Житіє Митрополита Іларіона (Огієнка), архипастиря української діаспори

Митрополит Іларіон

Частина перша

Митрополит Іларіон (професор Іван Іванович Огієнко) — це свого роду феноменальна і унікальна постать в історії Української Православної Церкви. Він пізно став архієреєм, але навіть у світському стані, з самих молодих років, працював на духовному, церковному терені. В Уряді УНР він очолював Міністерство віросповідань. Написав великий трактат з питань методології перекладу Святого Письма ж багатьох Богослужбових книг українською мовою. Потім багато років перекладав Біблію, домагаючись від Британського Біблійного Товариства визнання правомірності перекладу Слова Божого рідною мовою. Протягом усього свого життя, займаючи чи-то світські, чи церковні посади, він проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви.

Великий син українського народу Іван Іванович Огієнко народився 14 січня 1882 року в містечку Брусилові нинішньої Житомирської області в простій родині і виховувався напівсиротою. Однак власним прикладом довів, що людина виключно працелюбністю здатна здолати найскладніші перешкоди в досягненні мети.
1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір’ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте, розчарувавшись в обраному фахові, 1903 р. І. Огієнко в Острі складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира.

Ще працюючи у військовому шпиталі, Огієнко відчув у собі пробудження української свідомості, яке посилилося і зміцніло під час його навчання в університеті Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати лише українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності «Просвіти». Друкується в газетах «Громадська думка», «Рада».

Визначальною подією в житті І. Огієнка стала зустріч з професором університету В. Перетцом, участь у засіданнях його просемінару (1904-1907 pp.) та «Семінару російської філології» (1907-1914 pp.), що переріс рамки гуртка, став відомим центром дослідження літератури давньої Русі. У ньому І. Огієнко опановує основи джерело-, книгознавства, архео-, та , архіво- та бібліотекознавства, формується як учений, найперше — як лінгвіст та історик. Захоплення стародруками, текстологією (дослідженням творчості Іоаникія Галятовського) надасть згодом можливість синтезувати історію української друкованої книги. Саме тоді відбувається його становлення як бібліофіла та бібліографа, врешті як майбутнього редактора й видавця.
1905 р. І. Огієнко вперше долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він — співробітник, а з 1909 р. — дійсний член Українського наукового товариства у Києві. Протягом 1907-1910 pp. — один із провідних співробітників редакції органу товариства, його «Записок…».

З 1908 р. І. Огієнко — член Київського осередку «Просвіти», з 1912 р. — Історичного товариства Нестора-літописця. Енергійно співпрацює в історико-архівних, видавничих, мовознавчих громадських об’єднаннях. Із науковими експедиціями відвідує архіви, книгозбірні провідних бібліотек і музеїв не лише в Україні, а й поза її межами. На наукових зібраннях оприлюднює результати власних досліджень. 1912 р. у С.-Петербурзі І. Огієнко стає членом-кореспондентом Товариства любителів давньої писемності, а в Києві завершує навчання на Вищих педагогічних курсах.

У грудні 1911 р. Івана Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 р. успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 р. починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс — «Історія східнослов’янського наголосу». Університет спочатку відмовив випускникові за україномовні дописи в київських виданнях, однак змінив рішення після публікації на його захист у московській газеті. Від початку української революції Іван Огієнко не лише одним із перших викладав українською, а й без погодження вченої ради почав читати новий курс — «Історія української мови».

Зокрема, Іван Огієнко аргументував вживання «в», а не «на» Україні: «В 1917-1920 роках існувала Україна як незалежна держава… Мусимо прийняти тільки вираз «в Україні», як кажемо: в Росії, в Італії …, викинувши остаточно і з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення — рабську форму «на Україні».

Професор з 1918 p., І. Огієнко — один із фундаторів та лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в Києві, у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він викладає українську мову в урядових установах, на вищих жіночих, численних педагогічних курсах. Огієнко — делегат і учасник кількох всеукраїнських демократичних форумів, очолює Державну правописну комісію, створену при MHO Української Держави. Ставши помітною фігурою національного освітянського руху, за рекомендацією члена Директорії УНР Ф. Швеця І. Огієнка призначено міністром народної освіти й мистецтва, обов’язки якого він виконував із 6 січня по 25 квітня 1919 р.

На цій посаді І. Огієнко послідовно продовжує й поглиблює процес розбудови системи освіти УНР, домагається її демократизації, доступності для усіх верств населення, дбає про забезпечення навчальних закладів професійними, патріотичними кадрами, необхідними підручниками та посібниками, створення в них відповідної матеріально-технічної бази. Продовжує розробку концептуальних основ викладання рідної мови й рідномовного виховання, доктрини єдиної школи України, законопроектів, які впроваджували її засади у педагогічну практику.

15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану дерусифікації церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керуючого, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань). Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України.

Результати його діяльності вражаючі, хоча до певної міри, через об’єктивні причини і суб’єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священо- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов’янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного «Вістника міністерства ісповідань УНР», засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. — квітень 1922 р.) видавництво «Українська автокефальна церква» (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).

Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка.

Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелам подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, й надалі, як член уряду, самовіддано служить народові: 4 квітня — 16 червня 1921 р. він головує в Малій Раді міністрів УНР, продовжує законотворчий процес, регулює на урядовому рівні відносини між українськими відомствами, установами й організаціями, прагне полегшити драматичну долю співгромадян на вигнанні. У статусі керуючого Міністерством ісповідань УНР, у зв’язку з його скасуванням 30 вересня 1922 p., Іван Огієнко завершує політичну кар’єру.

Відійшовши від політичного розбрату, на який перетворювалася визвольна боротьба в еміграції, І. Огієнко з дружиною Домінікою Данилівною, з двома синами та донькою Ларисою, 1921 р., переїздить до Винників (передмістя Львова). За підтримки глави Української греко-католицької церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко 4 листопада 1922 р. отримує, хоч і скромну, посаду викладача (за контрактом) української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер чину о.о. Василіян.
Напружено працює науково, 1923 р. обирається членом НТШ — філологічної (мовної), а згодом і бібліографічної секцій, входить до Ліги української культури (ЛУК). Плідну роботу (жовтень 1922 р. — листопад 1925 р.) знаменують розвідки з історії українського друкарства «Іван Хведорович — фундатор постійного друкарства на Україні»; «Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович»; «Друкар-волиняк Онисим Радишевський»; «Київська митрополитанська друкарня»; «Дерманська друкарня», «Спомини кн. К. К. Остріжського про видання Біблії 1581 р.» та ін. Вінцем їх став перший том фундаментального історико-бібліографічного дослідження «Історія українського друкарства» (XV-XVIII ст.), виданий друкарнею НТШ 1925 р. Ним Іван Огієнко ознаменовує 20-ліття своєї наукової праці.

26 листопада 1925 р. сенат Варшавського університету затверджує його кандидатуру на посаді звичайного професора церковнослов’янської мови та палеографії православного відділу богослов’я (п’ять годин лекцій і дві години семінарських занять на тиждень). На суд колег учений виніс вступну лекцію «Церковнослов’янська мова в Литві та Польщі за XV-XVIII ст.», 17 березня 1926 p., разом із керівником відділу, митрополитом Варшавським та Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм (Валединським) засновує неперіодичне видання наукових праць в «ЕЛПІ » (1926-1934 pp.), а з професором університету Р. Смаль-Стоцьким — цикл мовознавчих посібників і розвідок «Студії до української граматики» (1926-1932 pp.).

Огієнко — один зі співзасновників і авторів історико-літературного альманаху «Визволення України» (1932), голова Товариства допомоги українським студентам високих шкіл у Варшаві (1929-1931 pp.). До імен двох українців, дійсних членів Польського мовознавчого товариства (Р. Смаль-Стоцький, Б. Житецький), з 1931 р. приєднується ім’я Івана Огієнка. Він — співробітник (на громадських засадах) Інституту дослідження національних проблем у Варшаві, Української загальної енциклопедії, член науково-дорадчої колегії при Варшавській публічній бібліотеці (відділ стародруків), слов’янського інституту в Празі, учасник Першого з’їзду слов’янських філологів, що проводився в цьому місті (1929) та ін.

Згодом Огієнко починає займатися видавничою роботою. 1933 року засновує у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», а 1935 р. — журнал «Наша культура». Приступає до видання багатотомника «Бібліотека українознавства».

Завершення

Іван Верстянюк, оглядач Newssky з питань релігії