Парамедицина як безумовна складова великої перемоги

Ексклюзив. Парамедицина — мобільна інтегрована медична допомога — швидко розвивається на стику систем екстреної медичної допомоги та громадського здоров’я. ЇЇ мета — заощадити час на транспортуванні пацієнтів, підвищити доступ хворих до первинної медичної допомоги, що є одним з важливих чинників у війні проти агресора.

Парамедик – це той, що надає широкий спектр рятувальних медичних послуг за сучасними стандартами на етапі до ушпиталення й своєчасно транспортує постраждалого до лікарні.

Про ситуацію з цим важливим напрямом в Україні, насамперед під час війни, ми поговорили з КРОХОЮ — Ольгою Башей — волонтеркою-парамедикинею, яка вже врятувала майже три тисячі життів під кулями й мінометним обстрілом, часто взагалі без бронежилета, який заважає працювати.

Оля Башей з позивним КРОХА — тендітна на вигляд, натомість надзвичайно сильна особистість. Вона вирішила залишити роботу помічниці нотаріуса й піти парамедикинею на війну ще у 2014 році.

– Яким ви бачите розвиток сфери парамедицини в Україні упродовж свого перебування в цій галузі починаючи з 2014 року?

Парамедицина як окремий самостійний напрям наразі лише починає формуватися. Віднедавна у Тернопільській області розпочав роботу факультет, на якому упродовж трьох років можна навчатися парамедицини.

На мій погляд, парамедицина має бути таким стандартом, як у всіх цивілізованих країнах. Ми насамперед не маємо достатнього фінансування.

Передовсім держава має ухвалити закон щодо парамедицини. Адже парамедициною ми називаємо екстрено-медичну службу, яка виконує контрольну функцію, натомість це не парамедицина. Екстрено-медична це по суті фельдшерська допомога. Ми також потребуємо закону «доброго самаритянина», який матиме змогу захистити цивільне населення, що нерідко надає екстрену медичну допомогу від наслідків добрих справ. Є прецеденти, коли на людей, що надавали допомогу, подавали до суду.

За основу для українського закону про парамедицину варто взяти такий закон, що ухвалений в США. Адже там парамедицина схвалена давно. Американський закон взяли за основу більшість країн, адаптувавши для себе. Україна також має це зробити. Як юрист, я наполягаю на ухваленні законів про парамедицину і про «доброго самаритянина» одночасно.

– Які ваші здобутки як парамедика з 2014 року? Можливо, ви могли б поділитися враженнями від значущих випадків, в яких вам довелося бути учасником?

Здобутки парамедика розпочалися відтоді, коли лікарі мене почали навчати, як ставити крапельницю, як розібратися у фармакології — яку речовину вводити, в яких об’ємах, для чого, що вводити за травматичної ампутації, ще з серпня 2014 року.

Коли вперше мені сказали самостійно зробити певні медичні маніпуляції, я їх зробила. Але потім я попросила пояснити мені що і для чого я робила. І вони буди здивовані, що я не медикиня, а юристка. Потім я почала самотужки вивчати медичні посібники, а також навчатися в лікарів — зокрема з Бахмутської лікарні, з 25-ої бригади десантно-штурмових військ. Скільки вводити кровоспинного транексану, з яким слід обережно поводитися, як не зашкодити ниркам. Я сама почала називатись парамедиком після курсів Патріка (громадянина США), з тактичної медицини, де ми навчилися робити інфузію. Моїм практичним досвідом Патрік був вражений, бо я вміла робити майже все необхідне. Я як юристка усвідомлювала, що мені потрібен сертифікат  як юридичне підґрунтя здійснювати таку діяльність. Потім були ще курси першої допомоги. З кожного навчання я отримувала нові знання.

– Які на вашу думку головні виклики й тенденції у сфері парамедицини в сучасному медичному світі?

Тенденції сучасної парамедицини в Україні мають узгоджуватися з ухваленням законів про парамедицину та «доброго самаритянина». Парамедицина має викладатися в усіх медичних університетах України протягом трьох років, як у решті цивілізованого світу. Парамедицина має бути впроваджена в систему охорони здоров’я не лише під час війни, а й у цивільному житті.

 – Які інноваційні методи та технології застосовуються парамедиками в інших країнах, і чи є можливість їх впровадження в Україні?

За кордоном навчання парамедиків триває три роки, тривають навчання на симуляційних пристроях, складаються іспити щодо всіх напрямів надання допомоги.

Ми могли б запозичити високі стандарти діяльності парамедиків закордонних країн.

Навчання в українських університетах, певна річ, залежатиме від фінансового ресурсу, закладеного в розвиток парамедицини.

– Як системи електронної медичної документації та звітності використовуються в роботі парамедиків в різних країнах і як це поліпшує якість медичної допомоги?

Тут ідеться про телемедицину. Так, електронного документообігу в цій галузі немає, й тут знову ж про фінансовий ресурс. Як відомо, у нас війна, і ми такого ресурсу не маємо. Слід передбачити сервери, що зберігатимуть усю документацію, а також від районних поліклінік до лікарень має тривати занесення даних до загальної бази.

– Які є основні фінансові виклики для системи парамедицини в Україні та решті країн, і як це впливає на ресурси та обладнання, доступне парамедикам?

Парамедицина дуже потрібна. Я саме про парамедицину, а не про екстрену медицину.  Фельдшери не парамедики. Парамедики ширше поняття. Парамедицини як такої ми не маємо. Тож звісно нам потрібна реформа відповідно до найвищих світових стандартів. У 2015 році були спроби реформувати цю галузь, але не відпрацювали й не зробили, бо не знали, як це правильно робити. Не може людина, яка просто сидить в міністерстві охорони здоров’я й ніколи не мала парамедичного досвіду, щось реформувати. Реформувати цю галузь мають ті, які мали прямий зв’язок з парамедициною або ж працювали парамедиками.

Насамперед ми не маємо відповідного фінансування. Чи буде воно? Якщо певні країни долучаться, профінансують, — нам вдасться, можливо, розвинути цю галузь. Але питання ось у чому — чи виділятиме влада окремий бюджет для парамедицини, а не на міністерство охорони здоров’я загалом. Я, як фронтова парамедикиня, що працювала в міністерстві оборони, в Офісі президента, в патронатній волонтерській службі, — бачу відсутність усвідомлення такої потреби. Зокрема, міністерство оборони виділяє кошти на воєнну медицину. Натомість там напевно ніхто не знає, скільки коштів потрібно, чого потребують шпиталі,  скільки і яких ліків потрібно. Тобто окрім фінансів з боку партнерів, потрібна підтримка Української держави.

– Як лікарі та інші медичні фахівці сприймають парамедиків та волонтерів, які працюють на фронті та на стабілізаційних пунктах в Україні? Яка взаємодія між різними групами медичних працівників?

Співпраця фахових військових лікарів з парамедиками на фронті існує. Є якісь нюанси, деталі (наприклад, парамедика навчили здійснювати венозний доступ лише зеленим катетером, а хтось переконаний, що потрібен  рожевий). Конфліктів не виникає. Фахові лікарі знають більше й можуть навчити більшого. Я вдячна усім лікарям, у яких я вчилася з 2014 року.

– Які можливості для міжнародного обміну досвідом і знаннями мають парамедики в Україні та чи існують такі ініціативи?

Фахові лікарі завжди обмінюються досвідом, відвідують міжнародні конференції, набувають новітнього досвіду. Парамедики вчилися спершу тактичної медицини. Наші закордонні колеги акцентують високий рівень професіоналізму українських парамедиків. Нам потрібно навчатися, їздити за кордон. Нам потрібна участь у великому проєкті, де з кожного регіону України поїдуть вчитися 2-3 особи на повні три роки з перекладачем. Не всі, хто залучений до парамедицини, володіють іноземною мовою. Такий проєкт був би ефективний.

– Що потрібно Україні для перемоги не задля пафосних промов, а для реальної перемоги?

Потрібна техніка, літаки, танки. Україна на сьогодні вже має потребу в людському ресурсі. Ми воюємо десятий рік, лікарський ресурс також скорочується — травми, поранення, загибель.

Українці — сильні люди, але ж не зомбі. Не можна витримати 2 роки на війні.

Якби всю техніку, що зараз відстоюється в Польщі, нам передали, то перемога була б швидше. Якщо хтось має вплив, прошу, зробіть так, щоб ця техніка надійшла й Україна відвоювала свої землі.

– Який ваш особистий психологічний стан і що допомагає вам впоратися зі стресами  та навантаженнями на фронті?

У 2014 році я поїхала на фронт на поклик серця, не бувши впевненою, що впораюся. Господь є, і можливо я мушу виконати певну місію, яку я саме зараз виконую. Я вірянка, мусульманка, до усього ставлюся з легкістю, без страху. Родину я створю після перемоги. Наразі мої племінники  — моя душа. Я в них розчиняюся, забуваю погане. З Божою допомогою все витримую, і Господь завжди  допомагає!

Спілкувалася власна кореспондентка Newssky (Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща), керівниця проєкту V5 Media Марина Ковальчук.