Загострення Кремлем національних проблем для досягнення геополітичних переваг. Ексклюзив

Як сказав один сумнозвісний класик, «розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною трагедією ХХ ст». Ностальгія Путіна за втраченою величчю СРСР зумовлює теперішню деструктивну політику Росії, направлену на демонтаж поточного міжнародного порядку, де Росія не вважається великою країною. Прагнення реставрувати колишнє глобальне лідерство не мислиме для Росії без лідерства регіонального, зокрема в Східній Європі, Чорноморському регіоні, Близькому Сході і Кавказі.

Кремль чітко усвідомлює, що заданий рівень геополітичних амбіцій не відповідає спроможностям Росії, тому в протистоянні із колективним Заходом, і з іншими регіональними суперниками, він намагається грати на внутрішніх проблемах. Реалізувавши в Росії авторитарний проєкт, Путін відповідно намагається ідеологічно знецінити демократію як об’єднавчий чинник для західних країн та як альтернативу політичного розвитку країни в очах власних громадян. Використовуваний інструментарій достатньо широкий, проте найефективніший метод — культивування та посилення групової ідентичності в інших країнах з метою розмиття національної самоідентифікації громадян. Найяскравіші приклади — експлуатація расової проблеми в США під час президентських виборів в 2016 і 2020 р., проросійська пропаганда в Україні, а особливо перед анексією Криму та окупацією територій на Донбасі, просування геополітичної доктрини «русского мира» тощо. Така ж логіка лежить і в регіональній політиці Росії, зокрема щодо Чорноморського регіону та Близького Сходу, де найбільшим опонентом Москви є Туреччина.

Турецько-російські відносини надзвичайно заплутані та мають різну динаміку зближення та відсторонення один від одного, проте провідним лейтмотивом, що визрів останнім часом, є боротьба за «візантійську спадщину», що підтверджує географія прихованого протистояння Ердогана і Путіна: Північна Африка, Близький Схід, Закавказзя та Чорне море. Намагаючись підважити турецький вплив в Чорному морі, Кремль вдається вже до обкатаного інструменту використання групових меншин, а особливо національних.

З 2014 р. Росія активно намагається використовувати фактор кримських татар для тиску на турецький уряд трьома способами. Першим є політичні, культурні та гуманітарні утиски кримськотатарського народу. Користуючись антитерористичним та антиекстремістьким законодавством, окупаційна влада переслідує кримських татар за політичними мотивами. Відтак, станом на 2021 р. 93 представників корінного народу було засуджено нібито за екстремізм та підготовку терористичних актів. На додаток Росія блокує діяльність Меджлісу — репрезентативного органу кримськотатарського народу — через утиски його членів та заборону в’їзду його лідера — Мустафи Джамілєва. Культурно-гуманітарну ерозію кримськотатарської ідентичності Кремль здійснює через звуження можливостей вивчення кримськотатарської мови в закладах дошкільної освіти, переслідуванням за мовною ознакою та заборону літератури рідною для киримли мовою. З огляду на пантюркістську зовнішню політику Туреччини, цим Кремль намагається зменшити привабливість Туреччини як гаранта безпеки та для інших тюркських народів, проте тріумф Ердогана та Алієва в Нагірному Карабасі та різноманітні урядові програми для кримських татар стримують такий ефект, як, наприклад, стверджено в угоді між Україною і Туреччиною, де передбачено будівництва житла для 450 кримських татар.

Другим способом тиску на Туреччину через кримських татар є російська колонізація півострова. Повторити історичну трагедію кримськотатарського народу — депортацію, здійснену Радянським Союзом, Росія в сучасних умовах повторити не може, проте поєднання методів русифікації та збільшення міграційних потоків на пів острів, мають на меті сформувати в довгостроковій перспективі уявлення про виключну належність Криму до Росії, цим самим знівелювавши проукраїнський голос кримськотатарського народу.

Третій канал тиску задіяний вже на турецьку діаспору киримли. В Туреччині проживає більше 1 млн кримських татар, які мають свою унікальну структуру самоорганізації — так звані дернеки. Відповідна актуальність кримського питання в світовій політиці та чисельність цієї нацменшини становлять сильний вплив на політику Туреччини. Росія після 2014 р. намагається, по-перше, зменшити цей вплив, а по-друге, його підладнати під себе. Історично Кремль вже довів, що він може створювати паралельні інституції і структури, через які впливає на політику і соціум. Кримськотатарський кейс в Туреччині — не виняток. Так, росіяни створили та фінансують таку організацію, як «Федерація кримськотатарських дейнеків в Туреччині», яка існує лише віртуально та не має жодної підтримки серед діаспори. Поїздки її представників в Крим, Кремль висвітлює через ЗМІ як розвиток співпраці між Туреччиною і Кримом, таким чином намагаючись продати і російському і турецькому глядачу і читачу легітимізацію анексії. У відповідь на це кримськотатарські дернеки підписали декларацію про невизнання цієї проросійської структури.

Якщо ж поглянути на Близький Схід, то і тут росіяни використовують нацменшини для впливу на Туреччину. В Туреччині курдське національне питання становить загрозу для безпеки і територіальної цілісності країни. Робоча партія Курдистану (РПК) розглядається як терористична. Сирійські курди, яких США не підтримали під час воєнної операції «Джерело миру», розглядають Росію як партнера з огляду на історичні зв’язки (СРСР підтримували курдів під час Холодної війни) та посилення позицій Росії в Сирії. З іракськими курдами співпраця Москви набагато глибша, що зумовлює енергетичний фактор, адже такі російські компанії, як Газпром, Роснафта, Газпромнафта, Лукойл та ін.. мають енергетичні контракти з Ербілем. Цим Росія впливає не тільки на Іракський Курдистан, а і на сам Багдад, адже останній остерігається мобілізації Росією сепаратистських настроїв в Курдистані і змирився з недоотриманням коштів до бюджету через таку автономну співпрацю Ербіля і Москви. Таким чином, Путін напрацював певний пояс потенційної нестабільності навколо і всередині Туреччини, який за необхідності може бути активований підтримкою Кремлем курдських прагнень до створення єдиної держави. В результаті курдські меншини в Туреччині, Сирії та Іраку можуть значно послабити Туреччину та змістити Анкару з позиції очевидного регіонального лідера, адже паралельно розіграш «курдської карти» збільшить залежність Сирії та Іраку від Росії.

Отже, для Росії традиційною практикою є підтримка суспільних, расових, релігійних і національних розломів в країнах, де Кремль артикулює російський національний інтерес. З метою протидії регіональному лідерству Туреччини, Росія намагається використовувати кримських татар в Чорноморському регіоні та курдів на Близькому Сході. Анексувавши Кримський півострів, Путін намагається тиснути на Туреччину через утиски представників Меджлісу і громадянського суспільства в Криму, напади на культуру та мову корінного народу. Разом з тим Росія здійснює колонізацію півострову та створює псевдо кримськотатарські структури для цілей своєї пропаганди та лобі всередині Туреччини. Курдський фактор, в свою чергу, експлуатується Росією в близькосхідному регіоні з метою створення тиску на Анкару через підтримку державотворчих тенденцій серед сирійських, турецьких й іракських курдів. І хоча діяльність Росії в цьому напрямі не увінчана успіхом, ризики все ж залишаються, тому уряду і Президенту потрібно звернути пильнішу увагу на те, як Росія обслуговує свій неоімперіалізм в Чорноморському і Близькосхідному регіонах, та нарощувати співробітництво з іншими державами регіону задля стримування Росії.

Джозеф Гаїч, IDS Kronos