Постріздвяне послання отця Феофана читачам сайту

Всі євангельські події земного життя Ісуса Христа не являються лише тільки біографічними даними. Його Різдво, Хрещення, чудеса, Страждання та Хрест, Воскресіння із мертвих та Вознесіння на небо мають насамперед відношення не до Христа, Котрий будучи Богом, не мав ні вчому цьому потреби і нужди, але насамперед до кожного з нас. Заради нас Господь став Сином Людським. І ми з вами призванні до глибинного між особистого зв’язку с Ним для того, щоби не віддалятися від Нього, але щоденно і щохвилинно переживати події Його Боголюдського життя. Різдво, Хрест, Воскресіння — ці священні події, які ми з року в рік святкуємо являються віхами життєвого шляху кожного християнина. Вони повторяються тому, що людина в земному житті весь час змінюється, але земний шлях сповнений безліччю падінь та злетів. Полум’яніючи душею і сповнюючись надії, ми все глибше досягаємо таїнства, яке неначе прокладає в нашому житті подібно Віфлеємській зірці вогненну траєкторію.

Ні в храмі Єруслимському і ні в стінах синагог славится це славне Різдво, а під відкритим небом в знак того що не для одних іудеїв, а для всієї Вселенній возсіяла радість спасіння. По відшесті ангелів до неба пастухи направились до Вифлеему «і прийшли і нашли Марію та Йосифа і немовля яке лежало в яслях…».

Згодом у християнській церкві набуває поширення традиція вшановувати прихід у світ Спасителя. Точну дату народження Боголюдини Ісуса імовірно змогли вичислити тільки в дев’ятнадцятому столітті німецькі допитливі біблеїсти. Швидше за все, це сталося восени. Але церква встановила дату Різдво в кінці грудня, щоб перекрити старі язичницькі традиції. Адже ми святкуємо саму подію Різдва Христа Бога, його рятівне для нас значення, а не конкретну дату з Його земної біографії.

Але в сумному ХХ столітті почалася боротьба з Різдвом, метою якої стало витравити повністю пам’ять про Христа з суспільної та індивідуальної свідомості. І про це потрібно поговорити окремо.

Як відомо, у лівих революціонерів здавна існувала звичка переробляти календар, щоб було простіше нав’язати населенню новий образ життя, більше влаштовує самих революціонерів. Так, французькі революціонери скасували звичний календар, замінивши його системою, де в місяці було три тижні по десять днів. Всі місяці були перейменовані. Християнські свята замінили шануванням рослин, таких як ріпа і капуста. Радянські комуністи також зробили спробу реформувати календар. Зокрема, вони пробували скасувати традиційний тиждень з вихідною неділею і передбачуваними семиденними циклами.

Результатом всіх подібних експериментів стало і те, що зараз у країнах колишнього СРСР Новий рік, святкують з набагато більшим розмахом, ніж за радянських часів. До цього призвела столітня пропаганда тодішньої влади. Вона забрала у людей церковні свята і їм на заміну насадила свої — пролетарсько-революційні. І зараз новий рік був і залишається найпопулярнішим і улюбленим святом в пострадянській Росії. Згідно з даними соціологічних опитувань, його святкують понад 96 % жителів Мордору. Ця дата видається чимось природним і невідривним від ординської дійсності, хоча на ділі Новий рік у звичному розумінні з’явився відносно недавно. Для жителів дореволюційної Росії ця дата мала сенс тільки в прив’язці до православного Різдва.

А на Русі-Україні святкують Різдво з Х століття. У період між Різдвом і масляною укладали договори, планували наступний рік. Поступово з налагодженням зв’язків з Європою в XVII-XVIII століттях на територію Російської Імперії проникли європейські традиції Різдва: напередодні свята розігрували сценки за біблійними мотивами, головним героєм яких був Ісус Христос. В суспільстві тих часів панували не світські, а релігійні традиції. Тому і настання нового року неминуче опинялося в тіні куди більш важливого для жителів 18-19 століть Різдва Христового.

Святкували і Новий рік, але без того розмаху. Зустрічали його за старим [юліанським] календарем, кількома днями пізніше Різдва, вже після того, як відгриміли головні урочистості. Новий рік був слабкішим або, як висловлювалися за старих часів, честю нижче Різдва.

Зауваження щодо календаря — важливе. До 1918 року в Росії Церква і суспільство разом жили за юліанським календарем. Різдво відзначали не 7 січня, а 25 грудня. Настання нового року для обивателя насамперед означало кінець святкування («віддання») Різдва. Тому все, що вважається «новорічним», для підданих Російської імперії було «різдвяним». Початок ХХ століття — часу воєн, смути та революцій — сильно вдарив по святкуванню Різдва та Нового року. Під час Першої світової війни з різдвяними ялинками, намагалися боротися найбільш консервативні представники духовенства — через німецьке коріння звичаю. Однак широкої підтримки це починання не зустріло.

Значущі зміни відбулися після кривавого Жовтня. Так, наприкінці 1920-х радянська влада відмовилися від колишньої «поблажливості» до віруючих та перейшла до більш рішучих заходів у боротьбі з «спадщиною царизму». У 1929 році Різдво, як і інші православні свята, стає звичайним робочим днем (до цього вони носили визнавалися радянською державою за статусом «особливих днів відпочинку»).

Практично по всіх містах Росії комсомол «дав бій релігії», провівши на Різдво масові антирелігійні демонстрації з танцями ряджених біля багаття, стрибками через вогонь, смолоскипами, оркестрами та співом революційних пісень, спаленням «богів всіх часів і всіх народів». У багатьох містах церковні різдвяні служби були перенесені або скасовані щоб уникнути зіткнень з безбожниками.

Простий народ при наближенні карнавальних комсомольських процесій, не бажаючи дивитися на богохульства, огидні навіть для невіруючих кривляння безбожників, закривав ворота та вікна, гасив вогні в будинках. Колони демонстрантів простували з червоними прапорами і антирелігійними плакатами, на вантажівках везли ряджених в «попів» та «ченців» комсомольців.

На площах встановлювали приготовані для спалення різдвяні ялинки з розвішеними на них ляльками, що зображували священиків. Комсомольські мітинги завершувалися спаленням ялинки і танцями. У цьому спаленні було щось дике і язичницьке, і це обряд дуже любила комсомольська молодь.

Удари по Різдву рикошетом «били» і по новому року, так само позбавленому статусу вихідного дня. Адже для тих, що виросли в царській Росії, людей Новий рік був не світським всенародним святом, а свого роду «супутником» Різдва Христового. Тому при совєтах у Святвечір в робочих клубах влаштовувалися антирелігійні лотереї та конкурси на «кращого безбожника». Трудящих чоловіків та жінок примушували підписувати формальні заяви про відступництво від релігії з хулою на Бога, під загрозою позбавлення їх житла, карток на хліб і одяг.

За своїм розмахом антиріздво 1930 року не знало собі рівних. До безбожного карнавалу, відродженого після шести років забуття, на підприємствах і в установах готувалися як до Першотравневої або Жовтневої демонстрації.

Але вже у 1935 р., між голодомором і великим терором, Йосип Сталін вирішив повернути радянським дітям святкову ялинку. Та радянське керівництво зв’язало ялинку не з релігійним святкуванням Різдва, а зі світським новим роком, чия орієнтація на «світле» майбутнє добре узгоджувалася з радянською ідеологією.

Саме тоді радянську політику щодо нового року чекав раптовий поворот. Це було характерно для сталінської епохи: коли на світ знову з’являвся той чи інший атрибут «старих часів», але вже в потрібній режиму ідеологічної «обгортці». Відроджений новий рік став своєрідним «Різдвом без Христа».

Різдвяну ялинку офіційно скасували. Різдвяний дарувальник перетворився на Діда Мороза, Різдвяна ялинка — на зимову ялинку, а Різдво — на свято зими. Хрещення замінили церемоніями громадянського наречення.

Якщо до революції настання нового календарного року вважалося лише атрибутом різдвяних днів, то в СРСР — подією, що повинна була затьмарити Різдво в цілому. Традиційна восьмикінцева Віфлеємська зірка на святковій ялинці поступилася місцем «ідеологічно вірній» радянській п’ятикутній.

Це був той рідкісний випадок, коли влада лише «очистили» свято від релігійного змісту, відновивши його як норму повсякденного життя. Отже, радянські люди (і не тільки діти) звикали святкувати Новий рік 1 січня. Замість Христа героєм дня став Дід Мороз, образ якого об’єднав риси європейського святого Миколая, фольклорного Мороза і доброго «дідуся Леніна». У 1937 році йому в помічниці дали Снігуроньку — вперше вона з’явилася на святі в Будинку Спілок. Якщо хто не пам’ятає, в СРСР з Великоднем билися до останнього шляхом всенародних недільників на прохання трудящих, а з Різдвом вже було не потрібно, новий свято повністю його затьмарило.

Кривавим бісам, тобто радянським правителям, вдалося досягти своєї мети та викорінити релігійний підтекст різдвяних свят. Цієї держави давно немає, але в пострадянських країнах досі головним святом вважають новий рік, тоді як Різдво більшість людей розглядають лише як додатковий вихідний та привід влаштувати застілля з міцними напоями. Цей ефект особливо помітний на контрасті з Європою і США, де головним святом досі залишається Різдво, яке припадає на 25 грудня.

Історія свята Різдва має давні традиції. Сьогодні, коли релігія дозволена, це свято — державний червоний день календаря. Однак за популярністю воно сильно відстає від атеїстичного Нового року. Якщо початково різдвяну дату в кінці грудня використовували для боротьби з язичництвом, то за радянської влади, диявол («мавпа Бога») зробив все з точністю навпаки. Замість того,щоб славити Христа, народ привчили до нового поганства, за спиною якого проглядав часом і відкритий сатанізм.

Тому не потрібно надавати святкуванню нового року таке першорядне, часом навіть містичне значення — це просто нова дата в щорічному календарі. Цей день може бути прекрасним приводом ще раз прославити Ісуса Христа, і подякувати йому за все, що він робить у нашому житті. Зверніть увагу на Того, Хто змінив хід історії людства. Це набагато важливіше, ніж будь-які святкові календарні дати

Частина друга

У будь-яке Різдво варто задуматися над тим, а яку роль в нашому житті грає Спаситель? Це одночасно і просте і складне питання. Почнемо кілька здалеку. При всьому розмаїтті конфесій, течій і толоків історія, по суті, знає лише два види християнства: «християнство» натовпу та особисте християнство. Розглянемо «християнство» натовпу. Його прихильниками були люди, які обступали Христа заради релігійної цікавості, хотіли почути або побачити щось нове, отримати будь-яку допомогу. У такого ставлення до Христа багато проявів. Я назву лише найпопулярніші. На жаль! Люди охоплені нестерпним бажанням гнатися за релігійними сенсаціями. Юдеї шукали Христа заради повторення дива насичення хлібом. Фарисеї шукали його заради більш гострих відчуттів від знамень з неба. Зцілень прокажених, паралітиків, сліпих, глухих було їм вже недостатньо для повного щастя. Не цурався сенсацій цар Ірод, до якого привели пов’язаного Христа. Бажаючи побачити від нього диво, він ставив йому багато питань і не отримавши їх, насміявся над Ним.

Пристрасть до релігійних шоу не згасла і розгорається все більше. Чого тільки варті щороку ті шоу, що проводяться в Мордорі на Водохреща: купання, що стали вже де факто неопоганськми оргіями та зимовим масовим нудизмом, а в аскетичній термінології….. загостренням блудної пристрасті. Чого варта шамансько — зороастрійські маніпуляції з єрусалимським вогнем на Великдень у Мордорі. А про Христа і в тому і в іншому випадку ніхто не згадує. І при цьому вважають себе християнами. За часів антихриста її хвиля досягне максимуму. Ворог душі буде творити великі чудеса і зводити вогонь з неба, щоб підкорити собі душі людей. Хай береже нас Господь від подібної зарази! Інший аспект християнства натовпу — це зловживання красою.

Можна припустити, що зовнішність Христа була дуже благородною і, безсумнівно, приваблювала людей. Більшості приємно дивитися на красиве і одухотворене обличчя. Одна жінка кликала подругу прийти на службу до мене в храм: «у нас батюшка такий красивий, просто замилуєшся…». Мова Христа була приємною, глибокою, з благодаттю. Слухаючи Його, люди забували про їжу і питво. Вони захоплювалися промовами Христа, але, на жаль, не суттю Його повчань. Сьогодні представники подібного християнства не втомлюються захоплюватися архітектурою релігійних будівель, їх оздобленням, реліквіями, внеском конфесії в скарбницю культури. Однак подібні мотиви не можуть стати фундаментом істинної віри.

Інтерес до християнства триває, поки Господь вчить, зцілює, годує. Але якщо він зажадає змінити спосіб життя, покаятися, роздати жебраком маєток, негайно ж число слухачів різко скорочується. Так було після заклику жити хресним подвигом Христа, переданого в шостому розділі Євангелія Іоанна. Навіть деяким учням слова Вчителя здалися нерозумними, так що вони назавжди відійшли від Христа. Представники такого християнства «часом вірують, а під час спокуси відпадають»(Лук.8:13).

Яке відношення Ісуса Христа до «християнства» натовпу? Перш за все, він його ні в якому разі не схвалювало. Він не сказав: «так, Петро, просто чудово, що стільки народу оточила Мене. Я радію, що досяг їх проповіддю і чудесами. Вони також діти Божі, хоча і вірять по-своєму». Христос вимагає повного посвячення життя йому.

Христос говорив про особисті відносини з Ним з усією серйозністю, і ми не маємо права знижувати планку Його вимог: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, не гідний Мене; і хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, не гідний Мене; і хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той не гідний Мене. Зберіг душу свою втратить її; а втратив душу свою заради Мене збереже її» (Матф.10: 37-39), а також: «так кожен з вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм учнем» (Лук.14:33).

Ніхто без допомоги Божої не зможе стати послідовником Христа і заплатити за учнівство відкиданням себе коханого. Від «християнства» натовпу потрібно бігти, як від змії. Рятівно лише християнство особистої віри. Коли ми говоримо про християнство особистої віри, може створитися враження, що до нього здатні люди з особливими здібностями, що мають «третє око», або містичну налаштованість душі. Євангельське оповідання показує іншу картину.

Адже переважна більшість людей, які заявляють, що вони вірять в Христа, насправді як правило навіть не розуміють, Хто Такий Христос, а якщо і розуміють, то все одно залишаються холодними і кам’яними істотами, а це, як ви розумієте, віра, вибачте, бісів. Звучить, звичайно, страшно, але факт. Звернення відбувається, коли щось рушає в людському серці, і воно займається від зіткнення з Богооткровенної істиною. Але для цього людині належить виявити її відсутність і випробувати страждання від спраги істини.

І знову постають питання, на які давно дані відповіді. Хто такий Ісус Христос? Багато хто визнає Ісуса Христа хорошою людиною, великим вчителем та навіть Божим пророком. Це дійсно характеризує Ісуса, але не визначає, Ким Він був насправді. У Біблії сказано, що Ісус є Богом у плоті, Богом, який став людиною. Бог зійшов на землю, щоб вчити нас, зцілювати, виправляти, прощати… і померти за нас! Ісус Христос є Бог, Творець і Всемогутній Господь.

Чи прийняли ви такого Ісуса? Чи є Ісус Христос вашим «особистим» Спасителем? Більшість людей розглядає християнство як відвідування церкви, виконання ритуалів і утримання від певних гріхів. Але цього недостатньо. Справжнє християнство — це особисті стосунки з Ісусом Христом. Прийняття Христа як особистого Спасителя означає, що ми віримо в Нього особисто. Ніхто не може врятуватися вірою інших і ніхто не отримає прощення тільки за хороші вчинки.

Бог створив людину, а людина, її дітище, — гине. Невже Ви думаєте, що люблячий батько не кинеться сам рятувати своє дитя, а довірить це комусь? Звичайно ні. Нормальний батько (навіть якщо це людина) відповідальний за свою сім’ю. Він не стане перекладати цю відповідальність на плечі іншого і, тим більше, посилати когось іншого на смерть замість себе. Та й причина погибелі людини-специфічна: вона відпала від Бога. Значить і порятунок (спасіння) має бути відповідним — з’єднання з Богом. Бога, само собою зрозуміло, замінити в порятунку (спасінні) людини не зможе ніхто.

А це означає, що необхідно прийняти в себе, всередину — істину і життя. І життя Христове стає нашою природою, замість колишньої. Це відбувається як тільки людина повірить Богу, в покаянні. Заміна кам’яного млявого, твердого серця на щільне, м’яке і живе, чуйне на слово Боже до послуху.

Прийняти — значить визнати Його своїм Господом і Спасителем, визнати, тобто погодитися, це ще не все, визнати значить пізнати Його силу і любов і спасіння, бо все це тільки від Нього. Спасіння-в здатності жити на землі так, немов ти вже живеш в царстві Христа: «нас, мертвих за злочинами, оживотворив з Христом… і воскресив з Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі…» (Еф.1:5-6).

Так, звичайно, порятунок у тому, що ми повірили в Христа як Спасителя, але це тільки початок, адже в те, що Ісус Христос — Спаситель, знають і біси, і сатана (Діян.19:13-15). Але чомусь вони при цьому не врятовані? А тому, що спасіння є друга частина: увірував, ми повинні встати під панування Спасителя, тобто поклонившись Йому, підкоритися Йому повністю аж до того, щоб кожний свій помисел полонити на послух Христові (2Кор.10:5).

Спасіння — у постійному (силою Бога) протистояння гріху, який бажає царювати над нами, а якщо цього протистояння немає, то людина все ще не врятований, він просто заявив, що вірить в Христа, але не дозволив Христу почати діяти в його житті.

Без Христа, без його дієвої благодатної допомоги, гріх нам в собі не здолати ніяк. Тепер стане зрозуміло нам і інше слово Апостола: «Немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися» (Діян.4:12). Це рішуче слово не є порівняння або образне вираз. Це справжня правда, яку потрібно розуміти прямо і буквально: чи хочеш, щоб жила душа ваша? — боріться з гріхом в собі за заповідями Ісуса Христа з його благодатною допомогою. А не станете боротися — навіки загинете … Але, на жаль, мало у кого ця проста істина — про нашу вічну відповідальність за земне життя — вже тепер визначає їх поведінку. Наша вроджена гріховність перешкоджає нам набути віри живу, діючу, глибшу, ніж просте книжкове знання. І тут на допомогу приходить Сам Господь.

У всіх випадках молитовного звернення до нього, Ісус не осмикував поклоняються Йому і поклоніння собі приймав як належне, наполягаючи, щоб всі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина той не шанує і Отця, Який послав Його (ін.5:23). Так стверджує Євангеліє, яке ми шануємо.

Спасіння душі, з точки зору християнства, має бути предметом невпинної турботи і уваги. Ця турбота, ця праця проходить через все життя християнина, робить його духовно багатшим, ближче до Бога і ближнім, до всіх тих, хто в давні і зовсім недалекі часи вже йшов цим шляхом і досяг мети. Початок шляху — віра в Христа, Сина Божого і таїнство Хрещення; продовження життя в Православній Церкві по заповідям Божим; кінець — життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 6, 23).

І це стосується також і щоденності. Недарма так з описом деталей в Євангелії розповідається про Його прихід у світ. Головна подія людської історії, тобто Боговтілення, сталося в тиші повсякденного житті, на очах простих пастухів, а не під стінами синагог, або у Єрусалимському храмі.

І якщо говорити про повсякденність, то необхідно згадати наступне. Я колись зрозумів просту річ — «Все, що стосується мене, стосується і Його». Він же вникає в усі справи людські. У все! І в уроки в школі, занозу в пальці, безсоння, або заміну масла в машині.

Коли мої учні з недільної школи вдаються до мене з усякою нісенітницею і дрібницею, я ж допомагаю їм вирішити їх дріб’язкові, з моєї точки зору, проблеми. Хоча для них вони дуже важливі. Невже ми краще Бога? Якщо Він назвав нас Своїми дітьми, то навіть дрібні проблеми Його хвилюють і Йому радісно, що ми звертаємося до Нього.

Єдиний момент тут-це коли ми самі повинні впорається з труднощами. Іноді на прохання до Господа в якійсь ситуації я отримував відповідь — давай, роби це сам, вчися, дорослішим, переборюй, це корисніше! Але і ця відповідь — велика допомога! Іноді Бог замість втручання дає нам розвиватися. Але, коли ти розумієш, що в цьому Його воля, то і вирішувати проблеми легше!

Я в таких випадках кажу: «Господи, вразуми». Якщо провести аналогію з дітьми, то будь-яка проблема мого учня — це моя проблема, не залежно від її розміру та складності. Святі Церкви є для нас прикладом віри в Христа, повинні нам вказувати на Христа і направляти нас до Христа. І жодним чином не підміняти нам Христа, що на жаль, в ординському «православ’ї» часто-густо.

Тільки в Церкві (в нашій ПЦУ) людина може перемогти свій особистий егоїзм і зібрати в єдино розірвані частини своєго єства в звершеній, досконалій природі Воплощеного (втіленого Слова Божого). Істина Церкви — це Іпостасне воплощення Слова Божого.

Дорогі українці! Боротьба з силами зла триває. Вже відбувається декомунізація по всій нашій країні. Але вона повинна відбутися не тільки в перейменуванні вулиць наших міст, в падінні кумирів, тобто лисого болвана, ідола Леніна, але і у наших серцях. Впустимо в них Ісуса Христа, і наповнимо наше життя Євангельським змістом. Відновимо наші старі українські традиції, забудемо всю цю смертоносну та богомерзку радянщину, повернемо в наше життя світло Різдва, світло Віфлеємської, а не кремлівської зірки, а новий рік нехай буде тільки продовженням і доповненням Різдва Христа, а не головним святом.

Щиросердечно вітаю всіх вас з пресвітлим Різдвом Христовим і Новим 2020 роком благості Божої. Бажаю усім щастя та процвітання, злагоди і примноження творчої любові Божої понад усе, миру Божого на нашій благословенній Богом бережній українській землі.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов)

Доктор богословських наук