До дискусії про виключення Росії з ООН: позиція скептика
16.09.2023Ексклюзив. Сьогодні багато обговорюють чергову популярну тему про можливе виключення РФ із ООН або хоча б позбавлення її прав постійного члена РБ ООН з відповідним правом вето. Для більшої важливости і наочности, а точніше спрощення сприйняття теми, для посереднього читача придумали навіть відповідну картинку:
Одна стаття на популярному ресурсі, про яку хочу сказати кілька слів, мені сильно не сподобалася, окрім всього іншого, видання також видається англійською мовою, а значить, доступне для дуже широкого кола читачів.
Отже, Відвоювати ООН. Чому повернення росії в межі 1991 року – не тільки територіальне питання. За думкою автора статті про те, як народилася і як змінювалася ООН «В рамках першого кроку до цього компромісу, першого січня 1942 року, США, Великобританія, СРСР, а також Китай, від імені Китайської Республіки, який не контролював на той момент більшу частину своєї території, підписали Декларацію Об’єднаних Націй».
Перш за все, помилково вказані тільки чотири підписанти вашингтонської Декларації Об’єднаних Націй від 01.02.1942 року.
Як відомо 1 січня 1942 року 26 держав, котрі знаходилися в стані війни з державами Вісі (антигітлерівська коаліція), включно із Сполученими Штатами, Сполучене Королівство, Китай і Союз Радянських Соціалістичних Республік(СРСР), підписали загальну програму цілей і принципів, закріплених в Атлантичній хартії, в документі, який став відомим як «Декларація Об’єднаних Націй». В цьому документі було вперше офіційно використано термін «Об’єднані Нації». Пізніше, в період до 1945 року, до Декларації приєдналася ще 21 держава. До слова, Франція, як майбутній постійний член РБ ООН, приєдналася до цієї Декларації тільки у 1944 році.
Наступна, особливо помилкова, на справді жахлива (на думку прихильників розширеного трактування прав людини – Ред), цитата з вищеназваної статті вимагає повного цитування: «Ця серія помилок породила брутальний підхід до устрою ООН: принцип рівности націй, який представляли держави; не залежачи від рівня розвитку цих держав, із чого витікала рівність їх голосів на Генасамблеї». Автор назвав «брутальним підходом» основний принцип ООН – рівність націй. Далі цей пункт навіть коментувати не стану.
У той же час, автор правильно вказав на те, що право вето для постійних членів РБ ООН прописано в Статуті організації.
Відповідно, будь-які зміни прав постійних членів Ради Безпеки вимагають занесення змін в такий Статут. А тут ситуація має наступний вигляд: згідно глави XVIII Статуту, будь-яка його зміна може бути виконана тільки після ратифікації двома третями членів ООН, враховуючи п’ятьох постійних членів Ради Безпеки (Великобританія, Китай, Російська Федерація, Сполучені Штати Америки і Франція). Статут ООН у статті 108 містить складну процедуру формальної зміни Статуту – такі зміни мають бути прийняті двома третинами голосів членів Генеральної Асамблеї і ратифіковані відповідно з їх конституційною процедурою двома третинами членів ООН, враховуючи всіх постійних членів Ради Безпеки. Таким чином Статут ООН мінявся всього тричі ( у 1963, 1965 і 1971рр.), і у кожному випадку це було пов’язано з простим розширенням складу органів ООН.
Автор визнає, що «така глибока реформа Статуту ООН справа доволі непроста. І, навіть якщо виключення Росії надасть старт перемовинам про повне скасування права вето, вони можуть тривати дуже довго. А, значить, виникне і питання про те, що робити з правом вето СРСР, відібраним його у Росії, котра незаконно його привласнила».
Автор в принципі розуміє неможливість реалізації особистих ідей і наводить вкрай невдалий приклад із заміною Тайваню на Китай у 1971 році. «Врешті, хоча в Статуті ООН не прописана процедура виключення постійного члена РБ ООН, в історії ООН є досвід його заміни: Резолюцією ГА ООН 1971 року Тайвань був позбавлений права брати участь в ООН від імені всього Китаю, оскільки по факту не контролював більшу частину його територій. Росія також не контролює значну частину території колишньої СРСР і не може вважатися представником усіх народів СРСР». Щодо заміни в РБ ООН Тайваня на Китай і СРСР на Росію, суворо кажучи, це різні речі. У випадку з Тайванем йшлося про те, хто буде представляти Китай в ООН, тобто, про визнання ООН хто саме є уповноваженим урядом Китаю – верхівка на Тайвані, чи верхівка у Пекині. Детальніше про це прекрасно виписано тут.
Повернімося до статті, цитата: «Скориставшись слабиною нових держав, РФ, котра успадкувала силові союзні структури – більшу частину армії, враховуючи ЯЗ та спецслужби в особі КДБ, узяла на себе борги СРСР разом із зарубіжним майном покійного Союзу РФ». Нагадаю автору, Україна з власної волі відмовилася від особистої ЯЗ, підписавши Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум). Безумовно, Будапештський меморандум, це дуже окрема тема за рамками цього матеріялу.
Далі, автор статті з таким яскравим заголовком, наголошує на чомусь іншому: «Йдеться не про виключення РФ із Радбезу та про виключення з ООН назовсім. Мова йде лишень про виявлення та виправлення процедурної помилки, яка виникла через автоматичне поширення на росію членства в ООН вже неіснуючого СРСР». Широко відомий правовий принцип про те, що порушення процесуальних (правових) норм тягне негативні юридичні наслідки тільки у тому випадку, якщо це прямо прописано у відповідному нормативному акті. На даний момент, через більше як 30 років, говорити про порушення процедурного моменту, не прописаного в Статуті ООН, а саме, порядку заміни постійного члена РБ ООН, видається доволі проблематичним.
Насправді історія пам’ятає цей момент дещо інакше. У випадку з розпадом СРСР США хотіли всебічно уникнути кошмарного для них сценарію каруселі, тобто, почергового переходу місця СРСР у Радбезі між республіками колишнього СРСР, як його спадкоємцями і доклали всіх зусиль для заміни СРСР на Росію. Судячи з оповідей очевидців, це було зроблено шляхом заміни за вказівкою представника США, котрий був на той час головою Радбезу, таблички перед тодішнім представником РФ у РБ ООН Юлієм Воронцовим з «USSR» на «Russian Federation». У відповідь на пару здивованих поглядів голова запропонував одразу ж перейти до порядку денного і більше це питання ніхто ніколи не висвітлював. На цей момент (зацікавленими сторонами – Ред) вважається, що це питання було вирішено завдяки усталеній практиці держав-членів ООН.
Крім того, автор також пропонує позбавити РФ права голосу в ООН шляхом його «заморозки» на підставі того, що «агресія проти України, сама по собі, є підставою для тимчасової заморозки повноважень російської делегації, аж до її припинення. А там, поволі, можна вже розбиратися і з питанням про легітимність російського членства в ООН».
Видається неприйнятним розмивання цих двох найважливіших питань в одній статті. З одного боку, аналізується спадкоємство РФ від СРСР та допущені порушення процесу, як підстава для виключення РФ із складу членів ООН з правом подачі нової заявки. І зовсім інша справа – агресія проти України, як самостійна підстава для «заморозки» всіх повноважень делегації РФ і ООН. Хоча автор і не надає посилання на Статут ООН, можливо в якости підстави такої «заморозки» автор мав на увазі, зафіксовану у статті 2(4) Статуту ООН, заборону на застосування сили або погрози силою, за виключенням випадків застосування сили (а) на підставі рішення РБ ООН у випадку загрози миру та безпеки (Глава VII Статуту) або в порядку індивідуальної чи колективної самооборони (стаття 51 Статуту – «цей Статут жодною мірою не зачіпає невід’ємного права на особисту чи колективну самооборону»). Тобто, це не абсолютна заборона, а заборона з вилученнями, котрі в свою чергу також потребують відповідного тлумачення.
При цьому в доктрині міжнародного права особливі дискусії викликає як загальний характер заборони на застосування сили, так і використовування державами виключень у статті 51 Статуту. На жаль, сучасна практика демонструє, що використання воєнної сили аж ніяк не стало явищем з минулого. Частота використовування воєнної сили державами після 1945 року, зазвичай взагалі без будь-яких правових обґрунтувань, виявилася такою, що відомий американський юрист-міжнародник Т.Франк ще у 1970 році оголосив про смерть статті 2(4) Статуту ООН у своїй статті з красномовним заголовком «Хто вбив статтю 2(4)? або: Зміна норм, що регулюють застосування сили державами». («Who Killed Article 2(4)? or: Changing Norms Governing the Use of Force by States»). У 2003 році, по слідах вторгнення США в Ірак, яке було вкрай незрозуміло пояснено, за думкою міжнародного права, той же Т.Франк в іншій свої статті «Що відбувається зараз? ООН після Іраку» («What Happens Now? The United Nations After Iraq») заявив, що стаття 2(4) вмерла знову і на цей раз, можливо, до добра («стаття 2(4) „знову померла, і цього разу, можливо, назавжди“) („article 2(4)“ has died again, and, this time, perhaps for good»). Гарний огляд поточних дискусій можна знайти в статті Д.Уіппмана «Дев’ять життів статті 2(4)» (The Nine Lives of Article 2(4) ). Ніяк не обійтися без згадки широко цитуємої думки М.Гленнона, викладеної в його статті «Як помирають міжнародні правила». (How International Rules Die), відповідно до якої частота порушень державами статті 2(4) Статуту є такою, що на сьогоднішній день вона втратила статус норми права (він вказує на більш ніж 200 випадків використання державами воєнної сили починаючи з 1945 року).
На жаль, на тлі тієї динаміки політичних процесів довкола України, такі статті наших авторів і без того нагнітають негатив за напрямом наших партнерів. Іноді краще утриматися від таких публікацій, аніж висувати такі явно провальні ініціативи, вже традиційно перетворюючи «зраду» в «перемогу» і навпаки. Політика, як внутрішня, так і зовнішня, має стати більш професійною, особливо з урахуванням найвищої ціни – життя, яку сьогодні платять наші захисники.
Базіле Альпіно, юрист.
