Преподобна Едігна, внучка Ярослава Мудрого, покровителька Баварії. Ексклюзив

У наших колишніх нарисах ми описали складні перипетії життя призабутих родичок Ярослава Мудрого, які проявили себе в Шотландії та на Мад’ярщині. А тепер наша розповідь переносить нас у Німеччину. У Баварії є місто Фюрстенфельдбрук. Місто не мале. Близько 200 тисяч мешканців. Один з районів міста називається Пух (можливо, там в давні часи жили слов’яни). Якби не відбувалися бурхливі події історії, але містечку Пух вдалося зберегти свій особливий характер — не в останню чергу через міцний зв’язок між селом та «їхньою» благословенною Едігною, донькою французького короля та української княжни, яка, молилася тут, у дуплі липи. Головним місцевім храмом є католицький костел св. Себастьяна, в якому один з вівтарів присвячений блаженній Едіґні з Пуху. Кожні десять років-останній раз в 2019 році — на її честь проводяться так звані «дні Едігни», в яких бере участь вся сільська громада.

Едігна — шанована в регіоні жінка, благословенна жінка. Віруючі в околицях ототожнюють себе зі своїм культом, паломництво до Пуху — це «їхнє» паломництво. Її навіть зараховують до святих покровителів Мюнхенсько-Фрайзингської архієпископії. Центром її шанування є церква, побудована біля дуплистої липи. Всередині храму станції її життя зображені на фресках, на стінах є мотиви, що ілюструють її чудеса.

Анна Київська та Генріх I одружилися навесні 1051 р. «Житіє святого Літберта» (біля 1100) повідомляє, що наша Ярославна була першою королевою в династії Капетингів, яка вінчалася та коронувалася у соборі шампанського міста Реймс — резиденції глави французької церкви. Життя королеви Анни було бурхливим, сповненим драматичних колізій. А її шлюб визначався політичними обставинами. Про любов, почуття взаємності мова не йшла. Зрештою, Генріх I був помітно старше від Анни та фактично годився їй у батьки. І все ж вона виконала подружній обов’язок, народивши йому четверо дітей-трьох синів та одну дочку. Перший, Філіп (1052-1108), прозваний Добрим, пізніше став королем Франції. На честь його мати — побудувала монастир Святого Вікентія в Санлісі. Потім народився Роберт (1055-1060), який помер у дитинстві. За ним народився Гуго (1057-1102), що став згодом графом Вермандуа та прославився в перших хрестових походах. Єдину дочку, про яку наш сьогоднішній нарис,звали Емма-Едігна.

Ще за життя Генріха I його сина Філіпа, якому було всього лише сім років, коронували. Незабаром після цієї коронації, яка відбулася в 1059 році, Генріх I помер. Регентами при малолітньому королі стали Анна Ярославна та герцог Фландрії Балдвін, який доводився чоловіком сестри покійного французького короля.

Треба відзначити, що у рідні Анни Ярославни було чимало святих. По лінії своєї матері, благовірної київської княгині Ірини (Інгігерди Шведської ок.1001-1050) Анна Ярославна була кровною родичкою святого князя В’ячеслава Чеського (святого Вацлава, ок. 907-936), небесного патрона Чехії. Ще одна Небесна покровителька Чехії, свята мучениця Людмила, княгиня Чеська (ок.860-921), припадала бабусею її прабабусі, принцесі Гунхільді Польській (ок. 965-ок. 1014). Оскільки ці предки Київської княжни жили до 1054 року, коли стався розкол християнства на православ’я і католицизм, то вони (як і святі Борис і Гліб) шануються і католиками, і православними.

А ось рідний правнук Анни Ярославни (відповідно, внучатий племінник преподобної Едігни), Гуго де Валуа (1127-1212), зарахований до лику святих, як і сама Едігна, тільки у Католицькій церкві. Ставши після смерті свого батька 1152 році, у віці 25 років, власником величезної спадщини, в 1160 він добровільно відмовився від усіх своїх земель і титулів та прийнявши при постригу у ченці ім’я Фелікс, став пустельником. Через деякий час він приєднався до Жана де Мата. У 1198 році вони заснували орден св. Трійці, (тринітаріїв), головним завданням якого було визнано звільнення (через викуп) християнських бранців з мусульманської неволі.

Повернемося до головної героїні нашого нарису, яка успадкувала чесноти своїх славних предків. Вона народилася у Франції та виховувалася своєю матір’ю в дусі київських церковних традицій, які відрізнялися глибокою релігійністю, високим культом любові до ближнього.

Важливо тут згадати ще один генеалогічний сюжет. Принцеса Емма-Едігна була внучатою племінницею Аурелії Регенсбурзької, дочки короля Гуго Капета та рідної тітки Генріха Першого. Згідно з її житієм, принцеса Аурелія втекла з палацу, переодягнувшись паломницею, щоб уникнути шлюбу, влаштованого її батьками проти її волі у віці 15 років. Слідуючи пораді святого Вольфганга, єпископа Ратісбонського, який розкусив її маскування, вона стала проводити відокремлене (точніше сказати, майже самітницьке) життя в абатстві Святого Еммерама поблизу Регенсбурга, де пробула близько п’ятдесяти двох років. Її мощі були збережені в тому монастирі, де вона і подвизалась, а її скит перетворився на каплицю, яка стала популярним місцем паломництва.

Блаженна Едігна була однією з них, історія життя якої має багато спільного з життям блаженної Аурелії. Приклад родички, яка слідувала своєму покликанню, а не умовностям палацового життя, і надихнув юну Емму на неординарний крок.

У 1074 році, коли рідня вирішила насильно видати її заміж, Едігна втекла з Парижа. І як її не переконували, особливо старший брат Філіп, що вона своїм шлюбом повинна послужити Франції та королівській родині, дівчина обирає єдиним господарем свого життя Всевишнього, щоб допомагати стражденним, хворим, тим, хто зневірився. «Я буду служити їм все своє життя, скільки відпустиш мені років — буду лікувати їх рани, зцілювати їх душі, проганяти хвороби…» — обіцяє вона Господу у своїй щирій молитві. Шлях її спочатку лежав до бабки Аурелії, настоятельки монастиря святого Еммерана в Регенсбурзі. Звідти вона сподівалася відправитися на схід, на батьківщину своєї матері, до Києва. А звідти з Другого Єрусалиму (Києва) планувала відправитися в Єрусалим Перший, тобто у Палестину. Але до Регенсбурга Едігна не доїхала.

Мати багато розповідала про свою батьківщину, про милу Україну, про славне місто Київ. Ось Емма і марила чудовою країною, нашою ненькою. Вона вирішила відправитися до київської рідні та планувала дорогою відвідати тітку Анастасію, королеву Угорщини. Мандрівка обіцяла бути тривалою та небезпечною; адже принцеса пішла пішки, а до Києва шлях не близький.

Едігна залишає королівські палати для того, щоб знайти себе. А ще вона хоче побачити місто своїх предків, тобто Київ. «Не відаю, чи дійду до святої землі, але знаю, що сюди більше ніколи не повернуся». З собою в незвіданий шлях Едігна взяла дві речі. Святе Письмо, яке її мама привезла з Києва і на якому Анна та Генріх присягали під час вінчання і срібний дзвіночок, подарований їй матір’ю. Але так розпорядилася доля, що на благословенні береги Дніпра королівна не потрапила. Дійшла Емма до Баварії, ослабла та захворіла. Її підібрав селянин і привіз в село. Емму вилікували, виходили. А в подяку вона відповідала добром на добро. В результаті принцеса оселилася в мальовничій гірській місцевості, де ще були сильні сліди колишнього слов’янського населення.

Проте дорогою Едігна побачила сон, який став для неї віщим: вона повинна залишитися назавжди там, де почує одночасно крик півня та звук дзвоника. Пророцтво збулося поблизу с. Пух. Тут воли з возом зупинилися, півень голосно проспівав тапродзвенів дзвіночок, а Едігна припустила, що це те місце, яке сам Христос визначив для її майбутнього перебування. Вирішивши залишитися тут, вона оселилася в дуплі липи, яка вкривала її від бурі. Тут вона жила святим життям у суворому зреченні і невпинній молитві, як черниця в келії, близько тридцяти п’яти років.

Незважаючи на те, що дівчина росла в розкоші, вона вела аскетичний спосіб життя. Настільки суворе утримання не заважало праведниці молитися денно та нощно, віддаючи всю себе служінню Господу. Вона за життя творила чудеса зцілення; була щедрою і милосердною до жебраків. Навчала дітей читанню і письму, прилучаючи їх до християнських цінностей.

Юна принцеса ревно виконувала засади чернечого життя, дивуючи селян розважливістю, високою духовністю та зрілістю розуму. Більшу частину дня Едігна проводила в молитві в келії у/на липі, а ночами вивчала слово Боже. Іноді вона цілі тижні проводила не куштуючи їжі-тільки пила трохи води. Харчувалася тільки рослинною їжею. Преподобна з такою ревнощами прикрашала себе смиренням і лагідністю, що важко було підшукати подібної їй в цьому відношенні людини: в ній не було помітно і найменшого сліду гніву, або звеличення, вона процвітала і в інших чеснотах, чому і могло її неомраченне гріхом душевне око споглядати на небі чудові явища. Разом з тим Господь удостоїв її і дару чудотворень.

У проповідниці віри Христової відкрився цілющий дар. Багато років поспіль вона лікувала не тільки місцеве населення, але й худобу; допомагала людям у подоланні хвороб та бід. Слава про цілительку Едігну ширилася по всій Баварії і не тільки.

Брат, король Філліп Перший приїжджав до Едігни, кликав додому та намагався переконати вийти заміж. Але побачивши, що дівчина тверда в своєму намірі служити Богу, вирішив залишити все як є.

За часів Середньовіччя у Баварії, у багатьох місцях були діви, які жили благочестивим життям у повній ізоляції від світу, як відлюдники в пустелі у перші століття. Деякі з цих жінок приїхали з Франції. Тільки чому в дуплі липи оселилася-незрозуміло… Жила вона так 35 років, мала славу святий. Ризикнемо припустити, що все-таки принцеса Едігна жила десь в селі, а не на/в дереві (a fában). Але оскільки вона довгий час провела у молитвах, то і склалася розповідь про те, що вона, подібно, святим Близького Сходу, була свого роду західною стовпницею. Між тим преподобна надавала допомогу всім бідним, хворим і стражденним.

Час смерті вказано як 26 лютого 1109 року. Свого високого походження вона нікому не відкривала, воно стало відоме лише після її смерті. Поруч з липою побудували церкву, а потім у вівтарі і поховали Емму-Едігну. Липа, у якій молилася блаженна, шанувалася як особливе святилище. Ця липа все ще стоїть. З цієї липи, але, згідно з іншими переказами лилася чудова цілюща олія. Але коли жителі області почали торгувати цією олією, витікання єлею припинилося.

Довіра, яку вірні покладали на благословенну принцесу протягом усього її життя, продовжувала зростати, коли Господь закликав її до себе. Незліченні люди приходили до гробниці блаженної та часто отримували чудову допомогу за її клопотанням до Бога.

У 1600 р. церкву перебудували, а тлінні останки української княжни перепоховали у бічному вівтарі, де вони спочивають і досі. Приблизно в цей же час Католицька церква проголосила її блаженною. Шанування Едігни відоме з іконографії XV ст. Вперше вона була згадана в письмовій формі в 1347 році у документі про смерть імператора Людвіга IV, померлого поблизу Пуху. У 1624 році єзуїт Маттеус Рейдер написав історію її життя. Едігну зображують в чернечому вбрані, але в королівській короні. В руках вона тримає книгу, на якій стоїть півень.

Нинішня церква в селі Пух побудована на початку XVIII століття. До початку XIX століття храм належав монастирю бенедиктинців, а потім став звичайною парафіяльною церквою. Мощі святої як реліквія зберігаються в місцевій церкві в срібній скриньці біля церковного вівтаря.

Активно функціонує і товариство «Едігна-Ферайн Пух», що вшановує її пам’ять, а в роки, які закінчуються на цифру 9, влаштовує святкові театралізовані вистави, присвячені життю і діяльності преподобної.

За часів Незалежності про Едігну згадали і в Україні. В даний час, в храмі Малої Софії, що розташований біля Софії Великої, побудованої її дідом, знаходяться мозаїчні (можна сказати, що вже іконографічні) зображення трьох видатних жінок: святої благовірної княгині Ірини-Індегерди, благовірної королеви Анни Ярославни та преподобної Едигни. Бабусі, дочки та внучки. Остання формально, свята католицької церкви, але її ікона з’явилася в храмі, присвяченому Ярославу Мудрому. І це добрий знак, що показує нам відкритість ПЦУ світу, на відміну від РПЦ МП, що давно вже пішла у свою божевільну та безглузду ізоляцію.

Віктор Ющенко у 2007 році виступив з ініціативою передачі частини мощей внучки князя Ярослава Мудрого, преподобної Едігни, з Німеччини в Україну, у Софійський собор. «Для України це важлива сторінка історії», — зазначив він.

Не так давно, у 2017 році, вже другим виданням у Чернівцях побачив світ роман-молитва «Божа вівірка» відомої української письменниці Тетяни Пишнюк. І знову, як і рік тому, випустило цей твір у світ видавництво «Букрек». Свій новий твір автор назвала романом-молитвою. І швидше за все не розійшлася з правдою, якщо врахувати довірливу тональність «голосу» головної героїні, її спілкування як з іншими персонажами роману, так і з нами, читачами. Це своєрідна молитва за Україну, за успішне майбутнє всіх у ній сущих.

В рамках Днів Європи-2019, які пройшли в Києві в травні, відбувся показ німецького проекту «Ex Voto Edigna — те, що залишилося від дерева» — перформансу, присвяченого преподобній Едігні, дочці Анни Київської та внучці Ярослава Мудрого.

Жінка, при тому що в християнському світі вона, зрозуміло, не мала активних суспільних ролей, істота набагато більш соціальна, ніж чоловік. Жінка значно сильніше чоловіка потребує спілкування та включеності у кодифікований, або не кодифікований, соціально-ієрархічний світо-порядок. І, зрозуміло, жінка майже не здатна на самотність, тобто на вибір вищої форми християнського життя, коли нічого не залишається крім постійного бого- спілкування, а все зайве відсічено. Це все і здійснила принцеса Едігна, яка побажала служити Богу та стала відлюдницею.

Едігна допомагає всім, хто щось втратив, а також в нещасних випадках, у разі хвороби, або в момент смерті. Її шанують також і як покровительку від хвороб та захисницю від крадіжки худоби. Зрештою, вона теж втратила все, свій будинок, свою сім’ю, і все ж вона була сильна як дерево. Якби люди ніколи не перетинали кордони, вони б завжди підкорялися умовностям і очікуванням інших — ніколи не були б написані найкрасивіші житія подвижників віри і благочестя.

Лайош Надь та Шандорь Рудь,
мад’ярони (м. Берегово)