Слобідська Україна на шляху до новітньої історії

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Слобідська Україна на шляху до новітньої історії:

Південно-Східна та Центрально-Південна Слобожанщина

Події історії Слобожанщини, що відбуваються з початку ХІХ століття, слід, на моє переконання, розглядати в контексті двох ширших історичних процесів: з одного боку, подальшої уніфікації суспільного життя, включаючи намагання тотальної русифікації соціально-культурного простору, а з іншого — розгортання тогочасної Революції Гідності, відчайдушної Української культурної революції 1798—1847 років, до якої зробила вагомий внесок і громадськість Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії.

Специфіка цієї Революції Гідності полягала в тому, що вона розвивалася як ланцюжок «повстань» окремих Особистостей. А почав відкриту боротьбу, кинувши письмовий виклик Російській імперії, Іван Котляревський. У середині останнього десятиріччя XVIII століття були написані, а 1798 року надруковані (щоправда, того разу без відома автора) перші три частини його великої «Енеїди». Ми ж — мешканці Слобідської України — можемо і маємо пишатися тим, що в повному обсязі поема, яка вже налічувала шість частин, вперше вийшла друком 1842 року в Харкові.

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

У добу всевладності імперій
після днів козаччини заграв
українське слово на папері
першим Котляревський написав. 

Бо спочатку нишком, як говориться,
крила пробував цей гордий птах
по хатах народу-«мовотворця» —
більше в селах, трішечки в містах… 

Та земля, приречена на страту,
ГУЧНО словом мовила СВОЇМ,
бо в канцеляриста магістрату
у Полтаві народився син — 

той, що відкидав імперські кпини,
той, що не ловив покірно ґав,
той, що першим сином України-
мововласниці навіки став! 

У «низькому», кажете, він стилі
велич епосу переробив?
Та великий римлянин Вергілій
працю ту схвалив би, далебі. 

Класик, ще й античний, був би правий,
бо здійснив наш класик подвиг свій —
вищий: для майбутньої держави
мовний всесвіт сформував новий. 

І тепер, коли орді чужинській
відсіч даємо, на цій землі
можемо за СЛОВО українське
битись «зокрема» та «взагалі».

 

Продовжимо подорож історією, просторами та культурою Слобожанщини. Повторимо маршрут козацько-полкової доби, рухаючись зі сходу на захід. Отже, 1824 року до складу Слобідсько-Української губернії повернувся Старобільський повіт. До речі, він за територією став найбільшим у губернії: його площа становила трохи менше чверті від загальної. Тепер терени колишнього Старобільського повіту є північною частиною нинішньої Луганської області України (включно з тією дурною «ЛНР»), складаючи майже половину її загальної площі.

Старобільськ. Будинок Катерининської жіночої гімназії (початок ХХ ст.). Фото — Qypchak (2015).

Між іншим, розташоване на лівому березі річки Айдар — притоки Сіверського Дінця — повітове місто Старобільськ до 1797 року називалося слободою Стара Біла. Її заснували козаки Острогозького полку, які тут оселилися 1686 року. За те, що мешканці в 1707—1708 рр. підтримали Булавінське повстання, первісне поселення було спалено московськими карателями. І лише відновлена згодом слобода стала сотенним центром Острогозького козацького полку. А протягом ХІХ та на початку ХХ століть Старобільськ був відомий як місце проведення ярмарків [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 814—815]. У центрі міста збереглися острівці забудови останнього етапу того періоду історії Слобідської України, що розглядається в цьому нарисі.

Найяскравіший зоряний час наступного міста, яке відвідаємо,— Ізюма, подібно до Охтирки й навіть Сум, припав на козацьку добу, коли він був полковим центром. А втім, розвиток тривав. Гідну пару прегарному Спасо-Преображенському собору (1684), збудованому в стилі слобожанського козацького бароко, у першій половині ХІХ століття склав святковий ансамбль Свято-Вознесенського собору, споруджений у стилі класицизму (див. ілюстрацію). П.Т.Тронько зазначає, що й протягом позаминулого століття Ізюм залишався одним із найбільших промислових і торговельних центрів Слобідської України: у 80-х його роках тут діяли цегельні, горілчаний, маслобійний, салотопний і воскобійні заводи. Новий поштовх економіка отримала 1910 року, коли через місто пройшла залізниця Харків—Донбас: невдовзі тут з’явилися залізничні майстерні, завод сільськогосподарських машин, лісопильні заводи тощо [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 428]. Ще варто згадати про такий внесок Ізюма до високої української культури: саме в ньому народився видатний вітчизняний художник, неперевершений пейзажист Сергій Васильківський.

А на крайньому півдні Ізюмського повіту, неподалік межі з Катеринославською губернією, наші предки продовжили опрацьовувати одну з найдорогоцінніших коштовностей в архітектурній скарбниці Слобідської України — ансамбль Святогірського Успенського монастиря. Саме відновлення цього монастиря, яке розпочалося 1844 року, фахівці вважають найяскравішим прикладом розбудови монастирського комплексу середини ХІХ століття на теренах України.

У цей період на території Святогірського монастиря було побудовано цегляні служби, готелі, келії, Кирило-Мефодіївську галерею-сходи й відтворено печерну церкву Антонія і Феодосія.

 

Також у монастирі — нинішній Святогірській лаврі — було споруджено (за проектом Костянтина Тона, який є архітектором уславленого московського храму Христа Спасителя) вельми привабливу Покровську церкву.

 

Завершальним акордом ефектного ансамблю став витвір архітектора Олексія Горностаєва — величний Успенський собор, що вирізняється дивною пропорційною злагодженістю «псевдоруських», як їх називають фахівці, форм.

Далі ми з вами, шановні читачі, відвідаємо Центрально-Північну Слобожанщину. Але подорож буде продовжено вже в наступному — шостому нарисі циклу.

Фотоілюстрації взято з української та російської Вікіпедій.