виросло на місці останньої Запорізької Нової Січі — Покровське. О. П. Довженко особливо любив його і часто тут бував.

Вперше до Покровського Довженко приїхав із Нікополя ввечері 12 жовтня 1952 р. і тоді записав так: «Село прекрасне, одне з найкращих сіл, які мені взагалі доводилося бачити в Україні. П’ятсот дворів, тобто майже половина його піде під воду… Зустрівся з головою колгоспу Петром Івановичем (це П. І. Овчаренко — П. Б.), це цікава людина. У нього розумне обличчя, він ще відносно молодий, і це мене тішило. Відвели нам місце у будинку для приїжджих. Я у хаті, вечір. Електролампа, білі рідні стіни з рушниками під стелю, із двома темними матицями. Чисто. В мене свято на душі. Як давно я не був у хаті! Як відірвався від народу! Хто мене відірвав? І що взагалі можна творити, відірвавшись від народу?».

О. П. Довженко був присутнім на засіданні правління колгоспу ім. Горького, яке вели голова Петро Іванович Овчаренко та бухгалтер Микола Сергійович Матюк. «Діловий порядок, — записує Довженко, — стиль розмови той самий, що на будівництві в Каховці, тобто тихо, дружно, спокійно. Я відчуваю, як люди мислять, ведуть підрахунки, займаються складною бухгалтерією, орудують цифрами — п’ятсот тисяч, мільйон і т. п.

Як працює правління колгоспу? Це все зовсім нове для мене. Але виглядає приблизно так, як я гадав. Ні, ще вище. Народ виріс розумово, політично, морально після війни і, звичайно, за час війни виріс так, як жоден інший народ у світі. І тому він, відчувши й осягнувши у собі цю радянську силу духу, став здатним на такі справи, на які не здатний жоден народ світу. Радянський народ — перший народ у світі, що вклав величезні моральні та матеріальні сили на благо та забезпечення всесвітнього миру, перетворення людського суспільства … Я збагатився сьогодні. Через це одне засідання варто було їхати сотні кілометрів на машині…».

Вранці 12 жовтня 1952 р. О. П. Довженко вийшов на берег річки Підпільної та був вражений величною красою дніпровських плавнів, Великим Лугом, яким милувався з високого берега. Вийнявши записник, він зробив рисунок-панораму дніпровських плавнів, річку Підпільну, а на передньому плані — дерева, два людські силуети та вершники. Під рисунком зробив напис «Над вічним спокоєм» і записав тут же ліричні та патріотичні рядки: «12. Х. Неділя. Ранок над річкою Підпільною. Які картини тут можна писати! Які спогади! Як можна очищати і звеличувати душу в спогляданні урочистих просторів! Як не народитися було тут гігантом духу, поетом, захисником Вітчизни! Коли світ такий гарний і такий високий споконвічний дух могутности грає в просторах на невидимих своїх струнах. Кланяюсь тобі, рідна земля! Великі часи, що напували і годували мене всіма скарбами хліба, меду, молока твого, твоїх пісень та музики, що приносиш мені радість і страждання!».

Разом із головою колгоспу П. І. Овчаренком О. П. Довженко відвідав у плавнях пасіку, де вони покуштували меду, квасу, поїли юшки. Довженко цікавився всім: розпитував пасічників про медозбір, які трави ростуть на плавнях, про старовину, про запорожців.

З плавнів заїхали до Капулівки, поклонилися могилі кошового отамана І. Д. Сірка, відвідали острів, на якому у 1654–1709 рр. була стара Чортомлицька капулівська Запорізька Січ.

Того ж дня Довженко в записнику дав напрочуд точний і красивий опис острова та Капулівки. Вони нагадували йому рідні місця: «Верба, тополя, груша, берест. Так, як удома. Річка Підпільна в пісках, і швидкий біг річки, шелестить пожовкле листя, човен пливе до мене.

Тут колись була гребля, якою їздили козаки. Сушаться великі неводи. Багато гадюк, вужів. На місці розташування Січі хтось провадив розкопки. Але що можна викопати? Наші предки будували на піску. Матеріальна культура була дерев’яна та глиняна. Нічого нема. Жодних слідів. Тільки могила Сірка та кілька кам’яних хрестів. До чого все-таки чудово в Капулівці! Які славні річки — Підпільна, Павлюк та Скарбна, яке ліричне привілля! Безліч човнів. Жінки пливуть на човнах. Я сиджу на тині біля самого берега. Плескає вода. Чути голоси та сміх з того берега. Василь Григорович зі зламаною ногою та гарними очима, з перебитою німцями верхньою губою розповідає мені про своє життя. Про війну розповідає, про німців… Чого тільки я не чув від Василя Григоровича. Сиджу на березі вдома, наче тут я народився…».

Розмірковуючи та оплакуючи героїчну історію українського народу та подвиги запорізьких козаків, О. П. Довженко запише: «… І нехай води поллються на наші степи, де проливали ви свою та ворожу кров. Нехай оживуть степи та зацвітуть хлібами та садами на весь добрий та розумний світ. І, можливо, колись, у комуністичному світі великому, по-новому згадають ваші імена і встанете ви на бронзових конях на кручах Дніпра гордим кінним строєм навіки від Святослава до Сірка, колінно на могилі якого я схиляюся сьогодні…».

Образ кошового отамана Івана Сірка Довженко вводить у свій сценарій.

Перший секретар Нікопольського міського комітету КП України Федір Якович Білямінов згадував: «Якось з О. П. Довженком ми їхали степом і зупинилися біля кургану. Довженко піднявся на нього і каже: “Ех, зробити б у своїй “Поемі про море” епізод: бульдозер наїжджає на козацьку могилу. А з неї, розсерджений і обурений, на коні вилітає кошовий Сірко. “Стійте”, — кричить він бульдозеристу і замахується на нього шаблею. А бульдозерист — молодий хлопець, який не любить старовину і мріє про чудове море в цьому місці. Ось такий конфлікт — між старим та новим. Як ви на це дивитеся, га?” — з усмішкою сказав Довженко».

З Нікопольщини О. П. Довженко виїхав знову до Нової Каховки.

2 жовтня 1954 р. О. П. Довженко знову у Покровському, на будівництві нового села, записав деякі епізоди для кіноповісті.

3–4 жовтня 1954 р. Довженко у селі Грушівці (Апостолівський район) взяв участь у загальних зборах колгоспу імені Леніна, відвідав місцевий музей фауни плавнів.

5–6 жовтня 1954 р. Олександр Петрович удруге приїхав у село Покровське, розмовляв із майбутніми героями кіноповісті про Каховське море, записував цікаві епізоди. «Творитиму легенду», — заніс він у свою записну книжку. 4 червня 1956 р., повертаючись із Нової Каховки на пароплаві «Іван Франко», О. П. Довженко востаннє проплив повз Покровське, Капулівку, Нікополь.

На будівлі Палацу культури імені Горького 1964 р. встановили меморіальну дошку. На ній висічені слова: «У жовтні 1952 р. у селі Покровському побував видатний український радянський кінорежисер та письменник Олександр Петрович Довженко». У її встановленні брали активну участь сільські краєзнавці С. М. Капула та П. Ф. Дробот.

Коли подруга та соратниця О. П. Довженка Ю. І. Солнцева знімала в 1958 р. фільм «Поема про море» і приїхала до Покровського, їй знадобилися люди для масовок. На «Тоцькі кургани» прийшло понад сотню покровців та капулівців, щоб взяти участь у зйомках.

Довженко був сценаристом майже всіх своїх фільмів, письменником-публіцистом, який утверджував духовне багатство і красу людини, що активно бореться за людську мораль. Вів педагогічну роботу, у 1949–1951 та з 1955 р. викладав у ВДІКу. Довженко зробив великий внесок у розвиток радянського та світового кіномистецтва. Ім’я Довженка надано Київській кіностудії художніх фільмів.

Нагороджений орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора та багатьма медалями.

Література:

1. Богуш П. Видел Никополь. – Днепропетровск: Пороги, 1994.
2. Вступ. стаття М. Рильского. Твори Олександра Довженко. – Київ, 1964-66..
3. Юренев Р. Н. Александр Довженко. – Мосиздат. 1959.
4. https://argumentua.com/stati/37-fakt-v-pro-oleksandra-dovzhenka-do-dnya-iogo-narodzhennya-lyudina-povinna-zavzhdi-pam-yatat

Текст Павла Макарова («Исторические личности на Никопольщине»)

Переклад Тетяни Макарової