Перша канонізація ПЦУ: Праведна Гальшка Гуличівна. Ексклюзив

28.11.2021 1 By NS.Writer

Можливо, для когось стане одкровенням, що кожен святий — це звичайна людина з плоті і крові, колись жила на Землі. Звичайна в тому сенсі, що вона їла та пила, спала, дихала, навіть мала власних дітей, відчувала все, що притаманне кожному з нас. Але Святий від звичайної людини відрізняється тим, що ця людина змогла своїм життям пізнати і втілити задум Господа про вічне спасіння. Святий означає обраний для особливих цілей, «особливий», тоді як його протилежність «профанний» відноситься до сірої маси явищ та не має особливої цінності.

Церковнослужителі заявляють, що суперечки навколо канонізації певного святого — це цілком природне явище. Головне, щоби суперечки не приводили до ворожнечі і розколів. У стародавній Церкві не було такої процедури прославлення, як сьогодні. Шанування носило більш стихійний характер. Так канонізували практично всіх стародавніх християнських мучеників, але суперечки і тоді були — кого вважати мучеником або сповідником, а кого ні. З прийняттям у нас християнства на офіційній основі до Української церкви з Константинополя перейшов і культ святих. До розколу церкви в 1054 році це були загально-християнські святі, а після нього — візантійські. Зрештою, у Бога всі прославлені, А церковна канонізація відбувається, перш за все, для нас, що живуть на землі. Тому проводити канонізацію повинно тільки в тому випадку, коли не залишається ніякого сумніву.

Саме тому велика увага приділяється науковій діяльності: були вироблені критерії канонізації подвижників віри. Згадаймо, що є підставою для канонізації. По-перше, чудотворення, пов’язані з життям того чи іншого християнина та чудотворення, що відбуваються після його смерті у зв’язку з його поминанням. По-друге, шанування подвижника церковним народом і, нарешті, його (її) праведне життя.

Головним критерієм, за яким Церква дізнається про те, що той чи інший покійний подвижник досяг порятунку, є диво — особливому знаку, що подається Богом через Свого святого. Чудо означає, що духовні сили святого подвижника звільняються для конструктивних справ любові, а не спрямовані більше на досягнення особистого порятунку. Саме тому ті з християн, хто подвигом та аскезою досягли духовної свободи в Бозі, можуть звернути свої сили на допомогу тим, хто цього потребує. Вони вже досягли особистого порятунку, тому святі можуть направити свої духовні зусилля у вигляді молитви та заступництва перед Богом на допомогу тим, хто продовжує свій подвиг серед тих, хто живе. З одного боку, канонізація тільки підтверджує цей статус, а з іншого — допомагає непідготовленим не потрапити на особливий прийом диявола — лжечудеса.

Отже, канонізація — це закріплення актом вищої церковної влади реального досвіду молитовного зв’язку між членами Церкви (і не тільки тих, хто нині живуть) і подвижником благочестя, — досвіду почутих молитов, конкретної допомоги та духовного зв’язку, яку сотні, а іноді сотні тисяч людей відчувають між собою і угодником Божим.

Сучасна процедура канонізації, скажімо, в Православ’ї не є простою. Архієрей, який управляє єпархією ПЦУ, має право поставити питання про зарахування ліку святих православного подвижника, зібрати матеріали, написати проект богословського обґрунтування. Потім ці матеріали відсилаються особисто Предстоятелю, митрополиту Епіфанію. Далі вони надходять на розгляд до комісії з канонізації святих, яка приймає рішення: 1) або канонізувати подвижника; 2 ) залишити питання на додатковий розгляд, 3) або взагалі відхилити пропозицію.

Останній пункт може викликати закономірні здивування. Але це пов’язано з тим, що сучасні, навіть церковні, люди плутають поняття святості та героїзму, святості та величі. Оскільки досвід прославлення святих в Україні поки невеликий, призведе найбільш кричущі випадки, як із Заходу, так зі Сходу (пост) Християнського світу. Багато людей відносять до святих досить дивних особистостей: від чаклунів та екстрасенсів до сумнівних державних діячів, наприклад, Івана Грозного. Але не тільки цього маніяка, зустрічаються і зовсім екзотичні персонажі: в одному місці мати оголошує святим свою померлу дитину, в іншому ніким не визнана громада наполягає на святості «мученика Атаульфа Мюнхенського», більш відомого як Адольф Гітлер. У мережі можна знайти ікони вана Григорія Распутіна і Йосипа Сталіна. Проти створення таких культів виступає Церква покликана не тільки охороняти традиції, що йдуть від перших християнських громад, але відокремлювати їх від абсурду.

Саме тому Синодальна комісія прийняла рішення не розглядати народне шанування як найважливіший критерій. У наш час взагалі багатьох людей намагаються представити святими. Деякі піднімали питання про канонізацію Сталіна, Распутіна, Майкла Джексона. Безумовно, ці люди залишили значний слід в історії, проте не можна ж перегинати палицю.

Необхідно відзначити і те, що більшовицький культ хоч Леніна, хоч Сталіна, хоч Жукова, та хоч кого — абсолютна пародія на Православ’я. Безсумнівно, можливі подібні збочення і зараз, і в майбутньому, тим більше що в менталітеті нашого народу є якийсь для цього грунт. Оскільки люди, незнайомі зі справжньою Православною традицією, схильні вносити в храм своє власне стихійне язичництво, підміняючи православну практику шанування святих чимось іншим, глибоко чужим вченню і життя Церкви. Як запобігти: тільки церковною просвітою. І сподіваємося, що Україна від цього скоро вже позбудеться.

Оскільки питання про канонізацію може ставитися тільки про християн, причому про християн праведних, або про страждальців за віру. А про критерії ми трохи вище написали. У разі ж схвалення ця комісія передає своє ухвалення до Синоду. Лише після цього святому складається служба і пишеться ікона.

Комісія є координуючим науково-дослідним органом, що займається підготовкою матеріалів до канонізації подвижників віри і поданням Синоду. Комісія залучає до співпраці у справі вивчення питань канонізації архіпастирів, богословів духовних шкіл, пастирів та мирян ПЦУ.

Зазвичай стверджують, що канонізація не потрібна самим святим. Вони і так святі. Канонізація важлива нам, членам земної Церкви. Церква таким чином вказує нам приклад хорошого християнського життя, підтверджуючи для нас факт святості певного подвижника. Його шлях був правильним, і тільки такий шлях призводить до Царства Небесного!

Канонізують святих не для того, щоб додати щось до їх Небесного статусу, вони від Бога вже отримали все. Святих канонізують як приклад для інших християн: це частина виховного процесу. В умовах втрати ідеалів, відходу людей від релігії, необхідні приклади, нові ікони, на які будуть молитися.

Православна церква не стверджує, що святими є тільки ті, хто офіційно канонізований. Ми не знаємо про багатьох подвижників, які також сподобилися вінця святості, але він прихований від нас за невідомим задумом Господа. Адже, в Церкві присутній саме реальне спілкування зі святими, воно здійснюється Духом Святим, в молитві особистої і церковної. А реальне спілкування — справа жива. Як в повсякденності з кимось ми більш охоче спілкуємося, з кимось менш, так і по відношенню до святих: когось той чи інший християнин більше шанує, когось менше. Але якщо православна людина, припустимо, якогось святого шанує і «менше», це не означає, що він формально сумнівається у його Святості або в правомочності рішення Церкви щодо його канонізації. Гармонійне поєднання особистого ставлення і довіри соборному голосу Церкви — ось що повинно в ідеалі виявлятися в житті православної людини по відношенню до наших Святців.

Праці з підготовки загально-української канонізації праведної Єлизавети виявили необхідність і подальших вивчень питання про прославляння святих, як жили в минулі століття, так і завершили своє подвижницьке життя і подвиги в Новий час. Вони як зірки на тверді небесній над українською землею; але потрібно достатньо часу і поглиблених праць, щоб представити їх життя і подвиги для повчання вірним.

Зарахування подвижника до лику святих означає, у першу чергу, що з моменту офіційного прославлення Церква починає звертатися до нього молитвах і співах за громадськими богослужіннями. Якщо відповідно до усталеної практики про покійних християн Церква молиться на особливих заупокійних службах: парастасах, панахидах і літіях, то до Святого, в порятунку якого Церква переконалася за допомогою його свідоцтва про Христа до смерті (мученики) або чудес, скоєних ними самими або відбулися за їх молитвами (всі інші святі), Церква здійснює молебні, в яких просить його допомоги і заступництва перед Христом.

Таким чином, офіційним прославленням новоканонізованого святого є урочисті богослужіння, за якими він поминається в лику святих, що здійснюються після прийняття відповідною церковною інстанцією рішення про його канонізацію.

В даний час Комісія з канонізації святих, як нам стало відомо за нашими інсайдерськими джерелами, прийняла одноголосно рішення про канонізацію Єлизавети (Гальшки) Гулічівни. Залишилося виконати ще кілька кроків: це рішення повинні затвердити Синод та Архієрейський Собор, після чого, швидше за все, в Михайлівському Золотоверхому монастирі 16 грудня 2021 року буде проведено урочистий чин прославлення нової Святої, першої Святої ПЦУ. А вже тоді їй по всіх храмах України будуть служити молебні. Нагадаємо основні моменти її біографії.

Народилася ж Єлизавета в заможній родині шляхтича Василя Гулевича, волинського воєводи, в селі Затурці на Волині 9 грудня 1575 (1577) року. Крім неї в родині було ще три сини і дві дочки. Початковою освітою Єлизавета зобов’язана дідові, який зайнявся вихованням та освітою онуків, влаштувавши школу у дворі Луцького замку. Саме тут Єлизавета освоїла Основи православної віри, граматику, Грецьку, польську, французьку та латинську мови.

У 1594 році Єлизавета вийшла заміж за Христофора (Криштофа) Поцея, сина Брацлавського кастеляна, а пізніше — Володимир-Волинського єпископа Іпатія Поцея, і народила йому дочку Катерину, проте через кілька років овдовіла. Після смерті першого чоловіка вона стала виховувати дочку сама тау 1615 році видала її заміж за Оршанського хорунжого Миколи Чумачка.

У 1606 році Єлизавета вдруге вийшла заміж — за Стефана Лозко, який представляв багатий Київський шляхетський рід. У цьому шлюбі у неї народився син Михайло. Пан Стефан володів численними садибами в Києві і до моменту знайомства з Галшкою був 60-річним вдівцем. Дуже швидко він зрозумів, що без чарівної і жвавої пані Гальшки щастя йому не буде, але він довго сумнівався через велику різницю у віці. Але все-таки наважився, зробив пропозицію, і пані Гальшка прийняла його. Саме Стефан Лозко подарував Гальшці до весілля будинок на Подолі з дуже великою прилеглою територією. Коли ж дружина вирішила віддати отриману від нього в дар садибу під православний монастир і школу, пан Лозко похвалив її за добру справу.

Гальшка була високоосвіченою, інтелігентною жінкою, полум’яною патріоткою. У її домі бували архімандрит Києво-Печерської лаври, відомий учений і просвітитель Єлисей Плетенецький, педагоги й письменники Йов Борецький, Лаврентій Зизаній там сам Мелетій Смотрицький. Була добре знайома з Петром Конашевичем-Сагайдачним. 15 жовтня 1615 р. у присутності багатьох почесних свідків Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна виписала дарчу, за якою її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства «духовних і світських православних» за умови, що на цій землі буде збудовано монастир, будинок для іноземних паломників і, головне, «школу дітям як шляхетським, так і міщанським».

Будинок Гальшки Гулевичівни є найстарішим кам’яним будинком у Києві. Довгий час вважалося, що він не дійшов до наших днів. Однак ряд дослідників прийшли до думки, що колишня кухарня Братського монастиря і є перша будівля, з якого почалася історія братської школи і Братського монастиря. Точна дата побудови будівлі невідома. Але згідно дарчим документам Гальшки Гулевичівни в 1615 році воно вже існувало. Цей будинок-прекрасний приклад того, як виглядало житло представників київської знаті в XVI —XVII столітті. Після того як Гальшка подарувала маєток Київському Братству, в будинку розташувалася братська школа. Протягом 400-річної історії функціональне призначення будівлі змінювалося кілька разів. Відновлена в садибі Єлизавети Київська братська школа поклала початок уславленої Києво-Могилянської академії, першого і тривалий час єдиного вищого навчального закладу у Східній Європі. Ідея Братського монастиря запала в душу козакам і у 1620 р. вони «з усім військом» разом із гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним вступили до братства. З цього часу козаки фінансували школу.

Утім, внесок Гальшки в розвиток української культури не обмежується єдиним великим подарунком. Протягом життя вона невтомно працювала на підтримку Православ’я, зокрема пожертвувала кошти для монастирів у Києві та Луцьку.

Після смерті другого чоловіка Гальшка повернулася до рідного Луцька, залишивши Маєтки своєму синові Михайлу. Михайло підпадає під католицький вплив і змінює православ’я — стає католиком, що стає великою несподіванкою для Гальшки і що можна порівняти з ножем їй у спину. Поки вона виділяє кошти на братську школу, піклується про збереження Православ’я, її рідний син зраджує віру, яку вона відстоює всіма силами. У 1641 р вона становить духовний Заповіт. Майже всі свої гроші готівкою і ті, які їй заборгували (наказувала викупити синові) заповідає на луцький Братський монастир. Відомо, що благодійні внески на братські школи робилися через братські вчительські монастирі. Також заповідає кошти на Хрестовоздвиженську церкву при монастирі «де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати маєте». У славі й повазі пройшло життя Лізавети Лозко або Гальшки Гулевичівни. Її дух і сьогодні витає над Подолом, охороняючи Києво-Могилянську академію, що постала на місці Братської школи.

Поховали Гальшку Гулевичівну на території Луцької братської школи, як видатну благодійницю братських монастирів і шкіл (у братства, за статутом, приймалися і жінки). Пам’ятник не зберігся, оскільки ще на початку XIX ст. Хрестовоздвиженська церква згоріла і лише в кінці минулого століття була відбудована.

Роль Гальшки Гулевичівни не була очевидною за життя та по її смерті. Однак поступово Галшка стала символом боротьби українських меценатів проти культурної асиміляції.

Дивлячись на життєвий шлях Єлизавети Гулевичівни, можна з упевненістю сказати, що це була унікальна жінка, яка змогла зберегти православну віру і пронести її через все своє життя, відобразивши пам’ять про себе знаменними вчинками в історії нашої Церкви та культури. Вибираючи курс в майбутнє через розвиток в сьогоденні, вона змогла зробити велику справу-закласти фундамент духовно-освітнього центру нашого народу, що породив плеяду відомих і талановитих релігійних і культурних діячів нашої землі. Сьогодні Гальшка Гулевичівна міцно увійшла в сучасний «могилянський» етос як одна із засновниць закладу. 15 жовтня 1615 року — день її пожертвування — вважається днем, з якого починає свою історію Києво-Могилянська академія.

День пам’яті праведної Єлизавети відзначатиметься щорічно 18 вересня та стане професійним святом українських студентів, а також професорів і богословів.

Документ:

«Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 лиcтопада 2021 року

Постанова № 20

Священного Синоду Православної Церкви України

„Про приєднання до лику місцевошанованих святих у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві праведної Єлизавети Гулевич“

Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), розглянувши рапорт голови Синодальної Комісії з питань канонізації святих Преосвященного Симеона, митрополита Вінницького і Барського, на підставі дослідження Комісією християнського подвигу відомої православної діячки ХVI-XVII століть, сповідниці православної віри, меценатки, фундаторки Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи праведної Єлизавети Василівни Гулевич (відомої також як Галшка Гулевичівна, +1642), постановляє:

— канонізувати і приєднати до лику місцевошанованих святих у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві праведну Єлизавету (Єлизавету Василівну Гулевич);

— чесні останки праведної Єлизавети вважати святими мощами, залишивши їх на волю Божу;

— пам’ять праведної Єлизавети відзначати місцево у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві в день її небесних покровителів — пророка Захарії і праведної Єлисавети, батьків святого Іоанна Хрестителя, 18 вересня (5 вересня ст.ст.);

— писати ікону святої праведної Єлизавети для поклоніння відповідно до визначення VII Вселенського Собору».

ИеромонахІєромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),

доктор богословських наук


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: