Максим Михайленко: «Моя мрія — це Україна, в якій ми не мучилися би. І ми будемо за Неї боротися»

У день народження сайту NewSky, до якого я також маю стосунок, я поговорила з Максимом Михайленком – його творцем і лідером. Для мене інтелект – це дарунок Бога, яким люди не завжди вміють володіти. Я отримала відповіді на надто непрості запитання й створила цілковиту уяву про досить суперечливу, натомість сильну особистість… Долучайтеся!

Ваша освіченість і життєвий досвід дають змогу створити будь-який інформаційний продукт. Чому саме такий формат і чому NewSky?

У 14-му році в України не було ні машини пропаганди, ні машини контрпропаганди. Ні державної, ні приватної. Були (та у певній площині майже і дотепер лишаються, хоча на 9-тий рік ситуація загалом покращилася) лише слабенькі спроби розвінчувати фейки. Замість використовувати «пост правду» як певну наступальну тактику. Все це — як і багато чого іншого — лягло на плечі добровольців, їх мереж та об’єднань. Власне, сайт створив і вигадав назву мій партнер Олександр Морозов. Зараз він, до речі, служить. Спочатку це була концентрація у FB та «живих журналах». А в 2014–15 роках у нас був шалений драйв — притому, що як і сьогодні, Росія та (тоді) наслідки правління Віктора Януковича нищили нашу господарчу систему. Пізніше, в силу економічних катаклізмів та чергового прискорення технологічного прогресу (до чого, таке враження, людство не було готовим) традиційна преса взагалі почала конати. На сьогодні цей процес (конання) фактично завершується. Втім, важливо було врятувати з її тонучого корабля все найкраще, що ми і намагалися і намагаємося зробити в Newssky, який (або яка?) живе, крім сайту, у FB та Телеграмі, в яких разом має зараз більш як 250 тисяч лише підписувачів у десятках країн. Крім того, як на мене, у добу YouTube та TikTok необхідно зберегти текст як форму спілкування. Відео ледь запам’ятовується, а текст відкладається на підкірці, формує свідомість. З початком нинішньої фази війни, а взагалі-то раніше, жменька великих проектів створили (як і у 14-му, але на іншому рівні чи в новому масштабі) «каперський флот», який взяв на себе низку функцій в загальному комплексі стратегії Спротиву російській навалі. Цього разу армія, державні служби та інформаційний фронт співпрацюють як єдиний організм – це привід для радості. Минулого року — до минулого літа це був повністю волонтерський проект — ми нарешті створили підприємство. Та повноцінно воно запрацювати не вспіло – почалася війна.

Своїм творінням, своєю справою людина, окрім великого масиву інформації, надсилає меседжі – головні ідеї своєї діяльності. Які вони у вас?

Насамперед, треба вчитись. Формат освіти нині швидко змінюється, але сам стрижень її незмінний. Зараз можливості надширокі — не можна виправдовуватися більше нерівністю доступу чи «я не знав чи не знала» про щось. Це тепер питання бажання, волі. Безвольні випадають на соціальний маргінес. Цей процес зачіпає всі країни, крім системно відсталих. Важче — чи легше — те, що тепер досвід та освіта взаємопов’язані, переплітаються між собою. Намагаюся сприяти цій трансформації. Це перше. Друге – ще з Революції Гідності, нехай і зигзагами, українське суспільство рухається до моделі добровільного піклування, яка йому, внутрішньо анархо-капіталістичному (весь «соціалізм», які і пізніші періоди популізму чи нинішнього дирижизму, одержавлення – завжди були фасадом чи порожньою демагогією) притаманна століттями. З часів Січі, найпізніше – зі скасування кріпацтва. Це суспільство, чимось схоже на ісландське – спільнота вільних малих власників (що відродилося одразу ж у 90-ті успіхом спрощеної системи оподаткування, умовно безкоштовною приватизацією квартир та ділянок, діловою культурою гігантських оптово-роздрібних ринків і участі в світових торгових течіях, звідки і вийшов не «середній клас», а середній стан, кістяк нинішнього нашого пострадянського соціуму, невідомий ані росіянам, ані білорусам). Цю свободу, носії якої – і проявом якої і є небачених у світі масштабів волонтерський рух – треба берегти і захищати (зокрема і через свободу слова), адже з неї і походить добровільний, «низовий» перерозподіл благ. «Перше» і «друге» взаємопов’язані, оскільки створюють основу для суспільства реалізації потенціалу кожної людини, яка цієї реалізації прагне (не дарма в 10-ті роки Україна стабільно входить в перші 3-5 країн за аутсорсингом у сфері IT, частково навіть законодавицею мод і стандартів у цій глобальній галузі). Цей перерозподіл також живиться традицією, оновленою частиною якої, зокрема, є духовне життя, а проявом – колись неуявний прорив, а саме успішне створення канонічної і при цьому модерної Церкви. Отакий «месідж». За бажання це можна називати українським «ліберальним консерватизмом».

З огляду на суперечливість життєвого шляху ви, напевно, переконані, що робили помилки. Які ваші, на вашу думку, найбільші? Чи можна було їх позбігати?

Одразу на друге питання — ні, неможливо було би. Щодо трюїзму про те, що «хтось вчиться на чужих помилках», то я в нього не вірю, хіба що то якісь помилки тектонічного масштабу, висновки з яких очевидні всім. Віруючі люди зрозуміють фразу «Господь милостивий». Мало того, зворотнім боком помилок і втрат є подальші застороги та здобутки. Пряміше, помилки як такі стосувалися тих чи інших людей або ідеалістичних уявлень про ті чи інші моделі розвитку. Люди, як люди – буває різне, і по-різному, ширші речі усвідомлюються, здається, болючіше. Помилки завжди спокутуються.

Відомо, що ви були одним з відчайдушних і безкомпромісних учасників Революції Гідності. Чи намагалися ваші колишні колеги з уряду Януковича нагадати про себе й переконати не брати участі в боротьбі з ними?

Тут треба пояснити, що «уряд-адміністрацію-систему» Януковича я покинув улітку 2012 року, коли стало зрозуміло, що вони збираються підробляти парламентські вибори восени того року. Вірогідно, і дотепер — утім, минуло пів покоління, й багато хто не розуміє, що то була і коаліційна перемога (2010) і коаліційна влада (приблизно до зими 2012-13), хоча гучно зачинити за собою двері все одно було страшнувато. Та що там! Утім, я за переконаннями стоїк, а це не передбачає проміжкових рішень у критичних ситуаціях. Гадаю, ті, хто нічого не вмів, піти не могли. Я — міг. Проте, якщо ти йшов (рисочки протоавторитаритаризму), значить, ти ворог. Ну що ж, ворог, так ворог. До Революції Гідності ніхто не вірив, що ми любимо воювати. Колеги? Хто сидів до останнього — як на мене, протиставили себе нації. Це виключало і можливість, і бажання як спілкування, так і допомоги. Попри ті чи інші ухили, Україна з першого дня і дотепер є республікою.

Як мені відомо, через певну дотичність до служби в НАТО ви мали змогу залишитися жити в одній з натівських країн? Ви ніколи не розглядали для себе такої можливості чи, ймовірно, були думки?

Іноді, коли мене бентежить наша демократія, буває. Загалом, я прожив у таких країнах років приблизно 7-8. З кінця – як ця нова війна почалася – то таких бажань ані миті. З середини — здається, десь третє покоління моєї родини звідси ніхто не тікав. З початку, так, такі можливості є, але це не гідно. Ну на старечу пенсію хіба що. Я повертався до України тричі, здається, що все моє — тут, а особливо з Майдану 13/14 стало ясно, що це не однобічне почуття. Втекти — зрозуміло, боротися за належність України до розвинутого світу — гідно.

Бути патріотом – це…

Терпіти плювки і знущання. Святкувати перемоги, непомічені загалом. Плакати над тими, хто приніс себе в жертву. Українство вже років 120 як непроста «робота». Як фабрика часів Джека Лондона. Втім, ми завжди виграємо у другому таймі, забиваючи рішучий гол. Так було завжди, так є і зараз. Патріотизм — таке наяложене ангажованими сенсами слово — тиха любов до своєї землі і її людей, не риторична, а практична. У нинішніх обставинах, це, коли, приміром, після трьох нічних тривог, невиспана людина іде на роботу. А взагалі, про патріотизм усе потрібне написав ще Іван Франко:

«Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Чи будь-який життєвий досвід містить користь для людини? Чи, вірогідно, ліпше не мати певного досвіду?

Так, будь-який. Чим його більше, тим краще. Друге — це певний правильний, але ідеалістичний міф. Немає людей без біографії (хіба що це інопланетяни). Реформа поліції у Грузії часів президентства Саакашвілі здійснювалася під жорстким і витонченим контролем, почасти тому й вдалася.

Чому навчило вас спілкування з людьми, що є цілковитими вашими антиподами?

Тому, що а) ми не зійдемось б) які їхні слабкі сторони в) компроміс завжди в якийсь бік, хіба ні? Антиподи врешті-решт на нас напали.

Вісім років вашому медіа. Що вдалося зробити? Що не вдалося? Яким ви бачите його через 5, 10 років?

На даний момент — все, що було можливим. Відеоформат — окрема і недешева редакція. Втім, буде і це. Було б непогано, якби через рік був мільйон підписувачів. Хтозна, як буде.

Поговорімо про майбутнє України. Як, на вашу думку, війна змінить країну зсередини?

Не всі розуміють, що є система політичного законодавства. Вона регулює виборчі правила. За ними до парламенту можуть обиратися лише маріонетки великого приватного або державного бізнесу. Чи зламає цю систему воєнна та післявоєнна хвиля? Побачимо.

У який спосіб відбудеться очищення від зрадників, колаборантів та решти сміття?

Там, куди не дотягатиметься судова влада поточної нашої держави – швидким, як зараз. І як в «ту війну».

Україна обрала шлях до Європейського Союзу і НАТО. Що передусім слід нам зробити задля успіху на цьому шляху.

Є правила і інструкції, перших слід дотримуватись, другі – виконувати. Так чи інакше, час імітацій минув. Щодо НАТО, то тепер справа лише у переконаності чільних членів Альянсу в тому, що у нас усе фурциклює з демократією та ринковою економікою. Угорщині це в свій час коштувало уряду, Словаччині — відтермінування, Румунії і Болгарії – кількох років. Щодо нашого рівня життя, то він «у наших руках» і в наших галочках на виборах. Україна 30 з чимось років як конкурентна демократія. У цьому віці батьки вже борсаються з підлітками, хіба ні?

Що, на вашу думку, є найбільшим вашим успіхом?

Він ще попереду.

У який спосіб допомагає держава виживанню й діяльності медіа?

Ніяк. Може це і на краще. Аби не чіпала наші конституційні свободи.

Щодо Закону про медіа. Ми бачимо спроби «слуг» проштовхнути певні антиукраїнські норми в новому законі. Чи вдасться це їм? Які запобіжники слід використати, аби не дати змоги зробити це?

Гадаю, антиукраїнські з точки зору культури вони здадуть, а цензурні норми вертикалі залишать. Як є більшість у 226 голосів, то все можливо, чому ні. Запобіжники — солідарність цеху і тиск через донорів. Удавалося раніше, і це, і інше. Це поганий закон і має бути викинутий цілком. А ті, з депутатів, хто цього не розуміє, або потраплять під каток цеху, або під каток чергової партійної диктатури, і стануть навіть не ніким, а нічим. Що ж!

Ми добре пам’ятаємо, яким потужним було видання «2000». Що могло вплинути на те, щоб воно збереглося, розвивалося й було успішним і досі?

Ну, вже «нічого». Восени 13-го слід було встати на бік народу. Після перемоги народу ціле крило видань втратили актуальність. «2000» у власне 2000-2010 приблизно було і прекрасною школою, і потужним політичним фактором. Не можу назвати його проросійським і навіть прорадянським. Воно було «біло-синім», грубо кажучи — голосом наддніпрянської версії українського буржуазного націоналізму. Умовно — оновленої, не умовно, а прямо — капіталістичної. Це був безумно величезний, зразково успішний медіа-політичний бізнес. Якщо — російських грошей там не було. «Аеросвіт», «Укрзалізниця», колись, сувора впертість біло-синьої частини країни зразка-2004, яка потім і двічі перемагала на виборах. Та потім там запанував ресентимент, афери з АП часів Януковича, згодом — сталінізм, і «2000» померла. А мала тираж 1-2 мільйони щотижнево…Втім, не жалкую за жоден рік. Покійний (вірогідно) Сергій Кичигін був редактором і продюсером від Бога. Як і він, я читаю ледь не всі тексти, які мають вийти у Newssky — у будь-який час доби. Відповідальність за своє і всіх інших, за великі команди і колективи, цьому і багато чому іншому мене там навчили, і за це я вдячний. А щодо тих, хто повернувся проти нашої нації — когось трохи шкода, іноді, але вони зробили свій вибір. Їхня ставка програла — і давно.

З огляду на запити сьогодення, у який спосіб NewSky слідуватиме, а ймовірно навіть задаватиме тренди в галузі медіа?

Робитимемо те, що робимо. Як більше зароблятимемо, стандартизуємо відео формат. Найважливіше, це спів розвиток із союзними країнами, насамперед Вишеграду («нової» Центральної Європи), Балкан, і Кавказу. Де дотягуємося — Центральної Азії.

Як ми, журналісти, маємо чинити опір утисканням свободи слова в Україні?

Всім, чим можна. «Впритул до». Свобода слова є чільною підвалиною нашого республіканського устрою з першого дня. Так, це не стосується «рупорів ворога», при тому що інша, не маніпулятивна думка має право на голос, ніхто не безгрішний.

Яким є ваш секрету спіху? Поділіться з читачами, будь ласка.

Впах, впах і впах. Робота, праця. Створення в процесі команди. Залежить від амбіцій. Нема амбіцій — нема сенсу пхатись в медіа. Нема освіти — нема кар’єри в медіа. Для самих по собі амбіцій є ТікТок.

Поява англомовних матеріалів на сайті …Чи означає це перспективу англомовної версії сайту?

Так, але це розбудова окремої фактично редакції. Йдемо поступово до цього. Як казали колись у Західній Канаді — заробимо грошей, то і це буде.

Яка ваша найбільша мрія, якщо це не таємниця? Як ви намагаєтеся її втілити?

Всі прості мрії менші за нашу величезну, як на Європу, країну. Забули би колись за меншовартість… Щодо мене особисто — десь наполовину приблизно вони, вірогідно, втілені. Інша «половина» моїх мрій — це Україна, в якій ми не мучилися би всіма цими питаннями. І ми будемо за Неї боротися.

Ексклюзив

Розмовляла Марина Ковальчук