Ужгородська Унія: досягнення та поразки

На сучасному етапі розбудови Української держави виключно важливим є переосмислення багатьох проблем вітчизняної історії, які ще в недавньому минулому піддавалися фальсифікації, або ж взагалі замовчувалися. Серед них і питання пов’язане з історією унії на Закарпатті, що цікаве не лише як невід’ємна частина загальної історії, але й сама по собі. З вивченням цієї історії можна побачити, як церковний чинник впливав на інші прояви суспільного життя. Закарпатці гордяться тим, що східне християнство почалося на Закарпатті, а унія прийшла зі сходу і то на 50 років пізніше, ніж на українських землях.
Урочисте проголошення 24 квітня 1646 р. увійшло в історію як Ужгородська унія, яка заклала основи уніатської церкви в Карпатському регіоні колишнього Угорського королівства. Унія — це союз Православної та Католицької церков, який передбачав об’єднання деяких елементів східного та західного християнства.

Основні передумови Ужгородської унії:

1. Насамперед, слід підкреслити важке становище православного священства на Закарпатті, його низький рівень освіти. Замученість роботою на панщині також не давала йому можливості проводити на належному рівні церковне богослужіння.

2. Той факт, що на собор в Ужгороді прибули лише 63 священики і то тільки ті, яких наказала привести володарка території, графиня Анна Другет, свідчить про безправний характер православних на Закарпатті.

3. Не можна погодитися з тими авторами, які твердять, що Ужгородська унія пройшла під тиском угорського уряду, бо такого в той час не існувало. Навпаки, князі Сємигородщини були протестантами, і як такі не були прихильниками з’єднання Православної та Римо-Католицької церков. Про це свідчить і те. що першого греко-католицького єпископа заарештували і тримали в тюрмі протягом двох років.

4. Перша половина XVII ст. була насичена важливими революційними подіями, які мали великий вплив на церковні справи. Був занепад як в православній, так і в католицькій церквах. Із усіх революцій цього часу перемогла тільки українська революція під керівництвом Богдана Хмельницького, як вірного захисника руської віри.

5. Ужгородська унія відбулася не на пустому місці. Вона відбулася через 50 років після Берестейської унії, яка заклала основи єднань Східної і Західної церков. Православні Закарпаття використали досвід і надбання Берестейської унії, зберегли східний обряд і в правах були зрівняні з римо-католицькими священиками. Греко католики Перемишльської єпархії, зокрема її керівництво, надсилали на Закарпаття освічених ченців і священиків, які надавали неабияку допомогу місцевим священикам і ченцям. Тут необхідно підкреслити, що зберігся східний обряд, а не київський чи галицький. Діяльність уніатської (греко-католицької) церкви завжди викликала інтерес дослідників нашого краю. Боротьба за унію була тривалою і дуже складною. Підготовка і проведення унії проходили в складних умовах внутрішнього і міжнародного становища. Дуже гострою була політична і релігійна обстановка як в Закарпатті, так і в сусідніх країнах.

Після 1526 року, коли Угорщина зазнала поразки під Могачем, країни як такої не існувало. Одна частина потрапила під гніт Австрії, центральну Угорщину окупували турки, а східні землі увійшли до складу Трансільванії, яка претендувала на відновлення угорського королівства [3]. Одна частина потрапила під гніт Австрії, центральну Угорщину окупували турки, а східні землі увійшли до складу Трансільванії, яка претендувала на відновлення угорського королівства. В цих умовах складною була доля Закарпаття.
Більшість його земель потрапила до складу Трансільванського князівства, одним із центральних укріплень якого була Мукачівська фортеця. Володіння трансільванців доходили до річки Стара, яка протікає між селами Зняцево, Дубрівка, Чабанівка та ін.

Ужгород і всі західні регіони Закарпаття потрапили до складу Австрії. Центром австрійських володінь було м. Ужгород. Відомо, що між Трансільванією та Австрією йшла гостра боротьба за першість у відновленні прав угорської корони. В ході цієї боротьби, яка тяглася майже 150 років, завжди стояло питання про Закарпаття.

Трансільванія намагалася оволодіти всім Закарпаттям, зробити Ужгород одним із своїх опорних пунктів. Трансільванія прагнула знайти собі союзника в особі Польщі, а тому закарпатські землі мали зіграти роль зв’язуючої ланки [6]. У цей же час на землі Закарпаття претендувала і Австрія. Через Закарпаття пролягав шлях проникнення Габсбургів на східні володіння Угорщини. Між цими двома державами розгорілася гостра боротьба [8].

Кульмінація її припадала на першу половину XVII ст., особливо період Тридцятирічної війни (1618–1648 рр ). В ході війн, у які втручалися ще і турки, що володіли Центральною Угорщиною, дуже потерпіло Закарпаття: міста і села часто були в руїнах. Турки користувалися суперечностями між великими державами та грабували Закарпаття, Словаччину і Трансільванію.

Політична обстановка ускладнювалася релігійною: боротьбою між католиками і протестантами з одного боку, між католиками і греко-східними християнами з іншого боку. Перші реформаційні ідеї з Німеччини і Швейцарії проникали в Угорщину ще до битви під Могачем 1526 року. На Закарпатті також почали поширюватись лютеранство і кальвінізм. Прихильниками нової релігії виступали немеші і багаті міщани. Перші мріяли збагатитись за рахунок обмеження землеволодінь монастирів, католицької церкви, і частково магнатів Міщани ж прагнули одержати вільні права на торгівлю і ремесло.

Ідеї реформації підгримувало і селянство, оскільки сподівалося бодай частково звільнитися від феодальних повинностей. Державні збори Угорщини ще у 1525 році забороняли реформацію і вимагали вигнання з країни лютеран. Але ця постанова мала зворотні наслідки — протестантизм почав поширюватися ще активніше. Михайло Лучкай відмічає у своїй праці «Історія карпатських русинів», що поширенню реформаційного вчення сприяло і послаблення загального стану католицького і православного духівництва.

Велика частина свіцького кліру разом з віруючими групами переходила на бік протестантів. На бік реформації перейшло і ряд магнатів, які виступали проти абсолютизму Габсбургів. Феодали та бюргери Мараморощини лишалися вірними протестантизму. Вони захопили католицькі костьоли, їх маєтки. Особливу активність виявили німецькі переселенці — поборники лютеранства. У середині XVI ст. нараховувалось понад 20 проотестанських общин, але чисельність вірників була невеликою, оскільки угорська і німецька мови, латинська обрядність були незрозумілими для більшості русинів і румун. Центром протестанського (кальвіністського) руху стали місто Берегово і села південних районів Березького комітату.

Перша протестантська релігійна община організувалася у 1537 році, а в кінці 16 ст. майже в кожному населеному пункті були уже протестанти. У 1545 році в Берегові відбулися два синоди протестантів, які проголосили кальвінізм релігією угорського населення [1]. За м. Береговим протестантський рух охопив Мукачево, Ужгород, Севлюш, Хуст. Тячево, Солотвино та інші міста. Протестантизм зміцнився в Закарпатті, як і в усій Північній Угорщині. Центром протестантизму в XVII ст. стало місто Дебрецен.

Сутички між протестантами і католиками часто призводили до великих руйнувань, особливо в першій половині XVII ст. Для боротьби з протестантами в Закарпаття переселялися з Гуменного та інших районів Словаччини єзуїтські ордени, які повсюдно запроваджували терор [2].

Силою зброї єзуїти відбирали від протестантів і повертали католикам церкви з їх маєтками, а мирян змушували каятись. Ідеологи контрреформації вживали рішучих заходів і щодо магнатів і немешів, які переходили до протестантизму; їх звинувачували у зраді, переході на бік турків, позбавляли маєтків і привілеїв. Протестантська церква одержала певні права, а феодалам повернули землю і привілеї [4].

Слід підкреслити, що основна маса русинів і в першій половині XVII ст. протестантизму не прийняла, від католицизму відхилялася. Вони домагалися греко-східного віросповідання, яке підпорядковувалося Константинополю. Правда, руська церква Закарпаття мала тоді досить широкі зв’язки з Галичиною. Волинню, Києвом та іншими українськими землями. Ставилося питання про пере-підкорення східної церкви Києву, але умов для цього не було. У першій половині XVII ст., коли греко-східна церква знаходилася в дуже тяжкому становищі, зародився унійний рух в Закарпатті за прикладом Берестейської унії 1546 року [9]. В його основі — єдність з Римським Престолом, прагнення підняти культурний рівень і матеріальне становище греко-східного духовенства до римокатолицького. Не відкидаємо думки і про те, що Рим, йдучи назустріч ідеям унії, прагнув посилити свій вплив на Схід.

Підготовка до запровадження унії в Закарпатті проводилася ще з кінця XVI ст., і особливо активізувалася в першій половиш XVII ст. Натхненником її був П.Пазмань — активний кальвініст, а пізніше і ревний католик-єзуїт. За проватіканську діяльність його було призначено архієпископом і примасом католицької церкви Угорщини.

Спочатку він залучав на бік католицизму феодалів, бюргерів, немешів, а далі почав проводити активну роботу і серед рядових віруючих. Однак помітних успіхів впливу, особливо на селян і міщан, православного віросповідання, П. Пазмань та його однодумці домогтися не змогли. Українське православне населення не переходило у кальвіністську віру, але не сприймало й уніатів [4]. Причини такої поведінки правителі вбачали в тому, що серед католицьких місіонерів було чимало вихідців з русинів (українців). Тому у 1603 році в Закарпаття було направлено одного з палких прихильників Ватікану, єпископа Перемишлянського, поляка А. Крупецького, який уже прославився як поборник унії на Галнчині. Останній діяв спільно з графом Ю.Другетом, який у 1609 році повернувся до католицизму, і власником Гуменської домінії А.Гомонаєм. Центром їх діяльності став Краснобрідський монастир. Однак уже через рік, переконавшись у справжніх цілях А Крупецького та його спільників, населення Східної Словаччини і Закарпаття наступило проти призвідців уніатства. Влітку 1614 року в Краснобрідському монастирі зібралося понад десять тисяч православних, котрі при спробі проголосити унію закидали АКрупецько камінням і прогнали з церковного двору. Посланець Ватікану — спільник Ю.Другета та А.Гомоная ганебно втік до Перемишля [1]. Провалилася друга спроба нав’язати унію.

Заключний етап запровадження унії припадає на 30–40-і роки ХVІІ ст. Носіями ідеології уніатства стали мукачівський єпископ В.Тарасевич, виходець із Галичини, графиня Анна Другет — власниця Ужгородської домінії та Ягерський католицький єпископ Ю.Якушич, брат графині. Спочатку В.Тарасевич видав себе за прихильника Православ’я та зумів завоювати прихильність протестанського князя Д.Ракоці, який, визнаючи його у 1634 році єпископом, наказував коменданту Мукачівської фортеці Івану Бадінту «оберігати від усіх жорстоких агресорів і обвинувачів» [5].
Проте, згодом В. Тарасевич переходить на бік католиків, оскільки православ’я не давало йому «ні права ні слави». Д.Ракоцізвинуватив єпископа у зраді, і 1Згрудня 1640 року наказав заарештувати його. Майже два роки відсидів у казематах В. Тарасевич, помилування якого просили кілька єпископів (Ягерський, Саболчський, Трансільванський) та навіть імператор Австрії Фердинанд III [5]. Єпископ В.Тарасевич вийшов на волю і дав обіцянку Д.Ракоцівірно служити Православ’ю. Проте і після цього В.Тарасевич усе зробив для запровадження унії. Спільно з В.Тарасевичем діяли графиня АннаДругет, монах ордена Василія Великого П.Ростошинський, його підручні, члени ордена — Г.Кошович і Д.Корицький. Спочатку у перевагах унії вони переконували духівництво Ужанського, а далі Березького і Марамороського комітатів.

Значна робота проводилася і серед віруючих. На початку 1646 року, на думку графині А.Другет та її однодумців, умови для проведення унії назріли [10].

На запрошення графині А.Другет 26 квітня 1646 року в Ужгородську фортецю почали сходитися священники і монахи. Очікувалося багато делегатів, готувався не тільки молебень, але й смачний обід. Та скоро стало очевидним, що делегатів не густо. Із священників Закарпаття, яких нараховувалося більше тисячі, до Ужгорода прибуло лише шістдесят три [1].

Церемонія проголошення унії була урочистою: богослужіння в церкві, посвята кількох священників і, наприкінці, проголошення приєднання до Католицької церкви. Унію схвалили незначна кількість священників і монахів. Народні маси у даній церемонії участі не брали і практично й нічого не знали. Умови унії: збереження обрядності грецької церкви; обрання єпископа єпархії українським духівництвом з наступним затвердженням Ватіканом; надання уніатському духівництву привілеїв нарівні з католиками; визнання папи римського Вселенським пастирем церкви Христової [5].

Таким чином, Ужгородська унія була укладена на умовах, в яких перепліталися елементи східного та західного християнства. Серед них із православ’я було взято: місцеву мову проведення богослужінь, святкування східних свят і частини обрядів, а із католицизму — символ віри, визнання главою церкви папи римського. Або інакше кажучи, із східного християнства було взято практику, із західного — теорію та організаційну структуру. Саме це і визначило назву церкви: греко-католицька. Визначаючи причини укладення Ужгородської унії, необхідно глибоко проаналізувати також соціально-економічні й політичні умови, в яких відбувався цей акт, бо вони дають повнішу відповідь на питання, з якою метою проголошувалася унія і хто в ній був зацікавлений.

Можна однозначно стверджувати, що на перших порах в унії були зацікавлені та «’працювали» в її інтересах верхівки — церковна та державна влада. Стосовно дати укладення унії хотіла б звернути увагу й на таку деталь. У деяких публікаціях час цього акту датується 24 квітня 1649 року.

Акт укладення унії неоднозначно був сприйнятий не лише рядовими віруючими, але й духовенством. Багато протилежних, а часто й навіть таких, що виключають одна одну, оцінок місця и ролі уніатської церкви в історії Закарпаття. У публікаціях роль церкви подається виключно в позитивному плані, всіляко критикуються дослідники, які глибоко вивчали історію уніатства, базувавши свої висновки на конкретних архівних матеріалах, спогадах сучасників тощо.

На жаль, серед теперішніх авторів є й такі, які, хоч і мають наукові ступені та звання, проблемами ніколи не займалися. Більшість же сучасних захисників церкви, не маючи потрібних матеріалів, будують свої висновки виключно на емоціях, чітко пристосовуючись до кон’юнктури часу.

Глибоке вивчення та аналіз діяльності уніатської церкви на підставі такого критерію дає можливість переконатися будь-якому неупередженому досліднику, що в її історії були як позитивні, так і негативні аспекти.

У багатьох публікаціях позитивно оцінюється культурно-освітня діяльність церкви, її роль у зміцненні моральності, духовності серед віруючих тощо. Діючи протягом тривалого часу, маючи вплив на велику частину населення краю, добре підготовлені кадри, систематичні видання, церква дійсно позитивно впливала на багатогранне життя населення краю.

До цього варто додати активну участь церкви у процесі відродження регіону до Європи, прилучення його до західноєвропейської культури. Така діяльність викликала рішучий протест частини уніатського духовенства.

З цього приводу, наведу кілька маловідомих прикладів антинародної діяльності діячів церкви. Це проявилося, перш за все, в проведенні політиків мадяризації русинів єпархії. Єпископ С. Панкович першим започаткував, порушуючи умови унії, проведення богослужінь угорською мовою, бо вважав що проведення їх за східними звичаями, що москвофільство, сприяє зміцненню православ’я та зав’язків з Росією. Його колега Ю. Фірцак у пастирському посланні вимагав від віруючих старанно вивчати угорську мову, щоб протягом десяти років другого тисячоліття збільшився контингент громадян угорської мови.

Завдання ж своєї діяльності він вбачав у тому, щоб в найближчому часі ті греко-католики, які були під його управлінням, стали найширшими, найвідданішими мадярами. У рішенні ж уніатських душ пастирів Нижньоворітського округу від 27 березня 1915 р. було прохання про те, щоб дозволили молитись в церквах угорською мовою. Подібних прикладів участі вищих чинів уніатської церкви в діяльності на користь чужих держав можна навести багато. Поряд з релігійною, священицькою й політичною діяльністю професійні активісти греко-католицької церкви продовжували займатися й під час перебування Закарпаття в складі Чехословаччини та окупації його фашистською Угорщиною.

Вона включала активну участь у передвиборних та виборних кампаніях, роботу в парламентах та інших органах управління, в громадських і політичних організаціях тощо. Складаючи немалу частину інтелігенції краю, уніатське духовенство завжди було на краю різногалузевої діяльності. Таким чином, лише комплексний аналіз всіх явищ, як позитивних, так і негативних, з тривалої діяльності уніатської церкви дасть можливість дати їй правильну оцінку. Нині, коли уряд незалежної України прийняв програму зближення України з Європою, потрібно по-новому оцінити й унійні змагання українського народу.

Ексклюзив

Шандор Рудь, для Newssky, Берегове

 

 

Джерела
1. Болдижар М.М. Хто і для чого обілює історію унії? . Ужгород «Карпати», 1985.
2. Гранчак І . Патьок В. Місто над Ужем Ужгород, 1983. — С.40.
3. Історія Венгрії. — Т.1. — М ., 1931. — С.299.
4. Кондратович І.Історія Підкарпатської Русі для народу / 1.Кондратович. — Ужгород. 1924. — С.50—51.
5. Лучкай М. Історія карпатських русинів. Ужгород, 1993. — С 176.
6. Magvarorszagtortenete. — I kot. Bp., 1964.
7. Meszaros К. Ungvartortenete. — Bp., 1973
8. Нариси історії Закарпаття. — T. 1. — Ужгород, 1993. — С.83.
9. Пекар А.Ужгородська унія та її творці. Ужгород, 1996. — С. 248.