Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940)

Вчений надзвичайно широкого діапазону: історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник.

Народився 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1855 року в селі Соснівка Харківського повіту (нині село Борисівка Дергачівського району Харківської області) у родині сільського диякона.

Початкову освіту здобув удома. Після «домашнього» навчання поїхав до Харкова здобувати середню освіту. Закінчивши повітову школу 1874 року, Яворницький три роки навчався у Харківській духовній семінарії. 1877-го року успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Ще коли був студентом закладу вищої освіти, молодий дослідник вів активний науковий пошук: почав збирати та вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків.

1881-го року Яворницький успішно закінчив університет і отримав можливість залишитися в ньому для підготовки до викладацької роботи на катедрі історії.

Неперевершений дослідник історії запорізького козацтва Д. І. Яворницький опублікував близько 150 наукових праць. Серед них такі фундаментальні роботи, як тритомна «Історія запорізьких козаків» (перший том вийшов у 1892 р., другий у 1894 р. і третій у 1897 р.), двотомна праця «Запоріжжя у рештках старовини та переказах народу» (1888 р.), «Нариси з історії запорізьких козаків та Новоросійського краю» (1889 р.), «Вольності запорізьких козаків», «Історико-топографічний нарис» (1890 р.), «Іван Дмитрович Сірко, славетний кошовий отаман війська запорізького низових козаків» (1894 р.), «Слідами запорожців» (1898 р.), двотомник «Джерела для історії запорізьких козаків» (1903 р.), «Запорожці у поезії Т. Г. Шевченка» (1912 р.), «До Історії степової України» (1929 р.). Д. І. Яворницький читав лекції з історії у Варшавському (1895–1896 рр.) та московському (1896–1905 рр.) університетах.

1901-го року за працю «Історія Запорізьких козаків» Том I Дмитру Івановичу Казанським університетом було присуджено вчений ступінь магістра української історії. У 1902 році на базі колекцій А. Фабра та О. Поля в Катеринославі було засновано Обласний Музей, першим директором якого став Д. І. Яворницький. У грудні 1910 року у передмісті Катеринослава — у Мануйлівці — відкрився будинок «Просвіти». Д. І. Яворницький був центральною фігурою у діяльності «Просвіти». Значна його заслуга як археолога, що першим провів систематичні розкопки та вивчення археологічних пам’яток Наддніпрянщини, зокрема, на дніпровських порогах.

За значні здобутки у справі розвитку історичної науки в Україні 1924 року Яворницького було обрано членом-кореспондентом, а 16 квітня 1929 року — академіком АН УРСР.

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську (нині Дніпро), де й був похований на міському цвинтарі. 1961 року його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР, Дніпропетровському Історичному музею присвоєно ім’я Д. І. Яворницького.

Яворницький написав понад двісті наукових праць, більша частина яких присвячена історії запорізького козацтва, зібрав понад 60 тисяч слів, записав понад три тисячі українських народних пісень, як археолог розкопав понад тисячу могил. У пошуках історичних матеріалів Яворницький багато мандрував (і до того ж пішки), власним коштом обійшов усю Україну. Він писав про свою матеріальну скруту: «Мені доводилося повертатися з місць своїх пошуків не тільки без грошей у кишенях, а й ледь не без одягу…». Не буде помилкою сказати, що найбільше Яворницький любив подорожі на Нікопольщину, де було розташовано п’ять Запорізьких Січей. Починав він свої мандрівки ще в молоді роки і продовжував на схилі життя. Він відвідав Городище, Червоногригорівку, Капулівку, Покровське, Грушівку, Нікополь — населені пункти, які будувалися на місцях колишніх Запорізьких Січей.

Тут Яворницький знаходив історичні матеріали, зустрічався зі ще живими запорожцями чи їхніми прямими нащадками, від яких записував спогади, перекази, пісні, вивчав їхні побут та духовне життя.

Так, наприклад, біля села Червоногригорівка у Чернишевій балці Яворницький зустрівся зі 116-річним Іваном Ігнатовичем Росолодою, сином козака Недоступа, що «прекрасно зберіг спогади про життя запорізьких козаків», — виділяє Яворницький. Такі старожили, знавці старовини були й у Капулівці, Покровському, Нікополі, Грушівці. ЦеІванСаламоха, Микита Явтушенко, Назар Бутуз, Дмитро Сокура, Денис Грошовий, Савка Самарпак, Дмитро Биковський, Мокій Лось та інші.

У селі Покровське Дмитро Іванович записав відому пісню про кошового отамана Івана Сірка:

…Ой не вітер у полі грав,

Не орел літав,

Ото Сiрко з товариством

На Січі гуляв…

Було у Яворницького багато друзів та помічників на Нікопольщині серед учителів, лікарів, священників. До них можна віднести нікопольців Івана Іларіоновича Кареліна, Івана Никифоровича Костюка, Миколу Федоровича Кандаєва, Володимира Мойсейовича Коппа та його сина Павла Володимировича Коппа (лікарів), які згодом написали цікаві спогади про минуле Нікополя та про Яворницького.

У період 1928–1932 рр. Д. І. Яворницький, як керівник Дніпропетровської археологічної експедиції, запросив до своїх пошуків завідувача Нікопольського краєзнавчого музею, археолога Теодосія (Феодосія) Миколайовича Кіронова.

1909-го р. Яворницький у селі Капулівка за власною ініціативою купив у селянки Є. Ю. Мазевої земельну ділянку, на території якої було поховано кошового отамана Івана Сірка, щоб спорудити там музей-світлицю.

Протягом усього життя Яворницький підтримував тісні творчі та дружні зв’язки з українськими діячами науки, літератури, мистецтва: І. Лисенком, М. Коцюбинським, М. Струнніковим, М. Самокишем, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, Б. Грінченком, В. Пляровським, Д. Красицьким, Остапом Вишнею, М. Старочицьким, І. Нечуй-Левицьким. Він був добре знайомий із Лесею Українкою, В. Стасовим, М. Міксашним, Л. Толстим, М. Тенешевим.

Надихав та допомагав своєму побратиму Іллі Рьопіну у творчому відображенні героїчного минулого українського народу. Саме Рьопін охарактеризував Яворницького як людину «безсмертної душі запорожця».

Вдячна громадськість завжди цікавитиметься життям, творчим доробком Яворницького.

Український народ виявляє щиру повагу та спільну любов до Д. І. Яворницького. На його честь названо вулиці, встановлено меморіальні дошки, пишуть книги, створюють картини.

Один із найкращих музеїв України — Дніпропетровський державний історичний музей — носить ім’я Д. І. Яворницького. У листопаді 1995 р. біля історичного музею в місці поховання академіка Д. І. Яворницького відкрито бронзову пам’ятку.

Д. І. Яворницький зобразив у своїх працях відвідування Нікопольщини та Нікополя. Це підтверджується додатком до його двотомника «Історія запорізьких козаків»: «Перекази про кошового отамана Івана Сірка, записані поїздкою Запоріжжям влітку 1896 року.

Про того Cіpкa — слава, слава і прослава… Сірко на три части захований: перша его часть лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою. Він як умирав, так дав таку заповідь: «Як я помру, то отберіть у мене правую руку i носіть її cім год; хто буде мою руку носить сім год, то владітиме нею усе равно, як я й сам владію; а де случитця вам яка пригода — де вас нещасна волна спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — волна утішитця, чи на землі — не буде вам неякого случаю (несчастья); а с сіми год уже поховайте в могилу. І хто буде мою могилу штить, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я єго сам своею силою буду дарить. А на семому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бойся, шо я неправославний хрестиянин, — я єсть православний хрестиянин, Сиреньтій Іоаннович!..»От таку він, той Сірко, дав заповідь! Як я був ще молодим, то і я носив землю до могили Cірка. Раз против Великодня, в суботу, увечері, набрав я землі у платочек та й пішов обсипать. Як обсипав, так у велику силу з могили спустивсь: такий на мене страх навалився, що я як вискочив на шлях та як дременув, так не счувсь, як i за слободою опинивсь… А раз пішов я якось до могили з дівчиною. Я тут, бачьте, якраз недалечко жив коло могили Cіpкa. От пішов я з дівкою — звісно молодий був! — та й ліг коло могили, трошки й полежав; коли так як у половині ночі як вискоче із могили жеребець та як зарже, так аж уся слобода затрусилась; а лона (= луна) по плавням тілько: го-го-го-го!… так i покотиласъ. А воно було так тихо-тихо та місяшно. Так ми так і розкотились як ті жуки… Та с тих пір уже шкода ходити до тієї могили Cіркa.

Записано від сімдесятирічного старого, селянина Кіндрата Дивниченка, у селі Капулівці Катеринославського повіту.

Він такий був, що знав де — що. Оце було гука на своєго хлопця: «А, ну, хлопче, возьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!». Той хлопець возьме пістоль та тілько бух! єму в руку. А Сірко візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине. Вони, ті запорожці, всі були знайовиті. Сірко три рази умирав у семидесяти годах, а всій єго жисті було 210 годов. Він як умира, то каже було: «Оце вам три пузирьки з водою, — першим пузирьком сприсните — оживу; другим сприсните — стану дивитьця, а третім сприсните — устану і піду у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були, — ото і вода та зроблена була із таких трав. Так як умре, то єго кладуть в гной, на треті сутки отгрібають i сприскують водою. Як із першого пузирька сприснули — ожив; із другого сприснули — став дивитьця, а с третєго сприснули — встав i пішов. До трєх раз отак він робив. А в третій раз як умер, то вел[і]в себе спалить і попіл геть пустить, а руку велів одрубать і носить три годи, а потім того положить у могилу. Ото та могила і єсть у Капулівці.

Записано від вільного матроса Грицька Тарана, по-вуличному Слабого, близько 60 років, у містечку Нікополь Катеринославського повіту.

Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подумає. Він сильний такий був, шо єго як ударить хто шаблею по руці, так і не розрубає руки, — тілько синє буде. Не то шо кулею, а шаблею. Уже татари які тілько міри протів нєго робили, так нічого не зробили. Вони его шайтаном так і прозвали. Він як ото умирав, так сказав так: «Як будете ротом до сход соньця із річки, що коло Січі, воду носить і як обмочете тією водою усю мою могилу, так будете знать те, що и я знаю». Так ніхто не зміг — дуже велика могила. «А як буде велика потуга на Україну, то розкопайте мою могилу, одріжте мою руку, то буде вам защита». Так ото як хранцуз найшов на москву, то руку Сірка взяли і повезли у москву, а потім привезли і впьять закопали на місто. Був у запорожцев ще кошовий Чалий, добрий воїн був, та тілько протів Сірка не було. Цей як брань (=война), так він сам там постоянно; там уже і кладе; без нуго ніякой стички не було. Він такі молитви знав; він по-божому, не то що які чари. Не знаю, чи він уже з гори де взявся, чи з другого якого міста, жінки і дітей у него не було — один як єсть. Ото у нас у церкві (у старій церкв і містечка Нікополя) i кружка Сіркова єсть, — півкварти як єсть улазе. Так Сірко кошовий пив натощак горілку з тієї кружки. Там i карбованьці позаливані на чотирє сторони. Мабуть при нєму на заказ і зроблена.

Записано від вільного матроса містечка Нікополя Дмитра Степановича Барановського, 82 роки; Барановський запорізького походження, що засвідчує паспорт за підписом князя Потьомкіна, що був у нього на руках, виданий за № 731 дідові Димитрія Степановича Барановського Сергію Барановському.

Як Сірко помирав, то сказав: «Одніміте у мене руку, i де у вас буде стичка з непріятелем, то ви махніть навхрест моєю рукою, то іще помочь буде».

Записано від мешканця села Капулівки Трохима Лисого, близько 65 років.

Могила кошового Івана Дмитровича Сірка знаходиться в селі Капулівці (Капилівці також), що стоїть біля місця колишньої Чортомлицької Січі, в невеликому садочку вісімдесятирічної бабусі Зіновії Іванівни Неліпи. На могилі піднято невеликий, затверджений на низькому п’єдесталі, висоти по груди високого зросту людині, пам’ятник,і на тому пам’ятнику із західного боку висічено напис. Вперше я прочитав цей напис 1887 року і з тих пір, хоч і бував не раз на могилі славного Сірка, але завжди читав напис так, як прочитав його вперше. Така вже сила традиції, яка змушує нас мимоволі йти раз прокладеним шляхом. Але минуло з того часу багато літ, і я від пам’ятників, що залишилися у різних місцях колишнього Запоріжжя, звернувся до архівних матеріалів. Порівнюючи напис, зроблений на пам’ятнику Сірка, що вказує на час його смерті, з архівними документами, я знайшов у тому і в іншому різницю: на пам’ятнику я прочитав, що Сірко помер 1680 року, травня 4-го дня, а з офіційного повідомлення спадкоємця Сірка, кошового Стягайла, я дізнався, що він помер 1680 року, серпня 1-го числа. Цього ж місяця і число, тобто першого серпня, вказував і літописець Величко. Вже на той час я віддав перевагу офіційним повідомленням, тим більше, що 29 травня Сірко сповіщав коломацького сотника Подерню про намір татар учинити із запорожцями мир. Щодо напису, зробленого на пам’ятнику, то я припустив, що пам’ятник цей був поставлений вже після повернення запорожців з-під влади Криму до росії в 1734 році і що вирізаний на ньому напис зроблений по пам’яті, тому й не цілком згідний з дійсністю. В даний час, просидівши досить тривалий час у селі Капулівці, я мав можливість уважно придивитися до кожної літери на пам’ятнику Сірка і потім вивести висновок про те, що раніше я неправильно витлумачив останні літери першого рядка напису, хоча прочитав і правильно. Справа в тому, що всі слова першого рядка зроблені під титлами, що і ввело мене в оману. Ось цей напис у такому вигляді, як я його прочитав в останню подорож. Вона скопійована тепер буква в букву та крапка в крапку. Перший рядок прочитаний у мене був так: Р = року, Б = божого.

Таке прочитання я знаходжу тепер безпомилковим, оскільки воно цілком збігається з офіційним донесенням із Січі до москви про те, що Сірко помер 1680 року серпня 1-го числа. У деяких місцях літери пам’ятника кимось знищені, і в такому разі замість літер стоять одні плями як великі крапки.

З викладеного вище матеріалу ясно, що, буваючи в Нікополі, Д. І. Яворницький зупинявся в будинку доктора Коппа. 1990 року, у день 50-річчя смерті вченого на вулиці Сірка на стіні будинку, що раніше належав Коппу, було встановлено меморіальну дошку зі змістом: «У цьому будинку часто зупинявся відомий історик України, літописець Запорізького козацтва Дмитро Іванович Яворницький».

Незадовго перед смертю П. М. Богуш написав книгу «Записна книга Яворницького», написану на основі матеріалів оригіналу. Після смерті П. М. Богуша оригінал записника Д. І. Яворницького безслідно зник.

Література:

1. Богуш П. Нікополь – столиця п’яти Запорізьких Січей. – Днепропетровск: Пороги, 1994.
2. Д.І.Яворницький. «Історія запорозьких козаків». – Київ, «Наукова думка», 1990.
3. Я.П.Новицький, А.Л.Сокульський, В.І.Шевченко. Народна пам’ять про козацтво.- Запоріжжя, «Интербук», 1991.
4. Яворницький Дмитро Іванович [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу.