Карл фон Габсбург: промова про майбутнє Європи

Ексклюзив. Однією з найбільш знакових постатей сучасної загальноєвропейської політики є Карл фон Габсбурґ (народився в 1961 р.) – депутат Європейського парламенту, член консервативної Австрійської народної партії, один із провідних діячів Пан’європейського Союзу, онук останнього імператора Австро-Угорщини (отже, теперішній голова дому Габсбурґів і, зокрема, титулярний король Галичини й Волині та герцоґ Буковини).

На відміну від багатьох сучасних європейських монарших династій, чиї представники «царюють, але не правлять», тобто фактично не беруть участі в управлінні своїми державами, Габсбурґи ще сто років тому пішли прямо протилежним шляхом – вони стали брати активну участь у політичному житті країни в умовах республіканського устрою.

Так, важливу роль в історії не лише Австрії, а й усієї новітньої Європи відіграв Отто фон Габсбурґ (1912 – 2011), який багато років був президентом Пан’європейського Союзу – міжнародної організації за європейське єднання на фундаменті базових християнських цінностей в умовах безпрецедентних світових викликів, яку заснував австрійський громадський діяч, ґраф Ріхард Куденгофе-Калерґі (1894 – 1972) майже одразу після Першої світової війни.

Карл фон Габсбурґ віддавна є щирим другом України, незмінно підтримуючи її в публічних виступах та практичній діяльності в Європарламенті. Крім того, він ще з початку цього сторіччя веде в нашій державі медіабізнес – йому належить радіо «Країна-FM», яке від часу свого заснування стовідсотково звучить українською.

Традиційно щорічно у свій день народження 11 січня Карл фон Габсбурґ виголошує публічні промови на загальну тему «Про майбутнє Європи». Не став винятком і 2024 рік, і в цьогорічному виступі Карл фон Габсбурґ значну увагу приділив України та її відчайдушній боротьбі з брутальним російським ворогом. Крім того, він порушив низку інших актуальних тем, кожна з яких так чи інакше також пов’язана з Україною.

Не все у промові Карла фон Габсбурґа можна беззастережно прийняти. Наприклад, наголошуючи на необхідності посилення європейської інтеґрації, він дещо применшує значення національної державності, хоча одне і друге мало б перебувати в контексті «і, і», а не «або, або». Ідентичності загальноєвропейська та національні діалектично пов’язані.

Так само неґативний зміст у Карла фон Габсбурґа має й поняття «націоналіст» (вжите щодо одного з лідерів балканських країн). Але тут, найімовірніше, простежуються складнощі термінології, якщо під націоналізмом у центральноєвропейському сенсі розуміється те, що українці звикли називати шовінізмом.

У цілому ж виступ голови дому Габсбурґів вартий ознайомлення українського читача з його повною версією (ориґінал на сайті: https://www.karlvonhabsburg.at), український переклад якої й запропонований нижче.

Нарешті, варто наголосити, що монарше становище з традиційного погляду цілковито не зникає із законодавчим скасуванням монархії. На відміну від президентів, прем’єр-міністрів, голів верховних рад, тощо, монарх (імператор, король, цар та ін.) є помазаником Божим, а тому титул людськими законами так просто не відкидається. Через те й Карл фон Габсбурґ є титулярним імператором, а також королем, герцоґом, у тому числі низки українських земель. Про його реальні зв’язки з нашою державою сказано вище. Отже, нинішній голова дому Габсбурґів не чужий Україні та українцям. Читаймо. Аналізуймо. Робімо висновки.

Промова про майбутнє Європи, Карла фон Габсбурґа, 11 січня 2024 року

У середині грудня минулого року друг з України відвідав Відень. Ігор Жалоба, історик із Чернівців, університетський професор, член академії наук України, співголова австрійсько-української історичної комісії, президент Пан’європейського союзу України – і солдат. Трьома днями після його 58-го дня народження, 24 лютого 2022 року – в день вторгнення російської армії, – він добровільно вступив до армії. З його численними контактами в багатьох країнах Європейського Союзу він легко міг би податися на Захід. Але так питання для нього не стояло.

Щоразу, так наголошував він, він своїм студентам пояснював, що вони, як повнолітні громадяни, самі відповідальні за подальше майбутнє України. Як він міг у такій ситуації піти за кордон? Він здалеку спрямовував би своїх студентів і казав би їм, добре, тепер ви захищайте країну, але я в безпеці. Така установка – не для нього.

І, щоб прибути до Відня, він використав залишок своєї фронтової відпустки. Він зміг виїхати з України з особливим дозволом. Ніхто не мусив після майже двох років по тому вертатися на фронт простим солдатом, тому він пішов у відставку.

Чому згадую я цю історію? Ця «Промова про майбутнє Європи» має заголовок «Мужність бути відповідальним». Це також девіз, під яким я зі своїми співробітниками та організаціями, від яких прийняв завдання, намітив роботу на цей рік. Цей девіз – виклик до справи. Як довго життя перебуває у своєму нормальному перебігу, так довго ми живемо в мирі й задоволенні, й легко говорити так: я справді беру на себе відповідальність, роблю свою роботу, трохи залучаю себе тут і там. Але як багато мужності треба, щоб у винятковій ситуації, як-то напад на власну країну, свободу, незалежність, систему відстоюваних цінностей, родину тощо, дійсно взяти відповідальність із усіма наслідками?

Ігор Жалоба в розмовах, доповідях та інтерв’ю у Відні ще дещо цілком ясно доводив. В Україні йдеться не лише про війну Росії проти України, йдеться про захист Європи проти деспотичної системи. Вісь Москва – Пекін – Пхеньян – Тегеран кидає виклик нашій системі цінностей. Системі цінностей, заснованій на правилах, на праві народів, а не на насильстві та руйнуванні.

Що могло б статися, якби Росія перемогла у війні проти України? Не лише була би повністю зруйнована європейська країна, не лише наступні мільйони біженців прибули б до країн Європейського Союзу, але також стояли б російські війська на кордонах Угорщини, Словаччини, Румунії або Польщі. Європа була б відкритою для подальшої аґресії московського деспотичного режиму.

Тепер багато хто говоритиме, що НАТО не допустить нападу Путіна. Я також сподіваюся, що це так.

Але будьмо цілком чесними до самих себе: економічний велетень Європейський Союз, заможний Захід, досі не доклав зусиль, щоб підняти продуктивні потужності для виробництва різного роду боєприпасів, відповідне надходження яких до України могло б увиразнити її вогневу перевагу. Тут я ще не надто говорю про надходження сучасних систем зброї, що збільшували б можливості для України досягти технологічної переваги на полі бою.

Вельмишановні пані та панове!

Деякі з вас ще добре пам’ятають ім’я Енріко Берлінґвера. Він був іще в часи холодної війни між Сходом і Заходом генеральним секретарем Комуністичної партії Італії. Одним із так званих єврокомуністів. Мій батько цитував переважно його вислів, у якому він, Берлінґвер, міркував: треба сприймати всерйоз, що нам кажуть росіяни.

Я для того про це кажу, бо точно так само слід слухати, що нам завжди знову скеровують сам Владімір Путін і його пропагандисти. Не впадати нерухомими у страх і не встромляти голову в пісок у зневірі, коли поступаються Путіну Україною – хай би було все знову, як перед 24 лютого 2022 року, – але ясно усвідомлювати становище і знову з відвагою нести ту відповідальність, якої тепер потребує Європа, Західний світ.

Путін не хоче жодного миру. Він повністю поставив Росію на рейки воєнної економіки. Це означає, що він розраховує на тривалу війну. Він не оглядається на своє населення, посилаючи його у брутальні піхотні атаки. Він ясно нам каже, що хоче нового світового порядку. Перед нищівним нападом на Україну він ясно заперечував її право на існування. Він і його пропагандисти ясно й однозначно кажуть нам, що вони, щонайменше, східну половину Європи – ту, що колись була східним блоком – бачать областю свого панування.

Коли ми зважаємо на ці заяви з Москви, стає також ясно, чому висловлювання про те, що кожне надходження зброї до України лише подовжить страждання й принесе більше смертей, помилкові. Навпаки. Наскільки швидше ми своєю підтримкою посилимо Україну, щоб вивести з країни російську знищувальну армію, настільки швидко війна закінчиться.

І коли ми говоримо про напад, то можемо його розглядати не лише як воєнний напад. Ми роками спостерігаємо масовану кампанію із впливу Москви на європейські країни.

Йдеться про спробу путчу в Чорногорії у 2016 році, так само як і діяльність так званого гуманітарного центру в Нісі в Сербії. В дійсності це ніщо інше, як велика російська шпигунська діяльність. Ми думаємо про різні кампанії з дезінформації, які знаходять шлях до європейського суспільства. Ми думаємо про російські наративи, міцно вбиті в численні голови. Ми розповідаємо, що на сході України та в Криму громадянські рухи за приєднання до Росії виникали й так само вичерпувалися в міру того, як стверджувалося про неможливість розмовляти в Україні російською. Попри те, такі історії з’являлися знову.

Так само вперто тримається історія, буцімто Захід обіцяв за кінець московського поділу Німеччини непоширення НАТО. Також коли кореспонденти державного мовлення або автори потужних видань ці історії знову розповідають, вони є й лишаються неправдивими, вони є й лишаються російською дезінформацією.

Така обіцянка стала б нічим іншим, як новим пактом Гітлера – Сталіна, який поділив Європу на дві області впливу.

Країни, які внаслідок зникнення залізної завіси, Варшавського пакту та Совєтського Союзу здобули свою свободу та незалежність, мали вибір: або далі договір із Москвою, або вступ до ЄС і НАТО задля безпеки, захисту правової держави, демократії, свободи та ринкової економіки.

Точно така само свобода єднання зміцнювалася в різних договорах, частково навіть ще із Совєтським Союзом. Хто стверджує інше, той або не знає, або бреше. В обох випадках треба різко виступати проти цих наративів, оскільки вони є частиною дестабілізації нашого вільного, демократичного порядку, базованого на засадах правової держави.

Ми повинні також виступати проти тих партій, які вводять нас в ілюзію, ніби з урядом Путіна можна укласти мирний договір. В таке повірили багато політиків після війни Москви проти Грузії 2008 року і після початку війни проти України 2014 року. Але є факт, що Путін порушує будь-який договір, і кожну паузу використовує, щоб підготувати наступну аґресію.

Не обов’язково бути фанатом українського президента Зеленського. І я його критикував. Не всі його рішення були на добре. Але при виступі Зеленського в австрійському парламенті, де він був підключений онлайн, залишити зал і перед парламентом демонструвати нейтралітет із російським прапором – це свідчить про схильність до державної зради. Хто в змісті політичних дебатів керується такими партіями й політиками, той втратив будь-які претензії на провід.

Вельмишановні пані та панове!

Я можу це останнє речення підсилити конкретним прикладом. Україна попросила, зокрема, в Австрії обладнання для розмінування визволених областей. Партія, що перебуває у згоді з путінською партією, використовувала це прохання, щоб викривити факти, буцімто Україна вимагала від Австрії вислати для розмінування на фронт своїх солдатів. Замість протистояння з усім завзяттям цій зухвалій брехні, від австрійського федерального уряду надійшла відмова: питання про висилку солдатів не стоїть на підставі нейтралітету.

Так діють політично безвідповідально. Про висилку солдатів до України від української сторони не було мови. І надання обладнання з розмінування для визволених областей жодним чином не суперечить нейтралітетові.

Я можу коротко обговорити знецінення гасла про нейтралітет. Відомо, що я – не фанат нейтралітету.

Також відомо, що австрійський нейтралітет є концепцією часів після Другої світової війни. Геополітичне становище відтоді сильно змінилося, концепцію нейтралітету Австрії я сприймаю як застарілу. Так само має бути відомо, що нейтралітет не дає жодного захисту від військової аґресії. Приклади – від Бельґії щодо Камбоджі до України – відомі.

Щодо цього доходимо до пункту: австрійський нейтралітет виходить лише з двох засад. Перша: Австрія не входить у жодні військові союзи; друга: на австрійській землі не перебувають жодні іноземні війська.

Уже був би величезний якісний виграш у політичних дебатах у цій країні, якби одного разу постановили прийняти ці факти, а не транспортувати псевдорелігійні змісти поняття «нейтралітет».

Ми неодмінно потребуємо цього якісного виграшу в політичних дебатах. У червні буде обиратися Європейський парламент, в Австрії та інших країнах цьогоріч також обиратимуться національні парламенти. Ще в багатьох людей панує враження, ніби Європейський парламент не є таким важливим. Політичні партії ведуть до того, щоб європейські вибори затінити національними або навіть місцевими темами. Виборці використовують європейські вибори, щоб по-своєму спрямовувати домашні уряди. Це короткозоро. Європейський парламент є співзаконодавцем у площині Європейського Союзу.

Тепер часом хтось приходить із запереченням, ніби Європейський парламент – не справжній парламент, оскільки йому бракує права ініціативи, тому, ймовірно, формально так і є. Фактично це нічого не змінює, адже він – співзаконодавець. Тепер подивимося, що майже всі національні парламенти, передовсім, голосують за урядові проєкти, що є непрямим арґументом за необхідність права ініціативи.

Засідання Європейського парламенту вирішують, чи Європейський Союз розвивається як геополітичний актор, якого ми потребуємо на підставі світового порядку, якщо ми, як європейці, ще хочемо відігравати роль на підмостках світової політики.

Занадто часто роздаються голоси, переважно від популістських рухів, які хочуть повернути Європейський Союз до чистого митного союзу, які прямі вибори Європейського парламенту хочуть замінити відрядженням делеґатів від національних парламентів до Страсбурга, які, до того ж, мріють спільні наднаціональні елементи Європейського Союзу редукувати до суто міжурядової, отже, суто міждержавної роботи, або, передовсім, хочуть назад до національної держави.

Пані та панове, ми більше не живемо у 50-х роках минулого сторіччя. Світ відтоді розвивається далі. Повернення до національної держави можна, однак, порівняти з німецькою малодержавністю більш ніж 200-річної давнини. Тоді прийшов Наполеон. Ви всі знаєте, що наслідком став прусський мілітаризм, який не приніс для Європи нічого доброго. Сьогодні нам більше не загрожує прусський мілітаризм. Багато хто занадто радів, коли Німеччина в європейській політиці безпеки виявляла свою неквапливість. Небезпека полягає сьогодні в уже згаданій осі Москва – Пекін – Пхеньян – Тегеран. І ще є багато держав, які ще не вирішили, до якої сторони хочуть належати.

Певна річ, Європейський Союз є далеким від того, щоб бути досконалим. ЄС потребує внутрішніх реформ. Безсумнівно. Європейський Союз був створений із досвіду Другої світової війни. Метою було вилучити війни з цієї спільноти. Це також вдалося. ЄС також вдався прийом нових країн-членів, які розширюють зону демократії та правової державності. Йдеться про прийом Іспанії, Портуґалії або Греції, які перед тим мали правління військових. Йдеться про прийом багатьох середньоєвропейських країн, які перед тим перебували під комуністичним пануванням.

Європейська єдність була помітно скерована із середини. Це було спрямовано в тіні конфлікту Схід – Захід. У фазі нового порядку Європи після кінця залізної завіси це ще було зрозумілим, і через політику розширення також принесло позитивні ефекти, політичні та економічні.

У даному всесвітньо-політичному становищі було б, однак, впертістю ставати в напрямку політики встромляння голови в пісок. Тому геополітичне спрямування Європейського Союзу є велінням доби. Таке геополітичне спрямування впродовж останніх уже 100 років було частиною пан’європейської концепції європейської єдності. Отже, буде час, щоб ми розпочали це втілювати в життя.

адаптував Мартин Скавронський для Newssky