Моніторинг та документування порушень прав людини: що це і навіщо? Ч. 1. Ексклюзив

23.08.2021 0 Редакция NS.Writer

Відеоверсія

Доброго дня. Ми продовжуємо серію експертних дискусій в рамках ініціативи #експертиЗА разом з порталом Newssky та інститутом досліджень суспільства «Кронос».

У нас сьогодні в гостях наступні експерти. Олексій Біда, керівник центру документацій УГСПЛ.

Ведучий: Доброго дня.

Олексій: Доброго дня.

Сергій Мокренюк, керівник аналітичного напрямку Регіонального центру з прав людини

Ведучий: Доброго дня.

Сергій: Добрий день.

І до нас долучається, так би мовити, дистанційно, Зумом, Дмитро Коваль, юрист ГО «Truth Hounds».

Ведучий: Вітаю, Дмитро.

Вже кілька років в експертному середовищі обговорюється питання перехідного правосуддя для максимального безконфліктного завершення ситуацій на Сході, і сьогодні я пропоную поговорити про такий важливий аспект як моніторинг і документування порушень прав людини в зоні військового конфлікту.

Але це питання є дуже не зовсім зрозумілим для широкого загалу, власне, ініціатива створена для того, щоб було зрозумілим, складні питання подати простими словами. Тому, власне, питання спершу до Вас, Олексій. Коротенько поясніть, будь ласка, для широкого загалу, в чому суть документування порушень прав людини?

Олексій: Ну, взагалі, ми зараз накидали кучу термінологій: і перехідного правосуддя і документування, і моніторинг, і права людини, і міжнародне гуманітарне право та воєнні злочини, і збройний конфлікт, і тимчасово окуповані території. І це відомі терміни для людей, які в цьому працюють, але, якщо ми стикаємося з людьми, які не в цій темі, ми натикаємося одразу на питання: що таке права людини?

Це мабуть елементарно можна пояснити як відношення держави та громадянина і у держави по відношенню до громадянина та якісь обов’язки, які вона має права, вона має забезпечити та підтримувати.

Що стосується воєнних злочинів, то — і міжнародного гуманітарного права — це вже стосується більше відносин, комбатант — цивільний, або там ще є деякі категорії захищених осіб та будівель. І тому це вже відношення між комбатантами та його поведінка щодо цивільних, військовополонених, робітників гуманітарних місій, медиків та таке інше.

І далі ми вже підходимо до тих правил, які мають бути, ну, є якісь правила ведення війни. І згідно них ми вже орієнтуємося на те, які ці правила були порушені. Є якісь порушення які найбільш кричущі. Наприклад, такі, як геноцид, масове вбивство цивільних непропорційне, або знищення якихось пам’яток.

І тут ми вже кажемо про такі відносини як пропорційність знищення цього, необхідність знищення цього і таке інше.

Що стосується вже безпосередньо документування, то це якраз процес фіксації таких порушень, який може відбуватися різними способами.

Можливо, Сергій щось додасть.

Сергій: Ну, тут напевно варто підкреслити, що мова йде не лише про ті події — там, де безпосередньо є військові дії прямо зараз, да? Мова йде про всю територію, яка захоплена ворогом. Знаходиться в окупації ця територія. І наступає певний режим, міжнародним правом він регламентований як окупуюча держава має себе поводити на цій території, відповідно, які права має населення.

І виникають моменти, коли дії окупуючої держави не відповідають нормам міжнародного права, да? І оце треба зафіксувати для того, щоб припинити, відновити права цих людей.

Власне, документування — це є той елемент певний, правильним способом, належним зафіксувати ті події, які відбулися, хто їх вчинив і які є наслідки. Але дуже важливо зрозуміти, що документування є елементом, маленьким елементом. Перед ним є великий процес, який називається моніторинг, бо треба усвідомлювати, що треба документувати — абсолютно все не треба — і тут є певні моменти документування. А потім треба розуміти: для чого воно? От для чого — це наступний етап. І належно здійснене документування передбачає можливість його використання в подальшому. Зокрема для притягнення винних до відповідальності; для встановлення правди, для того, щоб в подальшому люди знали, що насправді там відбувалося в цей момент. Люди мають право знати, що відбувалося в тих чи інших подіях. І особливість документування є в тому, що вона має бути виконана таким способом, який забезпечить через певний час, навіть якщо будуть втрачено всі докази і втрачено інформацію, то саме документування передбачає зафіксувати ту інформацію таким чином, щоб по певних, там, роках була можливість абсолютно точно восстановити цю картину і засвідчити, що було, де і яким чином.

Ведучий: Я зрозумів. То по всьому виходить, що це складний процес, якому передує ще більш складний процес моніторингу. Тому в зв’язку з цим питання. Які специфічні ресурси необхідні для того, щоб оцей процес відбувався коректно і ми потім могли би використовувати результати документувань у тих процесах, що Ви вказали? Зокрема в судах чи у притягненні до відповідальності, Олексій?

Олексій: Ну, в першу чергу ми розуміємо, що є різні способи документування. Якщо коротенько, то це, може, можна поділити на якісь старі методи: такі як опитування людей, безпосередньо моніторинг на місці подій, фіксування якихось доказів матеріальних. Є вже більш новий спосіб: всі з зацікавленостю, там наприклад, дивляться на роботу BellingCat, це якраз робота з OSINT-інструментами, це дослідження через мережу відкритих даних і таке інше. Ті матеріали, які тим чи інакшим способом попадають у доступ інтернету. Звісно, що для цього потрібно якісь і матеріальні ресурси, і людські ресурси, і технічні, спеціальні технічні ресурси. І особливо, я б сказав, що потрібні психологічні ресурси. Бо тема досить важка. І досить важко в цьому утримуватися довгий час.

Ведучий: Дякую. Питання до Вас, Дмитре. Скажіть, будь ласка, сам процес документування — на яких юридичних підставах він відбувається? Тобто, якщо, які правові підстави цього процесу і на підставі яких документів він відбувається? Будь ласка.

Дмитро: Дякую за запитання. Ну, спершу я хочу зупинитися на ще одній типології, яка, мені здається, трішки була побіжно згадана попередніми спікерами, але я трошки підсвічу її. Це поділ документації на офіційну та неофіційну. Чи то документація, яка здійснюється державами та міждержавними організаціями, міжурядовими організаціями. І з іншого боку, з іншої сторони — документація, яка — документування, точніше, яке здійснюється неурядовими організаціями.

Якщо говорити про перший вид документування, то документування державними органами, чи міжурядовими організаціями для цілей, скажімо, кримінальних впроваджень в Україні, чи на рівні міжнародному?

Для такого документування підставою є ті повноваження, які передбачені для конкретних органів у, чи то кримінальному кодексі, кримінально-процесуальному кодексі України, чи то в статуті міжнародного кримінального суду, якщо ми говоримо, знову ж таки більш про українській контекст. І відповідних документах, які є керівними для міжнародного кримінального суду.

Це правила процедури та доказування, ну і деякі інші акти, які регулюють діяльність. Тобто, це такі керівні правила, які, власне, легітимують і описують, яким саме чином документування має відбуватися, офіційне документування.

Щодо неофіційного, так? Тобто, тут ми стикаємося з тим, що немає якогось, якоїсь правової підстави, яка б робила, можливо, яка робила б відразу, вкладала б документування в юридичну рамку і визначала, що документування неофіційне і буде використовуватися для того чи для цього.

Що є — так це набір, знову ж таки, неофіційних, набір кращих практик, які з досвіду формулювалися і які десь скеровують тих, хто займається оцим неофіційним документуванням, щодо того, як воно може відбуватися. І ці неофіційні, кращі практики — вони, власне, і є своєрідною, своєрідним підґрунтям чи правилом для того, як документування мають проводитися.

Де їх шукати?

Ну, їх, знову ж таки, кодифікують ті організації, які займаються документуванням, тобто вони перед тим, як починати документування повинні визначитися зі застосованими правилами. Їх також продукують аналітичні центри, які обробляють уже звіти громадських організацій з документуванням, і їх також допомагають створювати експерти — юристи, які працюють у кримінальних справах чи то в національних юрисдикціях, чи то в міжнародних кримінальних судах. Тобто таким, так ми можемо відповісти на питання про оці юридичні підставі.

Вони різні для офіційного та неофіційного документування. У випадку з останнім, це швидше набір кращих практик, набір таких практик, які потім дозволять застосовувати ці зібрані докази, зібрану інформацію в, скажімо, кримінальних процесах, чи в комісіях з правди, чи в інших якихось інструментах.

Ці практики випрацювані саме через досвід попередніх організацій, які займалися документуванням.

Ведучий: Дякую, Дмитре, скажіть, будь ласка, практики — це добре, але фактично, який юридичний вимір отримує ця зібрана інформація, що є результатом цього моніторингу?

Дмитро: Знову ж таки, залежить від того, які цілі ставлять перед собою громадські організації, що займаються документуванням. Однією з таких цілей може бути просто інформуванням чи то громадськості, чи то державних органів, чи то міжнародних структур про ту ситуацію, ситуацію на місці.

Якщо це завдання стоїть, то тоді результати документування оформлюється у звіті, який публікується, чи то який більше вузькому колу публікується, я маю на увазі у мережі інтернет, чи то просто вузькому колу зацікавлених акторів доставляється, зацікавлених в суді доставляється і там, власне, викладена та інформація, яка в результаті документування була зібрана.

Іншою ціллю може бути, скажімо, зібрання, збирання інформації для того, щоб розпочати судове переслідування винних у, скажімо, порушеннях прав людини чи у скоєнні воєнних злочинів. В такому разі інформація, яка збирається в результаті документування, також може оформлюватися у вигляді звіту, але вона також передається органам, які займаються вивченням ситуацій, які мають повноваження для проведення досудового слідства, скажімо.

І тоді ми маємо справу трошки з іншим фокусом документування, так? Тоді ми говоримо про співпрацю, скажімо, громадських організацій з органами слідства, чи з прокуратурою в Україні, чи з офісом прокурора в міжнародному кримінальному суді, міжнародного кримінального суду, так?

І інформація, зібрана під час документування, має найпершою своєю ціллю збудити інтерес у наших правоохоронних органах чи в офісу прокурора міжнародного кримінального суду з тим, щоби вони далі проводили розслідування. Інформація, яка передається в такий спосіб — вона не є автоматично, скажімо так, прийнятною для чи то української прокуратори, чи то для Офісу прокурора міжнародного кримінального суду, але вона є саме тригером, який запускає процес дослідження більш глибокого зібраної інформації і опитування тих людей, які були ідентифіковані неурядовими організаціями такими як варті довіри, варті спілкування, варті залучення до справи як свідки. Тобто, по суті, документування, яке проводиться неурядовою організацією — це така передфаза до повноцінного розслідування, яке згодом проводиться національними органами чи міжнародними.

Продовження тут


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: