Валентин Ткач: Українці обрали спротив

Про що свідчать культурні наративи часів війни? Чому українська мова перетворилася на домінанту, навколо якої нація стала в оборону? На яких підвалинах зросте з руїн нова Україна і про що вона? Про це, та багато про що інше — у розмові Newssky з відомим українським філософом та публіцистом Валентином Ткачем.

У чому секрет блискавичної популярності слів: «Батько наш — Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати…?»

Будь-який міф, його стійкість, визначається спонтанними порядками, які його живлять. Спонтанні порядки при їх формуванні та подальшому існуванні відображають логіку оточуючого світу. В нашому випадку спонтанними порядками є книги, оповідання, пісні, усні перекази, байки, анекдоти тощо.

Пісня «Батько наш — Бандера, Україна — мати» це той випадок, коли логіка, яка визначала спонтанні порядки міфу Степан Бандера, увійшла в резонанс з логікою сьогодення — готовністю дати відсіч ворогу. Так виник новий спонтанний порядок — пісня «Батько наш — Бандера, Україна — мати», який безумовно доповнить сам міф Степана Бандери.

Слід розуміти, що при зміні логіки відбуваються трансформації спонтанних порядків. Відтак проходить і доповнення самого міфу, його видозміна.

Логіка сучасних подій, які ми переживаємо, а це — логіка небаченої війни, безумовно призведе до формування нових і модифікації старих спонтанних порядків, а, отже, і міфів, які вони підтримують. Це буде стосуватися і міфу «Степан Бандера». Він доповниться, але й зміниться, переосмислиться його суть, яку ми знали досі. Хоча б тому, що нова логіка має відобразити ті взірці великої допомоги і братньої підтримки, яку отримала Україна від Польщі, а українці від поляків. А ще й тому, що ми маємо приклади масового, народного героїзму, а не лише лідера, командира, бійця.

Міф Степан Бандера повинен змінитися ще хоча б тому, що як переосмислення історії він повинен у основу взяти правдиві факти, а не ІПСО, що походять з кабінетів НКВС, КДБ та ФСБ. І ми усі це повинні зробити, бо правда завжди перемагає. А наша війна — це війна за Правду.

Я розумію, що для мільйонів українців Степан Бандера є видатною історичною постаттю і погоджуюсь з цим. Але моїм героєм є безіменний вояк УПА. Колись я навіть написав з цього приводу вірш — теж, такий собі, спонтанний порядок.

Воякам УПА.

Ви ще з нами, живі, отже спасете когось,

Ваші очі на фото горять, тож світло розвою не згасло.

Нові люди прийдуть, їх збере невигубний ваш голос,

Сторч піднімуть знамена й здійснять ваші мрії і гасла.

Вже у наших полях і лісах панує ваш дух,

Наша нива плекає, вами засіяний колос,

Через роки тортур, через море небачених мук

Ваша пісня лунає та чути нескорений голос.

І, коли на порозі воріт, на останній межі,

Ви складете на суд свої справи і власне сумління,

Кожен скаже: «Я грішний був, Боже, — прости, —

Світ ламав нас і гнув, але я не ставав на коліна».

У далеких лісах, у безкрайніх небесних полях,

Де прощають усіх, хто любив і не йшов проти Бога,

Ви знайдете розраду, бо вкажете правильний шлях,

Тим, хто далі піде, кого кличе в майбутнє дорога.

 04/09/09

Наше завдання, щоб жоден герой цієї визвольної війни вже не залишився безіменним і непохованим.

В одній зі своїх статей ви згадали слова Соломона, що нещастя — це вибір. Тобто все є результатом вибору…Виходить, що ми самі обрали війну?

Ваш висновок лінійний, до того ж, вирваний з контексту. Звернемося до самої цитати: «Що сіяли, те і збираєте. Нещастя — це ваш вибір». Відтак ми побачимо, що українці сіяли не війну. Війну нам нав’язав сусід зі збоченим світоглядом і світосприйняттям. Ось тут і виникла точка вибору для українців: «Війна або ганебне поневолення і смерть нації». Українці обрали спротив. А сама цитата Царя Соломона безпосередньо стосується якраз росіян. Їм усім ще доведеться зібрати плоди свого вибору. До речі, не вперше в історії.

Як державна мова може легітимізувати людину? Зокрема, йдеться про Україну…Чому в Україні може бути лише одна державна мова? Чому досі ця проблема є актуальною? В який спосіб можна простежити зв’язок ефективності життя в Україні з державною мовою?

Узгодимо сенс понять. Але почнемо з метафори. Державну мову можна порівняти з годинником, точним часом, календарем. Вона, державна мова, як і хронометри, синхронізує соціум. Заберіть у людей точний час і календар, і суспільство розпадеться, воно стане неспроможним формувати солідарні дії, консолідувати свої зусилля, координувати окрему роботу в спільні проекти. Тільки уявіть собі, що станеться з поїздами, літаками, супутниками, підприємствами, електростанціями тощо, якщо зникне міра часу. Та й у побуті — як закохані призначатимуть побачення?

Натомість, просто мова — це, в такій метафорі, є час взагалі: незбагненна суть, яка є водночас спільною і приватною, локальною і вічною, повною і відкритою. Державна мова — це її «хронометр», міра, форма суспільних інституційних взаємин, яка їх легалізує.

Мова — це спонтанний порядок, що виник еволюційно з логіки існування (виживання) народу. До прикладу: у народів крайньої півночі є більше десяти окремих визначень стану снігу. В той же час, для жителів екваторіальних широт надмірним є і кілька, бо вони ніколи його не бачили.

Якщо спробувати в загальному сформулювати мету мови спілкування, то її головне завдання це легітимізація людини.

Легітимність людини — це етична, оціночна характеристика, це довіра й прийняття людини суспільною свідомістю. Це виправдання дій людини, виходячи з моральних критеріїв, уявлень про добро, справедливість, порядність, совість, що культивуються в суспільних стереотипах. Легітимність людини зазвичай визначає її соціальну роль. Що значиміша така роль, то авторитетніша й ефективніша людина в суспільних відносинах.

Державна мова — це нав’язаний порядок, як і будь-яка міра. Головне її завдання — це легалізація людини та її ініціатив, які можуть проявлятися як індивідуально, так і в солідарних діях груп, спільнот, акціонерних товариств, профспілок, партій тощо.

Легальність людини — це юридичне її обґрунтування, її відповідність існуючим в державі правовим нормам. Це формально-юридична і тому етично нейтральна характеристика людини. Легальність людини може закріплюватися певним соціальним статусом. Форми легалізації людини визначає законодавство країни, що задає правила та норми, наприклад: Свідоцтво про народження, Паспорт, cвідоцтво про шлюб тощо. Легалізація людини включає в себе її права власності, авторські права, різноманітні довідки, патенти, звання та інше.

З зазначених відмінностей стає зрозумілим, що в країні може бути багато, в залежності від ситуації, мов спілкування (етика), але державною мовою має бути лише одна (закон). Етичні норми завжди пластичні (мова спілкування має діалекти), в той час як закон завжди має бути однозначним (державна мова послуговується Правописом, а тому уникає розбіжностей).

Той, хто пропонує інше, або плутає поняття, або свідомо вносить розгардіяш.

Є неосяжний світ звуків. Але й він має свою «державну мову» — ноти. Звичайно, що можна грати «на слух», але, щоб отримати симфонію оркестру як осмислені солідарні дії музикантів, ми повинні запровадити для виконавців спільну міру й реалізувати її на партитурі — легалізувати, зробити вказівкою до обов’язкового виконання.

Якщо ми говоримо про згуртовану й ефективну спільноту, то розуміємо, що в ній не може бути двох різних секунд, різних нот «до», різних кілограмів та метрів. Водій автомобіля з правим кермом, що потрапляє на материк, не вимагає для себе окремих ПДР — «державної мови» автомобілістів. Державна мова — це координатна сітка соціуму, яка уберігає його від розпаду й тримає в симфонії дій, здобутків та планів.

В цьому сенсі варто завжди пам’ятати стародавні застороги і настанови.

«Не буде в тебе в торбі твоїй подвійного каменя до ваги, великого і малого, не буде тобі в твоїм домі подвійної ефи, великої і малої. Камінь до ваги буде в тебе повний і справедливий, ефа буде в тебе повна і справедлива, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». (Повторення Закону 25:13-15)

Ось у цьому контексті українцям і варто згадати засторогу і настанову Царя Соломона щодо правильного і неправильного вибору.

Які чинники охоплюють поняття легітимності людини в Україні? Чи впливає легітимність індивідуума на його соціальну роль?

Для початку домовимося про сенси понять. Соціальна роль людини виникає з легітимності. Її соціальний статус є продуктом легальності. Повторимось.

Легітимність соціальної ролі, — це етична, оціночна характеристика, це довіра і прийняття ролі суспільною свідомістю, це виправдання дій людини виходячи зі своїх моральних критеріїв, уявлень про добро, справедливість, порядність, совість. Роль сприймається без примусу на основі згоди. Легітимна соціальна роль, як соціально-психологічне явище, — авторитетна і ефективна.

Легальність соціального статусу, — це здебільшого юридичне його обґрунтування, його законність, його відповідність існуючим в державі правовим нормам, це формально-юридична і тому етично нейтральна характеристика людини. Форма легалізації статусу — законодавство країни, що задає правила і норми. Навіть здобутий за згодою, соціальний статус завжди залишатиметься примусовим. Безумовно, що соціальний статус має й інші ознаки, але ми акцентуємо увагу на його формалізованій стороні.

Відтак, вважатимемо, що роль легітимізується суспільством, а статус легалізується державою. Зрозуміло, що це не повні їх характеристики: соціальна роль — це свобода пошуку та імпровізацій, статус — це сукупність визначених обов’язків і прав.

Коли людина шукає своє унікальне призначення, свою соціальну роль, а натомість здобуває фіксований соціальний статус, то завжди виникає конфлікт.

Цей конфлікт знаходить найрізноманітніші прояви, а виходи з нього можуть бути найнесподіванішими.

Сучасний стан людини, за багатьма ознаками, теж можна визначити як статус без ролі. При цьому, навіть якщо соціальний статус є динамічним, він такий вже не в сенсі можливості «росту», а в сенсі розмитості ознак, що його визначають. Соціальна роль людини при цьому ніби і зберігається, але вона позбавлена індивідуальності. А це вже «масовка», а не роль.

В суспільстві споживання соціальна роль людини фіксується на ролі покупця товарів і набувача послуг. Причому, і товари, і послуги людині нав’язуються. Соціальний статус такого споживача, закріплений у нормах, може бути різним. Поштар і банкір в таких умовах мають різний статус, але обидва вони — споживачі. Їх статусна «обгортка» не змінює суті: людина отримує соціальну роль «квазілюдини», для якої бажання зманіпульовані, можливості — регламентовані, досвід якої змодельований вибірковою історією, а майбутнє задане панівною ідеологією споживання. Уявлення про успіх такої «квазілюдини» можна сміливо назвати примусовим, тому що правдиві світоглядна картина і моральний закон для неї недоступні через постмодерністські покручі, що знищили сенси понять.

Починати потрібно з повернення сенсу засадничим поняттям. Фактично, ми повинні по-новому передомовитися, але, розуміючи, де наслідки, а де причини.

Ми добре собі уявляємо соціальну роль вчителя, лікаря, пілота літака і капітана корабля, але для всіх залишається загадкою, якою є соціальна роль менеджера, адміністратора, мерчандайзера?

Зазначені явища виникли зі смислової порожнечі, яку впровадив постмодернізм. Тому здобуття, повернення сенсів понять, а не правова фіксація status quo, має бути виходом зі стану пошуку соціальної ролі людини.

Досконале адміністрування нав’язаної вигадки, описаної новим правовим полем норм та законів, не робить її автоматично соціально значимою. Людина, замість здобуття нової значимої соціальної ролі, потрапляє в нову бюрократичну кабалу.

Коли зараз виникають дискусії щодо почесних звань, різноманітних відзнак та премій, то слід добре розуміти їх витоки. Соціальна роль журналіста не завжди кореспондується з соціальним статусом «Заслужений журналіст», соціальна роль вченого не завжди кореспондується з соціальним статусом «професор». І навпаки. Причини такого конфлікту у невідповідності, а не у самих званнях. Тому боротьба зі званнями — безглузда, бо не викорінює механізми лукавства, які обов’язково реалізуються в іншій формі.

В авторитарних спільнотах домінуючим у зазначеній координації є статус. Він потребує легалізації, а, отже, спілкування з режимом. У відкритих спільнотах головною є соціальна роль. При цьому, нічого поганого немає в тому, якщо вона може бути закріплена і соціальним статусом. Соціальний статус дозволяє спростити і зробити ширшими різноманітні взаємини, прискорити їх.

Але, тут, як і завжди, важливим є органічне доповнення, відповідність соціальної ролі і статусу. Тому що, часом, надмірне захоплення здобуттям статусу призводить до втрати соціальної ролі, особливо, якщо засоби, що використовуються при цьому, не обтяжені моральними нормами. В економічному просторі це подібне до створення капіталів, які не забезпечені власністю. Така конструкція називається «фінансовою бульбашкою», «пірамідою» і визначається у відповідних кодексах як шахрайство.

Найгострішою проблемою, яка формується в сучасності, є статус без ролі.

Роль без статусу може обійтися, хоча краще, щоб легітимність та легальність, сторонами яких вони є, корелювали між собою. А от соціальний статус без соціальної ролі породжує розпад, наслідком якого стає занепад суспільного договору, розрив формального і неформального, закону і етики.

Україна отримала у спадок інституційний покруч — партикулярну систему державного управління, коли закон не діє, а вибірково застосовується.

Навіть за наявності динамічного соціального статусу у такій системі драйвером його зміни стає не компетентність і професіоналізм, а догоджання і холуяж. Приклади знайдете самі, вони промовисті.

Спотворення механіки здобуття соціального статусу невідворотно впливає на метафізичний простір, в якому визначається соціальна роль — легітимність людини. Відбувається деградація і деморалізація критеріїв визнання. Лікар від Бога, видатний вчитель, геніальний інженер тощо стають виключенням, а сам процес такого визнання стає радше винятком, ніж повсякденною практикою суспільної думки.

Україні майбутнього перше, чого потрібно досягти, необхідно впровадити універсальну (Європейську) систему функціонування державних інститутів, законів і норм, що наповнить новим змістом поняття динамічний соціальний статус і розкріпачить внутрішній ріст людини як творця власної долі.

Ми з року в рік будуємо нову Україну. Що таке нова Україна для вас? Яке місце належить бізнесу в новій Україні?

Кожна нація, країна, окрім формальних основ легальності, пред’являє світу і неформальне обґрунтування своєї легітимності, так звані головні факти національної свідомості (ГФНС).

Зараз українці, які зворушили весь світ своєю самовідданою боротьбою за суверенітет і свободу, доповнюють величний ряд столітньої боротьби за незалежність. Формальна незалежність України була проголошена і визнана світом у 1991 році. Тепер наші воїни і весь народ вочевидь стверджуються перед світом як волелюбна суверенна нація. Це складе в майбутньому беззастережний і неспростовний факт її існування. Ми є свідками формування нового величного ГФНС українців.

Ви питаєте мене про майбутнє України.

Вона у мене ідеалізована. Село, дитинство. Ти тут в гостях під доглядом діда, баби, тіток. Жодних обов’язків, окрім тих, що охоче береш на себе сам. Відтак і робота — не робота. Колеш дрова, косиш траву, молотиш ціпом жито, пасеш корів тощо — усе залюбки. А до всього — гарячий пісок під босими ногами, футбол по стерні, ставок, гніздо лелек на старезній вільсі над хатою під солом’яною стріхою, вишневий садок, посадка, гриби та ягоди, карасі у копанці, річка у лузі, брід, за яким починається ліс. Двоюрідні брати і сестри, що складають веселий невгамовний гурт від світанку до пізньої ночі. Просто тихий рай.

Але, навіть тоді, дитина, а пізніше — юнак, я усвідомлював, що усе це тримається на тяжкій праці селян, які працювали вдома та на колгоспній землі, як чорні воли. Знаю це, бо допомагав тітці сапати норму буряків у полі. І це знання критично доповнювало мій образ, але не затьмарювало його.

Звичайно, що зараз, будуючи образ України, я додаю інші фактори її життя. Цей образ теж омріяний та ідеалізований. Та я й не хочу іншого.

Я добре розумію, що майбутнє України буде іншим. За рік-два знову з’являться «зради». Але, вони перейдуть згодом у протиріччя, що стануть непорозуміннями, які ми з’ясуємо самотужки. Бо зникне зовнішня зла сила, яка їх нав’язувала, роздмухувала та підживлювала, а потужна бюрократична машина Євросоюзу допоможе викорінити постординську спадщину — вибірковість застосування законів і норм. Вона, ця бюрократична машина, буде не стільки боротися з «тінню», скільки просто «увімкне світло».

Україна не буде такою, якою уявляю собі її я. Та мене це не бентежить, бо нині я на повні груди живу тим, що здобудемо неодмінно — нашою Перемогою.

Я чекав її чотириста років, від часів Сагайдачного! Всі українці чекали. Тому я й пишу про чотириста років, бо в цю мить не відокремлюю себе від усіх поколінь наших предків.

Але мені випало щастя стати свідком Перемоги. Я пишу ці рядки для вас, хто весь цей час, усі ці століття і роки наближали цю мить: «Ми перемогли!»

Перед усіма полеглими я доземно схиляю голову і повторюю: «Ви перемогли! Знайте це!»

Ексклюзив

Тепер і довіку!

Спілкувалися Марина Ковальчук і Максим Михайленко, для Newssky