Автокефалія Чорногорської Церкви – відхід від російського впливу

Ексклюзив. Маючи населення трохи більше шестисот тисяч, Чорногорія відіграє вирішальну роль у підтримці стабільності на Західних Балканах і є ключовим фактором у забезпеченні повного контролю НАТО над узбережжям Адріатичного моря. Вступ країни до НАТО у 2017 році зміцнив безпеку та стабільність у регіоні та сигналізував іншим країнам Західних Балкан, що двері НАТО залишаються для них відкритими. Крім того, членство в НАТО також свідчить про те, що Чорногорія готова і здатна здійснити необхідні реформи, які призведуть до членства в Європейському Союзі (ЄС). Але до сих пір країна не може відірватися від обіймів РФ, а ключову роль у цьому аспекті грає Сербська Православна Церква (далі – СПЦ) .

Термін «теополітика» ввів філософ і професор юдаїки Мартін Бубер у своїй праці «Царство Бога». Теополітика Бубера підкреслювала, що «політика повинна бути теологічною, а не теологія політичною». Тому він віддавав пріоритет теології над політикою. Іншими словами, на його думку, «вся політика повинна бути поставлена ​​на службу Богу».

Православне християнство часто визначають як східну гілку християнства, яка відкололася від Заходу. В Оксфордському словнику християнської церкви Православна Церква описується як «сім’я Церков, розташованих переважно у Східній Європі: кожна Церква-член є незалежною у своєму внутрішньому управлінні, але всі поділяють ту саму віру та перебувають у спів причасті один з одним, визнаючи почесну першість…» Константинопольського Греко-Православного Патріархату. Східне християнство має поліцентричну структуру. В основному це результат політичних змін. Особливо виникнення чи зникнення централізованої політичної влади держави.

Історичний розвиток Православної Церкви на Балканах, її сильна роль у внутрішній/міжнародній політиці країн та формуванні національної ідентичності, домінування в державних структурах є унікальними прикладами пояснення поняття теополітики. Паралельно з формуванням національної ідентичності одна з головних рис ортодоксії виявляється той факт, що релігійна ідентичність домінує та спрямовує правителів і керівників держави. Переплетення держави і релігії неминуче робить православ’я державною релігією, особливо на Балканах.

Багато факторів роблять народ чи громаду нацією. Найголовнішим серед них є загальний наратив історії, культури та мови. Але є ще один важливий фактор, і це релігія, яка відіграє важливу роль у самовизначенні суспільства чи народу та у формуванні загальнонаціонального наративу. Розглядаючи дослідження в цьому контексті, можна побачити, що християнські православні суспільства та країни дуже активно використовують релігійний фактор у процесі самовизначення. Хоча це визначення часто об’єднує суспільства, можна також помітити, що воно ж й роз’єднує та дезінтегрує.

Чорногорія, яка проголосила незалежність у 2006 році, є багатоетнічним суспільством, яке розділене на тих, хто вважає себе чорногорцями, тих, хто ідентифікує себе як серби, та різні інші менші групи.

Чорногорія є одним із місць, де останнім часом спостерігається вищезгадана фрагментація. На цьому етапі наявність у країні двох різних православних церков викликає великі дискусії; це також сіє хаос у внутрішній політиці. Зокрема, «Основна угода», підписана нещодавно між урядом Чорногорії та Сербською православною церквою, була зустрінута критикою з боку Чорногорської православної церкви та багатьох чорногорців. У результаті уряд Дрітана Абазовича впав, демонстрації тривали, а опозиція вимагала вотуму недовіри владі.

Країна розділена на два блоки — один, який підтримує проєвропейську позицію країни, і інший, який схиляється до Росії. Цей розкол став причиною частих протестів протягом останніх трьох-п’яти років. Треба зазначити, що СПЦ є проблемою для Чорногорії, оскільки це не просто церква, яка забезпечує практику релігійного поклоніння; вона грає параполітичну роль і є інструментом російського впливу.Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров висловив підтримку СПЦ в Чорногорії і зазначив, що «тільки шляхом зміцнення єдності православного народу можна зміцнити позиції РПЦ в Україні і СПЦ в Чорногорії». Священний Синод РПЦ закликав усі помісні церкви підтримати СПЦ у Чорногорії.

Хоча Чорногорія проголосила свою незалежність від Сербії в 2006 році, вона все ще намагається відкинути спроби Сербії вплинути на її політику, зокрема через Сербську православну церкву.

Незважаючи на те, що країна тривалий час користувалася статусом регіонального лідера на вступ до ЄС, події останніх двох років поставили під сумнів цю перспективу. Минулого літа уряд підписав суперечливу майнову угоду з Сербською православною церквою, яка повністю не визнає незалежності Чорногорії від Сербії та ще не бажає визнавати автокефальної Чорногорської православної церкви, що спричинило тривалий період етнічної напруженості та політичної нестабільності.

Відносини з Сербською православною церквою давно розділили Чорногорію на два табори: один, який прагне тісних зв’язків між державою та церквою, і інший, який виступає за подальше дистанціювання на основі твердження, що церква втілює постійний сербський вплив. Цей момент треба розкрити більш детально.

«Проект «русского миру» на Балканах називається «сербським світом», – попереджав Джуканович перед тим, як його відставили, стверджуючи, що Сербія дивиться на спадщину Югославії так само, як Росія дивиться на пострадянські незалежні держави: Белград готовий до політичного контролю та навіть анексії. За останні кілька десятиліть ідея «русского мира» сформувала те, як Росія бачить населення колишніх радянських країн. Російська мова, православне християнство, спільна культура та історія розглядаються Москвою як зв’язки, які пережили розпад Радянського Союзу. Понад три десятиліття Москва все ще вважає ці країни такими, що належать до сфери її впливу, незважаючи на те, що вони є незалежними державами — така політика формує відповідне сприйняття сусідів як осіб менш вартісних. Володимир Путін виправдав анексію Криму Росією в 2014 році, по суті, посилаючись на спроби повернути «русский мир». Його вторгнення в Україну в 2022 році має на меті відновити «історичну єдність росіян і українців».

Так званий «русский мир» відображає напругу між фактичними державними кордонами Російської Федерації та ментальними картами «російськості», які існують у свідомості багатьох росіян.. А ця концепція дозволяє Москві зберігати розпливчасті кордони, принаймні риторично, з невизначеними наслідками для регіональної безпеки. Тому ідеологія «русского мира» завжди була тісно пов’язана з російським імперським проектом, російською православною церквою та російською владою.

Подібним чином ідея «сербського світу» ставить під сумнів кордони держав-спадкоємців Югославії та спрямована на їх возз’єднання. Концепцію вперше озвучив у вересні 2020 року тодішній міністр оборони Сербії Александар Вулін. Тоді Вулін заявив, що президент Сербії Александар Вучич «повинен створити сербський світ. Белград має об’єднати всіх сербів. Президент Сербії є президентом усіх сербів».

Іншими словами, Сербія вважає себе відповідальною за просування та гарантування політичних інтересів сербів, які проживають за її межами.

Найбільш зловісно ця стратегія проголосила, що збереження Республіки Сербської є одним із пріоритетів зовнішньої політики Республіки Сербія. Республіка Сербська є адміністративним утворенням у складі Боснії та Герцеговини, результатом Дейтонської мирної угоди, укладеної наприкінці 1995 року; а зараз викликає занепокоєння те, що Сербія бере на себе захист частини території Боснії.

У сербському світі ключові політичні та військові рішення щодо держав, у яких етнічні серби живуть за межами Сербії, ухвалюватимуться в Белграді, заперечуючи незалежність пост-югославських держав-спадкоємиць та роблячи Сербію центром політичного тяжіння на Балканах.

Тобто, те, чого «Велика Сербія» не змогла досягти грубою силою в 1990-х роках, тепер може бути здійснена гібридними засобами. Політичне захоплення держави всередині, а не військове вторгнення, здається, є кращим методом Сербії для здійснення мрії про сербський світ. Тому й церковний фактор є одним з дієвих засобів для досягнення цієї мети. Для розуміння того, що відбувається, варто коротко навести історичну довідку. Тому що всі ці події є результатом спільної історії сербів та чорногорців.

Загальновідомо, що Чорногорія і Сербія були зв’язані тісними відносинами протягом всієї історії. Чорногорія була князівством між XII та XIII століттями, а потім увійшла до складу Османської імперії в XV столітті. Тим не менш, Чорногорія, яка неодноразово повставала проти Османської імперії, знову стала князівством у 1878 році. У 1918 році вона увійшла до складу Югославії. Тут варто згадати, що Чорногорія та Сербія мали дуже тісні стосунки в рамках Югославії.

Насправді Чорногорія, діючи у співпраці з Сербією під час процесу розпаду Югославії, виступила на боці Сербії під час боснійської війни та нападів на хорватів. У цей період серби та чорногорці вважали себе представниками однієї етнічної групи. Можна помітити, що ультра-націоналістичні сербські політики також є чорногорцями. Втім, Чорногорія, яка створила конфедерацію з Сербією після розпаду Югославії, швидко відчужилася від Сербії та почала повертатися обличчям до Заходу. З моменту проголошення незалежності в 2006 році Чорногорія намагається зменшити вплив сербів у внутрішній політиці.

Незважаючи на те, що вона відійшла від Сербії, напруга час від часу загострювалася через існування в країні Сербської православної церкви (СПЦ) як продовження саме Сербії. Насправді нещодавня напруженість випливає з цього. Здобувши автокефалію у 1219 році, тобто самоврядний статус, Сербська православна церква століттями працювала над ідентифікацією сербської ідентичності та православ’я в регіоні. Відомо, що в цей період засновник церкви, святий царевич Сава, утворив дев’ять єпархій, одна з яких знаходилася в Зеті в Чорногорії.

Чорногорська православна церква, яка мала дещо відокремлену структуру від СПЦ під час правління Османської імперії, об’єдналася з СПЦ у 1920 році. Тим не менш, у 1993 році, з розвитком подій, спричинених процесом розпаду Югославії, Чорногорську православну церкву була відновлено в Цетіньє. Зазначається, що в цей період уряд Чорногорії та Чорногорська православна церква діяли спільно для відділення Чорногорії від Сербії та відновлення її незалежності.

Чорногорська православна церква заявляє, що є спадкоємицею автокефальної православної церкви, яка була придушена в 1920 році після того, як Чорногорія стала частиною Королівства сербів, хорватів і словенців. А між тим Сербська православна церква є найбільшою релігійною громадою в Чорногорії, тоді як Чорногорська православна церква залишається невизнаною рештою православного світу. Згідно з переписом населення 2011 року, 72 відсотки громадян Чорногорії вважають себе православними; близько 70 відсотків із них сповідують Сербську православну церкву, а 30 відсотків – Чорногорську православну церкву. Проте, зараз ситуація покращується на користь Чорногорській церкви.

Як можна помітити, наявність двох різних церков у Чорногорії розчистила шлях для багатьох конфліктів. Більш того, на цьому ці конфлікти не припиняться. Крім цього, він також має історичний, політичний і геостратегічний виміри.

У цьому контексті можна стверджувати, що повноваження, надані СПЦ в Чорногорії, водночас надані Сербії. По суті, з наданими повноваженнями можна сказати, що Сербія зміцнила свій вплив на Чорногорію через СПЦ. Крім того, кроки СПЦ піднімають питання національної ідентичності чорногорців. У цьому контексті заслуговує на увагу заява митрополита Чорногорської православної церкви, владики Михайла, який стверджує, що після підписання цієї угоди чорногорська держава та національна ідентичність більше не існуватимуть. Він заявив, що Чорногорія тепер увійшла до складу Сербії. Хоча ці слова вражають, вони тривожать. Бо в словах Михайла є, на наш превеликий жаль, частка правди.

Згодом релігія на Балканах зберігає свій вплив на політичній арені. Зв’язок між громадськістю, церквою та особами, які приймають рішення, надзвичайно сильний. З цієї причини Сербія, яка дуже добре використовує СПЦ, підтримує свою присутність у Чорногорії саме через СПЦ. Таким чином Сербія зберігає своє місце і вплив в Чорногорії. Не варто дивитися повз цього. Сьогодні, «проект Великої Сербії» досі є першим пунктом таємного порядку денного сербських шовіністів.

Зокрема, серби не сприймають чорногорців як окрему націю, але про це свідчить визнання їх Сербією. Це створює проблему для Чорногорії, країни Організації Північноатлантичного договору (НАТО). З моменту вступу Чорногорії в НАТО вплив Росії в цій країні значно зменшився.

На цій ноті, в тіні російсько-української кризи, Росія може використати сербських і чорногорських сербів, щоб викликати нестабільність, консолідуючи тут свій простір, оскільки панславізм все ще зберігає своє місце серед сербів. З огляду на цей вимір подій, це не лише впливає на внутрішню політику, але також розуміється, що це напруга з міжнародними наслідками. Тому що, враховуючи вплив релігійних інституцій і Сербії у цілому в Чорногорії, завжди можливе переростання напруги навколо обох церков у конфлікт. У цьому контексті можна стверджувати, що боротьба за надання автокефалії Чорногорській Церкві може порушити баланс на Балканах, активізувавши заморожену етнічну та національну напруженість у регіоні, створюючи таким чином ефект доміно для регіону, який і без того рухається до нестабільності.

Боротьба за контроль і вплив на релігійний та політичний ландшафт Чорногорії була сформована триваючою ворожнечею між Сербською православною церквою (СПЦ) та Чорногорською православною церквою (ЧПЦ). Сербську православну церкву, яка тісно пов’язана з урядом у Белграді та Кремлем, справедливо (як ми могли побачити по заяві вл. Михайла) звинуватили у втручанні у політику Чорногорії та поширенні просербської пропаганди.

Чорногорська православна церква, яка відокремилася від Сербської православної церкви в 1993 році, звинуватила свою колегу в спробі підірвати її незалежність.

Зниження довіри до Сербської Православної Церкви (СПЦ) і деякі дослідження, які показують, що меншість православних християн, які відвідують її, ідентифікують себе зі словом «сербська» в її назві (близько 40%), мали відкрити простір для Чорногорської Православної Церкви. Тим не менш, цього не сталося. І причин для цього більше. Хтось каже, що церква занадто ототожнюється з партіями влади, хтось звинувачує її управлінську структуру. Справа в тому, що кадрових та інфраструктурних ресурсів церкви було недостатньо для збільшення кількості прихильників цієї релігійної громади.

А далі слово за Константинополем, і всі тепер чекаємо рішення про дарування законної автокефалії Чорногорської Церкви оскільки саме це посприяє тому, щоб обірвалася залежність Чорногорії від Сербії, і зруйнувалися устремління «сербського світу» захопити («повернути», на їх жаргоні) Чорногорію, і щоб всі ми стали ближче до краху «русского миру» на Балканах.

Чорногорський народ заслужив на те (а на ц є й історичні підстави), щоб мати свою автокефалію, або для початку автономію у складі Константинопольського Патріархату та щоб у церковному відношенню бути незалежним від Белграда як філії Москви. А як ми вже позначили на початку нашого нарису, на Балканах релігійний фактор відіграє одну з важливих ролей у політиці регіону.

Іван Верстянюк, оглядач