Мандрівка третя: Мена, Сосниця, Новгород-Сіверський

Вельми короткий путівник’15-16. ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Мандрівка третя: Мена, Сосниця, Новгород-Сіверський

                    Найпривабливішій частині багатства України —
                    нашому незрівнянному Жіноцтву —
                    присвячую з повагою, любов’ю та вдячністю!

УКРАЇНСЬКИМ ЖІНКАМ

(У переддень 8 Березня будь-якого року)

Любі, ви взяли найкраще
від праматінки від Єви.
Ще не вмерли я, ледащо,
й Україна, поки є ви!

Доти пташка мрій жива ще,
доти серце може й хоче,
доки гріють душі ваші,
доки сяють ваші очі.

Із нагоди цього свята,
що й банальне, й загадкове,
вам дозвольте побажати
невичерпної любові.

І нехай до вас приходить
щастя справжнє та безкрає!
Най минають вас негоди!
Най вам сонце завжди сяє!

У нарисі мова йтиме про регіон Сіверської України, до якого включають десять районів Чернігівської (Ніжинський, Борзнянський, Бахмацький, Менський, Сосницький, Коропський, Щорський (Сновський?), Корюківський, Семенівський, Новгород-Сіверський) і вісім районів Сумської (Конотопський, Буринський, Путивльський, Кролевецький, Глухівський, Шосткинський, Ямпільський, Середино-Будський) областей. А втім, ми з шановними читачами журналу вже цей регіон відвідували, помилувалися двома дивними містами Сумщини — Путивлем і Глуховом. Новий маршрут проляже на північний схід Чернігівської області територією трьох районів, до адміністративних центрів яких – Мени, Сосниці, Новгорода-Сіверського – цього разу завітаємо.

Місто Мена розташоване на однойменній річці — правій притоці Десни. На його теренах археологічними дослідженнями виявлені залишки поселення бронзового віку, юхнівської, або ж юхновської, культури (нагадаю, що ця культура доби раннього заліза отримала назву за городищем поблизу села Юхнове Новгород-Сіверського району; її хронологічні рамки: VII століття до н. е. — рубіж ер), часів Київської Русі. Також у Мені знаходяться сім курганів, серед яких — «Юркова могила» ХІ—ХІІ віків. Не стану долучатися до дискусії про дату заснування міста. Скажу лише, що на його території знайдено городище знову-таки ХІ—ХІІ століть. А з 1408 року починається вже незаперечна міська історія [Енциклопедія історії України, т. 6 (2009): с. 611—612]. Тоді Мена перебувала у складі Великого князівства Литовського. Пізніше вона поділяла історичну Долю з усією Чернігово-Сіверщиною. 1618 року місто потрапило під владу Речі Посполитої. У менській фортеці розташовувався замок із 1639 року — чернігівського, а з 1646 року — київського каштеляна, знаменитого Адама Киселя.

Цю потужну фортецю здобули повстанці в період національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. 1654 року Мена стала сотенним містечком: спочатку — Ніжинського, згодом — Чернігівського полку. 1655 року місто з околицями було дано царем у володіння Василя Золотаренка — славного вояка, брата ніжинського полковника та сіверського наказного гетьмана Івана Золотаренка і дружини Богдана Хмельницького Ганни. Воно мало магдебурзьке право, підтверджене окремою грамотою царського уряду 1660 року, магістратуру й ратушу. Тут діяли ковальський і шевський цехи, процвітало гончарство, двічі на рік відбувалися ярмарки. Розвивалась освіта: протягом XVIII століття працювала козацька школа, з ХІХ — парафіяльна школа. Поштовх господарському розвиткові міста дало прокладення через нього залізниці в 1873 році. Розповідаючи про подальші історичні події, з особистих причин окремо згадаю німецько-фашистську окупацію, під якою Мена перебувала з 8 вересня 1941 року по 18 вересня 1943 року. Весь цей період саме тут прожила моя мама, тоді дівчинка ще навіть не підліткового віку. Часто розповідала мені в дитинстві, «заднім числом» дуже лякаючись, як разом із дорослими допомагала партизанам…

Після Другої світової війни, у 1966 році Мена (вже вкотре?) одержала офіційний статус міста. У 1976 році тут було створено зоопарк загальнодержавного значення, за Вікіпедією — єдиний районний зоопарк в Україні. А 1979 року відкрито санаторій «Остреч», що його шановні читачі бачать на ілюстрації. Ну, як можна утриматися від того, щоб за першої ж нагоди відпочити в цьому дивному місці?!!

Селище міського типу Сосниця (наголос треба робити на першому складі) розташоване на правому березі річки Убідь — правої притоки Десни. Визначною тутешньою археологічною пам’яткою є поселення V—I тисячоліть до нашої ери. Варто нагадати шановним читачам про те, що в східнослов’янській, русько-українській передісторії особливу роль відіграв саме сосницький варіант уславленої тшинецько-комарівської культури. Ще біля Сосниці були відкриті поселення та ґрунтовний могильник волинцівської (волинцевської) культури VII—VIII століть. На поселенні виявлені 5 жител — напівземлянок із глинобитними печами. Поховання на могильнику здійснені за обрядом тілоспалення і захоронення решток покійника в урнах разом із деякими особистими речами. Взагалі, у Сосниці та околицях виявлено культурні шари слов’янського, давньоруського і ранньомодерного часу [Енциклопедія історії України, т. 9 (2012): с. 713—714].

За археологічними даними, Сосниця заснована в ХІ столітті на місці городища роменської культури, а вперше була згадана в Галицько-Волинському літописі під 1234 роком як один із «городів» Чернігівського князівства. Давньоруське місто загинуло під час монголо-татарської навали. Знову Сосниця згадується вже як село в «Пам’яті» 1527 року — у переліку населених пунктів Чернігово-Сіверщини, що 1503 року перейшли від Великого князівства Литовського до Московської держави. Наприкінці XVI століття воно знелюдніло і лише після входження краю до Речі Посполитої було осаджене наново. Під 1636 роком Сосниця згадується як центр волості, під 1638 — як містечко з 65 «димами». Тоді ж на місці давньоруського дитинця було збудовано замок. 1648 року Сосниця входить до Української держави. У середині того ж року гетьман Богдан Хмельницький передав у Сосницю до невідомого на ім’я брата наказ стежити за діями литовського війська зі звісткою про намір наступати на Варшаву. Протягом 1648—1649 та 1663—1668 років вона була центром Сосницького полку, у період 1648—1782 років — центром сотні, що входила до складу Сосницького, Чернігівського (1649—1654), Ніжинського (1654—1663), знову Чернігівського (1668—1782) полків. Саме в козацький період Сосниця дала Україні історика, економіста, статистика, етнографа, лікаря Опанаса Шафонського (1740—1811), що народився в сім’ї місцевого сотника Филимона Шатила, який згодом змінив своє прізвище (Шафонському-синові присвячено одну з поезій мого циклу «Українські історичні портрети»). Протягом 1782—1797 років Сосниця входила до складу Новгород-Сіверського намісництва, з 1797 року була повітовим центром Малоросійської губернії, а з 1802 року — Чернігівської губернії. У 1894 році тут народився великий Олександр Довженко…

За радянської влади були зруйновані майже всі, за одним-єдиним винятком, храми Сосниці, включаючи прегарний Свято-Троїцький собор у стилі бароко, закладений 1702 року. Вціліла лише дерев’яна церква Покрови, збудована в середині позаминулого століття.

А головним місцевим осередком культури з моменту відкриття в 1960 році став Сосницький літературно-меморіальний музей О.Довженка. Його створення уможливило те, що збереглася батьківська садиба з хатою, клунею, старим колодязем і садом. У музеї було зібрано численні етнографічні пам’ятки селянського побуту (батьківська колиска, материн святковий одяг, господарський реманент, ткацький верстат, скриня, рушники тощо), значна частина яких належала членам сім’ї Довженків.

До речі, коли кажуть, що видатний кінорежисер і письменник народився в Сосниці, це не зовсім точно. Насправді він побачив світ на сусідньому хуторі В’юнище (у даному випадку, на відміну від «шевченківського» та «житомирського», наголос на першому складі), який увійшов до селища значно пізніше. На цьому хуторі через кілька літ після майбутнього Майстра народилися мої бабусі — мати мами Тетяна Кононівна та її молодша сестра Оксана Кононівна. Їм, вчителькам за професією й покликанням, завдячую тим, що в моє життя із самого початку ввійшла рідна ненька Україна — її мова, історичні уявлення, культура, себто національна пам’ять у найзаповітнішому розумінні. Відповідно цим зобов’язаний Чернігово-Сіверському краю та його головній Ріці, яким присвятив поезію, недавно опубліковану в журналі NEWSSKY. І все ж, шановні читачі, дозвольте повторитися, хоча й не дослівно.

 

ЩЕ ЧЕРНІГОВО-СІВЕРСЬКІ ШТРИХИ ДО АВТОБІОГРАФІЇ

                              Все йде, все минає…

                                        Т. Г. Шевченко

Місяць народження — лютий.
Лютим, проте, я не став:
ми, українці, бо люди
лагідні вельми, мовляв… 

Доле, ти добра зі мною:
сповнені свята Ріки,
також і тут, над Десною,
мчались почасти роки. 

Вже голова моя сивіє,
важко і бігати вже,
шкода… Та Новгород-Сіверський
спритність душі береже. 

Нині майбутнє в тумані,
що надзвичайно густий.

 Я ж, данник давньої манії,
пишучи вірші-листи,
знаю одне достеменно:
БУДУТЬ («усе» хай мина)
В’юнище, Сосниця, Мена —
Русь-Україна моя!

28.02.16

 

До Новгорода-Сіверського в мене ставлення особливе, бо саме в цьому місті в 1931 році народилася моя мама — Оксана Михайлівна Чернецька (Кузьменко). І саме тут я вперше побачив Десну у всій її величі та красі. Тобто поруч із цією рікою бував і раніше. Однак у Новгороді-Сіверському прийшло те, що можна назвати осяянням. Десна переді мною раптом постала як втілення незнищенного русько-українського звитяжного духу. І з того часу… Але вважаю, що подібне краще висловлювати за допомогою віршів, і нових і «старих», головне — щоб не застарілих.

 

ПОВЕРТАЮЧИ НЕОПЛАТНИЙ БОРГ МАТЕРІ

(у якої цей день був би ювілейним Днем народження)

Вже на схилі життя зрозумів (і якого рожна?!
Міг би значно раніше… Але головне — розкумекав!):
РІДНЕ — це Україна. А інше — то все чужина,
трохи ближча, помірно віддалена, зовсім далека.

Про «братів і сестер» забувати не будемо, ні!
Та остання краплина — катів-сталіністів навала —
впала, й маємо символ борні у СВОЇМ знамені,
і столиця Русі України столицею стала.

Домоглася свободи душа моя — рідна земля,
й воля — понад усе, і не підемо більше за ґрати!
І нехай українською все навкруги промовля,
і мелодії СВІТЛІ згадаймо: нам є що заграти!

05.11.11

Книга історії Новгорода-Сіверського величезна за обсягом. Годі сподіватися цю книгу відтворити в межах коротенького нарису. Давайте просто погортаємо її сторінки, зупиняючись на окремих найяскравіших, причому, щоб забезпечити різноманіття, спочатку — у зворотному порядку, від наших до дуже давно минулих днів. Місту пощастило в тому, що саме в цій частині Сіверщини народився один із президентів уже незалежної України. Він під час перебування на високій посаді посприяв появі в Новгороді-Сіверському нових, сучасних залізничного вокзалу й готелю. Саме від останнього (див. ілюстрацію) вирушимо на прогулянку історією міста.

 

 

Вийшовши з готелю, ліворуч побачимо надбрамну башту-дзвіницю Спасо-Преображенського монастиря (йому теж пощастило з президентством згаданого уродженця Сіверської України, під час якого комплекс був реставрований). Пам’ятник, що стоїть неподалік, нагадує про страшний період німецької окупації. Тоді із серпня 1941 по березень 1942 року на території монастиря діяв концтабір, у якому загинуло близько 20 тисяч військовополонених… А ми підемо праворуч і на площі перед райдержадміністрацією знову повернемо праворуч, до центру міста.

 

 

Невдовзі підходимо до Тріумфальної арки, спорудженої протягом 1786—1787 років у стилі класицизму на честь приїду до міста російської імператриці. Воно нагадує про той політико-адміністративний зоряний час (з 1782 по 1796 рік), коли місто було центром Новгород-Сіверського намісництва, що включало 11 повітів, які перелічу в алфавітному порядку: Глухівський, Конотопський (у 1791 році відійшов до Чернігівського намісництва), Коропський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубський, Суразький.

Але в мене цей архітектурний витвір пробуджує в пам’яті не адміністративно-імперські ремінісценції, а хвилюючий колективний образ Новгород-Сіверського гуртка — групи українських діячів патріотично-автономістського спрямування, що існувала на теренах краю у 70—90-х роках XVIII століття. Назву лише найгучніші імена з-поміж тих особистостей, які, на думку вчених-істориків, належали до цього гуртка чи були пов’язані з ним: визначний політичний діяч, послідовний прихильник ідеї гетьманату Андрій Гудович (1731—1808), очільник шляхетського автономістського руху, пізніше успішний державний чиновник Григорій Долинський (близько 1722—1799), церковний діяч, архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський (близько 1716, за іншими даними, 1720—1809), публіцист, захисник прав шляхетства та козацтва Тимофій Калинський (близько першої половини 1740-х — після 1808), письменник і громадсько-політичний діяч, видатний російський поет, прибічник повернення самостійності Української держави Василь Капніст (1758—1823), чиновник Гетьманщини та імперії, віце-губернатор Малоросійської губернії з 1797 по 1799 рік Павло Коропчевський (близько 1741—1808), поет, письменник і перекладач, якого називають одним із піонерів українського літературного відродження, Опанас Лобисевич (1732—1805), військовик і громадсько-політичний діяч Михайло Миклашевський (1756 або 1757 — 1847), громадсько-політичний і культурний діяч, історик, філософ, письменник, перекладач Григорій Политика (1725—1784), композитор, що впроваджував елементи італійської музики до православних богослужбових співів, і доброчесний державний чиновник Андрій Рачинський (близько 1729 — близько 1800), науковець, літератор і громадський діяч Федір Туманський (1757—1810), державний чиновник і культурно-освітній діяч Іван Халанський (1749—1825), козацький старшина та історик Архип Худорба (між 1748 і 1750 — близько 1799), генерал-майор, громадський діяч Степан Ширай (1761—1841), яскравий церковний і громадський діяч, останній ректор Переяславського колегіуму в 1783—1785 роках і перший ректор Новгород-Сіверської духовної семінарії в 1785—1787 роках, що обстоював ідею автокефальної руської, тобто української та білоруської, незалежної православної церкви, Варлаам Шишацький (1750—1821). Життя кожного з них заслуговує на осібну розповідь, проте в нарисі маю обмежитися просто згадкою.

 

 

Передумови для громадсько-культурного злету останньої третини XVIII століття були закладені за Гетьманщини, коли Новгород-Сіверський мав статус центру сотні спершу Ніжинського, а від 1663 року Стародубського полків, епізодично (у 1653—1654 роках і короткий час починаючи з 1668 року) — й окремого Новгородського полку. Варто згадати, що 1664 року місто витримало облогу польського війська на чолі з королем, а 1668 року під час антимосковського повстання козаки та міщани здобули новгород-сіверську фортецю. Трохи згодом у місті було збудовано ошатний Свято-Успенський собор, який, за оцінкою фахівців, є значним архітектурним твором українського бароко раннього періоду.

 

Військові звитяги Новгорода-Сіверського було продовжено у XVIII столітті: історики виокремлюють таку подію, як відвернення 1708 року сотником Лук’яном Журавкою спроби шведів захопити місто. Чи не найважливішою подією цього періоду доби Гетьманщини стало отримання Новгородом-Сіверським у 1752 році магдебурзького права з подальшим набуттям певного досвіду міського самоврядування. Від середини того століття ще залишилась у спадок дерев’яна церква св. Миколая — шляхетна й вельми приваблива.

 

Між тим ми з вами, шановні читачі, підійшли до серця Новгорода-Сіверського часів його першого історичного злету. Тут на Замковій горі стоїть над красунею Десною, сестрою Дніпра-богатиря, попередник великого Кобзаря — легендарний співець Боян. Цей пам’ятник є нагадуванням про період, коли існувало Новгород-Сіверське князівство — державно-територіальне утворення, що склалося в першій половині ХІІ століття в процесі формування давньоруської Чернігово-Сіверської землі. Вчені-історики стверджують, що від 1160-х років за Новгородом-Сіверським закріпився статус другого за значенням (після власне чернігівського великого княжіння) стола в цій землі. Значне муроване будівництво в місті наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ століття доводить, що він зберігав своє політичне значення аж до монголо-татарської навали. У 1360-ті роки Новгород-Сіверське князівство влилося до складу Литовсько-Руської держави, і лише в 1440-х роках ці терени перейшли під безпосередній контроль великого князя литовського. А втім, удільне князівство із центром у Новгороді-Сіверському ще поверталося до життя: воно існувало в другій половині XV — першій чверті XVI століття спочатку в складі Великого князівства Литовського, потім (з 1500 року) Великого князівства Московського до 1523 року, коли останній його власник князь Василь Іванович Шем’ячич був ув’язнений у Москві.

З непривітної північної столиці якнайскоріше повернемося до благословенного Новгорода-Сіверського. Попередником давньоруського міста в ІХ—Х століттях було розташоване на досить високій (50 метрів над рівнем ріки) Замковій горі городище роменської культури, що його вважають одним із племінних центрів літописних сіверян. Новгород-Сіверський, перша згадка про який стосується подій 1078-79 років, розвивався навколо дитинця-замку на цій горі. Окольне місто на південь від неї у ХІІ—XVIII століттях було оточене другою лінією укріплень.

 

Спустившись із Замкової гори до Десни, звідти Набережною вулицею та її, наскільки розумію, продовженням повертаємося до Спасо-Преображенського монастиря, територія якого була заселена з ХІ століття. Проходячи повз нього, помилуємося знизу пам’ятником Ярославні (можливо, Єфросинії Ярославні, хоча це не підтверджено жодним із відомих історичних джерел) — легендарній дружині легендарного новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. А я, вправно користуючись нагодою, до своєї дружини звернуся.

 

ДРУЖИНІ

Різних чортів і бісиків
                                         смішні дурні намагання
нас посварити, оскільки
                                            (дозволь нагадати знов)

моє кохання до тебе —
                                           давно не лише кохання,
                              воно — любов. 

Час із шаленою швидкістю
                                                  летить — і вже він тривалий,
шлюб наш, який уклали,
                                            здається, вчора; але ж
факт, що справжній любові
                                                   завжди небеса дарували
                              життя без меж.

 

Так, я не зразок досконалості,
                                                       далеко не бездоганні
вчинки мої та дії,
                                 слова повсякденні та спів…
Проте важливіше — сяяння
                                                    кохання, що більш ніж кохання,
                              і цих рядків!

 

Вулицею Пушкіна (якщо вона раптом не зникла в процесі нинішньої непередбачуваної декомунізації) повертаємося на те місце, звідки почалася наша прогулянка, та заходимо до Спасо-Преображенського монастиря. Першою документальною згадкою про нього є жалувана грамота російського царя, одержана в 1551 році. Однак за церковною традицією цей монастир існував ще до монголо-татарської навали. Археологічними дослідженнями на його території виявлені рештки двох мурованих споруд кінця ХІІ — початку ХІІІ віків: храму, що принаймні з XVI століття діяв як монастирський собор і був розібраний наприкінці XVIII століття, та вежеподібної будівлі світського призначення, зруйнованої в ХІІІ столітті. Після Деулінського перемир’я 1618 року монастирська братія, виконуючи царський указ, переселилася до Московської держави. А спорожнілі монастирські будівлі згодом були передані єзуїтам, які 1636 року відкрили тут початкову школу. 1646 року навчальний заклад дістав статус колегіуму, проіснувавши до 1648 року.

 

Православна обитель знову почала діяти 1657 року, коли гетьман Іван Виговський надав монастир разом із його маєтностями славнозвісному Лазарю Барановичу. Останній мав тут свою резиденцію до 1672 року, коли переїхав до Чернігова. Протягом 1657—1667 років у монастирі працювала бурса. Також Лазар Баранович тут організував слов’яно-латинську школу (пізніше вона стала основою для Чернігівського колегіуму), скрипторій (у ньому 1665 року створено знаменитий рукописний ілюстрований «Служебник») і Новгород-Сіверську друкарню (у першу чергу для видання власних творів; діяла з 1674 року, а 1679 року, після пожежі в місті та монастирі, була переведена до Чернігова).

Протягом 1699—1701 років настоятелем монастиря був не менш відомий церковний і громадський діяч Димитрій Туптало (Димитрій Ростовський). Нарешті, нагадаю, що 1785 року тут було влаштовано ще один непересічний освітній заклад — духовну семінарію (працювала до 1797 року). Цим місто завдячує єпископу Новгород-Сіверському та Глухівському Іларіону Кондратковському: на семінарію він перетворив колегіум, перенесений сюди з Переяслава.

Нинішнього вигляду монастир набув головним чином завдяки Лазарю Барановичу та його наступникові Михаїлу Лежайському, за яких тут розгорнулося масштабне будівництво.

 

Не стану приховувати, що завершенням грандіозної архітектурної симфонії ми завдячуємо імператриці Катерині ІІ, яка 1787 року відвідала Новгород-Сіверський і зробила велику пожертву на спорудження нового монастирського собору. При цьому старий собор розібрали і на звільненому місці за проектом знаменитого Джакомо Кваренгі протягом 1791—1796 років збудували храм у стилі класицизму. Але на цьому історія не закінчилася, бо внаслідок будівельних прорахунків новий собор швидко опинився в аварійному стані. Врятував цей шедевр видатний вітчизняний фахівець — чернігівський губернський архітектор Антон Карташевський. За його проектом у 1817—1821 роках спорудили допоміжні конструкції, зовсім не зіпсувавши вигляд храму. Можете самі в цьому переконатися.

 

А завершити цю нашу мандрівку волію на центральній площі Новгорода-Сіверського, що має назву Старої. Тут стоїть пам’ятник відомому історичному й літературному персонажу Ігореві, або ж Ігорю-Георгію, Святославичу (1151—1202), спочатку князеві новгород-сіверському, згодом — чернігівському. Чернігів був другим за політико-економічною вагою після Києва центром Русі, тож продемонстрував цей персонаж, подібно до кількох інших новгород-сіверських володарів, непогане кар’єрне зростання.

З біографії князя Ігоря можна винести певні уроки, що стосуються значення єдності. Єдності суспільної: адже була дружина другого сина новгород-сіверського та курського (на момент Ігоревого народження) князя Святослава Ольговича дочкою галицького князя Ярослава Володимировича. І стала історія їхнього шлюбу, сповненого кохання, тепла й відданості, справді легендарною завдяки «Слову о полку Ігоревім». Єдності державної: сівши 1180 року в Новгороді-Сіверському, Ігор Святославич вперше був розбитий уже наступного року, коли разом із половцями воював проти Ростислава Рюриковича — князя Руської землі. Потім двічі — у 1183 році та в лютому 1185 року — він ухилявся від загальноруських походів у Половецький степ; а коли, бажаючи здобути славу й здобич, у квітні того ж 1185 року ініціював авантюрний, не підготовлений належним чином похід проти ханів Гзи і Кончака, його військо було розбите вщент. Нарешті, єдності адміністративно-організаційної: адже всіх успіхів, які теж траплялися, ним було досягнуто завдяки повному взаєморозумінню з командою професійних вояків — дружиною. Остання ж за часів Київської Русі, крім розв’язання військових завдань, ще й брала участь у тій діяльності, що її сьогодні називаємо державним управлінням.

Завершуючи, наведу всі значення слова «ДРУЖИНА», подані у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови»: «1. ж. Одружена жінка стосовно до свого чоловіка. 2. ч., заст., поет. Одружений чоловік стосовно до своєї жінки. 3. ж. Група, загін, добровільне об’єднання людей, створене з якою-небудь метою. 4. ж. У давній Русі — збройний загін, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством». І, нехтуючи пошуками в царині етимології, використаю символічно однакове звучання у двох заключних реченнях-вигуках:

СЛАВА УКРАЇНІ! НАШИМ ДРУЖИНАМ — СЛАВА!

Крім знімків, зроблених дружиною Тетяною ЧЕРНЕЦЬКОЮ, фотоілюстрації взято з української Вікіпедії.