Церковна історія Закарпаття проти московського попа Сидора

Ексклюзив. У минулому нарисі ми писали про те, що під час гарячої фази вони Закарпатський сепаратист, піп Дмитро Сидор, з метою збереження своїх проросійських позицій завів «старі пісні на новий лад». Зокрема, отримала великий резонанс його заява про те, що православні єпархії на Закарпатті повинні належати Сербській Православній Церкві, нібито тому що так було споконвіку, ледь не з самого початку християнізації нашого регіону. Ми показали раніше, що в період до остаточного переходу Закарпаття в унію єпархії та парафії належали Константинопольському Патріархату.

Відновлення (повернення) закарпатців у Православ’я почалося наприкінці XIX століття, до початку Першої світової війни, протягом чверті століття, переважно на Хустщині, де активно формувалися православні парафії. У цей короткий період вони, як і інші православні в імперії, були підпорядковані Карловацькому (Сербському) патріархату. Але паралельно активісти православного руху налагоджували зв’язки з Афоном (юрисдикція Константинополя) та окремими російськими ієрархами, до честі яких треба зауважити, що вже в міжвоєнний період вони прийняли сторону не Сербії, а Царгорода (зокрема майбутній церковний письменник та митрополит Веніамін Федченков).

У міжвоєнний період перебування Сербської юрисдикції на Срібній Землі було неканонічним, бо після розпаду великих імперії за церковним правом усі діаспори відходили під омофор Константинопольського Патріарха.

Але у міжвоєнний період Сербський Патріархат зробив спробу поширити свій вплив на Закарпаття, але це було всупереч канонами Церкви. Більше того, як зазначає навіть такий промосковський орієнтований історик, як Юрій Данилець, серби не дуже були зацікавлені у прояві пастирської опіки над закарпатцями. Зокрема він зазначає «невпорядкованість православної церкви сербським єпископами що викликало конфесійну нестабільність у державі» (Ю. Данилець Православна Церква на Закарпатті у першій половині ХХ століття, Ужгород, 2009. с. 128), а також «відсутність постійного православного єпископа та чіткої системи управління православними приходами у разі його відсутності» (с. 155). Більш того, навіть цей дослідник прямо пише, що «канонічність сербської юрисдикції була підставлена під сумнів московським патріархатом» (с. 114).На відміну від Константинопольської ієрархії, вони не призначили в цей край постійного єпископа.

Друга Світова Війна ішла до свого неминучого фіналу. У вересні-жовтні 1944 року Червона Армія «звільнила» Закарпаття. 26 листопада 1944 року у Мукачеві відбувся 1-й з’їзд народних комітетів, який прийняв Маніфест про входження Закарпаття в Україну. З’їзд обрав вищий орган державної влади-Народну Раду Закарпатської України (НСЗУ) у складі 17 осіб священики Сербської Православної Церкви брали участь у роботі народних комітетів, були делегатами з’їзду та поставили підписи під маніфестом. Одночасно розпочався процес «входження» Мукачівської єпархії до сталінської РПЦ МП.

Так, 18 листопада 1944 року в Хусті відбулися збори православного духовенства, на якому вирішили звернутися до Собору СПЦ та просити його дати згоду на перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії до складу РПЦ МП. На цих зборах було вирішено послати в Москву делегацію, яка повинна була просити Синод РПЦ дати згоду на входження Мукачівсько-Пряшівської єпархії в РПЦ. Делегатами були одноголосно обрані: ігумен Феофан (Сабов) — адміністратор єпархії, архімандрит Алексій (Кабалюк), протоієрей Димитрій Бєляков-радник єпархії, протоієрей. Іоанн Кополович- секретар єпархії та П.В. Лінтур-директор Хустської гімназії. Учасники зібрання написали листа на ім’я І.В. Сталіна (так!!!!), де виклали свою думку про подальший розвиток Православної Церкви на Закарпатті. Як кажуть, коменти зайві.

19 листопада 1944 року представники православного духовенства Сербського Патріархату звернулися до місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Ленінградському і Новгородському Алексію (Симанському) з проханням підтримати їх клопотання перед Синодом СПЦ про передачу Мукачівсько-Пряшівської єпархії в юрисдикцію Московської Патріархії, а також прийняти делегацію на чолі з ігуменом Феофаном (Сабовим).

У Москві делегація православного духовенства Мукачівсько-Пряшівської єпархії перебувала з 7 по 13 грудня 1944 року. Закарпатці просили митрополита Алексія сприяти за допомогою цивільної та військової влади у перерозподілі церковного майна між православними та уніатськими парафіями, надати можливість підготовки у московському православному богословському інституті своїх кандидатів у священики, постачати до їхніх єпархій церковно-богословські книги, сприяти наданню матеріальної підтримки Мукачівсько-Пряшівській єпархії.

15 березня 1945 р. голова Ради у справах РПЦ Г. Г. Карпов подав Сталіну, В. М. Молотову і Л. П. Берії на узгодження текст Інструкції про перехід православних Закарпатської України в юрисдикцію РПЦ; 17 березня документ був схвалений.

У квітні 1945 року Московська Патріархія направила делегацію на чолі з єпископом Кіровоградським Сергієм (Ларіним) у Югославію. Делегацію прийняв глава Синоду СПЦ митрополит Скоплянський Йосип (Цвійович) (Патріарх Гавриїл перебував ще в концтаборі). Сербський єпископ, вл. Володимир (Раїч), відразу погодився на передачу керованої ним єпархії в юрисдикцію сталінської РПЦ МП. На засіданні Синоду 6-8 вересня 1945 року було прийнято рішення про перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії до складу РПЦ. Синод СПЦ відправив єпископу Володимира (Раїча) до Москви, де він був прийнятий Патріархом Алексієм I. 22 жовтня відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому Володимир (Раїч) зачитав лист митроплита Йосипа (Цвійовича), останній повідомляв про рішення Синоду СПЦ передати Мукачівсько-Пряшівську єпархію у відання РПЦ МП.

14 жовтня 1945 року Патріарх Алексій I очолив хіротонію Нестора (Сидорука) на єпископа Уманського, вікарія Київської митрополії, одночасно призначивши його адміністратором православноїМукачівсько-Пряшівської єпархії (вже без зазначення в титулатурі визначення «Карпаторуська», оскільки це не відповідало територіально-адміністративного ділення). З 24 жовтня 1945 року Нестор титулувався як єпископ Ужгородський і Мукачівський. Нова титулатура свідчила про прагнення церковної влади до того, щоб центр єпархії збігався з центром області, тобто про наміри перенести єпископську кафедру з Мукачева в Ужгород (територія Пряшівської Русі, що відійшла Чехословаччині, була включена до складу Празької єпархії, в 1950 була утворена самостійна Пряшівська єпархія).

6 листопада 1945 року єпископи Володимир і Нестор прибули до Мукачева, де останній прийняв єпархіальний архів, а 11 листопада в кафедральному храмі Мукачева відбулося перше богослужіння на чолі з єпископом Нестором. У липні 1947 рокумісцем перебування архієрея став Ужгород, де РПЦ МП було «повернуто» кафедральний собор Воздвиження Хреста Господнього (у 1771-1947 уніатський).

Коротко зауважимо, що і представники Греко-Католицької Церкви, і Константинопольського Патріархату зробили спроби спротиву, то представники Сербського Патріархату, хоча і перебували на території Закарпаття незаконно (з точки зору церковного права) відверто все здали Москві.

Загалом москвофільські ілюзії зіграли вкрай злий жарт із закарпатцями. Прийшла на Срібну Землю не «Свята Русь», про яку вони читали та мріяли, а кривава совдепія. Коротенько позначимо, що стало з деякими учасниками переговорів. Архімандрит Алексій (Кабалюк), побачивши перші діяння нової влади, що руйнувала справу всього його життя, відносно мирно помер у 1947 році. А ігумен Феофан (Сабов) разом зі своїм братом, священиком Петром, був убитий на очах їх матері співробітниками НКВС. Як писав вже цитований нами Юрій Данилець «…за більше як 50 років радянської влади православна церква пережила чимало трагедій та потрясінь. Було ліквідовано майже всі монастирі та скити, окремі священики були репресовані тоталітарним режимом». Цікаво, що з початку Москва не визнавала канонічність Сербської юрисдикції над Закарпаттям, але коли після Другої Світової запахло смаженим, відразу все визнала та й де факто рейдерськи захопила закарпатські єпархії.

Підводячи підсумок зазначимо, що і зараз продовжує своє існування «новостворена з порушенням церковних канонів Мукачівсько-Пряшівська єпархія Сербського патріархату (1931 — 1945 рр.), яка надалі в жовтні 1945 р. за рішенням Архієрейського Собору/Синоду Сербського патріархату була передана до Московського патріархату (Російської Православної Церкви, зокрема, її Українського екзархату) і яка по сьогоднішній день, під назвою (після поділу на дві єпархії) Мукачівська (1945 р. — по даний час) (керуючий — Федор Мамасуєв, єпископ Московського патріархату з проживанням в м. Мукачево) та Хустська (1994 р. — поданий час) (керуючий — Марк Петровцій, єпископ Московського патріархату з проживанням у м. Хуст) єпархії РПЦвУ (УПЦ МП) і надалі перебувають у складі Російської Православної Церкви в Україні, зокрема, її структурного підрозділу під назвою — так званої Української Православної Церкви Московського патріархату».

Звернемося до вихідної проблеми нашого нарису: якщо протоієрей Дмитро Сидор стверджує про перспективи переходу в Сербський Патріархат, то наскільки вагомі його аргументи? Вище ми детально розглянули історію Православ’я на Закарпатті в період, що передував унії. Ми на основі історичних праць, а не сидорських фальсифікацій, прийшли до висновку що з часів Кирила і Мефодія закарпатські православні єпархії входили до складу Константинопольського Патріархату, з якого вони перейшли в унію з Католицькою Церквою.

Іншими словами, історичних обґрунтувань для продовження діяльності Сербського Патріархату на Закарпатті немає. Ми описали вище, як вони здали свою єпархію Москві. Відповідно немає і моральних обґрунтувань, після того, як представники цієї організації скоїли злочин проти українського народу Закарпаття і не принесли за це покаяння.

Далі розглянемо моменти з канонічного права: передача Закарпаття Москві відбулася без узгодження з Константинополем, якому за канонічним правом належить вся діаспора. Після дарування Томаса у 2018 році єпархії на території Закарпаття маютьналежати виключно ПЦУ.

Як пише владика Віктор (Бедь): «Що ж до питання, чи можуть приходи РПЦвУ (УПЦ МП), та, зокрема, парафія Московського патріархату в м. Ужгород, настоятелем якої є Дмитро Сидор, перейти до Сербського патріархату з відповідною реєстрацією (перереєстрацією) свого статуту в органах державної влади України? Відповідаю — ні, не можуть! Тому, що окрім чисто формалізованих статей Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в церковному просторі тих чи інших світових конфесій, діють іще і норми канонічного права, які враховуються при визначенні права на діяльність тієї чи іншої конфесії на території суверенної Держави Україна, та, зокрема, щодо допустимості державної реєстрації їх статутів в Україні.

У відповідності до канонічних норм Вселенського Православ’я, яких дотримуються всі Помісні Автокефальні Православні Церкви у світі (окрім агресивної, розкольницької та безблагодатної на сьогодні Російської Православної Церкви), на канонічний території України можуть створюватися та діяти тільки релігійні організації Помісної Автокефальної Православної Церкви України. Отже, Сербська Православна Церква, як і будь-яка інша Помісна Автокефальна Православна Церква у світі, окрім Помісної Автокефальної Православної Церкви України, не мають канонічного права на створення своїх релігійних організацій в Україні.

Відтак, Сербська Православна Церква не має канонічного права прийняти до свого складу будь-яку релігійну організацію, яка діє на території суверенної Держави Україна, зокрема, і парафію Московського патріархату в м. Ужгород, яку очолює Дмитро Сидор. Що ж до пустопорожніх та свідомо провокаційних заяв Дмитра Сидора, агента впливу та священика Московського патріархату в Україні, то вони спрямовані на подальше підтримування штучно спланованого і створеного Москвою політичного розділення Українського Православ’я з метою проповідування розкольницьких, антихристиянських і антиукраїнських ідей «русского міра» та провокування міжрелігійного протистояння на Закарпатті і в Україні в умовах російсько-української війни 2014 — 2023 рр.

Діяльність таких, нібито «церковних» діячів, як Дмитро Сидор насправді не має ніякого відношення до справжньої діяльності священнослужителя Церкви Христової та носить виключно провокаційний, антихристиянський, антиукраїнський та промосковський політичний характер, з метою різного роду психологічних маніпуляцій, підміни понять, надання неправдивої інформації та зомбування свідомості віруючих і необізнаних в питаннях канонічного права та церковної історії громадян України в інтересах ворожих до нас Московського патріархату та країни агресора – російської федерації».

Необхідно окремо відзначити, що автокефалія Сербської Церкви носить номінальний характер. Для всього Православного світу вони самостійна церква, але в реальності вони підпорядковані Москві. До цього варто додати і те, що саме в Сербії активно поширюється пропутінська пропаганда, яку підтримує місцеве населення. Використовуються ті ж історичні міфи, ті ж наративи. В цілому Сербія — це свого роду «рашка в мініатюрі». Тому звернення попа Сидора до цієї юрисдикції не змінює ситуацію кардинально, а тільки лише підсилює ілюзію незалежності. Насправді, якщо вже безпосередньо, то потенційно перебуваючи в Сербській церкві, він також буде підпорядкований Москві можливо, навіть кураторів не поміняє. Але цей хід може відкрити йому можливість складати нові казки для прикриття його антиукраїнської діяльності. Це також може посилити і його «політичне русинство», і в цілому русинський сепаратизм, оскільки в Сербії існують деякі громади так званих «русинів», хоча насправді це — українці, що протягом кількох поколінь проживали на берегах Дунаю.

Дивним в цілому нам представляє і вектор його вибору: Сербія не має спільних кордонів з Україною, чому, наприклад, не звернутися в Чеську церкву, або в Румунську, або навіть у Польську? Можливо тому, що Румунський патріархат та Православна Церков Чеських земель і Словаччини проявляють вже симпатії щодо до ПЦУ, а серби наполегливо стоять на московських позиціях. Так що Сербський вибір (навіть в плані задуму) — вже є актом зради України.

В тому числі і тому, що тут вже діють не лише моральні принципи, але і методологічні, такий, наприклад, як «бритва Окама»: «не треба плодити сутності без необхідності». Вже немає ніякої необхідності в єпархіях РПЦ МП імені Сталіна, тому що існує вже…. канонічно відновлена у 1923 р. історична древня Карпатоукраїнська (Карпаторуська) єпархія Константинопольського патріархату (1923 — 2015 рр.), правонаступниця православних єпархій, що діяли на Закарпатті з найдавніших часів у складі Української Православної Церкви та у прямому підпорядкуванні Константинопольського патріархату до 1733 р., надалі Карпатська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви України (2015 — 2018 рр.), Карпатська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви Константинопольського патріархату (жовтень — грудень 2018 р.) та на сьогодні — Мукачівсько-Карпатська єпархія Православної Церкви України (15 грудня 2018/05 січня 2019  рр. – по даний час)».

Це, як кажуть, по-перше; а по-друге: за горами, тобто на Львівщині та на Франківщині, Московського Патріархату вже не існує, крім нелегально мандруючих попів та жменьки їх фанатичних послідовників, якими має зайнятися СБУ.

На Закарпатті поки що все навпаки: більшість Православних церков належить саме РПЦ МП імені Сталіна, в тому числі і тому, що такі фанатичні проповідники, як піп Сидор, поки що на волі, а не за гратами. Яким не був вирок суду, але саме попу Сидору, варто буде згадати про покаяння та покуту перед Богом та українським народом за всі скоєні їм злочини, якщо він реально вірує во Христа, а не в Путіна та «русский мир».

Просто вражає, наскільки нелюдяною може бути церковна політика в наші часи, після стількох трагедій, релігійних і світських воєн, всупереч публічним заявам щодо турботи про гідність людини і любов до Церкви. Це сумно, бо це свідчення про стан самої РПЦ МП (а точніше РПЦвУ). На жаль, ХХІ століття стало віком ревізіонізмів, які прикриваються вже навіть не лиш ідеологіями, а й «турботою» про Церкву.

Шандор Рудь (м. Берегове), для Newssky