Володимир (Зеєв) Євгенійович Жаботинський (1880-1940)

Єврейський політик, публіцист. Один із лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та її збройних сил (Гаґана). Журналіст, письменник, поет (писав російською та івритом).

Народився в Одесі в асимільованій єврейській родині. Батько Володимира Йона (Євгеній) був вихідцем із Нікополя (Дніпропетровська обл.). Мати — Хава Гальперін із Бердичева.

У моїй метриці значиться: «Дев’ятого дня місяця жовтня 1880 року народився син у Нікопольського міщанина Євгена Жаботинського та його дружини Єви, яка назвала його ім’ям Володимир».

Коли Володимиру виповнилося п’ять років, сім’я через хворобу батька перебралася до Німеччини. Вищу освіту здобув у Римському університеті. З 16 років почав писати до одеських газет. Друг юності Корнія Чуковського.

Звернув на себе увагу кореспонденцією з Риму та фейлетонами. На початку XX ст. активно виступав як поет та перекладач; у перекладах російська публіка ознайомилася з віршами найбільшого на той час єврейського поета Х. Бялика. Автор одного з найкращих російських перекладів «Ворона» Едгара По.

З 1904 працював у «Русі» («Малюнки без назви», підписані «Володимир Жаботинський»). Жаботинський у низці статей (у часописі «Єврейське життя») проводив ідею політичного відродження єврейського народу. Для захисту від погромів організував загони єврейської самооборони (1903). Один із творців Союзу для досягнення повноправності єврейського народу в імперії Романових (1905).

Сформував Єврейський легіон у складі британської армії у Першу світову війну. Організатор (1923) та голова Союзу сіоністів-ревізіоністів та його бойової організації. Боровся за створення єврейської держави у Палестині.

Жаботинський заснував і очолив ідеологічний напрямок у сіонізмі, який отримав назву «ревізіонізм» (мається на увазі ревізія ідеології сіоністів-соціалістів, яка на початку ХХ століття панувала в сіоністському русі).

Згідно з поглядами сіоністів-ревізіоністів, економіка єврейської держави має бути побудована строго на засадах вільного ринку. Надалі вплив прихильників сіоністів-ревізіоністів значно зріс, і партія «Лікуд», що представляє цей ідеологічний перебіг, стала однією з найбільших партій Ізраїлю.

Під час 12-го сіоністського конгресу (м. Карлові Вари, Чехія, 1921), Жаботинський і представник уряду С. Петлюри М. Славінський, голова особливої дипломатичної місії Української Народної Республіки в Чехословаччині, підписали угоду про створення єврейської міліції для захисту євреїв під час походу на Радянську Україну, який планували на весну 1922 року. Саме Жаботинський спростував чутки про антисемітизм С. Петлюри («Петлюра і погроми», Париж, 1927): «…ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками»». 14 липня 1926 року, на сороковий день убивства Симона Петлюри в Парижі, Жаботинський в інтерв’ю нью-йоркському виданню «The Jewish Morning Journal» заявив: «Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту розумних сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

З 1923 року був редактором щотижневого журналу «Світанок», що виходив у Берліні, потім у Парижі. Крім публіцистичних текстів, опублікував (під колишнім псевдонімом Альта-лена[1]) історичний роман «Самсон Назорей» (окреме видання: Берлін, 1927 р.). Автобіографічний роман «П’ятеро» (1936 р.) російською мовою, що розповідає про Одесу кінця XIX століття — один із найкращих прозових творів 1930-х років, що майже не привернув уваги сучасної емігрантської критики.

«І ремесло своє я обрав теж у дитинстві: почав писати ще в десятирічному віці. Вірші, зрозуміло. «Друкував» я їх у рукописному журналі, який видавали двоє молодих людей, учні не моєї школи (один із них, якщо я не помиляюся, тепер радник совєтів у Мексиці); пізніше, у шостому класі, ми в нашій школі теж заснували таємну газету, і вже її ми розповсюджували на гектографі, а я був одним із її редакторів. «Таємну!» Бо це було заборонено згідно з російськими законами взагалі та гімназичними правилами зокрема; проте в нашій газеті не було навіть натяку на «політику», не зі страху, а з тієї байдужості до неї, яку я описав раніше, проте газета наша називалася «Правдою», і головний редактор, християнський юнак, чиї батьки були вихідцями з Чорногорії, закохався того року одразу у двох дівчат. Одну з них звали Лідою, а іншу Леною; зрештою переважила перша, і він обрав псевдонім Лідін, яким підписував свої статті; якби перемогу здобула Лена, то він підписувався б Леніним!».

У романі Жаботинського «П’ятеро» один із «хлібників» (скупників зерна) розповідає герою-оповідачеві про те, «що творилося на Дніпрі років тридцять тому»: «Їде собі на колісному пароплаві від Херсона такий єврей Іоня, головний скупник «РОПіТу»; борода чорна, окуляри золоті, живіт як годиться. Їде, як цадик у хусидів, п’ятдесят душ свити… На кожній пристані ще за три години до приїзду Іоні сам губернатор не проштовхнеться: агенти, маклери, перекупники, биндюжники, чумаки, вся площа завалена мішками…».

У цій фігурі легко вгадується батько романіста, який мрійливо зауважив у «Повісті моїх днів»: «Варто було б написати розлогий роман… про поїздки батька на пароплавах РОПіТу по Дніпру (РОПіТ — «Російське товариство пароплавства і торгівлі»)…». Такого роману він,на жаль, не встиг написати, але в одній зі своїх книг все ж таки присвятив яскраву замальовку характерному персонажу, безперечним прототипом якого був його батько.

Щоправда, батька В. Жаботинський, як він пізніше зізнавався, пам’ятав погано: той помер, коли синові було лише шість років. Тоді обрушився колишній матеріальний добробут, і всі турботи про сім’ю лягли на плечі матері. Вона, до речі, корінною одеситкою не була.

Дочка торговця Хавва (Єва Марківна) Зак народилася у Бердичеві, де встигла повчитися у «оновленому хедері». «Мама була навчена давньоєврейській мові, вона говорила німецькою мовою, хоч і з помилками, навіть пам’ятала деякі німецькі вірші, за її висловлюваннями було помітно, що вона вчила літературну мову, улюбленими письменниками її юності були Шіллер і ще один автор, нині забутий у самій Німеччині, — Цшокке. Російську мову вона почала вчити тільки після заміжжя, видно, з необхідності спілкуватися з прислугою, і, хоча з сестрою і зі мною мама говорила все життя тільки цією мовою, вона робила рішучі руйнування в російській граматиці». Проте основною мовою спілкування в сім’ї була російська; їдишем Єва Марківна розмовляла лише зі своїми старшими родичами. Після передчасної смерті чоловіка та годувальника вона прийняла на себе всі турботи про сім’ю, відкрила невелику крамничку письмового приладдя і на скромні доходи ростила дітей.

В автобіографічній повісті Жаботинський згадує свого дядька, молодшого батькового брата, «привабливого шельмеця», «брехуна милістю божою», якому батько одного разу доручив важливі справи в РОПіТі, у чому згодом гірко каявся.

«Батька я зовсім не пам’ятаю, вірніше, пам’ятаю дуже невиразно, але чув про нього розповіді і навіть легенди. У ті роки закладалося та піднімалося торгове багатство Одеси, стольного граду хлібної України, батько, мабуть, був одним із найкращих творців цього багатства. Заправляло на хлібному ринку «Російське суспільство пароплавства і торгівлі», РОПІТ. Казали, що батько був головним скуповувачем зерна на всій території правобережної України, області, яка годувала Європу в ті роки. Варто було б написати розлогий роман (але така небезпека не загрожує, бо не знайду я для цього дозвілля) про поїздки батька на пароплавах РОПІТу по Дніпру, від Херсона до уступів, що перегороджують русло річки, які називаються «пороги» російською та «гирло» українською, у супроводі численного почту помічників, фахівців з визначення якості зерна, обліковців та просто людей без користі та без професії, яких в Одесі звали дивним ім’ям «лаптот»; можливо, його можна найближче передати лише словом «нероба». Батько, мабуть, був людиною дуже цінною в очах правління, бо через багато років після його смерті я звик бачити в нашій мансарді одного з директорів РОПІТу, який візитував до мами щоразу, коли заїжджав до Одеси. Навіть ім`я його я випадково запам`ятав — Пасічников. Він випивав склянку чаю і не втомлювався розхвалювати».

«Євреї звали отця Йоною, росіяни — Євгенієм, — згадував пізніше Володимир Євгенійович. — Він народився у Нікополі, місті на березі Дніпра. Його батько тримав сім поштових станцій на одному з головних трактів, бо тоді залізниця не дійшла ще до цього краю. Станції мали змішане призначення: заїжджого двору, харчевні, пошти та стайні для поштових коней. Один із моїх друзів знайшов ім’я діда у списку перших передплатників на першу газету давньоєврейською мовою, яка виходила в імперії, «Гамеліць», якщо я не помиляюся. Служив батько в РОПІТі («Російська організація пароплавів і торгівлі») як агент, тобто скупник зерна. У своїй хлібній справі, схоже, успішно». У написаному 1913 року «Досвіді автобіографії» син назвав його — явно зі слів людей, які знали батька і до того ж зналися на комерції — «талановитим комерсантом».

«Адмірал Чихачов, директор компанії РОПІТ, якось сказав батькові: «Ім’я тобі Євгеній, і ти геній». Можливо, він перебільшував, а може, й мав рацію, але у кожне своє відвідування Наддніпрянщини я чув від багатьох те саме. Одного разу в Олександрівську (Запоріжжя) зібрався навколо мене десяток старих, ветеранів торгівлі зерном, і до півночі намагалися вони розтлумачити мені, у чому полягали чари, якими володів батько. Я не зрозумів їх, але в мене залишилося величезне враження від переплетення зв’язків, стосунків, мереж, ниток впливу, які пов’язують Аргентину з Україною, Чорне море з трьома океанами, Валплац у Відні, резиденцію міністра закордонних справ Австро-Угорщини, Капа Ровина, де збиралися зерноторговці в Одесі. Одне зрозумів я: вони казали мені, що батько робив свої розрахунки в умі «до осьмушки копійки» (я не успадкував цього дару, для мене навіть таблиця множення — китайська грамота). І ще одне: багато разів попереджали його, що помічники обкрадають його. Він незмінно відповідав: «Той, хто краде у мене, бідніший за мене, і, можливо, він правий». Саме ця філософія і передалася мені у спадок». У «Повісті моїх днів» автор коротко згадує, як через роки після смерті батька вони з матір’ю відвідали Олександрівськ наДніпрі (Запоріжжя), де «половина жителів ще пам’ятала Іону», а його вдову «прийняли як овдовілу царицю».

«Здібності батькові дісталися, мабуть, від його матері, про яку я теж чув чимало легенд, але тут не місце розповідати їх. Духовна спадщина з боку діда була іншого роду: перебільшена знервованість, що межує з істерією, симптоми якої я виявив у багатьох представників моєї рідні. Один з них, мій молодший дядько по батьківській лінії, з дивної породи чарівних пройдисвітів, геніальний брехун, брехун милістю Божою, володар єдиних у своєму роді музичних здібностей — він умів тьохкати солов’єм, і половина населення Нікополя збиралася біля вікна його будинку, щоб послухати його трелі, — на старості років збожеволів і підписував свої листи до мене «Ісус II». Але батько любив його більше, ніж багатьох інших братів, і одного разу дав йому відповідальне доручення — наглядати за відвантаженням зерна за кордон, — а сам поїхав на два тижні. Повернувшись, він застав повний розлад у справах та похмурі обличчя в конторі РОПІТу. Через кілька днів після цього відкриття він відчув підозрілий біль усередині, лікарі поставили діагноз — рак — і послали його до Німеччини.

У мемуарах Жаботинського «Повість моїх днів» підтверджується епізод його перебування у Нікополі після арешту в Одесі. Це описується так: «Я вийшов на волю, бо офіційний перекладач не знайшов у моїх статтях «зазіхань на гідність держави», але тяжкого злочину — брошури міністра Вітте — з мене не зняли, і мені заборонили виїзд з Одеси до суду. Я й не виїжджав, крім одного разу: у жовтні того ж року підійшла моя черга з’явитися для відбування військового обов’язку в Нікополь, місто, де народився мій батько. Прибув я туди вночі, а вже на світанку прийшли жандарми, щоб подивитися, що у валізі одеського революціонера. На призовному пункті я набрав дуже велику кількість очок (бо відбирали новобранців за жеребом) і повернувся додому щасливий і цілком впевнений, що до кінця свого століття я не одягну солдатської шинелі».

Література:

1. Марк Соколянский. Конечно в Одессе. Издательство «Optimum». Одесса. 2005.
2. Жаботинський Володимир / Г. П. Герасимова // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-20278
3. Жаботинский В. ПОВЕСТЬ МОИХ ДНЕЙ [Електронний ресурс] / Владимир (Зеев) Жаботинский // Библиотека-Алия. – 1985. – Режим доступу до ресурсу: https://gazeta.rjews.net/Lib/Jab/pov0.html.
4. Заярна Я. Базарная улица [Електронний ресурс] / Я. Заярна, М. Самофатов // Приложение к “Одесскому календарю: история одной улицы”. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: https://museum-literature.odessa.ua/wp-content/uploads/2021/09/2021-odessa-brochure-online.pdf.

Текст Павла Макарова

(«Исторические личности на Никопольщине»)

Переклад Тетяни Макарової