Петро Іванович Калнишевський (бл. 1690–1803)

Ексклюзив. Петро Іванович Калнишевський народився близько 1690 року у селі Пустовойтівка Лубенського полку (нині — Роменський район Сумської області). Вперше був обраний козацтвом на посаду кошового отамана Війська Запорізького Низового у 1762 р.; у 1765 р. остаточно залишився на цій посаді, на якій перебував аж до руйнування Січі за наказом Катерини II у 1775 р.

Будучи досвідченим воєначальником та вмілим дипломатом, Калнишевський дбав про зміцнення економіки та сприяв розквіту культури Запорізької Січі. Його зусилля були спрямовані на облаштування господарства та збереження автономії запорізької козацької республіки. Він рішуче відстоював землі козацькі від самовільного присвоєння російськими та лояльними до них поміщиками, виступав за збереження козацьких вольностей та привілеїв. Військо Запорізьке Низове неодноразово посилало його у складі своїх депутацій до Санкт-Петербурга, де він захищав права козацької республіки від зазіхань царського уряду.

Утвердившись кошовим отаманом, Петро Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорізької Січі — фундаменту її політичної автономії. Пізніше в маніфесті на виправдання знищення Січі московська імператриця сама відзначить, що «впроваджуючи власне землеробство, руйнували вони тим самим основу залежності їхню відмінність від престолу нашого і мислили, звісно, ​​утворити із себе серед вітчизни область, цілком незалежну, під своїм власним шаленим керівництвом».

Результатом його зусиль стало виникнення на Запоріжжі 45 сіл, понад 4 тисячі хуторів-зимівників, у яких до 1775 року було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Колонізацію Петро Калнишевський намагався використати і для захисту запорізьких територій. Проте наступ Московії на запорізькі землі продовжувався.

Московський уряд почав будівництво на південних територіях Січі цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії.

Московські офіцери та солдати як у завойованому краї поводилися в Запоріжжі. У листі запорожців графу Остерману від 24 серпня 1770 року повідомлялося, що росіяни, «чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів худобу відбирають, оране на пні б’ють, трави і всілякі військові угіддя спустошують».

1770 року імператриця Катерина II нагородила Петра Івановича золотою медаллю з алмазами, а 1773 року йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта.

Під час російсько-турецької війни Петро Калнишевський командував усією запорізькою армією, включаючи запорізьку флотилію.

Закінчивши війну укладанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору, росія запанувала в Північному Причорномор’ї. Тепер вона не потребувала військової підтримки з боку Запоріжжя.

Московська імператриця відразу вирішила скористатися новим розкладом сил і знищити автономію Запоріжжя. У ніч на 17 червня 1775 року п’ятьма колонами підійшли до Січі 10 піхотних, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими та 17 шкіперськими ескадронами, —більш як 100 тисяч московських найманців.

17 серпня 1775 року було знищено оплот українського козацтва —останню Запорізьку Січ, яка знаходилася на той момент на Нікопольщині. Її зруйнували московські війська під командуванням генерала Петра Текелія. Імператорським Маніфестом оголошувалося: «Січ Запорізька остаточно вже зруйнована, зі знищенням на прийдешні часи і самої назви запорізьких козаків, не менш ніж за образу нашої Імператорської Величності за вчинки і зухвалості, які чинилися були від цих козаків непокорою нашим високим наказам».

Кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба та військовий суддя П. Головатий потрапили в полон, де Калнишевський спочатку утримувався в москві, в конторі військової колегії, а потім був відправлений до Соловецького монастиря, а його соратників направили до Сибіру. Вони не мали права залишати територію монастирів, їм заборонялося листування та взагалі будь-яке спілкування зі сторонніми людьми.

Соловецький період у житті П. Калнишевського розпочинається 30 липня 1776 року. Його розмістили в одному з найпохмуріших казематів кріпосної в’язниці. Режим вирізнявся винятковою суворістю. Фактично старець був живцем замурований, а на прогулянку його виводили лише тричі на рік: на Великдень, Преображення та Різдво. Охороняли П. Калнишевського («великого грішника») протягом багатьох років, як правило, одні й ті ж вартові на чолі з начальником Соловецького загону. У кам’яному мішку Петро Іванович перебував 16 років, після чого йому було відведено звичайну окрему камеру, де він провів ще 9 років. 110-річний в’язень, який за 25 років перебування на самоті осліп, здобув нарешті свободу. Указом від 15 березня 1801 року «про прощення людей, які утримувалися у справах, що проводилися в таємній експедиції» ліберальний цар Олександр I звільнив П. Калнишевського.

«Всемилостивіше прощаючи, — сказано в цьому указі,— всіх пойменованих у доданих списках без вилучення, зводячи позбавлених чинів і дворянства в первісну їхню гідність, наказуємо сенату нашому звільнити їх негайно з теперішніх місць їхнього перебування і дозволити повернутися хто куди хоче…» (Повне зібрання законів, т. XXVI. № 19,784).

Свободою насолоджувався П. Калнишевський недовго. Восени 1803 року він помер. Досі на головному дворі Соловецького кремля перед Преображенським собором лежить надгробна гранітна плита з могили останнього кошового отамана Запорізької Січі.

За що ж Калнишевський провів 25 років у в’язниці і чому незаслужено був забутий, йому не надавалася жодна допомога і не було жодних спроб з боку козацтва, щоб його звільнили?

За те, що Петро Іванович Калнишевський, як вірний син козацтва, до кінця виконав свій обов’язок у відстоюванні інтересів козацтва в його вольностях, у його самоврядуванні та його земельних інтересах.

Знаходження місця, де був ув’язнений Калнишевський, належить українському революціонеру-народнику Петру Савичу Єфименку, який на початку 1860 р. перебував у засланні в Архангельській губернії.

Перебуваючи влітку 1862 р. в селі Ворзогори Архангельської губернії, що за 26,5 км від міста Онега і за 192 км від Соловецьких островів, Єфименко почув розповідь місцевого селянина Лукіна, який колись був у Соловецькому монастирі на прощі і бачив козацького отамана;були записані і інші свідчення про кошового. П. Єфименко скористався доступом до архіву Архангельського губернського управління та оглянув «Описи нетаємних справ» губернської канцелярії. До його рук потрапила справа під назвою «Справа за повідомленням державної військової колегії контори про відсилання для утримання до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського. Липня 11-го дня 1776 р. Так він знайшов перше документальне підтвердження перебування останнього кошового на Соловецьких островах. Умови заслання не дозволяли П. Єфименку поїхати на Соловки, тому він доручив своїм товаришам, членам російського географічного товариства П. П. Чубинському та А. Г. Гоздаво-Тишинському розшукати документальні підтвердження перебування Калнишевського в Соловецькому монастирі. Гоздаво-Тишинський виявив кілька документів у монастирському архіві, які підтвердили звістку про поховання кошового на Соловках, а Чубинський розшукав його могилу та предмети (Євангеліє та запрестольний хрест), подаровані Калнишевським монастирю на честь свого визволення у 1801 р., та скопіював напис на його могильній плиті.

Д. І. Яворницький зацікавився публікаціями П. Єфименка, і став сам збирати відомості про соловецьке ув’язнення останнього кошового та готувати публікації. Залежно від отримання матеріалів із Соловків, він швидко змінював свої погляди. Так, у листі до видавця Ф. Г. Лебединцева від 5 січня 1886 р. Яворницький писав: «Зробіть ще добавку до моєї статті “Архівні матеріали”, все з приводу того ж таки Калнишевського. Виправте насамперед те, що тіло Калнишевського поховано в огорожі головної церкви, як у мене сказано, а в огорожі церкви св. митрополита Філіпа Количева … (це наприкінці статті). Потім через п’ять рядків вище від цього додайте наступне: кімната, де був укладений П. І. Калнишевський, знаходиться в так званій Карожній вежі: розташування її подається у такому вигляді. Коли ввійдеш у вежу, то тут побачиш навколо неї темний коридор, у самому центрі її — кімнату, висотою два аршини, ширини та довжини півтора аршини. У кімнату з темного коридору ведуть залізні двері, а на стіні, що проти дверей, влаштовано мініатюрне віконце, що виходить у той самий темний коридор, через що світло в кімнату ніколи не потрапляє. У такій кімнаті можна було стояти лише зігнувшись. Коли приводили сюди злочинця, то його вводили до кімнати, зачиняли за ним залізні двері на важкий замок. До замка прикладали печатку, і ключ відправляли до Петербурга, в таємну експедицію. І досі кімната П. Калнишевського покрита затверділим калом на три вершки товщиною».

Так Д. І. Яворницькому довелося стати творцем історіографічного міфу, який міцно вкоренився у масових історичних уявленнях, що за багатьма фактами відрізнявся від дійсності. Згодом Д. І. Яворницький виправив історичні помилки, про що було зазначено в його працях, але, на жаль, суспільство, як і раніше, свої висновки робило з першодруків автора.

Програми:

№ 1. Лист кошового отамана Петра Калнишевського командувачеві Першої армії генерал-фельдмаршалу графу П. О. Рум’янцеву:

«Ваша світлосте, граф, милостивий государ та патрон Петро Олександрович. Сподіваючись завжди милостивого вашого високографськогосвітла до нас, до всього війська запорізького непокидання. Наважилися ваше високографське сяйво трудити, просячи всепокірніше про клопотання прибулому в Аккерман Запорізького війська полковнику Якову Сідловському, старшинам і козакам найвищого і наймилостивішого ЇЇ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ за вчинену відданість і старанність у службі пожалування. І особливо його полковника і полкового писаря Семена Бистрицького і іншим старшинам про удостоєння пожалуванням з Всевисоким ЇЇ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ портретом золотими медалями і перебуваємо з нашою відданістю.

30 липня 1771 року».

Центральний державний архів України у м. Києві. — Ф. 229, оп. 1, Д. 285, ч. I, л. 43.

№ 2. Царська грамота, адресована Петру Калнишевському.

«БОЖОЮ Милістю МИ ЄКАТЕРИНА ДРУГА, ІМПЕРАТРИЦЯ І САМОДЕРЖИЦЯ ВСЕРОСІЙСЬКА і інша, і інша, і інша

НАШОМУ вірнопідданому війська Запорізького кошовому Калнишевському із старшинами та всьому війську
За найвищим нашим іменним Імператорської Величності указом за надані в минулу і нинішню кампанію особисто їх хоробрості проти ворога вчинки і особливу в служінні старанність милостиво пожалували її імператорська величність Війська Запорізького кошового Калнишевського золотою медаллю з портретом НАШИМ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ, обсипану діамантами, яка при цьому і посилається. На справжній підпис Єя Імператорської Величності руки тако: за її імператорської величності указом генерал аншеф, головнокомандувач Другою армією і різних орденів кавалер, князь Василь Долгоруков.

5 січня 1772 р. Москва. Прем’єр майор Іван Плотніков».

Центральний державний архів України у м. Києві. — Ф. 229, оп. 1, спр. 283, л. 6.

Текст Павла Макарова («Історичні особистості на Нікопольщині»)

Переклад Тетяни Макарової

Література:

1. Діланян Анатолій. Останній із кошових // Дзеркало Тижня. — 2003 р., 14 Листопада. — № 43 (468).
2. Грибовський В.В. «Останній кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський» Д.І.Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського” // Козацька спадщина. — Віп.3. — Дніпропетровськ: Пороги, 2006.
3. Грибовський Владислав. Кошовий отаман Петро Калнишевський. — Дніпропетровськ: Пороги, 2004.
4. Богуш П. Прочитайте ту славу… — Нікополь: Видавничий центр газети «Південна зоря», 2000.
5. Богуш П. Нікополь — столиця п’яти запорозьких січей. — Дніпропетровськ: Пороги, 1994.