Карл фон Габсбург: мужність бути відповідальним

Ексклюзив. Вельмишановні пані та панове, дорогі друзі!

Ви добре пам’ятаєте повідомлення у грудні минулого року про ракетні удари хуситів-повстанців із Ємену на кораблі в Червоному морі, чий маршрут мав прямувати через Суецький канал. Однак, ви читали в економічних новинах, що підприємці в Європі продовжили різдвяні канікули для свого персоналу.

Не ініціативою підприємців спричинене пожвавлення економіки вільного часу, але як наслідок цих ракетних ударів у Червоному морі. Для пароплавних компаній запросто стане небезпечним слідувати через Суецький канал. А маршрут через мис Доброї Надії триває на тижні довше.

У часи російсько-японської війни близько 120 років тому таке пояснення не повинно було цікавити жодного робітника в будь-якій європейській країні. Новина була холодною, поки вона не була у нас. Тепер кілька ракет, запущених якими-небудь терористичними групами з південного краю Аравійського півострова, прямо стосуються європейського робітника.

Погляд на карту світу й події, що відбуваються навколо ґлобуса, сьогодні належать до основного інструментарію політичного ремесла! Хто мріє про повернення до національної держави, є диваком, непридатним до Європейського парламенту або іншої політичної функції.

Конфлікти та війни в наш час ми не можемо трактувати ізольовано. Удари в Червоному морі перебувають у прямому зв’язку з конфліктом на Близькому Сході, що на початку жовтня минулого року переріс у брутальну війну. Удари дронами по ізраїльських містах почасти були проведені тими ж дронами, що атакують українські міста. Терористичні війська ХАМАС частково вишколювалися тією ж групою солдатів, які так криваво захопили Бахмут, і які своїм терором виконували прямі вказівки Кремля в африканських країнах.

Коли я говорю про цю війну на Близькому Сході, це не означає, що я тепер запропоную розв’язання, але вона є прикладом для необхідності геополітичного спрямування Європейського Союзу. Подальше трактування цієї кризи на Близькому Сході, цієї війни виходило б за межі цієї промови, сконцентрованої на Європі. Але так само не можна трактувати Європу ізольовано.

Рік тому я в цій промові про майбутнє Європи, що мала тоді заголовок «Безпека через єдність», наголошував на Китаї. Щодо Китаю ми застосовуємо й гасло цієї промови – «Мужність бути відповідальним». Хоча для багатьох політиків у Європі неясно, по-перше, що в Китаї панує тоталітарно-комуністичний режим; по-друге, що він намагається стати світовою потугою номер один; по-третє, що цілком ясно, що він хоче приєднати до країни Тайвань, і то – в крайньому випадку – воєнним шляхом. Приклад Гонконґа з усією ясністю нам показує, що комуністи дуже гнучкі, коли йдеться про угоди, але дуже цілеспрямовано роблять цілісною свою власну систему.

Тоталітарно-комуністичний режим у Пекіні проводить стратегію виклику нашій відомій системі громадянських і політичних свобод, системі прав людини.

Коли Китай говорить про права людини, то має на увазі свою власну інтерпретацію прав людини, що перебуває у виразній протилежності до міжнародного порядку.

Китай намагається тут зі своєю власною ідеологією впровадити новий міжнародний порядок. Наскільки далеко тут від впливу Китаю, показує те, як деякі країни Європейського Союзу блокували чітку установку Європейського Союзу проти Китаю.

Тепер я провокуватиму сильне заперечення в багатьох прихильників політичної коректності. Але мужність бути відповідальним привертає мій погляд до голови італійського уряду Джорджі Мелоні. Вона знову вивела Італію з китайського проєкту «Новий шовковий шлях», оскільки цей проєкт означає для Китаю не лише економічну співпрацю, але також переслідує чіткі політичні цілі здійснення впливу. Європейський Союз і Китай, як систематичні суперники, не винесуть звідси справжньої угоди.

Якою мірою багато європейських політиків та експолітиків засідають у китайських лобістських організаціях, такою мірою для багатьох експолітиків звичайним було (для деяких досі є) ставати російськими утриманцями.

Європа, Європейський Союз, мусить знову спиратися на власні сили. Однією з таких сил є правова державність. У повній суперечності з принципом правової державності перебувають деспотизм, тоталітаризм і повна ідеологізація політики. Правова державність означає, що всі рівні перед законом, все одно, чи ви король або злидар, чоловік або жінка, багатий або бідний, і все, що ще можна взяти для порівняння.

Правова держава уможливила приватну власність. З приватною власністю знову утвердився добробут, який упродовж тривалого часу робив Європу однією з провідних потуг. Правова державність передбачає відповідальність за власні вчинки. Відповідальність – знову ж таки – уможливлює свободу, оскільки лише вільний може також нести відповідальність. Водночас лише відповідальність може ґарантувати свободу, отож, хто не готовий нести відповідальність, тобто мусить поклонятися, отже, є невільним.

Ми повинні постійно на цьому наголошувати, оскільки ні свобода, ні правова держава не є самі собою зрозумілими. Спокуси зручністю тут є такими ж небезпечними, як і застосування влади.

Цей прямий принцип правової держави буде сьогодні в європейській площині в різні способи спотворений. Не лише через вплив деспотичної й тоталітарної системи, але дуже виразно через конфлікт між етатистськими й патерналістськими ідеологіями, з одного боку, та ідеєю свободи, з іншого боку. Можна також говорити про пріоритет політики, з одного боку, та пріоритет права, з іншого боку.

Суттю правової держави прямо не є державне забезпечення всіх певним щастям і добробутом. Завданням ліберальної держави є ґарантувати право та свободу!

Ця ідея ліберальної держави є кращим і найбільш дієвим захистом проти масивної поляризації, яку утверджує наше сьогоднішнє європейське суспільство.

Ідеологія, що слідує пріоритетові політики, претендує на те, щоб усе впорядковувати. Через те дедалі глибшим стане конфлікт політики з правом. Цей конфлікт ставатиме дедалі гострішим, якщо співвідношення сил братиме гору над засадами правової держави та верховенства права. Цей конфлікт у довгостроковій перспективі завдасть шкоди Європі.

Ця правова держава, яка захищає право й свободу та не зобов’язує всіх людей приймати будь-яку певну ідеологію, є вихідним відомим знаком привабливості Європи, Європейського Союзу. Якщо тепер країни Європейського Союзу прагнуть цього не робити, то вони хочуть підкорятися патерналістській державі, але якщо вони прагнуть до права та свободи, то разом із тим – до утвердження добробуту.

Українці знають деспотію і тоталітаризм від часів панування Москви, Албанія знає їх від часів комунізму, так само як і народи колишньої Юґославії. Саме на цьому ґрунті політика розширення Європейського Союзу має стати однією з його стратегічно визначених переваг.

Цей процес розширення триває 20 років, щоправда, не приносячи справжніх успіхів. Я конкретно говорю про країни Південно-Східної Європи, або, як вона називається на жарґоні ЄС, – Західні Балкани. У 2003 році було заявлено про прийом цих країн до ЄС. 20 років по тому перемовини відкрилися ще не з усіма країнами.

Звичайно, вагомою мірою в цьому винна політика в цих країнах. Політика Чорногорії в перемовинах щодо вступу вже раніше була більш цілеспрямованою, ніж тепер. Албанія через брак правової державності не підлягає розгляду.

Але це також великою мірою лежить у безцільності політики Європейського Союзу. Коли 27 різних країн переслідують різні цілі, й коли ці цілі є лише блокадою, далі йти неможливо. Гроші, що вливаються в реґіон, частково цементують політичну структуру, тримають при владі такі групи, що не мають мотивації проводити реформи, якщо вони в даній ситуації мають достатньо грошей. Боснія та Герцеґовина тут є добрим прикладом. Мілорад Додік, очільник частини республіки – Республіки Сербської – може безперешкодно просувати свою деструктивну політику.

У лже-столиці Баня Лука можна бачити, як із кожним днем зростає російський вплив. Дейтонські угоди закінчили війну, але не встановили стабільного порядку. Встановити його є, між іншим, завданням європейської зовнішньої політики. Ніхто тут не повинен звертати погляд на Москву. Московський вплив лише дестабілізує Європу.

Роками балували очільника Сербії Олександра Вучича. Він походить із гнізда розпалювача війни Слободана Мілошевича. Його політика лише тому краща, що він не може втягнути у війну всі Балкани. Його претензії до Республіки Косово помітні навіть сліпому. Його уряд нічого не робить демократично й на засадах правової держави. Масивні маніпуляції з виборами минулого грудня є тому лише одним прикладом.

Вучич ближчий до Москви, ніж до Європейського Союзу. Згаданий шпигунський центр у Нісі – лише один приклад, проросійський медіаландшафт країни – другий.

Натомість, чітко по-західному себе позиціонує Республіка Косово. Тепер, нарешті, після незліченних затягувань, блокад і невиконаних країнами Європейського Союзу обіцянок косовари можуть подорожувати без віз. Цей приклад показує, як стримують друзів і бавлять супротивників.

Згадаймо напади сербських терористів на миротворчі війська НАТО в Косово наприкінці травня минулого року. Численні солдати НАТО були поранені, деякі лишилися скаліченими. Що відбувається? На Косово накладені санкції. Тут щось не так.

Втім, я в жодному разі не хочу представити уряд Косово бездоганним. Прем’єр-міністр Альбін Курті – відомий націоналіст і провокатор. Це жодним чином не виправдовує рукавиці, з якими орудують Вучич і його система. Сербія муситиме вирішити, чи вона хоче бути в ЄС, чи хоче бути російським або китайським форпостом на Балканах. ЄС мусить відповідно на це реаґувати.

Є в недалекому минулому рішення, що свідчать про здатність Європейського Союзу знаходити правильні варіанти. Цілком конкретно я тут думаю про статус кандидата для України, рішення про відкриття перемовин про вступ з Україною та Молдовою, так само як про статус кандидата на вступ для Грузії. Якщо до рішення приведе лише хитрість у разі, якщо якась країна буде проти, то це покаже, наскільки важко впроваджувати ці геополітичні виміри Європейського Союзу.

Згадані країни довго були частиною так званої політики сусідства, спрямованої на закриття вступу. Намагання прийняти ці країни до ЄС показує нам, наскільки ЄС сьогодні ще не є привабливим. Ми повинні цю геополітичну рослинку ростити й дбати про неї, поки вона зможе рости.

Коли ми говоримо про Україну, Грузію та Молдову, то ми говоримо про реґіон, у якому вирішуватимуться майбутні відносини між Європою та Росією. Всі три названі країни мають небезпеки, спричинені пануванням Москви. Всі три країни точно прагнуть усунути цю небезпеку в Європейському Союзі. Вони шукають свободу, демократію, правову державність, вільну економіку. Вони прагнуть геть від московського деспотичного тиску.

Я ще хотів би тут згадати одну дальшу країну, а саме Вірменію. Країна довго була вірним союзником Москви. Це зумовлено історично, між іншим, християнською традицією країни. Особливо геноцид вірмен молодотурками під час Першої світової війни дозволив так довго триматися цьому зв’язку. Тривалий час вірмени хотіли вірити, що Росія є для них самих захисною силою, особливо в конфлікті з Азербайджаном. Те, що вірмени припускалися важкої помилки, до них починає повільно входити у свідомість.

Поки російський вплив на апарат безпеки є великим, як і раніше, серед населення, а також і в деяких політичних колах починають формуватися сили, які вимагають чіткого європейського спрямування країни. Уряд показав маленькі кроки, наприклад, визнанням незалежності України. Європейський Союз утримує у Вірменії потужну місію та сподіватиметься її зовнішню політику оцінювати дедалі вище.

Поняття «європейська зовнішня політика» в цій промові звучало вже неодноразово. З тим хочу повернутися до твердження, яке я у своїй промові постійно підкреслював, і яке також завжди буду підкреслювати: Європа, Європейський Союз потребує справжньої європейської зовнішньої політики.

Європейська зовнішня політика передбачає не лише координацію зовнішньої політики 27 країнами-членами через верховного представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики, але міністерство закордонних справ ЄС з міністром на чолі.

Для цього ми потребуємо ядра європейського устрою, в якому неодмінно буде чітко прописано цю зовнішньополітичну компетенцію Європейського Союзу. Серед іншого – пункт, який визначатиме всі вимоги щодо субсидіарності. Так як тепер кожен міністр закордонних справ підлягає парламентському контролю своєї країни, міністр закордонних справ ЄС мав би прямо підпорядковуватися Європейському парламенту, обраному громадянами ЄС.

Тут ідеться саме про те питання суверенітету, про яке так охоче говорять багато національних еґоїстів. Отож суверенітет, пані та панове, передбачає в кожному конкретному випадку здатність діяти й творити. Європейська зовнішня політика принесла б можливість однозначного збагачення політики суто національної держави.

Звичайно, європейський захист зовнішніх кордонів належить до цієї європейської зовнішньої та безпекової політики. Само собою зрозуміло, що Румунія та Болгарія, так само як і Хорватія, належать до Шенґенського простору. Ця свобода переміщення всередині ЄС виразно є одним із найбільших досягнень європейського єднання. Це не має нічого спільного з азійською темою або нелеґальною міґрацією. Але це тепер стосується захисту європейського зовнішнього кордону. Хто був при заснуванні Шенґенського простору, це також пам’ятає. Європейський парламент має щодо цього себе дуже чітко позиціонувати.

Мені ясно, що цієї справжньої європейської зовнішньої та безпекової політики не буде досягнуто вже завтра. Це далекосяжна мета, працю задля якої буде винагороджено. Виклики, перед якими Європа стоїть, вимагають покінчити з малодержавністю й думати великопростірно, передовсім, коли йдеться про зовнішню та безпекову політику.

Деякі з викликів, перед якими ми стоїмо, я висвітлив. Коли я говорю про європейську зовнішню політику, тоді я думаю також про африканську політику попри те, що ще не хочемо тепер нею займатися. Отже, я тут думаю також про латиноамериканську політику й конкретно говорю про торговельні взаємини з державами МЕРКОСУР. Це довга справа.

Торговельні взаємини показують усі небезпеки щодо добробуту всіх їх учасників. Між іншим, те, що такий експортер, як Австрія, з рідкісною одностайністю від лівих до правих – за винятком однієї маленької ліберальної партії – блокує ці торговельні взаємини з МЕРКОСУР, показує, що у сприйнятті політичної відповідальності ще бракує мужності.

Пані та панове, дорогі друзі!

На початку цієї промови я наводив приклад Ігоря Жалоби, який вчить своїх студентів брати відповідальність за своє майбутнє.

Цю думку я хочу ще раз схопити наприкінці.

Ми сьогодні перебуваємо на початку року низки виборів. Буде знову обраний Європейський парламент, у таких країнах, як Австрія, та деяких інших, будуть вибори в національній площині.

У демократії ми не можемо облишати відповідальність. Демократія вимагає від кожного з нас брати на себе політичну відповідальність.

Під час маленького диспуту, який я мав нещодавно, прозвучало: «Розумний бере приз». Вислів знає досить багато хто ще від дитинства від батьків. Повністю він звучить: «Розумний бере приз, дурень летить униз». Але коли дурень не летить униз і перемагає розумного, то це призводить до панування дурнів.

Тому ми повинні вносити наші теми в дискусію щодо європейських виборів – європейську зовнішню й безпекову політику, політику розширення, підтримку України, захист демократії, вільної економіки, свободи та правової державності.

Ми тут не можемо дозволити собі віддати ці теми популістам, і ми не можемо також дозволити собі йти за політиками, яким бракує мужності бути відповідальними, які занадто зручно облаштувалися, щоб приймати необхідні виклики.

Моє прохання вам: покажімо, що ми готові брати політичну відповідальність за вільну Європу!

адаптував Мартин Скавронський для Newssky