Благовірна Анна Ярославна – покровителька Української діаспори

Шанування у Франції Благовірної Королеви Анни Ярославни всіма українцями, як православними, так і греко-католиками — це вже реальність, яку ми повинні взяти до уваги. Так писав Митрополит Парижа і всієї Франції, єпископ ПЦУ, владика Михаїл (Філіп-Мішель Ларош; 1943–2022) на прохання графині Паризької (де-юре королеви Франції, матері Людовика ХХ) вивчив житіє Анни Ярославни та підготував проєкт і богословські обґрунтування для її канонізації.

Відзначимо, що щороку, 19 травня, відзначається відома дата шлюбу і коронації Анни Київської (Anne de Kiev у французькій традиції), Королеви Франції, яка шанується в народі як «свята Анна Київська». Це відбувається у місті Санліс.

Анна Ярославна, королева Франції (пом. після 1075), дочка князя Ярослава Володимировича Мудрого (пом. 1054) та Ірини-Інгігерди (пом. 1050), дочки шведського конунга Олава Шетконунга. Дружина короля Франції Генріха I (пом. 1060). Вона виросла в Україні, у ту благословенну епоху, яку називають тепер «золотою добою Київської цивілізації». Посіяні в душі Анни зерна пшениці, про які мовиться в Євангелії, принесли свої рясні плоди.

Завдяки шлюбові святого Князя Володимира та його дружини Анни Константинопольської, у Київ була внесена, у всій своїй величі, візантійська культура та Православна віра. І вона відразу ж почала проявлятися в усіх аспектах життя Церкви, Держави, у системі права і в житті народу, в його побуті. Коли Володимир відправився з Константинополя в землі України, його дружина Анна Багрянородна привезла з собою багатьох священнослужителів і ченців. І ось, ці ревні служителі Божі перевезли з собою багато святих книг, які містили у собі всю божественну премудрість і велич богослів’я святих отців. Їхній духовний зміст, велика мудрість глибоко живили і назавжди преобразили віру і розум благовірної Анни Ярославни.

Як писав вл. Михаїл (Лярош) : «….ні висота її княжого титулу, ні витонченість придворного життя не змінили її душу чи заманили у марноту світу, у гординю, до марнотних бажань, до легковажності, до чуттєвої любові чи до бажання влади, слави чи багатства: до пристрастей, які спонукають душу до забуття Церкви, бідних і самого спасіння. Її полум’яна любов до Бога і Його Православної Церкви зростає за допомогою молитви та читання священних книг (Анна знала напам’ять Четвероєвангеліє). І вона, з набожністю і духовним досвідом, за прикладом Богородиці, «зберігала слова ці у серці своєму». (Лк.2:19) Перед Богом, всі радощі та скорботи, те, з чого і складається земне життя людини, вона переносила з терпінням і мудрістю. Все своє життя вона була прикладом любові, душі глибокої, що любить мовчання і тишу, ладною, за прикладом Господа Христа, піти на всі жертви не лише для свого народу, який вона любила, але й для нового для неї народу — французького; того народу, якого потім ввірить їй Бог. Всі нащадки святого князя Ярослава Мудрого у той час зростали в особливій атмосфері святоотцівської думки, яка панувала у його родині та на його дворі. Його донька була покірна волі Великого Князя, виконуючи послух, який дуже нагадував їй послух з чернечого життя. Вона підкоряла свою волю цьому обов’язку, знаючи, що як княжна, вона повинна все своє особисте життя принести в жертву цьому служінню, у таємниці серця беручи приклад з Господа Ісуса Христа».

Ніщо, як видавалося, не могло віддалити Анну від своєї батьківщини, але, з волі Творця, Який знає краще, що корисніше для нашої душі, вона вийшла заміж, скоряючись волі батька, за Короля старшого її роками, вдівця і в країні далекій: у Франції. Ніхто не може уявити собі біль розлуки благочестивої набожної княжни з родиною, з новою, народженою від Візантії, культурою. Їй належало відправитися у варварську, з її погляду, країну, про звичаї якої вона могла судити лише по спілкуванню з купцями, які бували у той час в Києві.

Ініціатива укладення шлюбного союзу між французьким та руським дворами виходила від французької сторони. В 1048 р. з цією метою до Києва прибуло представницьке посольство французького короля Генріха I, очолюване Готьє, єпископом Мо, і Госленом з Шоні (свідоцтво французьких хроністів). Генріх I-й (1008–1060) був син Роберта II-го, короля франків. Генріх став вдівцем у 1044 р. без законних дітей від першого шлюбу. І він хотів би укласти шлюб, у якому попередньо не існувало б жодного можливого родинного зв’язку. У той час папа засуджував як інцест шлюб у п’ятому ступені рідства (починаючи зі спільного прадіда), що зробило неможливим укладення шлюбів практично між усіма королівськими дворами Західної Європи. Генріх I-й також хотів того, щоб це одночасно був і престижний шлюб.

Саме тому він побрався з Анною Ярославною 19 травня 1051 року, у свято П’ятидесятниці, у Реймському соборі. Того ж дня з чудотворної горнятки хрещення Хлодвіга святим Ремігієм, вона була миропомазана як Королева Франції. Вона привезла з собою дивної краси рукописне Євангеліє слов’янською мовою, на якому потім впродовж багатьох поколінь, відбувалися коронації наступних королів Франції, предком яких стане благовірна Анна Ярославна.

Їхнє родинне життя, хоч і проходило доволі мирно і спокійно, не було, однак, дуже щасливим для молодої Королеви. Складність ситуації полягала і в тому, що король любив себе оточувати красивими пажами та молодими лицарями. Але з усім тим Анні вдалося не тільки приголубити його, а й забезпечити майбутнє династії. Попри це становище Анна, Королева Франції покохала щиро та віддано свого чоловіка. Вона не була з тих жінок, які кохають своїх чоловіків тільки тілесно, без співучасті у цьому всіх скарбів своєї душі.

Як Королева і дружина Короля, вона проявила мудрість і відданість державній справі, чудово відповідаючи, за своїми якостями, рангу Королеви, а пізніше матері і благодійниці бідних і Церкви.

Французькі джерела також дають високу оцінку королеві Анни, відзначаючи, зокрема, її благочестя. Збереглося послання папи Миколая II, адресований королеві Анні і датоване 1059 р. «Слух про ваших чеснот, чудова діво, —писав понтифік, — дійшов до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цьому християннейшім державі свої королівські обов’язки з похвальним завзяттям і чудовим розумом».

Її чоловік був уже в доволі похилому віці іще під час взяття шлюбу, і Анна стала вдовою у 1060 році, приблизно через десять років спільного життя.

Король Генріх I і його дружина були самі свідками загрози своєму власному життю на самому початку їхнього правління. Це була змова, організована матір’ю Короля — Констанцією Провансальською та її братом, Робером де Франсом. Все вляглося лише в результаті тривалої кровопролитної війни і втрати територій.

Після смерті короля Генріха корона Франції перейшла до малолітнього сина Анни Філіпа. Після смерті свого чоловіка, королева Анна фактично стояла на чолі Франції, бувши охоронницею престолонаступництва серед синів. Вона була однією з найосвіченіших жінок своєї епохи. Переживши таке горе, інша жінка вдарилася б в смуток або хоча б спробувала знову налагодити своє особисте життя. Але Анна відмовилася від цих двох шляхів і присвятила себе Богові, закінчивши життєвий шлях в молитвах за минулі помилки і в гарячу надію на Благий Промисел Божий для Франції та України.

Сама Анна віддаляється в містечко Санліс, де на власні кошти засновує монастир Св. Вінцента (Вікентія). У цій обителі, що проіснувала до французької революції, протягом багатьох століть шанували пам’ять коронованої засновниці: в XVII ст. на перебудованому портику монастирської церкви було поставлено скульптурне зображення київської княжни з моделлю заснованого нею храму в руках. Напис на постаменті говорить: «Анна Київська, королева Франції, заснувала цей собор в 1060 році». В той самий час Анна продовжує брати участь в управлінні справами країни; її підпис (латинською мовою: «Annae Reginae» — «Анна королева») присутня на багатьох державних документах поряд з іменем її сина. Але головним було те, що Король Філіпп I-й (Добрий) був тоді ще дитиною, яка не могла збирати армію для того, щоб захистити свою владу та мир у його країні.

Саме тому через два роки, ок. 1062 р., Анна вийшла заміж вдруге — за графа Рауля де Крепі де Валуа. Проте Анна продовжувала жити в шлюбі з Раулем, зберігши при цьому дружні відносини з сином, королем Філіпом. Ще одна загроза для Франції виникла з боку Вільгельма-Завойовника, який узурпував владу в Англії, де загинув зять Анни Ярославни, чоловік її сестри Агафії. А військовий хист Рауля де Крепі сприяв тому, що Вільгельм припинив задивлятися на французькі території. Саме до часу її другого заміжжя (1063 р.) відноситься її знаменитий підпис кириличними літерами, залишена нею під одним з документів: «Ана ръина» (тобто «Анна регіна») — єдиний кириличний підпис серед безлічі латинських.

За думкою митрополита Мишеля (Ляроша): «Мирне життя Королівства, родини і молодого правителя опинилися під справжньою загрозою могутнього феодала графа Рауля де Крепі. Для того, щоб уникнути крові і руйнацій, у які поринула б Франція, і, які зачепили б, без сумніву, і її сина й інших дітей, вона протидіяла небезпеці як могла. Анна Ярославна, бувши повновладною правителькою Франції, покладалася насамперед не на власні почуття, а керувалася інтересами своєї нової держави і життям підданих. Для того, щоб знешкодити небезпечні й егоїстичні амбіції графа, до чиєї території міг бути приєднаний королівський домен, вона погодилася вийти заміж за нього, отримуючи на заміну, таким чином, мир у всьому Французькому Королівстві. Вона погодилася на цей шлюб за умови, що могутній граф Рауль погоджується стати захисником молодого Короля і відмовляється від завоювання королівських земель, які йому дуже хотілося отримати. Вона на ділі виконала слова Спасителя: «Немає більше тієї любові, як коли хто покладе душу свою за друзів своїх». (Ін., XV: 13)…..

Бог зберіг душу святої, розпорядившись так, що зі взяттям шлюбу було висунуто умову, що Анна ніколи не розділить з новим чоловіком шлюбного ложа. Ця формальна умова була накладена на майбутнього чоловіка, тому що королева хотіла присвятити кінець свого земного життя приготуванню до смерті, до вічного життя, у молитвах і сльозах, як вона про це і писала до заміжжя у своєму заповіті. Цей шлюб залишився ціломудрим. До того ж було вирішено, щоб усунути будь-яку можливість народження нового наступника, який претендував би на корону Франції, уберегти життя її сина Короля-дитини Філіппа; як наприклад, це уже раніше траплялося і у Франції і на Русі. Однак, Анна Ярославна утримувалася від того, щоб привселюдно заявити про збереження своєї ціломудрості у шлюбі». Перед очима Королеви Анни були також два інші приклади недавнього королівського ціломудреного шлюбного союзу: Генріха II-го Святого, німецького імператора (973, правління: 1014–1024) і його дружини, святої Кунігунди (975–1033).

Поступово всі тривоги навколо шлюбу вщухли; він тривав до смерті графа, 1074-го р. Після смерті графа Рауля в 1074 р. Анна знову з’являється при дворі свого сина. Остання грамота, підписана нею, датується 1075 р. Королева Анна благодатна (з маленької літери) і в її лику особливо проявилися ті риси руської жіночої праведності, які дарувала дружинам Сама Пречиста Матір Господа. (Повне послух волі Божої; смиренна, несудить любов, милосердя, радість і найбільше терпіння).

Високий духовний подвиг (спокуси, пов’язані зі здійсненням влади) проходив у тиші і привів її до гарячої віри в Бога. Душа Анни зміцнюється у мужності, любові до ближнього, стаючи здатною на будь-які жертви, необхідні для того служіння, яке благословить їй Бог. Цю велику силу душі княжна черпала у своєму глибокому благочесті, любові до Христа і ближнього. Вони освітлювали мудрістю її душу і дух. Ними були просвітлені не тільки її духовні діяння, але й мирська, політична її діяльність.

За думкою, митрополита Мішеля: «благочестя і доброта Королеви Анни були відомі всім і просяяли далеко за межами Франції. Було видно, що вона жінка, яка живе більше духовним, ніж тілесним, життям майбутнього віку, ніж життям цього тимчасового світу. Вона була відома своєю гарячою вірою, глибоким благочестям і величчю свого доброго серця. Її особистість можна порівняти з іншими святими королевами Франції: Клотільдою (475–545), Радегондою (520–587) і Бертиллою (+710), а також багатьма правительками Сходу, відомих своєю любов’ю до убогих, створенням нових церков і монастирів: святих Євдоксії (398–460), Маркіани (450–527) Феодори, дружини святого Юстиніана I-го (+548), Імператриці Ірини (750–803), Феодори (+867), яка теж була вдовою (імператора іконоборця Феофіла), і яка теж була змушена захищати свого неповнолітнього сина, імператора Михаїла III-го, який мав на момент смерті її чоловіка усього лише три роки від народження. Блаженна Анна розуміла, що ця віддаленність «від марноти світу цього», нав’язана її чоловіком Королем, відповідала волі Господа і що їй це було корисно для того, щоб присвятити всю себе християнському вихованню дітей і роздавати милостиню бідним, будувати чи відбудовувати церкви, монастирі, у яких вона просила безперестанних молитов для спасіння душі свого чоловіка і своїх дітей і для свого спасіння. Вона завжди просила чоловіка, короля Франції, бути милосердним і любити вбогих».

Незадовго до взяття другого шлюбу Анна написала духовний заповіт, згідно з яким вона робила велике пожертвування у монастир і церкву Санліса. За останні кілька років свого земного життя свята Анна, Королева Франції, прожила так, як вона і написала у своєму заповіті: у подвигах мовчання і духовної молитви. Вона продовжувала благодіяти бідним, давала великі пожертвування для церков і монастирів, що будувалися чи вже були засновані.

Де закінчила свій життєвий шлях Анна Ярославна, в точності не відомо. Згідно За хронікою монастиря Флері (XII ст.), після смерті Рауля королева Анна повернулася на батьківщину. (Про це повідомляла і напис на підніжжі її статуї в Санлісі: «Анна повернулася на землю своїх предків».) По-іншому, вважають, що Анна була похована у Франції, проте ця думка видається менш вірогідною. Але народна любов виявилася сильнішою, і в Санлисі — місті, де останні роки свого життя і жила Анна — подвижницю ніколи не забували. Господь показав силу і особливу роль жінки, яка може бути і ніжною дружиною і чудовою матір’ю і не менш ревною служницею Христовою.

Королева Анна Ярославна — це ідеал української жінки, який завжди жив у народній свідомості і в часи Середньовіччя і вже в наші неспокійні роки.

Мовчання, яким оточені фінальні роки життя благовірної Анни Ярославни — це знак її святості. Вона так само зберігала мовчання, бо зовсім не хотіла на повен голос виправдувати свій шлюб, який був свого часу причиною великих негараздів, але потім визнаний всіма, у тому числі і самим Папою. У тиші Анна вийшла заміж і жила у напівзатворі біля своєї улюбленої обителі Санліс. Тиша оточує її життя і після другого її вдівства. Мовчанням вкутана і її смерть, таємницею вкрито і її поховання. Це мовчання порушується тільки відкриттям її заповіту. Воно тільки пояснює і виправдовує це мовчання, у якому Анна Ярославна дає своє пояснення всіх своїх вчинків у минулому і в майбутньому: «І ось моє серце, нарешті, наважилося побудувати церкву в ім’я Христа. Щоб бути глибоко приліпленим, як член у тілі, до цього святого зібрання, зв’язаного з Христом вірою. І я уже звеліла побудувати і спорудити на честь Христа церкву і на честь Святої Трійці і Богородиці Марії і Предтечі Господнього і святого мученика Вінсента. І в пожертвування я послала свої дари — ті дари, що король Генріх, мій чоловік, подарував мені під час мого шлюбу. Всі ці блага мого сина, милістю Божою Короля, і зі згоди всіх великих королівств, я віддала цій церкві, щоб у цьому місці могли жити люди умиротворені, тихі, набожні у служінні Господеві, відмовившись від світу, живучи богослужінням, як то постановлено у святих Апостолів і Блаженного Августина. Вони молилися день і ніч за гріхи короля Генріха, моїх дітей, моїх близьких, а також за мої власні гріхи. І за їхніми молитвами вони будуть почуті, щоб представити мене в Господеві безпорочному, як то Христові угодно і Його Церкві» (Із заповіту Анни Ярославни). Жодного іншого людського слова до цього додати не можна.

На закінчення відзначимо, що в православних церквах Франції вже склалося місцеве шанування королеви Анни, яка стала покровителькою української Діаспори. Зараз, в умовах війни, це особливо актуально. У Франції були написані ікона з її зображенням, складені молитви в її честь. Ікону, яку ми докладаємо до даної статті, можна звантажити, роздрукувати та заламинировати для використовування вдома під час приватних молитов. Сподіваємося, що через деякий час ім’я Анни Ярославни буде включено і в святці ПЦУ.

 

Іван Верстянюк, оглядач, Newssky