Папа Франциск про сучасні гендерні проблеми

Ексклюзив. Мережею пішла гуляти відверта брехня ніби Папа Франциск став говорити про допустимість благословення одностатевих пар та жіночого священства, а це — найактуальніші гендерні проблеми віку цього. Особливо в цьому стараються ресурси ПЦУ, мабуть, не до кінця ментально пішла від РПЦ МП імені Сталіна. Реально цитата виглядає так: «у Церкви абсолютно ясна концепція шлюбу: це єдиний, стабільний та нерозривний союз між чоловіком і жінкою, природним чином відкритий до дітонародження. Тільки цей союз можна назвати шлюбом. Інші форми союзу реалізують його лише частково і за аналогією, а тому не можуть бути названі у вузькому сенсі шлюбом». Саме ці слова понтифіка не повинно застосовуватися до того, що не є в повному розумінні шлюбом.

Святий Отець Франциск пише, що «церква уникає будь-яких обрядів або сакраменталій, які можуть увійти в сперечання з цією переконаністю і навести на думку, що шлюбом визнається те, що їм не є». І ось саме тому настав час поговорити про найскандальніше.

На наш погляд, більш ніж адекватним є сумнів, що широко поширена практика у деяких протестантських церквах благословення одностатевих союзів узгоджується з одкровенням і вчительством Христа. Однак, згідно з божественним одкровенням, засвідченим у Святому Письмі, Церква «за божественним дорученням і за допомогою Святого Духа благочестиво приймає, свято охороняє і вірно викладає» віровчення. Деякі аспекти якого нам зараз необхідно нагадати.

Як відомо, на початку Бог створив людину за своїм образом, чоловіка і жінку створив і благословив їх, щоб вони були плодилися та розмножувалися (пор: Бут: l, 27-28), тому апостол Павло вчить, що заперечення статевих відмінностей є наслідком заперечення Творця (Рим: l, 24-32).

Шлюб — це інтимне співтовариство життя та любові, встановлене Творцем й наділене ним своїми власними законами. Сам Бог є автором шлюбу. Покликання до шлюбу закладено в самій природі чоловіка і жінки, оскільки вони походять з Руки Творця. Шлюб не є суто людським інститутом.

Шлюбний Завіт — це відносини між чоловіком і дружиною, постійний союз осіб, здатних пізнавати та любити один одного і Бога.

Католицька церква у своєму канонічному праві і теології описує шлюб як довічне виняткове партнерство між одним чоловіком та однією жінкою, які дають і отримують взаємну допомогу і любов, а в результаті свого союзу народжують і виховують дітей. Хоча зобов’язання народжувати дітей (на відміну від юдейської, крім есеїв аназареїв, і похідною від неї радянської ідеології) в католицизмі немає. Але мати дітей є бажаним і благословенним. Шлюби завжди вважаються дійсними, поки не доведено протилежне. Якщо в шлюбі беруть участь два хрещених християни, він вважається не тільки дійсним, але і сакраментальним. Якщо одна або обидві сторони нехрещені, шлюб все одно вважається дійсним і є хорошим та природним союзом.

«Любов є любов» — каже популярне гасло на підтримку нового визначення шлюбу, включивши в нього людей однієї статі. Його сенс зрозумілий: якщо шлюб заснований на любові, то будь-які двоє дорослих, які люблять одне одного, повинні мати право вступити в шлюб? Здається, така ідея сьогодні має певну привабливість, оскільки вона намагається підтримати найбільш універсальний з людських ідеалів: любов та свободу. Але любов і свобода не діють у вакуумі. Подібно до того, як дихання залежить від кисню, любов і свобода, а також і шлюб цілком і повністю залежать від істини. Шлюб —це любов, але це унікальна любов, яку можуть дати один одному тільки чоловік і жінка як чоловік і дружина.

Ось чому статеві відмінності необхідні для шлюбу. Статеві відмінності є необхідною відправною точкою для розуміння того, чому захист і заохочення шлюбу як союзу одного чоловіка й однієї жінки не є довільними або дискримінаційними. Швидше, це питання справедливості, істини, любові та справжньої свободи. Тільки чоловік і жінка — на всіх рівнях своєї ідентичності: біологічному, фізіологічному, емоційному, соціальному, духовному — здатні справді говорити мовою подружньої любові, тобто мовою тотальної самовіддачі.

Вчення Церкви про шлюб визнає, що кожна людина створена за образом Божим і має недоторканну гідність. Кожна людська особистість — це дар, який заслуговує поваги та любові. Важливо визнати, що люди з гомосексуальними тенденціями багато страждали та можуть страждати й далі. Історично в багатьох випадках до них ставилися як до громадян другого сорту. Часто ранні роки людей, які відчувають одностатевий потяг, можуть бути дуже болючими та можуть включати тривалі періоди самотності, розгубленості щодо власних почуттів, біль ненависті до себе та, що найсумніше, навіть думки про самогубство. На жаль, деякі зайшли так далеко, що почали діяти відповідно до цих думок.

Церква піклується і приймає осіб, які відчувають гомосексуальні нахили. Вона відмовляється навішувати на кого-небудь ярлики. Багато хто з гомосексуальними нахилами регулярно відвідують месу, активно беруть участь у парафіяльному житті та можуть причаститися, якщо це питання було узгоджено зі священником. Церква запрошує та вітає кожного молитися й поклонятися Богу, церква готова вислухати історію кожного на сповіді. Церква вже давно працює в служінні людям, що страждають від ВІЛ / СНІДу, і продовжує свою пастирську діяльність, запрошує всіх людей слідувати шляхом Ісуса Христа.

Церква добре знає, що сексуальні гріхи — не єдині гріхи у світі. Жадібність, гнів, насильство і заздрість, корупція та все інше заподіюють невимовний біль мільйонам людей. Однак церква також розуміє, що сексуальний спосіб життя, який ігнорує шлюб, як союз одного чоловіка та однієї жінки, особливо руйнівний для життя, шлюбу і сім’ї.

Шлюб, довічний та винятковий союз одного чоловіка та однієї жінки, сам по собі є особливим благом і заслуговує захисту. В той самий час, оскільки шлюб і сім’я є основою суспільства, пропозиції «розширити» а, в кінцевому підсумку, «перевизначити» шлюб, включивши в нього двох осіб однієї статі, загрожують не тільки позбавити шлюб його значення, а й зруйнувати інші фундаментальні основи суспільства. Одним з таких стовпів є релігійна свобода.

І постає питання: чи може Церква відступити від цього принципу, розглядаючи його, на відміну від того, що викладено в віровчальних документах (наприклад, в «Veritatissplendor», 103), як простий ідеал, і приймаючи як «можливе благо» об’єктивно гріховні ситуації, такі як союзи з людьми одного з собою статі, не відмовляючись від вчення Одкровення?

І ось така відповідь Папи Франциска на це питання: Церква має дуже чітке уявлення про шлюб. Це винятковий, стабільний та нерозривний союз між чоловіком і жінкою, природним шляхом відкритий (але необов’язковий) для народження дітей. Тільки такий союз можна назвати шлюбом. Інші форми союзів між людьми реалізують це тільки «частково та за аналогією» («Amoris laetitia», 292), тому їх не можна називати шлюбом в прямому сенсі цього слова. І тут перед нами не просто проблема термінів, оскільки та реальність, яку ми називаємо шлюбом, має унікальну істотну роль, яка вимагає виняткового терміна, що не застосовується ні до яких інших феноменів. Без сумніву, це набагато більше, ніж просто «ідеальна модель».
Саме з цієї причини Церква не сприймає ніякого типу обряду або ритуалу, який може суперечити цій вірі та натякати на те, що вона визнає шлюбом те, чого він не є та не може бути. Однак у відносинах з людьми не можна упускати пастирську розсудливість, якою повинно наповнювати всі наші рішення та відносини. Захист об’єктивної (а простіше— божественної) Істини — не єдиний прояв цієї розсудливості, яка також складається з доброти, терпіння, розуміння, акуратності та підбадьорення. Тому ми не можемо бути суддями, які тільки засуджують, відкидають, виганяють.

Але, з іншого боку, хоча існують положення речей, неприйнятні з точки зору моралі; саме тому пастирська розсудливість вимагає від нас не просто ставитися до інших людей як до грішників, чия вина або відповідальність можуть бути пом’якшені різними факторами, що впливають на суб’єктивну осудність (пор: святий Іоанн Павло II, «Reconciliatio et Paenitentia», 17). А тому всі приватні рішення, які за певних обставин можуть бути частиною пастирської розсудливості, не обов’язково повинні стати нормою.

Тобто недоцільно, щоб єпархія, і (чи) єпископська конференція, або будь-яка інша церковна структура, постійно та офіційно дозволяли процедури або обряди для будь-якого роду питань, оскільки все «те, що є частиною практичної доцільності в конкретній ситуації, не може бути піднято до рівня норми, тому що це призведе до нестерпної казуїстики» («Amorislaetitia», 304). Канонічне право не повинно і не може охоплювати все; а єпископські конференції з їх різними документами та протоколами не повинні вимагати цього, оскільки церковне життя протікає по багатьох каналах, крім нормативних.

Іншими словами, через багатоповерхову, єзуїтську за стилем аргументацію, Папа Франциск відразу нагадує про незмінний характер християнського вчення про шлюб. Про унікальний статус християнського шлюбу, і про неможливість називати шлюбом ніякі інші форми суспільних відносин. Я б в першу чергу згадав про другий та третій шлюби, які не є шлюбами по суті, хоча можуть і мати безліч видимих елементів часткових та схожих на шлюб. Священний шлюб — це більше, ніж просто ідеальна модель сім’ї. Це вища і священна її форма.Всі інші види відносин (гостьовий, тимчасовий, полігамний, поліандричний, і в тому числі одностатевий) шлюбами не є за визначенням. Тому Папа Франциск підкреслює, що ніяке «благословення» таких союзів, яке допускало б розуміння цих обрядів як рівних шлюбу просто-таки неприпустимо.

Нагадаю, що в Середні століття обряди Церкви мали форми благословення для некровного споріднення, що виникає: наприклад, обряди благословення усиновлення/удочеріння, обряди демістифікаціїдорослої людини (прийняття в рід, в клан іноземця, або взагалі інородця), і навіть «братання/сестріння» (або вони відомі, під слов’янським найменуванням «брато-творіння»). Однак, на жаль, чи на щастя, всі ці обряди зникли природним шляхом, хоча обряд «брато-творіння» друкувався в требниках ще в ХХ столітті. На практиці не можу згадати що б він використовувався.

Важливий висновок, якщо обряд якимось чином починає розумітися як благословення на відносини, навіть подібні шлюбним, в церкві він застосовуватися не може. Нагадаю, що в недавній час, багато пар в разі неможливості «вінчаного» шлюбу (наприклад, другого шлюб), при цьому приносили до церкви для освячення кільця, які потім використовувалися для церемонії в РАГСі. З точки зору католицької сакраментології така форма «благословення» є неприпустимою (як і освячувати срібні кулі для самогубства, що практикувалося в Польщі в XVIII столітті). Хоча зовні та виглядає абсолютно благопристойною. Тому продовжимо розмову про «пастирську розсудливість».

Ми прекрасно розуміємо, що здійснюємо всі таїнства і обряди над грішниками, які каються. При цьому таїнства Покаяння та Євхаристії можуть бути корисними та спасительнми (у залишення гріха з метою отримати життя вічне) бути надані тільки людям, які мають намір залишити гріх. Тобто людям що живуть, наприклад, у позашлюбному (блудному простіше кажучи) співжитті, яке вони називають «цивільний шлюб», в звичайній ситуації ні відпущення гріхів на Сповіді, ні Євхаристія надані бути не можуть. Нагадаю, що за традицією Східної церкви чоловік, який живе у позашлюбному співжитті, не може бути висвячений у священний сан, а також бути допущеним до читання або співу за богослужінням. При цьому Папа Франциск пропонує до людей, які перебувають у таких станах, застосовувати якусь «пасторську розсудливість», щоб супроводжувати їх у релігійному житті.

Франциск посилається у своєму творі “Reconciliatio et Paenitentia«( («Примирення та покаяння») на святого Іоанна Павла II, який чітко говорить, що примирення (з Богом) без покаяння неможливе. Хоча ми і можемо говорити про ситуацію, коли гріховна залежність досить сильно впливає на суб’єктивну осудність. Простіше кажучи, людина перебуває в полоні гріховної пристрасті та грішить, іноді навіть проти своєї волі. Така людина, може не хотіти грішити, тому й грішить. Такий стан описано в аскетичній літературі. Тому ставлення до такого грішника має бути, скоріше, як до хворого, ніж як до злочинця. Тут цілком доречно порівняння з алкоголізмом або наркоманією. Пастирська розсудливість тут вимагає деякої поблажливості до слабкості людської природи. Однак це поблажливість не повинно розглядатися як виправдання гріха і вже тим більше як «благословення на гріх».

Завершивши цю тему, перейдемо, знову до «смаженого», тобто другого гендерного питання. І тепер у нас мова піде про підтримку деякими «пастирями» і «богословами» теорії про те, що нібито «теологія Церкви змінилася» і, отже, що нібито вже можливе висвячення жінок у священний сан. Після таких заяв деяких прелатів, які не були ні виправлені, ні відкинуті, виникає питання, чи діє, чи вчення з апостольського послання святого Іоанна Павла II «Ordinatio Sacertotalis», яке проголошує як догматичну істину неможливість висвячення жінок у священний сан, а це вже не підлягає перегляду та навіть обговоренню.

Згадаймо, коли святий Іоанн Павло II вчив, що необхідно остаточно заявити про неможливість висвячення жінок на священників, він жодним чином не принижував жінок та не наділяв чоловіків більш високим статусом. Святий Іоанн Павло II стверджував інші речі.

Це слова, які ми не прийняли повністю. Він також чітко заявив, що, хоча предстоятелем Євхаристії може бути лише священник, це «не призводить до переваги одних над іншими» (св.Іван Павло ІІ, «Christi fideles layici», примітка 190; пор. Конгрегація Доктрини Віри, Декларація «Inter Insigniores, VI). Він також стверджував, що якщо священицька функція є «ієрархічною», її не слід розуміти як форму панування над іншими (св.Іван Павло ІІ, «Mulieris dignitatem», 27). А таку форму панування та марнославства духовенства ми спостерігаймо у так званій РПЦ МП імені Сталіна

З іншого боку ми визнаємо, що чітка та авторитетна доктрина про точний характер «остаточного твердження» ще не була вичерпно розроблена. Це не догматичне визначення, але воно повинно бути прийняте всіма. Ніхто не може публічно суперечити цьому, і все ж воно може бути предметом вивчення, як у випадку з дійсністю висвячень в англіканській громаді. Так зазначив понтифік.

Зверніть увагу, що Папа Франциск не називає Англіканську Церкву — «Церквою», але тільки «громадою», саме через відсутність там дійсного священства. Хоча офіційно і догматично католицька церква не визнає дійсності таїнства рукоположення в «Церкві Англії», в силу вчення цієї церкви про таїнства взагалі та Таїнства Священства, зокрема.

При цьому зберігається свобода вести богословські обговорення та дослідження в області вчення Церкви Англії про таїнства. Аналогічно справа йде й з питанням про остаточний характер учительства святого Іоанна Павла II про неможливість висвячення жінок.

Попри те, що це вчительство було проголошено як урочисте ординарне вчительство Церкви, а Папа Франциск називає його «належним до прийняття всіма (віруючими)», що так само вказує, що необхідні подальші богословські дослідження з цього питання. Іншим словами, полеміка триватиме, але сподіваємося, що вона піде в бік обґрунтування непорушних істин Католицької віри та способах донести їх до нашого світу, якийу черговий раз впадає в гріх.

О. К. М., студит (м.Коломия).