Слобідська Україна: полкова доба

30.03.2016 1 By Chilli.Pepper
Фото: Карта "Полки Слобідської України в 1764 році"

Полки Слобідської України в 1764 році (лініями білого кольору позначено сучасні межі областей України і міждержавний кордон). Фото — Riwnodennyk (2008).

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Слобідська Україна: полкова доба

Продовжимо нашу подорож історико-географічним регіоном Слобожанщини, яку розпочали в першому нарисі цього невеличкого циклу. Як пам’ятають шановні читачі, того разу ми зробили зупинку на Дикому полі — незаселеній території степу (і частково лісостепу) між Дністром на заході та середньою течією Волги на сході, яка охоплювала й майбутній Слобідський край.

Фото: Сучасний прапор острогозького козацтва

Сучасний прапор острогозького козацтва, який є неофіційним символом Східної Слобожанщини. Фото — UeArtemis (2014).

 

Минали суму сповнені роки,
немов вітри, над «полем» пролітали…
І ось — козацькі слобідські полки
форпостом України тут постали. 

Своєї бо держави не було
(хоч виникла, та швидко знов не стало…),
яскраво по сусідах заблищало
земель етнічних наших бите скло.

Козаки полків Слобожанщини, першим серед яких вважається Острогозький, утворений 1652 року, зробили Україною цю частину Дикого поля, масово заселивши, досить надійно захистивши та вирішальною мірою освоївши її. Полкова територія стала в межах Московського царства та (з 1721 року) Російської імперії третім осередком українства, поряд із двома автономними утвореннями на українських етнічних землях — Гетьманщиною й Вольностями Війська Запорозького низового. Саме тут у першу чергу зберігалися традиції вітчизняної державності, закладені, як підкреслює, зосібна, визначний вчений-історик В.С.Степанков, на початку Національної революції 1648—1676 років. Уже на середину листопада 1648 року завершилося було визволення етнічної української (як тоді її називали, руської) території, де інтенсивно формувалися державні інституції, притаманні полково-сотенному устрою. Однак у цей момент провідники революції відмовилися від закріплення на західних рубежах: адже Богдан Хмельницький лише взимку 1649 року сформулював державну ідею, що передбачала розрив із Річчю Посполитою й утворення незалежної соборної України [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 272], та заходився втілювати її в життя. А через десятиліття, вже після смерті батька української державності Нового часу, за гетьманства його сина Юрія відбулося підписання Переяславських статей 1659 року, які перетворювали козацьку Україну на автономну частину Московського царства…

Карта Острогозького полку. Фото — за А.Г.Слюсарським (2008).

Карта Острогозького полку. Фото — за А.Г.Слюсарським (2008).

 

Провідний фахівець з історії Слобожанщини В.Л.Маслійчук зазначає, що історико-культурний регіон формувався одночасно з Українською козацькою державою (Гетьманщиною), і це зумовило їх подібність. Сама ж назва «Слобідська Україна» походить від поселень-слобід, мешканці яких тривалий час були особисто вільними та користувалися різними пільгами (не сплачували податки на млинарство, торгівлю й винокуріння, жили за власними звичаями, зберігали свій традиційний соціальний устрій). Натомість повинністю місцевого населення була охорона кордонів Російської держави від зазіхань, головно, Кримського ханату. Між іншим, до остаточного утвердження назви Слобідської України в російській документації, що відбулося в першій третині XVIII століття, тутешніх українців переважно іменували «черкасами», а слобідські міста й полки — «черкаськими» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 628].

Місто Острогозьк (рос. Острогожск), від якого отримав назву перший зі слобідських козацьких полків, нині є райцентром Воронезької області РФ. Д.Я.Вортман сповіщає, що засноване воно було 1652 року як фортеця в східній частині Бєлгородської оборонної лінії. Того ж року до ще не завершеної фортеці прибули переселенці з Чернігівщини — українські козаки на чолі з Іваном Дзиковським. Таким чином, у населенні Острогозька від його заснування переважали етнічні українці. В.В.Панашенко додає, що згадана перша хвиля переселенців нараховувала близько 2 тис. козацьких і селянських сімей, а Дзиковського називали чернігівським полковником. Він і став полковником новоствореного Острогозького полку, який сформувався протягом 1652—1658 років. До його складу ввійшли переселенці і з Лівобережної, і з Правобережної України. Сім сотень іменувались або за прізвищами сотників, або за назвами місцевостей, звідки прибули переселенці, завдяки чому серед них фігурували Батуринська та Конотопська [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 683]. З початку до кінця існування полку його сотенними центрами були Білолуцьк і Старобільськ, згодом — також Новобіла, Осинове, Закотне, Мілове, Біловодськ (всі назви наводяться в теперішньому варіанті), що нині належать до Луганської області України (на відміну від «ЛНР»). Як бачимо, значна частина земель цієї області входила саме до Острогозького полку як адміністративно-територіальної одиниці.

Фото: Іван Сірко (близько 1618—1680). Графічна та скульптурна реконструкції — Г.В.Лебединська (1970-ті рр.).

Іван Сірко (близько 1618—1680). Графічна та скульптурна реконструкції — Г.В.Лебединська (1970-ті рр.).

 

Вважається, що як множинне адміністративно-територіальне утворення слобідські козацькі полки виникли внаслідок військової реформи на півдні Московського царства в 1658—1660 роках. За переписом 1660 року таких нараховувалося шість, але протягом наступного десятиліття їх кількість зменшилася начебто до п’яти: станом на 1668 рік залишилися (якщо просуватись із заходу на схід) Сумський, Охтирський, Харківський, Зміївський та Острогозький полки. Як відомо, тоді стався виступ лівобережного козацтва на чолі з «прозрілим» гетьманом Іваном Брюховецьким проти Московської держави — Лівобережне (Антимосковське) повстання 1668 року. Ця подія має також іншу назву — українсько-російської війни 1668 року. На таємній старшинській нараді 19 січня в Гадячі гетьман оголосив про розрив стосунків із Москвою та початок витіснення російських військ із Лівобережжя. В.М.Горобець зазначає, що Брюховецький прагнув підняти на боротьбу населення не лише Лівобережної і Правобережної Гетьманщини, але й Слобідської України, а також заручитися підтримкою донських козаків на чолі з отаманом Степаном Разіним. На Слобожанщині антимосковський виступ очолив легендарний козацький воєначальник, на той момент — харківський полковник Іван Сірко. На Лівобережжі події спочатку розвивалися досить вдало: вже до середини березня переважна його частина була звільнена від московської присутності [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 284]. А ось на Слобожанщини полковник Сірко наприкінці березня не спромігся здобути Харків — і повстання тут швидко пішло на спад.

До речі, в іншій своїй статті В.М.Горобець сповіщає, що протягом 1664—1668 років Іван Сірко тривалий час перебував у Слобідській Україні, обіймаючи там уряд не харківського, а зміївського полковника. Що стосується подій 1668 року, то через два місяці після невдачі під Харковом Сірко спільно з чернігівським полковником Дем’яном Многогрішним закликав на Лівобережжя Петра Дорошенка, якого й було проголошено гетьманом об’єднаної України [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 584]…

На зображенні: Зміїв: міський герб XVIII століття.

Зміїв: міський герб XVIII століття.

 

Кілька слів скажу про місто Зміїв. Воно знаходиться неподалік від Харкова, розташоване на правому березі Сіверського Дінця, при впадінні в нього вельми мальовничої річки Мож (Мжа). Перші письмові згадки про Зміїв з’являються наприкінці ХІІ століття та пов’язані з походом проти половців князя Ігоря Святославича, про якого розповідав у нарисі, присвяченому сіверській частині Чернігівщини. Давньоруське місто було зруйноване під час монголо-татарської навали. І тільки в 1640 році після розгрому кримських татар задніпровськими козаками на чолі з Кіндратом Сулимою — представником славного українського роду — на березі річки Мож було засновано фортецю. Сповіщається, що вже невдовзі вона мала сім великих чавунних гармат. Після бурхливих подій Антимосковського повстання 1668 року, про які йшлося вище, зміївське полковництво було скасовано. Надалі протягом 1669—1765 років Зміїв мав статус сотенного містечка Харківського полку. Тутешні мешканці зберігали свою бунтівну вдачу: брали активну участь і в козацько-селянській антикріпосницькій війні під проводом Степана Разіна, і в Булавінському повстанні 1707—1709 років. А наприкінці полкової доби — у 1764—1765 роках — у цьому районі діяли гайдамацькі загони [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 366]. Надалі тут встановилося спокійне життя, яким Зміїв насолоджувався аж до краху Російської імперії, від 1797 року маючи статус повітового міста.

Замість непевного Зміївського на землях Центрально-Південної Слобожанщині наприкінці 1660-х років було утворено Балаклійський полк. У XVII столітті територія сучасного міста Балаклії активно замешкувалася переселенцями знову-таки з Правобережної України. А 1663 року в гирлі річки Балаклійки — притоки Сіверського Дінця — оселилося кількасот осіб на чолі з колишнім чернігівським полковником Яковом Черніговцем. Наступного року Балаклія вже виконувала роль фортеці для оборони від кримських татар. Яків Черніговець протягом 1663—1670 років служив у ній осадчим та отаманом, збудувавши в цей період кілька містечок уздовж Сіверського Дінця на татарських бродах і фортецю Лиман (нині село Зміївського району Харківської області) у степу між двох озер та іншим чином всіляко сприяючи заселенню округи, за що дістав право на полковництво.

На зображенні: Сіверський Донець. Фото — Vizu (2005).

Так виглядає Сіверський Донець — головна ріка Центральної та Південної Слобожанщини — у Святогірську (Донецька область). Фото — Vizu (2005).

 

1669 року полковник Черніговець одержав у своє розпорядження козаків новозбудованих Балаклії (яка стала центром полку), Змієва, Дворічної (нині селище міського типу, райцентр Харківської області), Цареборисова (нині село Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області; на мапі полків Слобідської України в цьому нарисі містечко Цареборисів і нижня течія річки Оскіл у межі сучасної Донецької області включені помилково. — Ю.Ч.) та фортеці Маяцька (нині село Маяки Слов’янського району Донецької області) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 172].

А на зламі десятиліть у краї розгорнулося Слобожанське повстання 1670—1671 років, спрямоване проти влади московських воєвод. На думку вчених-істориків, воно було спричинене повстанням донських козаків на чолі зі Степаном Разіним. Академік В.А.Смолій у біографічній статті, присвяченій острогозькому полковнику Івану Дзиковському, сповіщає, що той підтримував контакти з Разіним від 1667 року [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 278]. Тому не випадково з прибуттям на Слобожанщину загону донських козаків повстання насамперед, як повідомляє Т.В.Чухліб [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 630], на початку вересня 1670 року охопило Острогозьк, Ольшанськ і навколишні поселення. Часи були жорстокі, дуже жорстоко діяли повсталі тутешні козацтво й міщанство та принаймні не менш жорстоко — правлячий режим. У згаданих містах Острогозького полку були привселюдно страчені представники центральної московської влади. А коли повстання зазнало поразки, його провідників — полковника І.Дзиковського, писаря М.Жуковцева, сотників Я.Чекмеза та В.Григор’єва, обозного М.Волнянку — 29 вересня розстріляли на центральній площі Острогозька. Однак влада цим не обмежилася: невдовзі після офіційних (!) катувань повісили дружину І.Дзиковського, а четверо його дітей і племінниця були довічно заслані в Сибір. Проте в жовтні, коли підійшов загін, на чолі якого був легендарний Лесько Черкашенін, повстання охопило Південну й Центральну Слобожанщину: разінці з місцевими козаками захопили Цареборисів, Маяцьк, Зміїв, Балаклію та ін. Але наприкінці 1670 — на початку 1671 року повстання було жорстоко придушене.

На зображенні: Прапор Ізюмського козацького полку.

Прапор Ізюмського козацького полку.

 

Далі просуватимемося просторами та історією Слобідської України з півдня, де опинилися, у північно-східному напрямку. Балаклійське полковництво було ліквідовано в 1677 році. Але натомість на землях Південної та Центральної Слобожанщини невдовзі виник Ізюмський полк.

Терени сучасного міста Ізюма та його околиць були спустошені монголо-татарською навалою. Цей куточок Дикого поля знову почали потроху освоювати лише наприкінці XV століття з метою влаштування сторожової служби в місцях інтенсивних нападів кримських татар. 1571 роком датована письмова згадка про Ізюмський шлях (іншою його назвою є Ізюмська сакма, від татарського сукмак — «дорога, стежка»), що був одним із відгалужень ширше відомого Муравського шляху, яким татарські й ногайські орди здійснювали набіги на українські та московські землі протягом XVI—XVIII століть. Користуючись цим маршрутом, вони, зокрема, перетинали Сіверський Донець на Ізюмському броді. Згідно зі свідоцтвом 1571 року, останній намагалися контролювати кінні роз’їзди — сторожа Московського царства. Утім, після спорудження Бєлгородської оборонної лінії (1635—1658) татарські й ногайські орди великою мірою, а після побудови Ізюмської оборонної лінії (1679—1680) — остаточно втратили інтерес до Ізюмського шляху.

Перша писемна згадка про містечко Ізюм з’являється в 1639 році. Стосовно Ізюмської фортеці П.Т.Тронько сповіщає, що її заснування датується 1681 роком і пов’язується з іменем харківського полковника Григорія Донця. В.В.Панашенко додає, що саме за ініціативою останнього з Харківського полку в 1685 році виділився Ізюмський [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 427—428]. До нього тоді ввійшли такі важливі міста й містечка Центрально-Південної Слобожанщини, як Балаклія, Зміїв (на певний час), Лиман, Цареборисів, Тор (нинішній Слов’янськ) та ін.

Підкреслюється, що особливістю саме слобідських козацьких полків була величезна роль, яку відігравали полковник та окремі старшинські родини [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 629]. Тож, користуючись підказками провідних фахівців, називатимемо тих полковників, які без перебільшення стали значущими історичними діячами цієї доби на Слобожанщині. Для Ізюмського полку такими є: К.Донець-Захаржевський (1685—1691), Ф.Шидловський (1703—1706), М.Донець-Захаржевський (1707—1719), Л.Шидловський (1730—1743), І.Квітка (1743—1751), М.Милорадович (1751—1761), Ф.Краснокутський (1762—1765).

Ізюм. Спасо-Преображенський собор (1684). Фото — Lystopad (2011).

Ізюм. Спасо-Преображенський собор (1684). Фото — Lystopad (2011).

 

Від початкового етапу полкової доби сучасному Ізюму дісталася в спадок дорогоцінна перлина раннього українського бароко — споруджений 1684 року Спасо-Преображенський собор, що являє собою регіональний слобожанський варіант п’ятибаневого храму. А у XVIII столітті місто стало одним із найбільших промислових і торговельних центрів Слобідської України.

Святогірська лавра (Донецька область). Миколаївська церква (кінець XVII століття). Фото — Uk-Kamelot (2007).

Святогірська лавра (Донецька область). Миколаївська церква (кінець XVII століття). Фото — Uk-Kamelot (2007).

 

Мені вже неодноразово доводилося зазначати, що гордістю Донеччини та Південної Слобожанщини й однією з найкоштовніших перлин вітчизняної культури є Святогірський Успенський монастир, який нині має статус лаври. Цей архітектурний ансамбль створювався протягом тривалого часу — принаймні з початку XVII до початку ХХ століття. Нині монастирський комплекс, що розташувався на мальовничому березі Сіверського Дінця, справляє на відвідувачів незабутнє враження, надовго закарбовується в пам’яті.

Напевно можна стверджувати, що православний Успенський монастир у печерах крейдяної скелі вже існував на початку XVII століття. За грамотою московського царя, датованою 1624 роком, святогірські ченці одержували жалування хлібом і грішми. Вони займалися рибальством, мисливством, виварювали сіль тощо.

Сьогодні печерні споруди крейдяної скелі включають близько кілометра підземних лабіринтів, храми, келії, трапезну та ніші для поховання ченців. Поруч із нею збереглися залишки інших печерних споруд: келії ченців-пустельників і підземна церква. Більшість печерних споруд було відреставровано у 80-х роках минулого століття з відновленням іконостасів печерних храмів.

А на вершині скелі наприкінці XVII століття була зведена Миколаївська церква. Ця цегляна споруда з крейдяним вівтарем, виконана в стилі українського бароко, водночас відтворює в камені кращі традиції тодішньої дерев’яної народної архітектури. Ще тут варто згадати, що з початку XVIII століття розгорнулася масштабна розбудова монастиря; цим він завдячував опікуванню відомого слобідсько-українського військового діяча полковника Федора Шидловського.

На зображенні: Прапор Харківського козацького полку.

Прапор Харківського козацького полку.

 

Скориставшись тим, що недавно присвятив окремі нариси Харківській  і Сумській областям, коротко розповім лише про історію трьох відповідних слобідських козацьких полків. Харківський полк уперше згадується 1660 року; В.Л.Маслійчук повідомляє, що тоді його полковником був Остап Вересай [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 346—347]. Згодом цю почесну посаду обіймали І.Сірко (1665—1668), Г.Донець (1668—1690), Ф.Донець-Захаржевський (1690—1706), Ф.Шидловський (1706—1709), Л.Шидловський (1709—1712), П.Куликовський (1712—1713), Г.Квітка (1713—1734), С.Тев’яшов (1734—1757), М.Куликовський (1757—1763) [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 360]. Як бачимо, харківські прізвища великою мірою повторюють такі з переліку очільників Ізюмського полку.

Харків. Покровський собор (1689). Фото — Юрий Щербинин (из серии «Харьков и харьковцы»).

Харків. Покровський собор (1689). Фото — Юрий Щербинин (из серии «Харьков и харьковцы»).

 

Так само подібно до ізюмського випадку, від початкового етапу полкової доби сучасному Харкову дістався в спадок прегарний бароковий Покровський собор, споруджений у 1689 році. Не забудьте ним помилуватися, шановні читачі!

Прапор Сумського козацького полку.

Прапор Сумського козацького полку.

 

Далі першим розповім про Сумський полк, оскільки він почав формуватися раніше від Охтирського — у тому ж 1652 році, коли було утворено, як пам’ятаємо, полк Острогозький. Суми розташовані на одній з двох головних рік Західної Слобожанщини — Пслі, при впадінні в нього річок Сумка і Стрілка. На середину XVII століття територія сучасного міста не мала постійного населення і суто номінально належала Московському царству. Засновані Суми були 1652 року українськими козаками-переселенцями з правобережного містечка Ставище Білоцерківського полку (нині селище міського типу, райцентр Київської області). У 1658 році завершилося формування Сумського полку, і місто стало його адміністративним центром. А в 70-ті роки, завдяки зусиллям містобудівників протягом двох десятиліть, Суми стали найбільшою з фортець Слобідської України. Перших переселенців очолював, першим городовим отаманом (1652—1658) і першим сумським полковником (1658—1701) був визначний історичний діяч Слобожанщини Герасим Кондратьєв. Взагалі, старшинська родина Кондратьєвих мала великий вплив, багато з них ставали полковниками.

Суми. Воскресенський собор (1702). Фото — Користувач IgorT (2009).

Суми. Воскресенський собор (1702). Фото — Користувач IgorT (2009).

 

На самому початку XVIII століття в Сумах була споруджена Воскресенська церква — за оцінкою фахівців, розвинений висотний храм, дорогоцінна перлина українського бароко. На щастя, цей витвір архітектурного мистецтва зберігся до наших днів і є однією з окрас історичного центру міста, вельми привабливого.

Прапор Охтирського козацького полку.

Прапор Охтирського козацького полку.

 

Нарешті, перебираємось до Охтирки, яка була заснована 1641 року на території Речі Посполитої, на правому березі другої головної ріки Західної Слобожанщини — Ворскли, на горі Ахтир (від тюркського Ак-тир — «білий камінь» або «біла скеля»). О.Г.Бажан і Д.Я.Вортман сповіщають, що тут українські козаки на чолі з польським урядником спорудили прикордонну фортецю, названу Ахтирськом; але вже 1647 року він у зв’язку з уточненням кордону був переданий Московському царству, ставши крайнім південно-західним пунктом Бєлгородської оборонної лінії. Утім, 1650 року фортецю було ліквідовано, на її місці залишився сторожовий пункт. А 1653 року на берегах притоки Ворскли річки Охтирка група переселенців із Правобережної України заснувала поселення, на яке перейшла назва цього сторожового пункту. У 1654 році було завершено спорудження укріплень. Робила певний внесок і Росія: протягом наступних двох років укріплення були добудовані московськими «служилими людьми» під керівництвом призначених царем воєвод. Найбільша ж група переселенців (понад тисячу), знову-таки з Правобережжя, прибула сюди 1656 року; на чолі її стояли козацький сотник Аристов і протопоп Антоній з містечка Животів (нині село Оратівського району Вінницької області. — Ю.Ч.). З 1655—1658 років Охтирка була полковим містом. У XVIII столітті вона стала значним центром ремесел і торгівлі. Зокрема, 1718 року саме в Охтирці виникла перша на теренах України тютюнова мануфактура [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 709].

Формування Охтирського полку відбувалося протягом тих же 1655—1658 років. Першим його полковником у 1658 році став Іван Гладкий. Серед сотенних містечок Охтирського полку були не лише ті, що знаходяться на території сучасної Сумщини, але й нинішні райцентри і Харківської (Богодухів, Коломак, Краснокутськ, який за полкової доби називався Красним Кутом), і Полтавської (Котельва) областей. Загалом у 1732 році на території полку, який тоді поділявся на двадцять сотень, існувало 13 міст, 63 села і слободи, 22 хутори. Найвизначнішими охтирськими полковниками, на думку фахівців, були: Перехрестови — Іван Іванович і Данило Іванович, Осипови — Федір Осипович і Максим Федорович, Лесевицькі — Олексій Леонтійович, Іван Олексійович, Костянтин Олексійович і Георгій Олексійович. Зустрічаємо в переліку також добре знайоме за Сумським полком прізвище Кондратьєва, у цьому випадку — Романа Герасимовича [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 710].

Охтирка. Покровський собор (1753—1768; архітектори — В.Растреллі, С.Дудинський, Д.Ухтомський). Фото — Користувач IgorTurzh (2009).

Охтирка. Покровський собор (1753—1768; архітектори — В.Растреллі, С.Дудинський, Д.Ухтомський). Фото — Користувач IgorTurzh (2009).

 

Останнім видатним витвором зодчества полкової доби історії Слобідської України, що був завершений уже на початку доби губернської, стала ще одна вельми ошатна пам’ятка українського бароко — Покровський собор. У створенні його проекту безпосередню участь брав великий Варфоломій Растреллі; у цьому відношенні собор в Охтирці складає разом із київськими Андріївською церквою та Маріїнським палацом прекрасну трійцю українських споруд, осяяних італо-руським генієм. У втілення проекту вирішальний внесок зробили учні Растреллі — талановиті зодчі Степан Дудинський і Дмитро Ухтомський.

За предків можна й треба бути гордим!
Нам поля Дикого забути сум
Охтирка, Суми, Харків та Ізюм
допомогли, шлях перекривши ордам. 

Ще предки нам залишили Любов
у спадок, що живе у звуках чистих
цих зодчества мелодій урочистих —
барокових соборів і церков.

 

І далі — буде!

Фотоілюстрації взято з української та російської Вікіпедій.


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: