Борець проти Москви – перший святий ПЦУ

За часи незалежності в Україні було проголошено святими понад двісті осіб. ХХ століття явило безліч страждальців за віру та подвижників, яких зараз канонізують як ново-мучеників та сповідників. Стати святим праведник, або мученик, може лише після смерті, а деяких канонізують і через кілька століть. Канонізація святих у Православній Церкві — це не оголошення святими тих, хто вчора ще такими не були. Сама ж канонізація стосовно ново-визнаного святого полягає у тому, що йому було призначуване щорічне святкування його пам’яті в день його смерті (або в інший день, що мав для нього особливе значення), для чого його ім’я вносилося до місяцеслова, або календаря єпархії, приєднується до імен інших святих, для чого вписувалося в так званий диптих церковний. Отже, урочисте прославлення архієрейським благословенням на церковне (молебні, тощо) та приватне (індивідуальна молитва) перших святих ПЦУ святителя Йосифа та праведної Єлизавети відбулося 3 лютого 2022 року.

Всі святі рівні у тому відношенні, що до будь-якого ми можемо підносити молитви у будь-якому куточку Землі. Але кожен з праведників прожив земне життя в тому, чи іншому регіоні. Який же Святий протегує Україні? Правильніше говорити про ієрархію покровителів неньки. І особливе місце в цьому списку займає Пресвята Богородиця, не випадково, що у нас так багато храмів на Її честь. Покровителем України вважають і апостола Андрія, який, здійснив подорож Дніпром та спорудив хрест на київських схилах, які стали дуже дорогим для нас. Далі в ієрархії покровителів йде Святі Аскольд, Ольга та Володимир, князі, при яких відбулося хрещення Русі-України. Але святі жили не тільки у стародавні часи, в усі віки Дух Святий не залишав Церкву Христову, і там з’являлися нові святі. Але як розпізнати святість? Які принципи канонізації? Як працює відповідна комісія в ПЦУ? Про це наш нарис.

Основні критерії у комісії з канонізації святих такі: праведне життя, бездоганне православ’я — тобто твердість у вірі, незважаючи на гоніння, і, звичайно, народне шанування та чудотворення. Під народним шануванням мається на увазі, що людину знають і до неї звертаються в молитвах після її смерті, ходять до місця її поховання і отримують благодатну допомогу і зцілення.

Так є, наприклад, відомий подвижник, преподобний Амфілохій Почаївський. Він був канонізований нещодавно, у 2002 році. За життя до нього зверталося дуже багато людей: від вояків УПА до доньки Сталіна Світлани Аллілуєвої. Він зцілював їх усіх молитвою, допомагав позбутися тілесних недуг, був відомий як вдалий костоправ. Але і тепер до раки з його мощами у монастирі, поки ще знаходяться у ворожій юрисдикції (РПЦ імені Сталіна) не заростає народна стежка.

Нові канонізації відбуваються і в Православній Церкві України. У комісії з канонізації святих там зараз«…працюють дванадцять осіб, серед яких архієреї, представники духовенства, а також один мирянин-науковець. Згідно до положення про комісію, до її роботи можуть залучатися представники інших синодальних установ Церкви, світських закладів, а також фахівці-науковці. Зокрема в засіданні, що відбувалося у травні цього року, брав участь Голова Інституту церковної історії митрополит Львівський і Сокальський Димитрій. Крім цього, члени комісії при підготовці документів співпрацюють зі світськими істориками.

Документи, які надходять в комісію, після їх ретельного опрацювання подаються на розгляд Священному Синоду, який очолює Предстоятель нашої Церкви Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Саме Синод на підставі рекомендацій нашої комісії і приймає рішення щодо приєднання тієї чи іншої особи до лику святих.

До Об’єднавчого собору канонізації відбувалися в Київському Патріархаті та в УАПЦ. В УПЦ Київського Патріархату святих набагато менше, ніж в УПЦ Московського. «За часи незалежності канонізували дев’ятьох. Прославляємо святих, щоб віруючі мали приклад добрих діянь», — розповів нам єпископ УПЦ КП Євстратій (Зоря)…. Найбільш відомі це — митрополит Київський Петро Могила (засновник Києво-Могилянської академії), святитель Павло, митрополит Тобольський, преподобні Іов і Феодосій Манявські; а також святитель Арсеній Мацієвич, Київський митрополит Іов Борецький, благовірний князь Ярослав Мудрий, рівноапостольний князь Аскольд, благовірний князь Костянтин Острозький, праведний Петро Калнишевський. Останній кошовий отаман Запорізької Січі, який провів 25 років у Соловецькому монастирі.

Відзначимо, що преподобний Іов Манявський відомий тим, що підтримував тих, хто вагається у вірі, а також дуже часто усамітнювався в лісі, щоб там постити і читати молитви, а Феодосій написав статут, за яким жили ченці. Отже, в УПЦ КП було канонізовано святих, які жили в XVII–XVIII століттях. А взагалі має пройти 20-30 років з моменту смерті людини. Правда, наприклад, Іова і Феодосія Манявських шанували як святих ще за життя. Якщо виникає ініціатива канонізувати (за праведне життя, чудотворні зцілення), то Священний Синод скликає комісію. Вона вивчає матеріали, і, якщо визнає, що їх достатньо, то Синод приймає рішення.

Першими святими, канонізованими Православною церквою України після отримання Томосу, стала фундаторка Могилянки, праведна Єлизавета (Гальшка Гулевичівна) та благодійник КМА святитель Йосиф (Нелюбович-Тукальський), Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі (пом. 1675 р.). Відповідне рішення прийняте на черговому засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви 22 листопада 2021 року.

Святитель Йосиф (Нелюбович-Тукальський), подвижник, який жив у часи Руїни, вшанований як ревний поборник єдності православної Церкви та великий благодійник, що, зокрема, надавав велику підтримку і Києво-Могилянській академії. Днем його пам’яті визначений день упокоєння 8 серпня.

Як відомо, Київська православна митрополія споконвіку належала до Константинопольського патріархату. А Київський митрополит Петро Могила першим дістав право носити звання «екзарха святого Константинопольського трону». Це звання мали після Петра Могили (1633–1647) лише чотири митрополити часів Козацької держави: Сильвестр Косів (1647–1657), Діонісій Балабан (1657–1663), Йосип Тукальський-Нелюбович (1663–1676) та Антоній Винницький (1676–1679).

Перший святий ПЦУ, святитель Йосиф, походив з православного шляхетського роду, що жив у Пінському повіті Литовського князівства. Народився він у родині пінського військового, був хрещений на ім’я Афанасій. Родовими маєтками Йосифа були села Почапове, Ляховичі (суч. Брестська обл., Білорусія), а також Мутвіца і Неньковичі Пінського повіту (суч. Рівненська обл., Україна). У сілі Неньковичі збереглася напівзруйнована будівля садиби Нелюбовичів-Тукальських, що жили там на початку ХХ ст. Він був близьким родичом українських владик-патріотів, Гедеона та Діонісія (Балабанів).

Йосип Тукальський отримав освіту у Києво-Могилянській академії, тривалий час навчався в Західний Європі, в роки національно-визвольної війни, тобто з 1649 року він прийняв чернецтво та став намісником Віленського Свято-Духівського монастиря. З 1658 року він був архімандритом Лещинського монастиря під Пінськом у Білорусі.

Отець Йосип (Тукальський) супроводжував свого родича (вуйка) митрополита Діонісія в поїздці до Варшави на сейм, де належала ратифікація Гадяцького договору, за котрим гетьманство ставало частиною Польсько-Литовської держави. В одному з повідомлень про поїздку Йосип був названий «нареченим єпископом Мстиславським». Велика делегація духовенства на чолі з митрополитом Діонісієм мала домагатися визнання сеймом таких положень Гадяцького договору, як ліквідація унії та повернення Православної Церкви всього майна, що належало їй до 1596 р. Перелік побажань, привезених до Варшави козацьким посольством, включав пропозицію повернути Лещинській архімандритії землі, відібрані єзуїтами та польськими шляхтичами С. Юдицьким та Г.Войно-Ясенецьким. Однак домогтися прийняття відповідних пунктів договору не вдалося.

3 серпня 1661 року отець Йосиф затверджений польським королем у сані єпископа Мстиславського та Могилевського зі збереженням посади настоятеля Лещинського монастиря. Архієрейську хіротонію здійснив його вуйко, митрополит Київський Діонісій (Балабан).

У 1663 році, після смерті митрополита Діонісія, відбувся Собор, на якому обрали відразу двох кандидатів на Київський митрополичій престол — Антонія (Вінницького) та Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), причому обидва кандидати були затверджені польським королем. 1664 року митрополит Йосиф був звинувачений у тому, що начебто разом із колишнім гетьманом Іваном Виговським хотів витиснути поляків з України та повернути неньку московському царю, а також з колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким підбурював козаків проти гетьмана Івана Тетері. Виговський був узятий у полон і в березні 1664 року розстріляний як «зрадник». Митрополит Йосиф та Юрко Хмельницький, за скаргою на них гетьмана Тетері королеві, були схоплені та відвезені до Варшави. Звідти їх відправили до Марієнбурга, де вони перебували під арештом до 1667 року.

Дворічне перебування у польському ув’язненні сприяло зростанню авторитету Йосифа Тукальського-Нелюбовича у середовищі православного духовенства, козацтва та української шляхти. Незважаючи на розділ України, Тукальський-Нелюбович продовжував вважатися митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси, і переважно самостійно вирішував усі питання церковного життя.

У 1668 році, за клопотанням гетьмана Петра Дорошенка, владика Йосиф затверджений Константинопольським патріархом у званні Київського митрополита і Патріаршого екзарха в Польщі та Литві.

Новому митрополитові треба було вирішити, з ким він. На особистому досвіді він випробував тяжке становище Православ’я під польським пануванням, але святий Йосиф не хотів і приєднання до Росії, яка вимагала підпорядкування Церкви московському «патріарху». Вибір його виявився несподіваним. Разом із гетьманом Дорошенком, з яким він був зв’язаний дружніми стосунками та вдячністю за звільнення з ув’язнення, він вирішив укласти договір з Османами. Не слухаючи нікого, митрополит Йосиф та гетьман Дорошенко розраховували домогтися від турків свободи суспільної та релігійної. Лише укладене між Росією й Польщею перемир’я після Андрусівського договору 1667 року перешкодило виконанню цього наміру.

За підтримки гетьмана Петра Дорошенка 6 березня 1668 року за іншими даними − 1670 року отримав благословення від Константинопольського патріарха. Зауважимо, що це була остання грамота, яку київські першоієрархи отримували від Першо-святительського престолу в Константинополі. Наступну подібну ж грамоту отримав тільки сучасний предстоятель ПЦУ, митрополит Епіфаній.

Але під час Руїни остання спроба об’єднати Київську митрополію в єдине ціле була зроблена після того, як Петро Дорошенко об’єднав два береги під його булавою. Митрополит Тукальський також очолив українську церкву на обох берегах Дніпра.

Його обрання у 1663-му Київським митрополитом викликало ворожу реакцію на Москві та у Варшаві, зверхності яких він ніколи не визнавав. Тукальський, визнаний патріархом Константинопольським Мефодієм грамотою від 6 березня 1668 року канонічним предстоятелем всієї Православної Церкви в Україні та у Білорусі, поселився в козацькій столиці Чигирині. Великим патріотом був святий Йосиф, що «….створював школи, підтримував Києво-Могилянську академію, контактував із визначними діячами української церкви та культури. Він автор пристрасних проповідей і послань, спрямованих проти польського і московського втручання у справи України. А ставши на катедрі, заборонив згадувати в молитвах царя Олексія і наказав „поминати гетьмана Дорошенка“.

Незважаючи на те, що митрополит Йосип не виявляв особливої симпатії до Москви, воєвода П. Шереметєв і боярин О. Ордін-Нащокін пропонували московському уряду визнати його Київським владикою і скористатися його авторитетом для переведення Київської митрополії під юрисдикцію московського „патріарха“. Зазначимо, що Ордін-Нащокін, » твердо був переконаний, що для політичного приєднання України треба передусім досягти приєднання церковного. Нелюбович-Тукальський ні за які «царські ковріжки» не погоджувався на пропозиції білокам’яної і залишав Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріарха. Та й усе вище духовенство заявляло, що «якщо прийде в Київ московський митрополит, то ми запремося в монастирях, і хіба що нас із монастирів за шию і за ноги витягнуть, тільки тоді московський митрополит в Києві буде… Нам краще смерть прийняти, ніж митрополита з Москви…».

Але владика Йосип був твердий у своєму бажанні залишити Київську митрополію під юрисдикцією Константинопольського Патріарха, у зв’язку з чим проект Ордіна-Нащокіна відпав сам по собі. Після смерті митрополита Йосифа в липні 1676 року жоден з претендентів не був обраний на київську кафедру, і її місцеблюстителем до 1685 року став Лазар (Баранович).

Відчуваючи коливання у своїх політичних поглядах, митрополит Йосип завжди прагнув оберігати Православ’я. Так, разом з владикою Лазарем ( Барановичем), гетьманом та іншими він наполегливо вимагав від царя Олексія Михайловича не віддавати опори Православ’я — Києва — в руки поляків.І вони домоглися цього. Опорою Православ’я в Києві був Братський училищний монастир, або Братська колегія. Цій колегії він віддав навіть містечко Зграйки, яке отримав від гетьмана Дорошенка на своє утримання. «Сам я борзо нищетен, — писав владика Йосиф, — но отдаю их как две лепты вдовицы на поддержание того обнищавшего места».

Серце патріота України перестало битися у 1675 році. Поховали його у Троїцькому монастирі гетьманської столиці Чигирина. Але у 1678 році турецька рать напала на Чигирин. Однин із сердюків (так називали бійців елітних підрозділів гетьманського війська) викликався врятувати «…мощі шанованого народом святителя Йосифа. Вояк добре знав турецьку мову, тож переодягнувшись у східний одяг, він вирушив до ворожого табору. Героїчна акція супроводжувалась чудесними обставинами…. Коли сердюк підійшов до розбитої гарматними пострілами церкви Петра і Павла, то через величезний пролом побачив, що дорогоцінна срібна рака не лише не була викрадена мародерами, але і залишилась повністю неушкодженою під час обстрілу. Він поклав її на спину і вирушив на зворотній шлях. Масивна срібна труна із тілом митрополита у той час видалась йому навдивовижу легкою, так що він жодного разу не зупинявся, щоб перепочити — аж до самого табору гетьмана Самойловича. Після цього святі мощі митрополита Йосифа було перевезено до Мгарського монастиря, де вони і зберігалися у належній пошані до липня 1709 року, — до приїзду Петра І…. Цар-безумець віддав нечуваний наказ — колесувати … нетлінні мощі святителя. Але слава нетління належить не людям, а Богу; а Бог осміяним не буває. — Раптом, у самий розпал блюзнірських приготувань, смертельний жах огорнув Петра і він у останню мить зупинив ката. Тож, не зважаючи на все, кості митрополита зламані не були. Але не розкаявся цар у своєму безумстві: він скасував свій перший наказ, але замінив його не набагато кращим — замурувати мощі у стіну, — щоб приховати від народу Божу славу, щоб хворі і нещасні не здобували зцілення і втіхи, звертаючись до великого молитовника за нас перед лицем Господнім».

Митрополит Йосип намагався об’єднати православних українців, не допускаючи впливу на Православну Церкву ані польських, ані московських правителів. У 2007-му році вдячні нащадки відкрили в Чигирині пам’ятник цьому церковному діячові.

В даному нарисі ми не змогли детально описати всю специфіку духовного життя та подвижництва святителя Йосипа, але зупинилися тільки на зовнішніх, політичних, моментах його служіння. Але коротко ми відзначили головне — його шанували за життя та після смерті. Він створив безліч чудес. Більш детально про першого Святого ПЦУ напишуть не один нарис. А будуть і докладні житія, монографії та інше. Але ясно одне —це новий покровитель України, який за нас вже молиться на небесах. Про що можна молитися святителю Йосипу: думаю, про благословення для нашого народу, про проповідників правди Христової, про вирішення складних життєвих ситуацій, а також і за повсякденні справи, про боротьбу з відчаєм та депресіями, про добрі стосунки з владою та багато за що.

Святителю Йосифе, моли Бога за нас, за твій багатостраждальний народ та за перемогу нашу над мороком, що йде зі Сходу. Слава Христу! Слава Україні!

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук