Діонісій (Балабан), Митрополит Київський: святитель доби Руїни та противник Москви

Історія Київської митрополії (і в цілому Української Церкви) до її незаконної анексії Московським Патріархатом, на жаль, мало відома сучасному читачеві. А між тим , там ми зустрічаємо справжніх героїв віри, ревнителів інтересів українського народу, які вже тоді розуміли (без підказок різноманітних офісних радників), що з Москвою домовлятися не можна. Один і них, святитель Йосиф (Нелюбович–Тукальський) був уже канонізований ПЦУ, за його високе подвижницьке життя. Але не менш примітна фігура його дядька, митрополита Діонісія (Балабана-Тукальського), який теж дотримувався анти-московського курсу. Недовгий період в нашій церковній історії, як свого часу в стародавній Олександрії та у Чорногорії 17-19 століть святительський престол передавався від дядька до племінника.

Митрополит Діонісій зупинив незаконні спроби Московії підпорядкувати Київську Митрополію Московському патріархату.На жаль пізніше історія пішла іншим шляхом. Тому зараз ми розповімо про забутого подвижника чий досвід, як виявилося, залишається актуальним й в наш час.

Святитель Діонісій (Балабан-Тукальський), митр. Київський, Галицький і всієї Русі походив з православного шляхетського роду, який старанно послужив Святій Церкві.

Після закінчення навчання в Києво-Могилянській колегії майбутній святитель все своє життя зважився присвятити Богу. І благочестивий приклад батьків, і повчальний приклад родича, владики Гедеона (Балабана), і святість самого місця виховання – все це сприяло зміцненню майбутнього святителя в бажанні доброго житія. Були й інші події, що не пройшли безслідно в його житті та визначили з волі Божої жереб його на землі. Незгоди, негаразди, які він бачив в цей час і серед влади своєї батьківщини, і навіть серед їхніх духовних керівників, спонукали його взяти на себе благе ярмо чернечого подвигу; стати в одязі воїна Христового на сторожі Церкви Христової та боротися з видимими й невидимими ворогами її.

Після перемоги військ гетьмана Богдана Хмельницького під Зборовом польський король Ян II Казимир в «Aprobacyi sejmowej praw i wolności religiey greckiej narodu ruskiego» 12 січ. 1650 р. передав православним Холмську єпископську кафедру. Повертаючись з Варшави, Київський митрополит Сильвестр (Косов) в лютому видалив з Хелма уніатського адміністратора.

Після цього митрополит розіслав універсали із закликом до місцевого духовенства і православної шляхти зібратися для вибору єпископа. 27 квіт. 1650 р. Холмським архієреєм був обраний Діонісій, а хіротонія відбулася 24 вересня. У липні того ж року Дионісий, як і інші православні єпископи, дав зобов’язання щорічно виділяти з єпархіальних доходів 200 золотих на утримання Києво-Могилянської колегії. Діонісій не отримав королівського привілею, що давав йому право керувати єпархією. Більш того, після перемоги польських військ під Берестечком (20 червня 1651) король Ян II Казимир 20 лютого 1652 передав Хелмську кафедру уніатам, і Діонісій змушений був покинути Хелм.

У 1654 р., після смерті Луцького єпископа Йосипа (Чаплиці-Шпановського), Діонісій зайняв Луцьку кафедру. До цього часу, ймовірно, належить встановлення контактів між архієреєм та волинським каштеляном Беневським, який став згодом головним ініціатором спроб відторгнути гетьманство від Московії.

В управлінні єпархією єпископ Діонісій зіткнувся з серйозними труднощами: від Луцької єпархії відокремилася частина з центром в Острозі і перейшла під управління уніатського адміністратора Хмелевського, під владою якої опинилися також Троїцький монастир у с. Дермань і Дубенський монастир на честь Воздвиження Хреста Господнього.

У 1656 році Діоносій, рятуючись від «гоніння ляхів», поїхав з Луцька до Чигирина. Тут він зустрівся з російським послом О. Лопухіным, якому архієрей повідомив, що їде в Київ просити митрополита, щоб той клопотав перед царем про прийняття Луцької кафедри, шляхти та міщан «під свою руку»; у разі згоди царя Діонісій повернеться в Луцьк, де підготує колективне звернення до царя міщан і всяких людей з проханням про захист.

Під час перебування в Чигирині архієрей зумів отримати від гетьмана універсали, що забезпечували захист його володінь. 8 вересня 1657 Діонісій вступив до Луцького православного братства. У жовтні того ж року, отримавши від короля дозвіл на поїздку в Київ, Діонісий був присутній на Соборі єпископів, скликаному після смерті Сильвестра (Косова) для вибору нового митрополита.

Смерть митрополита Сильвестра у квітні 1657 р. могла стати зручним чинником на шляху підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Проте іншої думки був гетьман Богдан Хмельницький. В роки після Переяслава він змінив своє ставлення до Москви і вже не довіряв заходам московського царя. Тому, не повідомляючи Москву про смерть Косова, Богдан сам призначив місцеблюстителя Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря (Барановича) і скликав на 15 серпня 1657 р. елекційний собор.

Світські і духовні власті Гетьманщини підкреслено уникали будь-яких зав’язків із цього приводу з Москвою. Коли митрополит Косов перебував на смертному одрі й постала необхідність висвяти нового єпископа для Чернігова, то Лазар Баранович, кандидат на єпископську висвяту, був посланий з цією метою не до Москви, а до Ясс. Але завершити цю справу Хмельницькому не вдалося, бо він помер 27 липня 1657 р.

Після цього Москва почала активну агітацію за переведення Києвської митрополії під свою владу. Коли 4 серпня вище українське духовенство було у московського воєводи Андрія Бутурліна, то він почав їх намовляти піддатися цареві і патріарху, щоб не обирали митрополита, а написали до Москви. Лазар (Баранович) відповів, що завжди радий царській милості, але спершу за традицією має обговорити це питання з духовенством на соборі. 12 серпня Бутурлін писав Івану Виговському, щоб не проводили виборів митрополита. Натомість, ставши гетьманом Іван Виговський прискорив справу обрання нового митрополита, повідомивши Москву, що діє за давніми українськими звичаями і правами.

Собор відбувся 18 жовтня 1657 р. Він став першим провісником майбутніх конфліктів, що почалися зі смертю Хмельницького як у Церкві, так і в суспільстві. Собор так і не вирішив питання про наступництво Київської кафедри: голоси розділилися між підтримуваними Виговським кандидатурами Луцького єпископа Діонісія (Балабана) та його племінника, архімандрита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського)– з одного боку, й кандидатурою Львівського єпископа Арсенія (Желиборського) – з іншого.

Тільки 6 грудня 1657 р. Іванові Виговському вдалося переломити хід подій на свою користь. Новий собор обрав митрополитом Київським прихильника гетьмана – Луцького єпископа Діонісія (Балабана).

Цей вибір стався згідно з «давніми правами» й не був узгоджений із Москвою. Новому митрополитові незабаром (у лютому 1658 р.) довелося мати з цього приводу «вияснення стосунків» з московським послом. На запитання чи посилав він «бити челом» цареві та патріархові, владика Діонісій відповів, що без дозволу Константинополя він не може приймати висвячення від Московського патріарха, й що ці питання Москва має сама вирішувати із Вселенським патріархом. Безперечно, це була тільки відмовка. Інтронізація митрополита відбулася 28 лютого 1658 р.

Тодішній гетьман Іван Виговський заявив московському воєводі Андрію Бутурліну, що обрання має відбутися за давніми українськими звичаями, а не за царським наказом. Гетьман заспокоїв воєводу, запевнивши, що про вибрану особу Москву сповістять.

Гетьмана намагаються змусити відмовитися від наміру відправити до Константинополя для затвердження на митрополію обраного Діонісія.

6 грудня 1657 р. у Києві митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси (без Московії) було обрано Діонісія Балабана, представника давнього шляхетського роду, прихильника гетьмана Івана Виговського. Він рішуче відмовився прийняти хіротонію (антиканонічну посвяту) в Москві; відкинув так звану присягу «білому цареві», яку приймали бояри, ще при Хмельницькому.

Як і всі київські митрополити, Діонісій Балабан дістав благословення на кафедру від константинопольського патріарха Парфенія. Діонісій зупинив незаконні спроби Московії підпорядкувати Київську Митрополію Московському патріархату.

Новообраний митрополит, «Православ’я преславний ревнитель віри святої восточния стовп непорушний» (так його називає відомий письменник того часу печерський архімандрит Інокентій Гізель) своєю первинною діяльністю в захист в Україні Православ’я здобув собі загальне співчуття благочестивих українців.

У лютому 1658-го у Переяславі зустрічається з митрополитом окольничий дяк Хитров. Той запитує, чи бив той чолом у виборах великому государю та патріарху Никону з Москви. «Від початку святого хрещення київські митрополити приймали благословення від константинопольських патріархів. Без волі та благословення патріарха прийняти й посвятитися на київську митрополію від св. Никона не смію», — відповідає Діонісій.

Він віддавав перевагу польському королю, якого запевнив у своїй вірності. Коли Іван Виговський остаточно розійшовся з Москвою та почав домовлятися з Варшавою, митрополит переїхав до нього до Чигирина.

Московщина не могла миритися з тим, що духовний пастир українських православних переніс свою резиденцію та проживає на території, контрольованій польською державою. Царський уряд деякий час ще намагався прихилити гетьмана до себе шляхом різноманітних обіцянок, «усілякими хитрощами».

У липні 1658 р. Балабан підтримав акцію Івана Виговського, який розірвав союз із Москвою і намагався знайти «modus vivendi» для молодої української державності в рамках нової Речі Посполитої. Балабан покинув Київ, започаткувавши кількадесятилітню традицію перебування православних митрополитів поза межами своєї традиційної резиденції.

У Гетьманщині козацька старшина була незадоволена тим напрямом, у якому розвивалися після Переяслава московсько-українські стосунки. Очолена гетьманом Іваном Виговським «шляхетська партія» в середовищі козацької адміністрації зробила спробу розірвати відносини з Москвою й досягти компромісу з Польщею. Митрополит Діонісій у цивільних справах він підпорядковувався Польщі, але в питаннях духовних був ревним поборником Православ’я. Він виступив противником міжусобних воєн і навіть погрожував прокляттям їх ініціаторам.

Підписана 6 (16) вересня 1658 р. Гадяцька угода між Україною і Польщею передбачала входження «Великого князівства Руського» до Речі Посполитої на тих же засадах, що й Корона Польська та Велике князівство Литовське. Навіть територія «Великого князівства Руського» визначалась мала включати землі Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. У ході Гадяцьких переговорів було поставлене питання про скасування унії. Але тепер можливості для її ліквідації значно зросли: козаччина стала реальною силою, а Річ Посполита, навпаки, опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Остаточно доля унії мала вирішуватися на сеймі 1659 року, який мав ратифікувати Гадяцьку угоду.

Ряд статей угоди торкалися релігійних справ:

— збереження стародавньої православної Церкви грецького обряду при всіх привілеях і вольностях у відправі богослужінь по всіх містах Корони і Великого князівства Литовського тощо;

— православні мають право вільно будувати церкви і монастирі, як і відновлювати й ремонтувати старі. Для латинян і уніатів на території Руського князівства не будувати нових церков і монастирів;

— на території Великого князівства Руського католики мають вільне віровизнання, але пани-латинники не мають права патронату над православними;

— Київський митрополит та владики Луцький, Львівський, Перемиський, Холмський та Мстиславський мають засідати в сенаті з такими ж привілеями і вільним голосуванням як і католики, але місцем нижче ніж архибіскупи та біскупи;

— Сенаторами від Київського воєводства мають бути лише православні, а з Брацлавського і Чернігівського воєводств — по черзі: православні і католики;

— міщани «грецької віри» урівнюються у правах з католиками і можуть служити в магістраті;

— у Києві розбудовується православна Академія, рівна в правах з католицькою Краківською Академією. Єзуїти не мають шкіл у Києві;

— вільне відкриття гімназій, колегій, шкіл та друкарень у містах Великого князівства Руського.

Переговори з питання унії, що відбувалися під час сейму, просувалися вперед з великими труднощами й загалом несприятливо для унії. Спочатку козацька делегація, яку очолював Павло Тетеря, погодилася не наполягати на скасуванні унії, але наприкінці квітня, коли до Варшави прибули брати гетьмана Виговського, Юрій Немирович, а також православний митрополит Діонісій (Балабан) із духовенством, ситуація змінилася не на користь унії. Козацькі посли відійшли від попередньої позиції й знову стали наполягати на скасуванні унії.

Вирішальне слово залишилось за гетьманом Іваном Виговським та митрополитом Діонісієм. Під його тиском козацька делегація на сеймі погодилася на вилучення з тексту договору статті про ліквідацію унії. 22 травня 1659 р. договір було ратифіковано.

З життя митрополита Діонісія відомий випадок триразового явлення йому уві сні преподобного Іова Почаївського: праведник Божий просив митрополита відкрити його мощі. Після ретельного дослідження життя і діяльності преподобного Іова 28 серпня 1659 були відкриті його нетлінні мощі.

Помер митрополит Діонісій 10 травня 1663 і був похований у Корсунському Онуфрієвому Гуляницькому монастирі.

Митрополит Діонісій особливо дбав у ввіреній йому пастві розвинути гарячу любов до Бога і ревнощі про спасіння душ, якою горіла свята душа його. Керуючи всіх до спасіння, святитель за всіх молився Господу Ісусу Христу, він особливо піклується про розвиток життя подвижницького в монастирях.

Святитель працював у ревної молитви, особливо в нічний час, коли ставав вільним від єпархіальних справ і коли вже ніщо земне не могло відірвати його помислів від неба і духовного світу. Народ не бачив цих келейних подвигів Святителя, але знав, що він — справжній подвижник Христовий, бо Митрополит Діонісій відрізнявся незвичайним милосердям і щедрістю, добро чинячи біднякам, особливо вдовам та сиротам

І одним з видатних світильників часу руїни був, звичайно, святитель Діонісій.

І слово, яким його можна охарактеризувати, — це любов. Цей світильник любові, палючий і охоплений до Бога і до людей. Любові не декларативної, але діяльної, жертовної.

Владика Діонісій віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській Православній Церкві у складі законного а канонічного Константинопольського Патріархату. Серед його надбань головне й найдорожче — визнання, шана і пам’ять народу.

Сподіваємося, що з часом буде позитивно розглянуто питання розглянуто про канонізацію Митрополита Діонісія (Балабана).

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.