Короткий путівник 2016: Північно-східна частина Центральної Слобожанщини

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир і Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

Думав уже завершити цьогорічну подорож історією та культурою Слобідської України. Адже ми з вами, шановні читачі, відвідали 10 з 11 центрів тих повітів, що входили до Харківської губернії наприкінці імперської доби, у 1917 році. Однак сам собі не міг доладно пояснити причини дискримінації одинадцятого повітового центру — славного міста Куп’янська. І не менш славного, хоча на той момент уже й заштатного, міста Чугуєва. Тому пропоную вашій увазі ще один нарис циклу.

Вельми короткий путівник — 2016: Північно-східна частина Центральної Слобожанщини — Куп’янськ і Чугуїв

 

Поселення, що виникло на території сучасного Куп’янська (наголос на першому складі!) [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 509—510], на річці Оскіл — притоці Сіверського Дінця, відоме з 1665 року. Ця козацька слобода носила назву Купенка чи Купчинка та перебувала в складі слобідського козацького Харківського полку — як пам’ятаємо, адміністративно-територіального утворення. Вона розвивалася як форпост для захисту південних кордонів Московського царства та самої Слобідської України від татарських набігів. Наприкінці XVII століття тут уже існувала добре укріплена фортеця із сімома бастіонами. Між іншим, 1685 року Купенка перейшла до іншого слобідського козацького полку — новоствореного Ізюмського — і була сотенним містечком останнього аж до ліквідації полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 році вона стала центром комісарського управління Ізюмської провінції та деякий час мала назву Купенськ. З 1780 року населений пункт був повітовим містом не Харківського, а Воронезького намісництва, у 1786 році отримавши сучасну назву. Десять років по тому Куп’янськ повернувся до Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії. Наприкінці XVIII століття в місті мешкало близько 3,5 тис. осіб, переважно це були військові та їхні сім’ї.

 

Протягом ХІХ століття Куп’янськ підтверджував «звання» купецько-торгового міста: щорічно в ньому проводилися три ярмарки. Розвивалася міська система освіти; зокрема, варто згадати, що в 1886 році тут почало діяти Олександрівське ремісниче училище. Із завершенням у 1895 році будівництва залізниці Балашов—Харків, яка пройшла через Куп’янськ, різко прискорився промисловий розвиток міста. За століття чисельність його мешканців зросла майже вдвічі. Однак цікаво, що за результатами Всеросійського перепису 1897 року абсолютну більшість населення міста складали… селяни. Взагалі, розподіл за категоріями чи станами приписаних до Куп’янська мешканців (6893 особи) виглядав таким чином:

— селяни —3504 (50,8 %);

— міські жителі — 2609 (37,8 %);

— дворяни — 417 (6,0 %);

— духовенство — 159 (2,3 %);

— купці — 72 (1,0 %);

— інші — 132 (1,9 %).

Вони й зображені на фотоілюстрації, датованій 1912 роком. J

 

 

Залізниця продовжує багато важити для Куп’янська. У згаданому вище 1895 році поруч із ним сформувався великий залізничний вузол, виникло селище Куп’янськ-Вузловий (нині воно, маючи населення близько 10 тис. осіб, підпорядковане місту, чисельність мешканців якого лише втричі більша).

 

 

На превеликий жаль, у Куп’янську збереглося дуже мало зразків історичної архітектури. Її залишки, якщо пощастить, розшукаєте самостійно під час відвідання міста. Натомість з’являються досить привабливі зразки архітектури новітньої. Зокрема, у серпні 2009 року до Дня Незалежності було передано в експлуатацію новий залізничний вокзал, який став однією з окрас Куп’янська та України.

 

 

З Куп’янська попрямуємо на захід — до Чугуєва. До речі, ці два міста поєднав маршрутом своєї біографії відомий вітчизняний етнограф і фольклорист Петро Васильович Іванов (1837—1926) [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 401]: він народився в Чугуєві, а помер у Куп’янську — чи, як стверджує П.В.Голобуцький, у 1926-му, чи, за іншими даними, у 1931 році. Між цими крайніми пунктами маршруту Іванов встиг послужити в царському війську (у Кримському піхотному полку на Кавказі), з 1862 року попрацювати вчителем арифметики, потім смотрителем повітового училища в Куп’янську, а протягом 1877—1884 років — вже інспектором народних училищ. Нарешті, у 1884 році він вийшов у відставку через хворобу, після чого, мабуть, і почалося справжнє життя. Зокрема, Іванов друкувався в «Сборнике Харьковского историко-филологического общества» (протягом 1886—1914 років видано 21 том цього серійного неперіодичного видання Історико-філологічного товариства при Харківському університеті [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 466]): у IV томі було опубліковано його велику статтю про народні повір’я щодо чаклунів, відьом та упирів, у V томі — про домовиків, лісовиків і водяних, найраніше ж, у ІІ томі — про інші J дитячі ігри в селах Куп’янського повіту. А опубліковане в «Этнографическом обозрении» за 1892 і 1893 роки дослідження про українські народні легенди корифей українознавства М.Ф.Сумцов назвав найкращим у науковому доробку Іванова. Зазначу, що етнограф Петро Іванов також надрукував ряд статей про фауну в околицях Куп’янська.

 

 

Чугуїв розташований на одній з головних рік, що із сивої давнини течуть історично-культурними просторами Русі-України,— Сіверському Дінці, переважно на його правому березі.

В історичному центрі міста знаходиться уславлене городище, відоме з кінця XVI століття під назвою Чугуєве [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 578—579]. Довгий час «теоретично передбачалося», що на ньому будуть знайдені скіфські, ранньослов’янські, давньоруські «культурні відкладення» (зокрема, роменської культури). Але проведені вже за часів української незалежності — у 1996, 2005—2007, 2009 роках — археологічні дослідження майже повністю спростували ці гіпотези. Натомість було здійснено приголомшуюче відкриття: виявлено, що з VIII принаймні до середини Х століття на території сучасного Чугуєва існувало ранньосередньовічне місто, центром якого була збудована на високому мисі понад Сіверським Дінцем фортеця з кам’яною цитаделлю та кількома оборонними лініями! А належить це городище площею близько 21 гектара (!) до салтівсько-маяцької культури, про яку розповідається в нарисі, присвяченому «передісторії» Слобідської України.

 

 

Сучасний Чугуїв заснував відомий український історичний діяч Яків Острянин [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 695]. Під час знаменитого козацького повстання 1637—1638 років проти Речі Посполитої він восени 1637 року організував козацькі загони на Полтавщині, а навесні 1638 року був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Спочатку справи йшли добре: повстанці оволоділи Кременчуком, Хоролом, Говтвою та рядом інших міст і містечок Лівобережної України. Але після невдалої битви під Лубнами, не бачачи перспектив успішного розгортання боротьби з огляду на перевагу сил противника, Острянин і велика частина повстанців перейшли на територію Московського царства та з дозволу його уряду оселилися на Чугуєвому городищі. Цю подію і прийнято вважати заснуванням міста. Незабаром тут було збудовано фортецю за московськими взірцями.

Проте досвід Острянина та його товаришів невдовзі продемонстрував, наскільки не лише сумно, а й небезпечно поневірятися по чужих державах. А.В.Левченко, С.І.Бучаста та О.А.Шевченко повідомляють [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 579], що соціально-економічна ситуація в Чугуєві швидко загострилася. Постійно виникали конфлікти «черкасів» (українських переселенців) із московською адміністрацією, мешканцям дошкуляли незадовільне постачання, голод, зростання злочинності. Й у квітні 1641 року більша частина чугуївських черкасів підняли повстання, вбили Якова Острянина та повернулися на територію Речі Посполитої, врешті оселившись під Полтавою.

У другій половині XVII століття Чугуїв «паралельно» замешкували українські переселенці та московські служилі люди, до яких наприкінці його долучилися донські та яїцькі козаки і хрещені калмики. 1658 року Чугуїв увійшов до складу Бєлгородського полку. 1708 року він став центром Чугуївського повіту спочатку Бєлгородської провінції, а з 1727 року — Бєлгородської ж губернії. Лише 1779 року Чугуїв і Чугуївський повіт перейшли до Слобідсько-Української губернії якраз напередодні її перейменування в Харківське намісництво і надалі перебували в її складі.

 

 

1749 року з команди козаків і калмиків був утворений Чугуївський кінно-козацький полк. 1808 року його реформували в уланський. Цей полк у мирний час дислокувався в Чугуєві до 1861 року, причому протягом 1817—1857 років мав статус «військовопоселеного». Взагалі, зазначений період існування військових поселень став зоряним часом для міста, яке набуло статусу штабного. Фахівці підкреслюють, що за ці чотири десятиліття місто водночас набуло нового планування та забудови. Над архітектурно-містобудівними проектами для нього працювало багато провідних зодчих імперії, включаючи самого Василя Петровича Стасова. В.І.Тимофієнко сповіщає, що Стасов працював членом Комітету військових поселень, відігравав провідну роль в інженерному департаменті, де й розглядались архітектурно-містобудівні проекти. Взагалі, цей видатний зодчий приніс багато користі і Слобожанщині (зокрема, він є автором Троїцького собору у Слов’янську, спорудженого в 1836—1838 роках), і всій Україні (варто згадати хоча б про відновлену за його проектом протягом 1828—1842 років у так званих русько- чи російсько-візантійських формах споруду Десятинної церкви в Києві, яка, на превеликий жаль, не збереглася).

Також у забудову Чугуєва великий внесок зробив архітектор-француз Лев Дюбю (Дюбют). У Російський імперії він служив в інженерному департаменті, де, нагадаю, розроблялась і розглядалась документація по створенню військових поселень. Знаходячись під впливом творчості Стасова, Дюбю дотримувався стильових принципів суворого ампіру. Що стосується забудови Чугуєва, то цей майстер, на думку В.І.Тимофієнка, є, ймовірно, автором повітової управи в Коробочкині (1823) та пізнішого Покровського собору (будь ласка, див. ілюстрацію) у самому місті. До речі, автором проекту прибудови дзвіниці до Покровського собору був інший визначний зодчий імперського Чугуєва — російський військовий інженер Єгор Іванович Рерберг. У третьому десятилітті позаминулого століття він керував будівельними роботами при створенні військових поселень у рідній Новгородській губернії. А пізніше Рерберг очолював будівництво військових поселень на теренах України, включаючи розбудову їх адміністративного центру Чугуєва.

 

 

А.В.Левченко, С.І.Бучаста і О.А.Шевченко слушно акцентують увагу на тому [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 579], що нині Чугуїв — єдине в Україні місто, де збереглися планування, окремі будівлі та цілі ансамблі центру військових поселень (адже на вітчизняних теренах існували й інші їх центри). Прегарний, як на мене, ансамбль головної площі Чугуєва включає в себе пам’ятки архітектури національного значення: будівлю штабів військових поселень, Свято-Покровський собор, торгові ряди. А ще серед будівель, що збереглися на вулицях міста,— житлові будинки для офіцерів і військових поселян, ескадронні лавки, ескадронна школа, будинки для непоселених нижніх чинів.

Після ліквідації військових поселень від 1860 року Чугуїв був заштатним містом Харківської губернії. Протягом 1865—1917 років у ньому працювало Чугуївське піхотне юнкерське (з 1910 року — військове) училище. До речі, саме події, з ним пов’язані, засвідчили, що в Чугуєві, незважаючи на кілька століть русифікації, зберігся первісний вільний козацький, слобідсько-український дух. Адже у грудні 1917 року «українізоване» Чугуївське військове училище вчинило збройний опір встановленню в місті радянської влади. Тобто воно не здалося більшовикам та їх союзникам без бою і лише внаслідок поразки було роззброєне.

 

 

А ще в Чугуєві народився знаменитий носій вільного українського та слобожанського духу, великий художник Ілля Юхимович Рєпін (1844—1930) [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 187—188]. Походив він із родини військових поселенців Чугуївського уланського полку, про який ми вже згадували. Рєпін був справді люблячим сином рідного міста. Скажімо, після повернення в 1876 році з кількалітньої поїздки до Італії та Франції вже досить широко знаний майстер із дружиною Вірою Олексіївною (у дівоцтві — Шевцова; як щодо спорідненості з найпотужнішим сучасним російським вченим-політологом Лілією Шевцовою?!J) оселився в Чугуєві. Там само метр пізніше планував відкрити навчальний заклад «Діловий двір» (вільні художні майстерні) з метою відродження різних галузей нашого народного мистецтва. Із цієї шляхетної нагоди Рєпін у 1915 році востаннє відвідав Чугуїв.

Тож митець заслужив на вельми привабливий пам’ятник, зведений у його рідному місті 1956 року. А з 1969 року тут працює Художньо-меморіальний музей І.Рєпіна — комплекс музейних об’єктів, пам’ятних місць і пам’яток, пов’язаних із великим художником [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 580]. Перебуваючи в Чугуєві, не змарнуйте нагоди цей чудовий музей відвідати.

Слава Україні! Героям-воякам Збройних Сил та інших військових формувань України — гідним спадкоємцям рєпінських безсмертних «Запорожців» — слава!

Фотоілюстрації взято з різномовних Вікіпедій.