Фальсифікація церковної історії Закарпаття на користь Кремлю, або знову про попа Сидора

Ексклюзив. Вже неодноразово на нашому сайті ми писали про антиукраїнською діяльності протоієрея Дмитра Сидора, того лже-священика, що поки ще перебуває на посаді настоятеля кафедрального собору РПЦ МП імені Сталіна в Ужгороді, тобто в найзахіднішій точці України, але тим не менше він постійно поширює в тому числі і через свої анти-проповіді ідеї ненависті до інших християнських конфесій, а для цього він також активно займається і фальсифікацією церковної історії Закарпаття на користь інтересів Росії. Причина їх криється в наступному – прагненні до переділу власності в національному масштабі, коли силові методи не завжди приносять бажаних результатів, а необхідною умовою досягнення цілей стають розпалювання національної та релігійної нетерпимості, неприйняття способу життя інших людей. І тут на допомогу політтехнологам (в том числі і тим, хто носять рясу, не маючи морального права на священний сан) приходить історія і здебільшого-Церковна.

Найбільшого ефекту інформаційні акції фальсифікаторів історії досягають в тому середовищі, де історична пам’ять нації формується на миттєвих вигодах політичних груп і бізнес-еліт, де відсутні чітко усталені оцінки вузлових проблем і подій історії – адже саме їх трактують на шкоду безпеці держави, особливо в період війни з таким агресором, як путінська Росія. Особливо актуально це для національної безпеки сучасної України, що має багатющу церковну історію.

Нагадаємо, що в Швабростані свого часу була відповідно до указу Путіна від 15 травня 2009 року № 549 була створена спеціальна комісія «з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Цікаве формулювання чи неправда?

А ось фальсифікувати історію на користь Кремля типу якомога. Цим систематично і займається піп Сидор. Але в останні час від створення нових історичних міфів він вирішив перейти від вивчення історії до її створення . І в розразився гучною заявою про те, що в разі не можливості перебувати далі в складі УПЦ (точніше в РПЦ імені Сталіна) він разом з приходом буде переходити в Сербський Патріархат, до якого нібито історично відноситься Срібна Земля Закарпаття.

На думку владики Віктора (Бедь) «Чергова заява Дмитра Сидора, священика Московського патріархату на Закарпатті про намір переходу очолюваної ним в м. Ужгород парафії до Сербського патріархату, як завжди, це спроба психологічної маніпуляції, підміни понять, надання неправдивої інформації та зомбування свідомості віруючих та необізнаних у нормах канонічного права і церковній історії громадян. Дмитро Сидор добре відомий церковний авантюрист, агент впливу та священик Російської Православної Церкви в Україні, який з кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття – до наших днів проводив і проводить надалі підривну антиукраїнську діяльність з поширення ідеології політичного русинства та «русского міру» на Закарпатті та в Україні».

Детально розглянемо всі аспекти цього питання: історичний, церковно-правовий та моральний. Не входячи в деталі щодо заснування перших православних єпархій на Закарпатті, все ж здається, що якась християнська присутність в Карпатах існувала ще задовго до кінця IX століття. Історія відносить нас до другої половини IX століття, коли, згідно традиції, святі Кирило та Методій, під час євангелізації слов’янських народів, дійшли до відног Карпат, приносячи із собою християнство і літургічну традицію, властиву Константинопольській Церкві.

Згідно археологічних та писемних джерел християнство мало поширення на території сучасного Закарпаття ще до прийняття його офіційною релігією в Київській Русі. Більшість дослідників пов’язують поширення християнства грецького обряду з іменами св. Кирила та Мефодія, або, принаймні, їх учнів (І. Базилович, М. Лучкай, архім. Василій (Пронін). Окремі угорські джерела свідчать про те, що на час приходу угрів у Паннонію місцеве слов’янське населення мало єпископство.

На думку архім. Василія (Проніна), учні св. Кирила та Мефодія, які змушені були залишити Сазавський монастир та чеські землі, поклали початки Угольського монастиря (Василий (Пронин), архимандрит. История Православной Церкви на Закарпатье. К., 2005. С. 55). Навіть якщо початки єпархії не є зовсім певні, деякі історики вважають, що вона створена святими Кирилом і Мефодієм або їхніми учнями в 863 році.

Про це прямо пише дослідник церковної історії Закарпаття, архімандрит Василій (Пронін), наведемо конкретну цитату: якщо навіть допустити, що Мукачівське єпископство було одним із семи Паннонських і засноване святим архієпископом Мефодієм, то треба визнати,що воно не довго існувало». (Указ соч, с. 54) далі в тій же книзі отець Василь Пронін неодноразово відзначає роль Константинопольського Патріархату в справі християнізації слов’ян і угорців (с. 60-65, с. 70-71) та формуванню єпархій на території Закарпаття (с. 82-83).

Зазначимо, що це написав чоловік дуже шанований Дмитром Сидором, у притворі Ужгородського Хрестовозвіженського собору його зображення вміщено між святими землі Карпатської. Дивно, що його шанувальник ігнорує його ж заповіти.

Слід зазначити, що у своїх численних заявах отець Сидір багаторазово стверджував, що він є спадкоємцем Кирило-Мефодіївської традиції. Але після такого роду пафосних заяв зазвичай слідувала пауза, майже МХАТівська. Точніше навмисно приховування факту того, що брати Кирило і Мефодій діяли з благословення Константинопольського Патріархату. Це факт загальновідомий до такого ступеня, що немає необхідності заради його підтвердження робити посилання будь-які джерела, оскільки він міститься в кожній з біографій святих Кирила і Мефодія. Тому в ті часи (друга половина дев’ятого століття, ні Московського, ні Сербського Патріархатів ще не існувало).

Нарешті, за почином Патріарха Константинопольського Феофілакта, в 940 році до угорців був посланий єпископ Ієрофей, місія якого поширювалася можливо і на Карпатський край.

Проте не всі дослідники погоджуються з походженням християнства на Закарпатті від Кирило-Мефодіївської традиції.Але якщо отець Сидір постійно про це говорить, він визнає факт проповіді святих братів на території Закарпаття, що йому варто бути послідовним, і згадати, про те, який саме Патріархат направив їх сюди з місією.

Вагомий внесок в християнізацію Закарпаття зробили місіонери з Галичини, Київщини та Поділля. Загалом, слов’янське населення краю походить з перед-Карпатського регіону та центральних частин сучасної України та постійно поповнювалось за рахунок переселенців. Повне утвердження християнства візантійської традиції на Закарпатті відбулось тільки у ХІ – ХІІ століттях (Пронин, с. 74). Однак ще у 1015 році, після міжусобиць спричинених смертю Київського князя Володимира Великого, угорський король Стефан І приєднав Закарпаття до Угорського королівства.

В історичному нарисі того ж отця Василя (Проніна) наголошується, що в до- монгольський період немає чітких даних про наявність церковної ієрархії на Закарпатті, але при цьому відмічається,що наш край був в юрисдикції Константинопольського Патріархату (с. 87, с. 90-91) Але автор припускає, що в цей період, «Закарпаття в церковно-юридичному відношенні було підпорядковане Галицькій митрополії» (с. 99) Константинопольського Патріархату. А після її скасування в 1414 році «разом з галицькими православними і закарпатські салі підкорятися Києву» (с. 101).

Відома також грамота константинопольського патріарха Антонія від 1391 р. про надання Грушевському монастирю право ставропігії. У 1491 р. в Мукачеві вже згадується єпископ Іоанн, що прагнув поширити свій вплив на всю територію краю (с.131-133, с. 151). Цей владика теж був у Константинопольської юрисдикції (с. 166) «Оскільки тоді Руська Церква підпорядковувалася юрисдикції Царгородського патріархату, то його ім’я підносилося за богослужінням, як мукачівськими єпископами, так і Грушівськими екзархами» ( с. 171)

До кінця XVII століття очільники єпархії вибирались монашою радою (собором) і потім були висвячені іншими єпископами навколишніх територій, які всі були в єдності з Вселенським православним патріархом Константинополя. Православ’я було толероване, а навіть підтримуване угорськими королями династії Арпадів, яка зрощувала культурні, подружні і політичні зв’язки з Константинополем і слов’янським Сходом. Їхні наступники, Анжу і Габсбурги, натомість не бачили добрим неримських християн (тобто не-католиків).

Даний стан справ призвів до виникнення Ужгородської унії в 1646 році), але її прийняли під тиском родини графів Другетів, що управляли цим краєм, православні священики, що перебували в Константинопольській юрисдикції.

Отже, з благословення Константинопольського патріарха Фотія на Закарпатті (згідно з однією з найбільш розповсюджених версій) проповідують Кирило і Мефодій, із Закарпаття походить (версія історика Стефана Паппа з першого тома його «Історії Закарпаття») їх учень, Святий Горазд. Тобто з IX століття по XIV століття на території Закарпаття існують православні парафії, а потім і єпархії, які входять у підпорядкування Константинополю. У 1391 році Грушевський монастир (Закарпаття) отримує ставропігію від Константинопольського Патріарха. Тобто з самого зародження на цій території Православ’я було під омофором Константинопольського Патріархату.

Як підтвердження наведемо повний титул єпископа Йосифа Стойки: «милістю Божою, архієпископ Марамароський, екзарх ставрополії Патріаршої від Царгорода, Нового Риму, адміністратор митрополії Белградської та всіх православних, що в країнах Угорських» (с. 254, курсив наш -Ш.Р.).

Треба окремо зазначити, що Ужгородська унія була укладена пізніше і окремо від Берестейської (1596 р); тому досі Мукачівська єпархія не підпорядкування УГКЦ,що за горами, а безпосередньо Риму. Останні православні єпископи (Йосип Стойка та його племінник Досифей Феодорович) пробували чинити опір, але не вдало, в XVIII столітті весь край повністю переходить в унію, унію підтримала імператриця Марія Терезія, яка віддала під семінарію Ужгородський замок.

З середини ХІХ ст. на Підкарпатській Русі почав поширюватися москвофільський рух. Під його впливом, а також як реакція на політику мадяризації греко-католиків з боку угорської політичної і церковної влади, наприкінці ХІХ столітті на Закарпатті також пожвавився рух за перехід греко-католиків у Православ’я.

Повернення частини закарпатців до Православ’я наприкінці XIX століття сталося з двох основних причин…1) про-угорський курс греко-католицького духовенства; 2) трудова еміграція в Америку і Канаду, де уніатів не прийняли в Римо-католицьких єпархіях і вони пішли до православних єпископів, котрі їх прийняли. Повернувшись, вони поширюють Православ’я у своїх селах, особливо під Хустом (село Іза стало епіцентром Православ’я на Закарпатті). Закарпаття належало до угорської частини імперії, а Галичина і Волинь до австрійської.

Цей рух відразу зазнавав репресій від світської влади. Епогеєм руху став Мараморошський процес (1903 р.), на якому активістів за перехід у Православ’я було засуджено угорськими властями. Але після нього рух за Православ’я тільки посилився, а у 1910 році одного з лідерів цього руху,отця Алексія (Олександра) Кабалюка, російський єпископ Євлогій (Георгієвський) висвятив на священика. Після повернення на Закарпаття Кабалюк почав агітувати за перехід, через що угорська влада почала Другий Марамарошський процес (1913 р. ), на якому судили самого Кабалюка. З початком І Світової війни рух за Православ’я ще більш посилився. Після наступу на Карпати російської армії, угорські власті знову відповіли репресіями проти православних активістів.

Треба відзначити, що православні в Австро-Угорщині були підпорядковані сербському Патріархату. Активісти, в тому числі і ті, кого судили на обох Мараморошських процесах, зверталися до Константинополя, щоб їм дали священиків або поставили єпископа, але тоді вони були пере-направлені до Сербського Патріарха паралельно багато активістів з Православного руху проходили навчання в монастирях, розташованих на території російської імперії.

Всі православні Австро-Угорської імперії підпорядковані сербському патріархату, хоча і в той період православні на Закарпатті звертаються і до Константинополя.

Деякі закарпатці тоді побували на Афоні, набиралися там духовного досвіду, приймали там чернецтво. Повернемося в наші дні і відзначимо, що поп Сидор і компанія часто (в доковідний період проводили конференції на тему «Закарпаття і Афон»). А в зв’язку з цим варто згадати ще один загальновідомий факт. Афон, він же Автономна чернеча держава Святої Гори, знаходиться під безпосередньою юрисдикцією Вселенської Патріархії і складається з 20 правлячих ставропігальних монастирів: Велика Лавра, Ватопед, Іверон, Хіландар, Діонісіат, Кутлумуш, Пантократор, Ксіропотам, Зограф, Дохіар, Каракал, Філофей, Симонопетра, Святого Павла, Ставронікіта, Ксенофонт, Григоріат, Есфігмен, Пантелеімонов, Констамоніт. Тобто Афон підпорядковується з самого свого заснування (ще з візантійських часів) Царегородському патріархату.

Мабуть, у контексті фальсифікації церковної історії Закарпаття піп Сидор про це воліє «цнотливо» промовчати.

Повертаючись до власне церковної історії відзначимо, що ситуація кардинально змінилася після Першої світової війни. Тоді з розпадом Австро-Угорської імперії Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини на правах автономної частини республіки. Її Конституція проголошувала свободу віросповідання, і місцеве населення масово приймає Православ’я.

Як зазначає єпископ Віктор (Бедь) : «Після убивства у 1733 р. (доведення до смерті на допиті у в’язниці Хустського замку за доносом Мукачівського греко-католицького єпископа) святителя священномученика ДосифеяФеодоровича (? – 1733), архієпископа Мараморошського (1711 – 1733), керуючого Карпатською єпархією на Закарпатті, австрійська імперська та угорська окупаційна влада, порушуючи церковні канони, завершила примусовий процес ліквідації та заборони діяльності Православної Церкви на Закарпатті на користь Мукачівської греко-католицької єпархії Римського понтифікату (формально проголошеної у 1646 р.).Константинопольський патріархат не погодився з такими незаконними та неканонічними діями австрійської імперської і угорської окупаційної влади та не ухвалював відповідного рішення про ліквідацію православних єпархій на Закарпатті.Після розпаду двох імперій, Російської (лютий 1917 р.) та Австро-Угорської (жовтень – листопад 1918 р.), серед яких з початку ХVІІІ – початку ХХ ст. ст. насильно було розділено і поневолено єдину українську націю, Державу Україна та заборонено діяльність Української Православної Церкви з центром митрополії в Києві (в духовній єдності із Константинопольським патріархатом), на теренах історичного Закарпаття, зокрема, з 1923 року було відроджено діяльність історичної древньої Карпатоукраїнської (під назвою – Карпаторуська) єпархії у складі новоствореної Православної Церкви Чеських земель і Словаччини Константинопольського патріархату на чолі з ново висвяченим Вископреосвященнішим Саватієм Врабець (03.02.1880 – 14.12.1959), архієпископ Празьким і всієї Чехословаччини (1923 – 19440…).

У період з 1931 по 1945 рр., політичною владою Чехословацької Республіки (Прага), з метою недопущення національного і духовного об’єднання українців Закарпаття (Підкарпатської Русі – Карпатської України), з порушенням церковних канонів та в супереч волі Константинопольського патріархату, на теренах історичного Закарпаття (Підкарпатської Русі – Карпатської України) було проголошено створення Мукачівсько-Пряшівської єпархії Сербського патріархату».

Іншими словами, Сербська єпархія проіснувала на цих територіях не більше 14 років. А оскільки вся діаспора згідно 28 канону Четвертого (Халкідонського) Собору Вселенського Собору належить Константинополю, то саме по собі після розпаду Австро-Угорської імперії існування на території Закарпаття сербської єпархії не відповідало каноном Церкви. Як склалася її доля далі? Це примітна історія, яку варто розглянути більш детально в наступному нашому нарисі.

Шандор Рудь (м. Берегово), для Newssky