Бунін Іван Олексійович (1870–1953)

Народився у Воронежі, у дворянській родині. Дитячі роки пройшли у родовому маєтку на хуторі Бутирка Орловської губернії, серед «моря хлібів, трав, квітів», «у глибокій польовій тиші» під наглядом вчителя і вихователя, «дивної людини», що захопила свого учня живописом, від якого в того «було доволі затяжне божевілля», але мало навчила чомусь іншому.

1881 р. вступив до Єлецької гімназії, яку по чотирьох роках навчання залишив через хворобу. Наступні чотири роки провів у селі Озєркі, де значно покращив своє здоров’я. Освіту завершив у незвичний спосіб. Його старший брат Юлій вже завершив освіту в університеті і відсидів рік у тюрмі за політичною справою. Під час заслання в Озєркі проходить весь гімназичний курс з молодшим братом, займається з ним мовами, читає початки філософії, психології, суспільних і природничих наук. Обоє особливо захоплювалися літературою.

1889 року Бунін залишає маєток і шукає собі роботу. Аби забезпечити собі скромне існування, працює коректором, статистиком, бібліотекарем, редактором у газеті. Часто переїжджає, живе то в Орлі, то в Харкові, Полтаві, Москві. У 1891 році виходить збірка «Вірші», насичена враженнями від рідної Орловщини.

1894 року у Москві зустрічається з Л. Толстим, який доброзичливо ставився до молодого Буніна. Наступного року знайомиться з А. Чеховим. 1895 року публікує оповідання «На край світу», яке критики сприйняли добре. Окрилений успіхом, Бунін занурюється у літературну творчість.

Не сприйнявши Жовтневу революцію, письменник 1920 року назавжди залишає Радянську Росію. Мешкає і працює в Парижі. Його роман «Життя Арсєньєва» отримав 1933 року Нобелівську премію «за правдивий артистичний талант, з яким він відтворив у художній прозі типовий російський характер». Під час німецької окупації Бунін відмовився від співпраці з німцями, переховував євреїв.

У 1937–1945 роках жив у скруті але продовжував писати оповідання, поєднані у книзі «Темні алеї», яку Бунін вважав «найбільш вдосконаленою за майстерністю». Хоч вітав перемогу над німцями і потерпав від розлуки з батьківщиною, він категорично не сприймав той суспільний порядок, який було встановлено в Московії. Писав спогади, приводив до ладу архів.

Помер 8 листопада 1953 року в Парижі.

Працюючи в еміграції в 1927–1933 рр. над романом «Життя Арсєньєва», він писав: «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяних стріх, стрижених чоловічих голів, жінок у жовтих і червоних чобітках. Навіть плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи. «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Це Шевченко — надзвичайно геніальний поет! Прекрасніше Малоросії нема країни в світі.

І головне те, що немає в неї тепер історії — її історичне життя давно і назавжди скінчено. Є тільки минуле, легенди про нього — якесь позачасся. Це мене вражає найбільше за все».

Бунін, як більшість помічає, навіть розмовляв з українським акцентом («легким хохлацким акцентом», К. Паустовський). У листі до брата Юлія І. О. Бунін згадує М. К. Заньковецьку, яка очарувала його своєю грою: «Ну, брате, Заньковецька! Тричі плакав через неї».

Бунін під час своїх подорожей тричі побував у Нікополі в 1890, 1895, 1896 рр. і увічнив його в одному із кращих своїх оповідань «Лірник Родіон».

О. К. Баборєко в своїй книзі «І. О. Бунін. Матеріали для біографії» пише про те, що 1896 року 14 червня Бунін поїхав із Одеси в Каховку, потім по Дніпру до Нікополя. Під час цієї подорожі він написав «Псальму про сироту» — старовинну південноруську оповідь молодого жебрака Родіона Кучеренка. Інститут світової літератури ім. О. М. ГорькогоАкадемії Наук СРСР 1970 року підтвердив П. М. Богушу: «У збірці рукописів М. О. Пушешнікова (родич Буніна) зберігся справжній запис тексту «Псальми про сироту». Наприкінці має примітку Буніна: Київська губернія, Васильківський повіт, Рокитянського стану, с. Ромашек. Родіон Кучеренко. Записано на Дніпрі» (журн. «Питання літератури», 1960 р., № 6, стор. 255). Бунін припустився помилки в даті: треба читати 1895 р. бо і нарис про Дніпро було написано у 1895 році, і лист до Бєлоусова має дату 1895 р.»

На острові Капрі в Італії, куди Бунін приїжджав з дружиною в листопаді 1911 р., він зблизився з О. М. Горьким і М. М. Коцюбинським. Тут, на Капрі, було написано одне з його оповідань, «Лірник Родіон». Рукопис оповідання зберігається в Центральному державному архіві літератури та мистецтва у москві і датоване: «Капрі, 28.11.1913 р.»

Вперше «Лірник Родіон» публікувався в газеті «Руське слово» від 14 квітня 1913 р. у № 87 під заголовком «Псальма» разом з іншим оповіданням «Казка» (Загальна назва була «Псальма і казка»). Повна збірка творів містила вступні рядки: «Я цю псальму, цю південноруську оповідь почув у Херсонських плавнях у пониззі Дніпра, теплого і темного весняного вечора».

«На південь у Нікополь і далі я плив пароплавом «Олег», брудним і старим. Весь тремтячи, задимлений, поспішно шумлячи колесами, повільно тягнувся він серед неозорих заростей очерету і повноводних заток…А записав я вірш про сироту у Нікополі спекотного полудня, серед багатолюдного базару, серед возів та волів, запаху їхнього посліду та сіна, сидячи разом з Родіоном просто на землі. Диктував Родіон лагідно і поблажливо…»

Згадана пісня про сироту, записана у Нікополі від Родіона Кучеренка:

— Хто це гірко плаче на моєму гробі?

— Ох, це я, матінко: Прийми мене к собі!

— Насипано землі. Що вже ж я не встану,

Сліпилися очі. Вже й на світ не гляну!

Ох, як тяжко, важко каміння глодати:

А ще тяжче, важче тебе к собі взяти!

Нема тут, сирітко, ні їсти, ні пити.

Тільки велів господь в сирій землі гнити!

Пішла б ти, сирітко, може б просила:

Може б змилувалась — сорочку пошила.

Текст Павла Макарова («Історичні особистості на Нікопольщині»)

Переклад Тетяни Макарової

Література:

1. Руські письменники і поети. – М. 2000р.
2. Шикман А. П. Діячі державної історії. Біографічний довідник. – М. 1997 р.