Жертва Гри престолів, або забута дочка Ярослава Мудрого

12.12.2020 0 Редакция NS.Writer

Агафія, вдовуюча королева Англії, праматір королів Шотландії

| Newssky.com.ua

Доньки Ярослава Мудрого. Фреска XI ст.

Русь-Україна часів Ярослава та Ярославичів була справжнім центром перетину інтересів різних держав та їх володарів. А самий Київ був інтегрований у загальноєвропейський контекст та відігравав у ньому важливу роль. Іноді навіть другорядні — з точки зору нашої, вітчизняної історії — фігури надавали найбільший вплив на історію Європи. Великий князь Київський Ярослав Володимирович Мудрий (978-1054) був одним з найвидатніших українських правителів, «тестем Європи», до речі. Саме тому він відомий своїми дочками, які вийшли заміж за королів Франції, Норвегії та Угорщини. Звали княжон Єлизавета, Анна та Анастасія. Однак була ще одна дочка — Агафія, яка стала королевою Англії та праматір’ю королів Шотландії.

Отже, перед нами складний клубок доль та інтриг. Кілька історичних та генеалогічних ліній переплелися воєдино навколо однієї долі київської княжни Агафії. Десятки монархів та видатних людей свого часу були об’єднані навколо однієї жінки та її сім’ї.

Агата, або Агафія Київська — одна з найбільших загадок Середньовіччя. Вона була дочкою Ярослава Мудрого. Тільки ось в підручниках історії її ім’я серед дочок знаменитого київського князя не фігурує, оскільки офіційно вважається, що дочок у великого князя було всього три.

Тоді чому ж на фресці Софійського собору в Києві їх зображено чотири? Праворуч від фігури Ісуса Христа був зображений йде до Нього сам князь Ярослав, зліва — його дружина, княгиня Ірина. За князем в урочистій процесії йшли їхні сини, за княгинею — їхні дочки. Їх навіть ідентифікують: перша (найвища) — Анастасія (королева Угорщини), за нею Єлизавета (королева Норвегії), Анна (королева Франції) і… ще одна, яка цілком може бути Агафією, що вийшла заміж за короля Англії та модифікувала своє ім’я на Агату. Чому ж існування такої помітної особистості (дочки князя, англійської королеви) стоїть під питанням?

Відсутність згадок за Агату у давньоруських джерелах зовсім не є аргументом, який доводить, що у Ярослава Мудрого не було такої дочки. За трьох його дочок — Анну, Анастасію та Єлизавету, історики теж знають виключно з іноземних джерел, причому вкрай мало. Роки їх народження визначені дуже умовно. Такий стан речей був типовим для Київської Русі того часу — історики досі точно не знають, скільки, наприклад, взагалі було дочок у багатодітного (та велелюбного) Київського князя Володимира Великого — прийнято вважати, що «не менше десяти». З цих десяти відомі імена тільки трьох — Предслава, Мстислава та Марія-Добронега (дочка візантійської принцеси, згодом королева Польщі), під питанням ім’я ще однієї — чи то Греміслава, чи то Преміслава. Але навіть така уривчаста інформація почерпнута в основному, знову ж таки, з іноземних джерел. Імена інших шести княжон, як і їх долі, покриті цілковитим мороком невідомості.

А знаменита Анна Ярославна була і є у істориків та письменників (а часами у політиканів також) популярнішою за інших сестер переважно через «скандальний» (правнучка великої Ольги не заморожувалася на «ідіотські пристойності») другий законний шлюб з графом Раулем де Крепі. Вона ж була королевою Франції, а не якої ще країни, а Франція — це ж крутіше за інших, хоча так було не завжди, та не є і зараз. Втім, зіграло ще свою роль і те, що вона, як і її прабабуся, близько десяти років була регентшею при своєму старшому синові.

На відміну від інших сестер, Агаті не надто пощастило у шлюбі, і це незважаючи на те, що вона зустріла все-таки своє кохання. Навіть при нескінченних війнах та міжусобицях, що відбувалися в той час у грішній Європі, яка на порівняння з Альбіоном, була все-таки більш-менш тихим місцем. Бо Англія тих часів терпіла безперервні набіги вікінгів (так званих данів, нині іменованих данцями), які перетворювалися на цілком повноцінні війни. А війни, ясна річ, породжують відтік населення (і дуже часто представників аристократії та правлячих династій) з країни. Навіть у ХХ столітті проблеми вінценосних вигнанців розбурхували уми. А що вже говорити за століття Х, або ХІ, коли святість сусідила з жорсткістю у палацах монархів.

Майбутній чоловік Агафії Ярославни, принц Едуард Вигнанець народився в період масованого данського вторгнення в англосаксонське королівство. Він був сином короля Англії з Уессекський династії Едмунда II Железнобокого (приблизно 990-1016), який очолював королівство всього лише 6 місяців — з 23 квітня по 30 листопада 1016 року та за такий короткий час встиг виграти три битви з данцями. На жаль, після раптової смерті Едмунда (за її причини ходили різні чутки — молодому королю в момент раптової смерті, причому не на полі бою, було всього 26-27 років) всі його перемоги завершилися повним завоюванням Англії данськими вікінгами.

Коли Едуарду було лише кілька місяців від роду, за наказом завойовника Англії, англо-данського короля Кнуда «Великого» (994-1035) Едуард, його брат Едвін, а також їх дядько Едвіг (син Етельреда Нерозумного, онук святого Едгара Миролюбного та племінник святого Едуарда-мученика) були відвезені в Данію — імовірно для того, щоб там від них по-тихому позбутися. Едвіга, власне, і вбили досить швидко. На щастя для дітей, в їх оточенні знайшлися прихильники англосаксонських королів. Серед них був і святий Олаф Шьотконунг (980 — 1022), король Швеції (995-1022), син Еріка VI Переможного та Гунхільди Польської, єдиноутробний брат короля Данії та Англії Кнуда Великого. За його розпорядженням і відправили хлопчиків на Русь, де тоді царювала його дочка Інгегерда. Саме тоді було таємно відвезено юних принців до Ладоги, де посадником (ярлом) був Регнвальд Ульвсон, родич шведської принцеси Інгегерди (Ірини), дружини Ярослава Мудрого, а звідти — до Києва, де пізніше Едуард і одружився на київській княжні.

Відомо, що Інгігерда (або свята Ірина Київська), дружина Ярослава, любила збірати при дворі юних принців-вигнанців з усієї Європи — з політичними чи іншими мотивами або, що більш імовірно, з жалю. Серед вихованих у Києві чужоземних принців були і угорські принци Андрій та Левенте, а також до них приєдналися два юнаки-англійці, Едуард та Едвін, діти вбитого стриєм Інгігерди, англійського короля, їхнього батька. Згодом до них приєднався ще і Магнус Добрий, син колишнього нареченого Інгігерди, короля норвезького Олафа Святого. Таким чином, мудра та добра Інгігерда зробила своєрідний гуртожиток при своєму теремі: вона взяла всіх принців під свій захист, бо княгиня жаліла вигнанців, і мабуть, хотіла, хоч частково, спокутувати провину рідних.

А пізніше Едуард, і увійшов в історію як король на прізвисько Вигнанець. Насправді шанси, що він поверне собі престол, були досить невеликі. Агафья, на якій він одружився в Києві, була дочкою Ярослава та Інгігерди (втім, за положенням йому інші київські дівчата не підходили), то шлюб їх був швидше базований на любові, ніж на далеких розрахунках милосердної тещі. Тим більше, що обидва були дуже молоді і, швидше за все, гарні собою: матері обох славилися красою.

Незабаром після весілля Едуард дізнався, що узурпатор помер. Йому успадковував його брат, відомий в історії як Едуард Сповідник, але брат цей, наполовину англійського походження, наполовину нормандського, він дотримувався обітниці безшлюбності.

Таким чином, Едуард Вигнанець міг стати спадкоємцем першої черги. На те, щоб нагадати за це новому королю, знадобилося ще років десять. Туй не останню роль зіграв опір магнатів, які хотіли посадити на престол свою людину. А тим часом вкрай благочестивий король не збирався зв’язуватися з жінками та мати дітей, а єдиним родичем чоловічої статі, якому можна було передати корону, був племінник короля, чоловік Агафії, принц Едуард Вигнанець. Він не здавався монарху підходящої кандидатурою на трон, оскільки все життя провів закордоном та не знав англійського укладу; з куди більшим побажанням Едуард Сповідник передав би трон нормандцеві Вільгельму, його родичу по матері (троюрідному братові), оскільки сам Сповідник виріс та прижився у Нормандії, на іншому березі заливу Па де Калле.

Але перенесемося подумки на інший кінець Європи. У Києві Едуард Вигнанець подружився з ще одним вигнанцем- Андрашем (Андрієм) угорським, якому теж протегувала добра Інгегерда, що видала за нього іншу свою дочку, княжну Анастасію. Так, принци-вигнанці стали свояками та вирішили в міру сил сприяти один одному. У 1046 році Андраш з сім’єю відправляється в Угорщину, де йому вдалося зійти на прабатьківський престол. Відомі європейські хроністи того часу впевнено повідомляють, що Агата була рідною сестрою дружини короля Угорщини.

Десять з гаком років сім’я англійського принца-вигнанця та його брат Едвін провели в Європі — не тільки в Угорщині, де королевою була Анастасія Ярославна, сестра Агафії, але і в Польщі, де царювала тітка Агафії, королева Марія Володимирівна та у безлічі німецьких держав.

Але саме в Угорщині, пройшла значна та щасливіша частина життя Агати та Едуарда Вигнанця. Бо інший колишній київський вигнанець, Андрій, який став угорським королем, надавав їм королівські почесті та тримав на становищі почесних гостей. При цьому Агата вела жваве листування з коронованими родичами, намагаючись повернути для свого чоловіка англійський престіл.

У 1040 році у Агати та Едуарда народилася перша дочка, Христина, що стала згодом настоятелькою абатства Ромсі в Хемпширі. Близько 1045 на світ з’явилася друга дочка — свята Маргарита та трохи пізніше син, відомий під ім’ям Едгард Етелінг (слово етелінг означає «наслідний принц»). Брат Едуарда, принц Едвін, усюди супроводжував його. Однак при угорському дворі Агата та Едуард пробудуть досить довго.

А поки ми подумки знову перенесемося на інший кінець Європи і опишемо те, що відбувалося в Англії, поки там були відсутні (з об’єктивних причин) принци Едуард та Едвін.

Описуючи правлячі династії Англії, багато хто чомусь починають з нормандських монархів, забуваючи про уессекських володарів. Їхній рід правив у Уессексі (частині англійських земель, звідкіля і назва роду) ще з 519 року, проте після об’єднання загальних територій, що відбулося за Альфреда Великого на кінці ІХ століття, і тоді ця династія почала панувати у цілій Англії з 871 року. А Альфред перший назвав себе королем Англії як такої.

Правління Уесекської династії переривалося данськими завоюваннями (найбільш значущим було завоювання Кнуда Великого, саме того, хто вигнав Едуарда з Англії), а потім знову відновилося в 1042. Останнім представником вважається син Агафії та Едуарда, Едгар Етелінг, за якого ми розповімо нижче.

На деякому етапі — після смерті Кнута Великого (який, до речі був сином данського короля Свена Вілобородого та Гунхільди, дочки князя Польщі Мешко I), а саме в 1035 році — здавалося, що існує можливість створити антиданську лігу.

Але справа ускладнювалася тим, що Кнут, завоювавши Англію, одружився на вдові законного правителя — дідуся Едуарда, короля Етельреда Нерозумного, — Еммі Нормандської, а таким чином, Кнуду вдалося з узурпатора перетворився на законного правителя. Емма зробила все, щоб влада перейшла до її сина від другого шлюбу з Кнудом Великим, принца Хардекнуда, який став королем в 20 років, процарював 2 роки, а у червні 1042 року він раптово помер на одному з бенкетів. Оскільки у нього не було дітей, влада знову повернулася до представників Уессекської династії — новим королем Англії був обраний дядько Едуарда Вигнанця, майбутній святий Едуард Сповідник.

Новий король не мав синівських почуттів до матері, яка практично та юридично відмовилася від нього, знайшовши щастя в пристрасних обіймах Кнуда. А тоді Едуард Сповідник протягом 25 років виховувався в Нормандії та загалом не з’являвся в Англії. Зійшовши на трон, він звинуватив свою матір у змові проти нього та наказав заточити Емму Нормандську до в’язниці, де вона померла через дев’ять років та була похована з королівськими почестями у Вестмінстерському абатстві.

До речі, благочестя Едуарда змусило його здійснити один будівельний проект, найбільш амбітний з усіх, які до тих пір робилися в Англії. Близько 1050 р. він почав перебудовувати стару монастирську церкву у Вестмінстері на собор, гідний англійських монархів. В Англії архітектура прийшла у стан занепаду, зате в Нормандії останні сорок років вона розвивалася з вражаючим успіхом. Тому для будівництва Вестмінстерського абатства Едуард, природно, звернувся до нормандських архітекторів, хоча, коли новий собор був їм зведений, він відрізнявся пишністю та новизною навіть за їхніми мірками, чим, можливо, був зобов’язаний також і англійським традиціям у декоративному мистецтві. Є якась іронія долі та політичних ігор у тому, що останній величний пам’ятник королівському дому Уессексу був плодом в основному нормандської культури, культури завойовників.

І ось чому, так довелося їм довго чекати, адже тільки після смерті Емми, злій «Цирцеї», в цій грі престолів, Едуард Вигнанець з дружиною змогли повернутися в Англію на запрошення свого рідного дядька, короля Англії (і тезки), Едуарда Сповідника, який безумовно, забезпечив матеріально сім’ю свого племінника. А повернувся Едуард тільки з дружиною та дітьми, але без брата Едгара, який незадовго до цього помер в гостинній Угорщині. А для вищої англійської знаті Агата та її діти так і залишалися чужинцями, без зв’язків та підтримки.

Стрий принца-ізгоя, Едуард Сповідник, як ми пам’ятаємо, був людиною побожною, всіляко сприяв монастирям та поширенню християнства, за що отримав своє прізвисько, а пізніше був канонізований та оголошений покровителем англійської корони як такої.

Едуард Сповідник помер бездітним, і, оскільки в наступники він нікого не призначив, в країні виникла конституційна криза. З його смертю припинялося тридцятирічне засилля данців, а мати його, як ми пам’ятаємо, була нормандкою. Все це дало можливість пред’явити права на англійський престол відразу двом вікінгам — Вільгельму, герцогу Нормандії та внучатому племіннику Кнуда, і родичу Сповідника по материнській (нормандської) лінії, але не тільки йому, але і Харальду Суворому, одруженому на Єлизаветі Ярославні, королю Норвегії і (на його думку) Данії та в близькій перспективі і Англії.

Обидва спиралися на якісь лише їм відомі усні домовленості з Едуардом Сповідником, що вони де можуть йому успадковувати. Але англійські магнати висунули зі свого середовища на порожній престол далекого родича побожного вінценосця (приблизно семи-юродного брата, нащадка племінника Альфреда Великого, того самого, що і заснував Уессекську династію) Гарольда II Годвінсона, до якого раніше мляво благоволив Сповідник.

Але й інший зять Ярослава Мудрого, принц Едуард Вигнанець, на той момент був єдиним прямим законним спадкоємцем бездітного стрийка, що абсолютно не влаштовувало інших претендентів на корону Англії, які мали набагато менше прав на неї. Але тут могла б відбутися не зворушлива дружба свояків, яка відрізняла угорського короля та англійського наслідного принца, а навпаки, кривава ворожнеча Едуарда та Харальда Суворого. А примирити їх сестри Ярославни навряд чи змогли б.

Але тут в хід історії втрутився випадок. Адже Едуард Вигнанець помер лише через кілька тижнів після прибуття на батьківщину. Ніхто не сумнівався, що 40-річний принц, який тільки що став королем, був отруєний: його раптова поява заважала занадто багатьом честолюбцям та олігархам. Схоже, місцева еліта не готова була до короля, вихованого в далекій східній країні, і, як часто буває, готова була продати любу неньку-батьківщину тому, хто здатен за дати більш за інших.

Але події розвивалися досить стрімко. Відразу після вступу на престол Гарольд Годвінсон попрямував до Йоркшира, де здобув перемогу над Харальдом Суворим (та ще і вбив його) у битві при Стамфорд-бриджі, після чого поспішив назад — лише для того, щоб позбутися життя у битві при Гастінгсі на узбережжі Сассекса від руки солдатів Вільгельма. Як тільки звістка про загибель Гарольда досягла Лондона, всі, що залишилися у живих місцеві олігархи, члени державної ради (Вітану), тут же обрали королем Едгара Етелінга, сина Агафії та Едуарда — хоча серцем вони були проти свого ж рішення. Коронувати Едгара так і не встигли.

А вдовуюча венценосиця Агата Київська з трьома своїми дітьми-дочками Христиною та Маргаритою, і сином, поки залишилася в Англії. А дочка Харольда, який програв цей тур, принцеса Гіта, убігла на Русь, де вийшла заміж за онука Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Ось така іронія гри престолів, бо всі нитки, в кінцевому рахунку зводилися в Києві, де дуже добре та гарненько жилося всім вигнанцям. Адже пізніше Гіта Харальдівна стала матір’ю київського князя Мстислава Великого, а також (за найбільш поширеною версією) і Юрія Долгорукого, який побудував ганебну, кляту Москву, але упокоївся саме у Києві та ще майже у Лаврі. А його мати прославилася завдяки своєму впливу на східноєвропейську політику, за повідомленнями деяких джерел, Гіта навіть вирушила у Перший Хрестовий похід разом з Готфрідом Бульйонським та була похована в Палестині.

Однак утвердитися на престолі 16-річному на той момент принцу Едгару Етелінгу знову не вдалося: Англія була захоплена, а королем став Вільгельм Завойовник. Вільгельм рушив до Дувра, а звідти в Кентербері, де прийняв капітуляцію. Але головною його метою був Лондон, серце англійського опору, очоленого Едгаром Етелінгом. Зустрівши опір на Лондонському мості, Вільгельм обійшов місто стороною, повністю розоривши всі його околиці.

Отже, в 1066 році Англія пережила, одного за іншим, п’ятьох королів. Едуард Сповідник помер у січні, потім помер Едуард Вигнанець, а на трон зійшов Гарольд, який, як ми пам’ятаємо в одній з битв, убив Харальда Сурового, що теж претендував на англійський трон. Після того як Гарольда було вбито при Гастінгсі в жовтні, королем був проголошений Едгар Етелінг. Він проправив всього два місяці, до Різдва, дня, коли англійську корону було покладено на голову Вільгельма Завойовника, який умів домовлятися з церковними ієрархами та приносити їм вчасно їм чималі пожертвування.

Едгар тривалий час намагався організовувати опір норманам та самому королю Вільгельмові. Він нападав на норманські загони, вбивав завойовників. Однак після тривалого періоду «партизанських воєн» був змушений капітулювати, не знаходячи підтримки у сусідніх монархів. У 1074-му Едгар все ж таки визнав Вільгельма королем Англії та відмовився від претензій на трон. Вільгельм подарував Едгарові земельні володіння в Нормандії та Англії, а також пенсіон у розмірі 1 фунт на день.

У 1098 році Едгар Етелінг перебрався до Константинополя, де служив у варязькій варті візантійських імператорів. Він командував флотом Олексія I під час Першого Хрестового походу та брав участь в облозі Антіохії…. Коли Генріх I (1069-1135), четвертий син Вільгельма Завойовника, який став його братом по зброї, він пробачив колишнього невдаху, підлітка-короля. Не виключно, що у цьому поході він зустрився з Гітою Харольдовною, які там були відносини не знаємо, але це могло би стати дуже цікавою історією. Цей тур гри престолів так і залишається у темряві невідомості. Але відоме інше: Едгар помер у Шотландії в 1126 р., будучи поважним сімдесятирічним старим чоловіком. Так він і не одружився, не мав дітей; останній англосаксонський король та останній (по чоловічій лінії) представник Дому Уессексів — першої королівської династії Англії, — був похований у невідомій могилі.

Але повернемося до долі Агафії Ярославни. Вона стала вдовуючою королевою Англії, а після норманського завоювання (1066) з двома дочками вирішила повернутися через Францію (де царювала тоді Анна Ярославна) в Угорщину, де планувала дожити свої дні при дворі сестри, та Київ, рідний і улюблений, був би відносно недалеко. Однак шторм прибив їх корабель до берегів Шотландії, де їх гостинно зустрів сам король Малкольм III. Він запропонував родині вигнанців залишитися у нього назавжди, а Маргариті запропонував вийти за нього заміж. Маргарита, дуже побожна та вражена примарністю земної величі, вже майже вирішила стати черницею, проте король звернувся до її брата Едгара Етелінга, а той Маргариту переконав стати дружиною короля Шотландії — воістину, на щастя для цієї країни, але і не тільки.

Між тим, ії мати Агата стала знаковою фігурою при дворі шотландського короля. Та не просто доживала там свій вік вдовуюча королева Англії, київська княжна Агафія Ярославна. У Шотландії вона стала королевою-матір’ю, саме там закінчилися для неї роки поневірянь, вона знайшла не тільки притулок у палаці свого зятя, а й активно зайнялася управлінням країною, вона допомогла своїй дочці в здійсненні державних та церковних реформ, будувала храми і монастирі.

Можливо, саме за поради Агафії, її внучка, принцеса Матильда, була видана заміж до Англії, за сина Вільгельма Завойовника, майбутнього короля Генріха Першого. Цим мудрим кроком була значно припинено боротьбу між саксонською та нормандською партіями. Матильда, як ми пам’ятаємо, припадала правнучкою передостанньому англосаксонському королю Едмундові Железнобокому. Одруження на Матильді сприяло легітимізації прав Генріха I та його нащадків на престол Англії до цього дня. Не виключено, що Агафья тут послідувала прикладу своєї великої прабабусі, київської княгині Ольги, яка за однією з версій походила з династії Кия та була родичкою святого мученика, князя Аскольда; а її шлюб з Ігорем Рюриковичем, помирив завойовників та підкорених, а тим самим сприяв не тільки тріумфальному розвитку Київської Русі, а й активному поширенню у нас християнської віри.

Безумовно, Агафья допомагала виховувати онуків, які стали добрими та мудрими правителями, але не тільки монархами, що активно протегували церкви та посилювали позиції християнства, а й ченцями (монахами). Можливо, вона листувалася, або навіть відвідувала своїх вінценосних родичів, і, перш за все, сестру у Франції, або тітоньку, королеву Польщі, або іншу сестру Єлизавету, що стала в другому шлюбі данською королевою, але точних даних за її щасливі мандри у нас немає. У будь-якому випадку, після всіх поневірянь, страхітливої постійної невизначеності, благочестива та мудра королева Агафія знайшла спокій та волю, а можливо і щастя. І де вже після смерті загибелі зятя на полі брані та смерті дочки Маргарити в 1093 році, вона стала черницею в монастирі Ньюкасл-апон-Тайн. Швидше за все, до цього її спонукала феодальна війна, яка почалася після смерті Малькольма. В результаті її онуки Олександр та Едгар стали керувати Шотландією. Але і в монастирі вона їм допомогла порадами та молитвами. Переживши чоловіка, дочку та зятя, Агафія Ярославна знайшла розраду в аскетично-молитовному житті. З молитвою на устах вона передала свій дух Царю Небесному та приєдналася до сонму своїх святих родичів.

Ми не знаємо, коли вона померла та де була похована. Цілком можливо, що її могила знаходиться в Данфермлінському абатстві, побудованому її дочкою, яке і стало згодом усипальницею шотландських королів. Таким чином, нащадки Агафії Ярославної, в тому числі і знаменита Марія Стюарт та нині царююча баба Лиза де Вінзор, міцно, або не дуже, сиділи та сидять на тронах туманного Альбіону. Програвши один тур в грі престолів, Агафья Ярославна з жертви перетворилася на переможницю.

Лайош Надь та Шандор Рудь

(м. Берегово), мад’ярони


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:



В тему: