Костомаров Микола Іванович (1817–1885)

Народився 4 травня 1817 року в слободі Юрасовка Воронезької губернії Острогозького повіту. Батько місцевий поміщик, мати — українка, колишня кріпачка, яка навчалася в одному з московських пансіонів. Батько одружився з нею після народження Костомарова, збирався його усиновити, але не встиг. Він був жорстоким поміщиком, у 1828 році його обікрали та вбили свої ж дворові люди. Мати віддала Миколу до воронезького пансіону, з якого той був відрахований за погану поведінку. По закінченню курсу воронезької гімназії Костомаров 1833 року став студентом Харківського університету.

1835 року на катедрі загальної історії з’явився М. М. Лунін. Його лекції справили на Костомарова сильне враження, що призвело потім до зацікавлення і вивчення історії.

1836 року вступив на воєнну службу, але згодом покинув полк і восени 1837 року знову повернувся до Харкова з намірами доповнити свою історичну освіту.

Весну 1838 року провів у Москві, де слухав лекції С. П. Шевірьова та почав писати українською під псевдо Ієремії Галки.

За 1839–1841 рр. випустив у світ дві драми і кілька збірок віршів — оригінальних і в перекладі.

1840 року склав магістерський іспит і 1842 року надрукував дисертацію «Про значення Унії в Західній Росії». Зазначений вже диспут не відбувся через повідомлення архієпископа Харківського Іннокєнтія Борісова про обурливий склад книги, через що професор М. Г. Устрялов за дорученням міністерства народної просвіти перевірив працю Костомарова і дав такий відгук, що книгу веліли спалити.

На початку 1844 року Микола написав другу дисертацію «Про історичне значення руської народної поезії», яку врешті і захистив.

1846 року рада Київського університету обрала Костомарова викладачем руської історії. Восени цього ж року він почав викладати свої лекції, які одразу стали популярними серед слухачів. У Києві, як і у Харкові, довкола нього склався гурток відданих ідеї народності, до якого входили П. О. Куліш, А. Маркевич, М. І. Гулак, В. М. Білозерський, Т. Г. Шевченко. Невдовзі гурток перетворився на спілку з назвою «Кирило-Мефодіївське братство».

Навесні 1847 року через донос студента Пєтрова членів гуртка було заарештовано за звинуваченням у державному злочині та піддано різним покаранням. Костомаров відсидів рік у Петропавлівській фортеці й був «переведений на службу» до Саратова під наглядом місцевої поліції із забороною у майбутньому як викладати, так і друкувати свої твори. Не гаючи часу, він у Саратові продовжував писати свого «Богдана Хмельницького», почав нову працю про внутрішній побут московської держави XVI–XVII століть, здійснював етнографічні екскурсії, збирав пісні та перекази, заводив знайомства з розкольниками та сектантами.

1856 року йому дозволена відпустка у Петербурзі, якою Костомаров скористався щоб дописати свою працю про Хмельницького.

1856 року скасовано заборону на друк творів і знято нагляд за ним. Побував за кордоном, відвідав Австрію, Італію, Німеччину, Францію, Швейцарію, Швецію, після чого знову оселився в Саратові, де написав «Бунт Стєнькі Разіна». Був діловодом губернського комітету із покращення побуту селян, займався підготовкою селянської реформи.

Навесні 1859 року його було запрошено до Петербурзького університету на катедру руської історії. Заборона педагогічної діяльности була скасована за клопотанням міністра Є. П. Ковалєвського і в листопаді Костомаров почав свої лекції в університеті. Це була пора найбільш інтенсивної роботи і найвищої його популярности. В університеті ці лекції були неабияк популярні і приваблювали масу як студентів, так і сторонніх слухачів.

1860 року він прийняв виклик Погодіна на публічний диспут з питання про походження Русі, яку Костомаров виводив із Литви. Даний диспут не призвів ні до яких висновків, доповідачі залишилися кожен при своїй думці.

О цій самій порі Костомаров був обраний членом археологічної комісії і розпочав видання актів з історії України XVII століття. Упорядковуючи ці документи до видання, він почав писати по них ряд монографій, які мали в результаті скласти історію України з часів Хмельницького; цією працею він займався до кінця свого життя.

Після закриття Петербурзького університету 1861 року кілька професорів, серед них і Костомаров, відкрили (в міській думі) систематичні публічні лекції, відомі у тодішньому друку під назвою «Вільного або Подвижного університету»; Костомаров читав лекції з давньоруської історії.

Вийшовши 1862 року зі складу професорів Петербурзького університету, він більше не зміг повернутися на катедру через те, що його політична благонадійність знову була під підозрою.

1863 року Костомарова запросили на катедру Київського університету, 1864 року — Харківського, 1869 року — знову Київського, але він за вказівкою міністерства народної освіти мав відхилити всі ці пропозиції і обмежитися тільки літературною діяльністю, яка з закриттям «Основи» також замкнулася у тісні рамки. Після таких тяжких ударів Костомаров охолов до сучасності, остаточно занурившись у вивчення минулого та в архівні роботи.

Спогади про Нікопольщину у Костомарова описані в його автобіографії, глава 14, уривок з якої цитується без скорочень: «Від Кічкаса відправився я вниз до Нікополя. При гирлі «Кінської ріки», що впадає у лівий берег Дніпра, було видно острів Томаківку, де була Запорізька Січ до переходу свого на пониззя і де тепер село Капулівка. Тут-то, на Томаківці укривався Богдан Хмельницький від польської погоні та збирав уходців із України, щоби грянути весною на польських гетьманів. Дніпро міняє свій характер, розбиваючись на багато рукавів, які струмують посеред островків, званих тут плавнями. Наближаючись до Нікополя, я звернув на поштовий шлях і випадково зустрів на ньому критий віз із сліпим бандуристом, його дружиною і дітьми. Зупинившись, я гукнув його і почав розпитувати, що йому відомо, а потім наказав співати, намагаючись почути від нього що-небудь мені невідоме з української пісенности. Бандурист перебрав з десяток дум, але то все було давно відоме і багацько разів надруковане, навіть варіанти його не мали таких деталей, на які вартувало звернути увагу. Бандурист підтвердив те, що я чув біля Ненаситецького порогу про Орхипа, якого називав своїм вчителем і казав, що Орхип знає багато таких дум, котрі наразі вже усіма забуті, як-то думу про подвиги отамана Сірка. Наслухавшись бандуриста, я приїхав до Нікополя, де, окрім поштової станції, ніде не зміг знайти прихистку. Дніпро у Нікополі також має зелені плавні, порослі верболозом. Звідси відправився я поштовими на те місце, де довгий час була Запорізька Січ, знищена Петром Першим. Запорожці пішли з неї після того нижче, до Олешків, а через 40 років повернулися на колишнє згарище і перебували тут до останнього знищення запорізької общини у 1775 році.

Їдучи правим берегом Дніпра, прибув я до села Капулівки і тут натрапив на кам’яний могильний хрест. Прочитавши напис, я зрозумів, що тут поховано було тіло одного запорізького воїна, вмерлого у 30-тих роках XVIII століття. Мені повідомили, що раніше було таких хрестів багато, та мало-помалу вони рознесені місцевими мешканцями на різні хазяйські потреби, і тепер залишилося їх вже обмаль, у тому числі кам’яний хрест на могилі відомого отамана Сірка, який знаходився на городі в одного з мешканців. Я проїхав через Капулівку у сусіднє село Покровське оглянути запорізьку церкву. Звернувся там до священника, який, хоч і повів мене за моїм бажанням до церкви, люб’язним при цьому не був. Церква має новий іконостас, тільки залишилися поважні місця для кошового і писаря у вигляді прилавочок, подібно тим, які роблять іноді у монастирях. На хорах церкви звалені грудою залишки колишнього іконостаса, який був ще при запорожцях. Оглядаючи там образа, я не знайшов нічого цікавого, видно було, що іконостас цей робився не в Запоріжжі. А придбаний у художників, які жили деінде. Повернувшись до Капулівки, я заходив до однієї хати, збудованої ще у запорізькі часи одним із козаків. Ім’я цього будівельника хати вирізане ножем на сволоку. Дерево, з якого збудовано хату, вирізняється масивністю і міцністю; внутрішньо хата немає нічого особливого у порівнянні з сучасними хатами; невеличка, з одного покою, без кімнати, які іноді бувають в українських хатах заможних людей. Оглянувши цю хату, пішов я на могилу Сірка. Город, на якому знаходиться цей історичний пам’ятник запорізької старовини, належить одній селянській вдові. Я побачив пагорб, обсаджений з усіх боків соняхами; на ньому височів сірий, кам’яний хрест з надписом про те, що тут поховано Івана Дмитровича Сірка, кошового отамана війська Запорізького; далі йде день його смерті. Мене взяли сумніви. Чи дійсно тут поховано останки славного козацького героя, чи не поставили запорожці цього хреста тільки в пам’ять про нього, бо з архівних записів, які зберігаються в Архіві іноземних справ, я знав, що Сірко останні роки свого життя проживав поблизу Харкова у селі Мерефі, в маєтку, пожалуваному йому царем Олексієм Михайловичем. Хоча літописець Величко каже, що Сірко вмер у себе на хуторі біля Січі і тіло його було привезене дубом (човен з цілого стовбура) для погребу на Січі.

Оглядаючи з берега вид на Дніпро, я був вражений рясною, яскравою зеленню плавнів і лугів, які розкинулися на неозорім просторі. Поміж великою кількістю островків, порослих верболозом, зміїлися, яскраво блискаючи проти сонця, протоки Дніпра. Один з островків ще й досі носить назву Січ. За переказами, там в укріпленні знаходилася запорізька скарбниця. Сліди окопів видно до сих пір, хоча береги цього острівка сильно підмиті водою, втратили свій початковий вигляд.

Я попрощався з колишнім притулком запорізьких козаків і вирушив обратно у Катеринослав».

Література:

1. Костомаров М.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Из-во «Эксмо» –
2. Николай Костомаров. Исторические произведения, автобиография. Из-во при Киевском госуниверситете.
3. Фото: http://mycity.kherson.ua/journal/letopis3/sirko.html

Текст Павла Макарова («Історичні особистості на Нікопольщині»)

Переклад Тетяни Макарової