Українське економічне диво чи пастка середнього доходу?

Під час війни якось не до глибоких рефлексій. Життя одним днем, що поробиш? Ще вчора в тебе були плани хоча б на тиждень вперед. А сьогодні ти ловиш «вікна» у графіку віялових відключень та повітряних тривог і крутишся у них, як багаторуке індійське божество. Але після перемоги вангую хвилі, цунамі срачів на тему «чому так сталося». Ото вигребуть усі по колу. Причому, чим біднішими будуть громадяни, тим злішими будуть срачі. Битви за обмежений ресурс завжди пробуджують в людях найгірші їхні риси. Помилуйтеся хоча б на баталії між мікрорайонами будь-якого міста на тему «кому більше/менше» часу з електроживленням.

Тут мала б з’явитися якась політична, ширше – управлінська сила із незнайомими публіці фронтменами, яка б влаштувала вправний серфінг на срачохвилях і залучала б адептів. Пропонуючи привабливу, але реалістичну перспективу найближчого майбутнього. Найближчого, наголошую, із обережною публічною кореляцією в майбутнє (і непублічно – чіткою стратегічною метою). От просто у логіці SMART – конкретні, вимірювані, досяжні, обмежені у часі цілі, за досягнення яких бере на себе відповідальність саме цей суб’єкт.

Поки що такої сили на горизонті не видно. Переважно ми бачимо якісь мляві обговорення на тему «що його робити, шановна редакція»? Відновлювати старе чи будувати нове, щоби бірки висіли? У сподіваннях на те, що після війни Україна отримає значний ресурс для реалізації програм відновлення і розвитку.

Диявол в деталях

На ділі питання не таке просте. Звісно, емоційно громадяни хочуть якесь таке приблизно як в Польщі, а ще краще – в Норвегії чи Великобританії. Ну себто – нове для нас і старе для провідних країн ЄС. Але. Нещодавно верховний представник ЄС з міжнародних справ та оборони Жозеп Боррель виступив із промовою, в якій визнав помилковість окремих підходів Євросоюзу.

Цитую: «Ми увійшли в світ, де панує радикальна невизначеність. Невизначеність перетворилася на правило. Події, які ніколи не мали б відбуватися, відбуваються одна за одною. Настав час поговорити між нами про те, що ми робимо недостатньо добре і як нам покращити свою роботу», — сказав Боррель.

Головний дипломат ЄС визнав, що процвітання блоку ґрунтувалося на дешевих енергоносіях із Росії та дешевій робочій силі з Китаю, тоді як безпека організації була делегована США. Враховуючи напруженість у відносинах із РФ та Китаєм, а також невизначеність політичного майбутнього Вашингтона після виборів, як у Конгрес, так і президентських, Євросоюзу необхідно шукати шляхи забезпечити енергетичну незалежність та безпеку самостійно, зазначив Боррель».

Уважно прочитали?

Ключовий меседж: процвітання здебільшого старих країн ЄС базувалося не лише на тому, що європейці – висококваліфіковані інноваційні молодці і мажуть цінності на хліб. А і на дешевих енергоносіях з Росії, дешевих китайських (до певного моменту східноєвропейських) робочих руках і можливості спрямовувати податки не на оборону, а на якісь набагато приємніші цілі.

З цих фактів випливає не дуже райдужна для України перспектива. Навіть якщо ми вирішимо відновлювати економіку на індустріальному фундаменті, із застосуванням сучасних виробничих ліній, то ніколи не будемо жити, як Норвегія чи США. Тому що через певний час гарантовано втрапимо до пастки середнього доходу.

Цитата: «Пастка середнього доходу виникає, коли зростання економіки країни сповільнюється і зрештою зупиняється після досягнення середнього рівня доходів. Проблема зазвичай виникає, коли країни, що розвиваються, застрягають посередині у зв’язку зі зростанням заробітної плати та зниженням цінової конкурентоспроможності, і не в змозі конкурувати як з розвиненими економіками з високою кваліфікацією та інноваціями, так і з економіками з низькими доходами, низьким рівнем заробітної плати та дешевим виробництвом промислових товарів».

Якщо зовсім просто, то будь-які витрати виробництва виробнику мають відшкодувати споживачі, сплачуючи ціну за готовий продукт. Матеріали і сировина, амортизація обладнання, орендна плата, електроенергія, газ, вода, витрати на зв’язок, заробітна платня, податки і ще довгий список витрат – усе це статті собівартості, витрати виробника. Будь-яка компанія обраховує собівартість одиниці продукції, додає прибуток і отримує відпускну ціну. Очевидно, що чим нижча ціна на продукт, тим він конкурентоздатніший на масовому ринку. Отже компанії дуже зацікавлені в оптимізації витрат – зниженні собівартості одиниці продукції.

Заробітна платня + податки на неї – суттєва стаття собівартості. Зрозуміло, що працівники хочуть підвищення власних доходів і покращення рівня споживання. Для ринку загалом їхні бажання – блага річ. Чим вищі доходи громадян, тим більше різних товарів і послуг вони споживають, тим динамічніше розвивається національна економіка. А от для роботодавців – ні. Тому що по мірі зростання фонду оплати праці росте собівартість, а за нею – і ціна одиниці продукції.

Коли рівень середнього доходу в країні підвищується до певної межі, національні виробники більше не можуть конкурувати на експортних ринках з країнами, де витрати виробництва значно нижчі (у тому числі за рахунок дешевої робочої сили, інших дешевших ресурсів, гігантських обсягів виробництва). З іншого боку, такі країни-середняки нездатні конкурувати і зі світовими лідерами. Хоча б в силу того, що ті обходять їх у науково-технологічних здобутках на три корпуси (збираючи таланти з усього світу), за рахунок чого отримують левову частку доданої вартості у високотехнологічній продукції. А за рахунок розвитку стартап-підходу провідні країни отримують ще й 70% нових ринків на глобальному рівні, оскільки виходять на них першими (інновації+канали масштабування). Ось така пастка.

Можна було б сказати: та ні, Україна внаслідок військових дій буде рада будь-якому розвитку подій. Навіть із радістю займе позицію нового «європейського Китаю». Зрештою, коли Польща підійшла до пастки середнього доходу і поляки масово почали переїздити до багатших європейських країн, їхні робочі місця за ту ж зарплатню зайняли українці.

Але є момент. Коли країна долає певну межу середнього доходу (американсько-польсьский соціолог Адам Пшеворський визначав її приблизно $16-17 тис. ВВП на душу населення), у ній нарешті з’являються стійкі демократичні інститути і починається прискорений ріст людського капіталу. До цієї межі невідпорно працює українське прислів’я «чого бідний – бо дурний, чого дурний – бо бідний».

Як правило, країни, що потрапили до пастки середнього доходу мають:

• низький рівень інвестицій;
• повільне зростання виробництва;
• слабку диверсифікаціюпромисловості;
• погані умови на ринку праці.

З огляду на сказане потрібно бути пильними. Щоб не просто перемогти нашого споконвічного ворога, а й закласти надійний фундамент для процвітання майбутніх поколінь українців. Побудувати для них дійсно комфортне, гармонійно організоване для життя і розвитку середовище, а не загнати до потогінок.

Обговорювати економічні моделі, які потенційно дозволять це здійснити, потрібно вже зараз. Тому що їх доведеться не лише винайти, а й у майбутньому захистити перед донорами. Щоб вони побачили для себе сенс вкладати кошти в альтернативний концепт, який може дати відповіді не лише на українські, а й на глобальні проблеми.

Дива на віражах: трансформації українського ринку праці

Тут варто замислитися: чи є в України якийсь унікальний ресурс, який міг би лягти в основу економічної моделі, де вирішена проблема пастки середнього доходу? Думаю, є. Далі напишу про нього. І навіть ретроспективно розгляну, звідки він узявся.

Мабуть, те, що далеко не всі українці впродовж років незалежності «вміщувалися» до «офіційної економіки» — секрет Полішинеля. Загалом рух ринку праці по історичних віражах особисто мені сильно нагадує фільм «Таксі». Це той, де пасажир таксі обов’язково блює у пункті прибуття.

Отже, поїхали.

Після розпаду СРСР якісь підприємства були приватизовані і переведені на комерційні рейки. А якісь, неконкурентоздатні на внутрішньому і зовнішньому ринках – розібрані, ліквідовані і продані по частинах. Виробнича база десь скоротилася, десь трансформувалася, десь приросла за рахунок впровадження актуальних технологій і підходів до виробництва.

Величезна кількість працівників радянських підприємств, організацій, установ одночасно вивільнилася зі, здавалося, розрахованих на все життя радянської людини робочих місць. До функціонування на яких по чітких стандартах їх готували у навчальних закладах. Частина повернулися до роботи на фуллтаймі в ході хаотичної трансформації економіки, перенавчаючись на ходу і на живих процесах конкретних бізнесів. Інші навчилися давати собі раду взагалі за межами стандартних робочих місць. Занурилися у дрібне підприємництво переважно в тіньовій економіці і різнорідне заробітчанство як всередині країни, так і на ринках праці тодішнього «ближнього зарубіжжя». Так в Україні розпочав своє становлення «новий небезпечний клас — прекаріат».

Тоді ж відбулося тотальне розбалансування освіти. Економіка технологічно була настільки різношерстою, що освітні заклади не розуміли: а по яких стандартах готувати персонал? Не розуміють, до речі, і зараз. Навіть заклади ПТНЗ. Зате на освітньому ринку з’явилися і швидко стали популярними маса різних відносно коротких курсів, на яких можна було здобути якісь прикладні компетенції.

До 2014-го року ринок праці в Україні був ринком роботодавця. Ми пам’ятаємо усі ці анекдоти про «не старші 35 років, досвід роботи – 25 років».

Держава, хоч і вважала це девіацією, закривала очі на нездорові процеси, бо категорично була нездатною організувати соцзабезпечення «зайвих» людей і кудись їх мудро і ефективно спрямувати. Не бунтують? То й добре.

Усе змінилося у 2014 році, коли внаслідок війни ринок праці ближнього зарубіжжя для українців закрився, але Угода про асоціацію з ЄС відкрила західний кордон. Заодно і держава згадала, що в неї є кілька мільйонів «недоєних» людей і розпочала полювання на зарплатні податки. Ми добре пам’ятаємо рейди військових комуністів з Держпраці із писанням підприємцям захмарних штрафів, якщо вони вдаються до послуг неоформлених працівників.

Звісно, українці проголосували за чергові зміни ногами і масово поїхали на заробітки до ЄС. Настільки масово, що ринок праці миттю трансформувався у ринок персоналу. Дефіцит кадрів був настільки масштабним, що роботодавці бігом позабували про надмірні вимоги. І почали писати у вакансіях щось на кшталт «дві руки, дві ноги і не зовсім ідіот». У цей момент прекаріат вже суттєво підставив плече нокаутованій економіці. З’явилися практики надання послуг бізнесу і іншим організаціям незалежними працівниками по кілька годин на день. Фрілансери брали на обслуговування одразу кількох клієнтів і вели їх на паралельних треках. Організатори освітніх курсів запустили нову хвилю перекваліфікацій під горящі вакансії.

Ця історія тривала відносно недовго і зафіналилася зі стартом епідемії Ковід-19. Кордони були закриті для вільного руху персоналу, офісні працівники масово переведені на віддалену роботу, тепер вже не тільки в Україні. Україні поталанило більше, тому що масовий український прекаріат на той момент вже напрацював цілком життєздатну культуру віддаленої роботи. А, і звісно, у 2019-му поновився у правах ринок роботодавця.

Їй-Богу, таке враження, що якась невидима сила тридцять років докладала титанічних зусиль, щоб трансформувати український народ на першу у світі переважно прекарну спільноту.

Якби мене попросили намалювати портрет українського прекарія, я б сказала, що це – людина-мультитул. Самозайнятий підприємець, що пропонує свої компетенції на ринку праці. Причому найчастіше це не однакова функція у різних проектах, а різні функції у різних проектах! І швець і жнець і на дуді грець. Та навіть якщо прекарій – вузькопрофільний фахівець, зварник чи токар, він все одно здатний працювати на будь-якому обладнанні із різними замовниками послуги. Бо як фахівець виріс у технологічно гібридній економіці, не лише українській. Український прекарій невпинно «качає скіл», як у безпосередній практиці, так і проходячи курси з кваліфікаційної підготовки. А робота з різними замовниками і задачами розвиває його в рази швидше, ніж колегу на повному робочому дні, який скніє і емоційно вигорає в рутині.

Західні військові інструктори дивуються, як швидко українські військові опановують нові для них види озброєння (Інструктор НАТО українському солдату:

— Як вам вдалося протитанковою ракетою збити літак противника? В інструкції ж написано…

— В якій інструкції???).

Я не дивуюся.

Одним словом, це випадковий пасажир того фільму про таксі гарантовано блює у пункті прибуття. А в українців вже такий вестибулярний апарат на випадок кризових форсажів, що вони тим таксі можуть керувати.

Прекарноорієнтована економічна модель

Якщо покласти в основу економічної моделі прекарні практики, пастку середнього доходу можна здолати. Об’єктивно, у 21-му столітті бізнес-процеси можуть бути організовані так, що не потребуватимуть восьмигодинної присутності фахівця на робочому місці. Принаймні, дуже значна їхня частина. Тоді фахівці зможуть вояжувати між підприємствами і закривати обсяги робіт для кількох замовників паралельно. Ми вже це бачили після 2014-го року. Коли зварник, токар, слюсар співпрацює з кількома підприємствами одночасно. Фахівець спокійно може працювати віддалено, якщо мова іде про інтелектуальні продукти. Ми таке теж бачили під час епідемії ковіду, причому якість послуг незалежного фахівця, як мінімум, не гірша, ніж у його найманого колеги.

Тоді мова йтиме не про зарплатню із нарахуванням усіх зарплатних податків, а про «гонорари» за конкретні обсяги роботи. І роботодавцю добре, бо собівартість його продукту одразу знижується. Та й наймати навіть впродовж місяця він може різних людей, себто – не так залежить від коливань на ринку праці.

І фахівцям добре, бо їхні середні доходи формуються з різних джерел і лише від людини залежить, скільки вона хоче заробити. І як збирається професійно розвиватися, щоб претендувати на вищі гонорари.

Обережно так зазначу, що це ще й спосіб пришвидшити відновлення економіки у значно знелюдненій через війну країні. До речі, ця ж проблема просто вимагатиме впроваджувати максимально автоматизовані виробництва, аби лиш вистачило енергопотужностей. І мені є що відповісти Ювалю Ною Харарі, який голосить, що тоді нікуди подіти зайвих людей. Перейшовши до прекарної моделі люди дадуть собі ради. Українці – так точно.

Вже зараз, проводячи фокус-групи, я чую від учасників геніальні ідеї. З останнього: давайте скинемося грішми і створимо в регіоні одне сучасне велике виробництво з переробки м’яса і будемо користуватися ним по черзі. Кожен із власними технологами, рецептурами і сировиною. Тоді собівартість виробництва для кожного з нас буде копієчна, а конкурувати за клієнта ми будемо чисто маркетинговими засобами. А якщо точніше – постмаркетинговими.

Зацініть красу ортогонального стрибку від класичної конкурентної корпоративної моделі до виробничо-коворкінгової конкуперації. Така ідея могла виникнути лише у прекарній Україні. Нова формація завжди дивиться на попередню, як на ресурс.

Як думаєте, друзі, який суб’єкт буде чинити шалений спротив настанню реальності, що давно визріла? Вгадали – українська державонька. До останнього буде обстоювати «права» саларіату (зарплатники), попри будь-яку актуальну логіку, бо ж це – зарплатні податки (які йдуть відомо куди). І заганяти країну до пастки середнього доходу у перспективі.

Тут мені є що сказати. Відомо, що гаряча фаза революції настає тоді, коли в країні присутня достатня кількість людей із досвідом ведення бойових дій. Повертаючись до початку – у громадян і так накопичилася гігантська кількість питань як до держави в цілому, так і до окремих персоналій. За всі роки незалежності. Тому показово звільнити, наприклад, Гетманцева і сподіватися, що це знизить градус кипіння, цього разу не вийде. Суспільство заплатило страшну ціну за управлінську некомпетентність, політичний і економічний егоїзм еліт. Вважаю, що у подібній ситуації вдаватися до звичних маніпуляцій просто небезпечно. Як і розводити безкінечні дискусії про те, як реформувати державу, нічого при цьому не збираючись реформувати.

Дозволю собі підказати напрям для роздумів. Якось один дуже недурний чоловік сказав мені: чому ми, у 21-му столітті, в умовах глобалізації все ще мислимо державу, як феодального сюзерена? Який повністю цілеспрямований на максимальне обкладання громадян податками і зборами під соусом надання суспільству висмоктаних з пальця і дуже неякісних послуг? Чи не пора подумати про те, як держава може заробляти на глобальному ринку не лише на забезпечення власних потреб, а й на виплати дивідендів своїм міноритарним акціонерам – громадянам? А людей залишити в спокою і стягувати лише «податок на шкоду»?

Якісь напрямки для подібних заробітків держави вже навіть підказав пан Боррель. Думаю, їх може бути значно більше.

Make Ukraine great again. Думай.Те.

Ексклюзив

Катерина Гладкевич, Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир, для Newssky