Судоплатов Павло Анатолійович (1907–1996)

Ексклюзив. Керівник зовнішньої розвідки 1938 р. Генерал-лейтенант (1945 р.). Народився у м. Мелітополі в сім’ї мірошника. Протягом 1914–1919 рр. навчався в школі.

У червні 1919 р. пішов разом із частинами Червоної Армії, що залишали місто, був вихованцем полку. Після розгрому полку з уцілілими бійцями дійшов до Нікополя, де вступив до новосформованого 1-го ударного Мелітопольського полку 5-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії. Цей військовий підрозділ сформував Дибенко з розгромленої Кримської Армії.

За спогадами нікопольця І. І. Челованя, бійці Мелітопольського полку квартирували в районі Довгалівки, з розміщенням особового складу в будинках місцевих жителів. Військовою дисципліною солдати не відзначалися, що особливо запам’яталося старожилові. Згодом полк розбили війська генерала Шкуро. Судоплатов потрапив у полон, утік, відступав з частинами Червоної Армії, опинився в зайнятій білогвардійцями Одесі. Був халамидником, підробляв у порту та на базарі.

Після звільнення Одеси на початку 1920 р. знову вступив до Червоної Армії. Брав участь у боях в Україні та на польському фронті.

Надалі був співробітником Особливого відділу 44-ї дивізії, потім — Волинського губернського відділу ДПУ у м. Житомирі.

З 1922 р. перебував у прикордонних військах ОДПУ. З вересня 1923 р. — на комсомольській роботі в Мелітополі.

У лютому 1925 р. за спрямуванням окружкому комсомолу його прийняли на роботу до Мелітопольського окружного відділу ДПУ співробітником інформаційного відділення, помічником уповноваженого обліково-статистичного відділу, молодшим оперативним працівником, відомим агентурною роботою в грецькому, болгарському та німецькому поселеннях.

З серпня 1928 р. — уповноважений секретно-політичного відділу Харківського окружного відділу, уповноважений інформаційного відділу ДПУ УРСР у Харкові. Одночасно в 1928–1930 рр. заочно навчався на робітфаку. 1928 року вступив до ВКП(б).У лютому 1932 р. переведений до центрального апарату ОДПУ. Інспектор, старший інспектор 1-го відділення Відділу кадрів ОДПУ, займався кадрами ІНВ. З 1933 р. в апараті ІНВ ОДПУ, оперуповноважений 5-го, потім 8-го відділень. З жовтня 1933 р. — у резерві Відділу кадрів ОДПУ у зв’язку зі спеціальним відрядженням за кордон. Після повернення до СРСР з листопада 1934 р. — оперуповноважений 7-го відділення ІНВ ГУДБ НКВС.

1935 року під виглядом представника українського антирадянського підпілля під псевдо «Андрій» запроваджений до керівництва ОУН у Берліні. Навчався у спеціальній партійній школі НСДАП у Лейпцигу. Завоював довіру лідера ОУН полковника Є. Коновальця, увійшов до його найближчого оточення та супроводжував в інспекційних поїздках до Парижа та Відня. У 1937–1938 pp. «Андрій» виїжджав нелегальним кур’єром до низки країн Західної Європи під прикриттям посади радиста вантажного судна.

23 серпня 1938 р. за особистим дорученням Сталіна здійснив атентат проти Є. Коновальця у Роттердамі (Нідерланди), передавши полковнику коробку цукерок із закладеною в неї бомбою.

Після повернення до СРСР — оперуповноважений ІНВ, потім помічник начальника відділення 7-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, в. о. помічника начальника 4-го (іспанського) відділення 5-го відділу ГУДБ.

У листопаді-грудні 1938 р. після арешту З. І. Пассова та С. М. Шпігельглаза виконував обов’язки начальника 5-го відділу ГУДБ НКВС. Наприкінці грудня 1938 р. Судоплатова усунули від роботи та виключили первинною парторганізацією відділу з ВКП(б) за «зв’язок із ворогами народу». Завдяки втручанню керівництва НКВС рішення не було затверджено парткомом наркомату.

У січні 1939 р. Судоплатов — заступник начальника 4-го відділення. З травня 1939 р. — заступник начальника 5-го відділу ГУДБ НКВС СРСР. Керував підготовкою операції «Качка» (атентат проти Л. Д. Троцького), здійсненої 20 серпня 1940 р. в Мексиці Л. А. Ейтінгоном та Р. Меркадером. Троцького було зарубано льодорубом, на такому способі вбивства наполіг Сталін. Один із вбивць, Рамон Меркадер, після 20 років мексиканської в’язниці прибув до СРСР, де його удостоїли звання Героя Радянського Союзу і нагородили «Золотою Зіркою» та орденом Леніна — найвищими державними нагородами.

З лютого 1941 р. Судоплатов — заступник начальника 1-го (розвідувального) управління НКДБ СРСР. З липня — начальник Особливої групи при наркомі внутрішніх справ СРСР, з жовтня 1941 — 2-го відділу НКВС СРСР. Одночасно з листопада 1941 по червень 1942 р. — заступник начальника 1-го управління НКВС.

З січня 1942 р. — начальник 4-го управління НКВС СРСР, створеного на базі 2-го відділу. Керував партизанськими та розвідувально-диверсійними операціями у ближньому та дальньому тилу противника, координував роботу агентурної мережі на території Німеччини та її країн-союзників, з листопада 1942 р. за сумісництвом заступник начальника 1-го управління НКВС СРСР.

З травня 1943 р. — начальник 4-го управління НКДБ СРСР.

З лютого 1944 р. — начальник групи «С» при наркомі внутрішніх справ СРСР, керував перекладом та узагальненням агентурних матеріалів з атомної проблеми. Одночасно з травня до серпня 1945 р. начальник відділу «Ф» НКВС СРСР (робота на території країн, звільнених Червоною Армією від гітлерівців і одразу ж окупованих радянським союзом, підкуп/катування/збір інформації від громадян СРСР, які побували у полоні чи інтернованих у країнах Європи).

У 1945–1947 роках під ім’ям П. Матвєєва та прикриттям посади радника НКІС/МЗС брав участь у підготовці та проведенні конфіденційних переговорів наркома/міністра закордонних справ СРСР В. М. Молотова з надзвичайним та повноважним послом США в СРСР А. Гарріманом.

З вересня 1945 р. — керівник створеного з урахуванням групи «С» самостійного відділу «С» НКВС-НКДБ СРСР та водночас начальник Об’єднаного розвідувального бюро Спеціального комітету при РНК-РМ СРСР з проблеми № 1 (створення атомної зброї): координував забезпечення розвідувальними матеріалами керівників та провідних вчених радянського ядерного проекту; за сумісництвом начальник відділу «К» НКДБ СРСР, до обов’язків якого входило оперативне обслуговування атомних спеціальних об’єктів, а також начальник Особливого бюро — інформаційно-аналітичної служби при наркомі внутрішніх справ, що пізніше підкорялася міністру держбезпеки СРСР. Після утворення у березні 1946 р. МДБ СРСР поєднував посади керівника 4-го управління та відділу «С».

У лютому 1947 р. очолив відділ ДР (диверсійна робота проти військово-стратегічних баз США і НАТО, розташованих навколо СРСР).

9 вересня 1950 р. Судоплатова затверджено начальником Бюро № 1 МДБ СРСР з диверсійної роботи за кордоном, створеного на базі Спецслужби МДБ СРСР.

З 1951 р. очолював Бюро на правах керівника управління.

Закінчив Військово-юридичну академію (1953).

Після смерті І. В. Сталіна став заступником начальника ПГУ (контррозвідка) МВС СРСР. З травня 1953 року керівник 9-го (розвідувально-диверсійного) відділу МВС СРСР.

Після арешту Л. П. Берії та розформування 9-го відділу 31 липня 1953 р. переведений до ВДУ (розвідка) МВС СРСР на посаду начальника відділу. Однак 20 серпня був звільнений «через неможливість подальшого використовування» і наступного дня заарештований у своєму кабінеті за звинуваченням у участі в змові Берії, яка мала на меті «знищення членів радянського уряду та реставрацію капіталізму». До 1958 р. перебував під слідством у психіатричній лікарні. Винним себе не визнав.

12 вересня 1958 р. на закритому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР було розглянуто справу за обвинуваченням Судоплатова у перелічених вище злочинах. Він був засуджений до ув’язнення на 15 років. 17 жовтня позбавлений військового звання та нагород. Відбував покарання у Володимирській в’язниці 1958–1968 рр. Його помістили в «одиночку» в корпусі, де він колись сам розмовляв із німецькими генералами.

«Режим у в’язниці вирізнявся суворістю. Усіх піднімали о шостій годині ранку. Їжу розносили по камерах… Голод був нашим постійним супутником, досить було подивитись у тьмяні очі ув’язнених, щоби переконатися в цьому. У день нам дозволялася прогулянка від півгодини до сорока п’яти хвилин… Туалету в камері не було — його заміняла параша…» — напише він у мемуарах.

Наглядачі, дізнавшись, що Судоплатов «головний радянський розвідник», ставилися до нього з повагою. Начальник в’язниці влаштував до лікарні, дозволив побачення з рідними двічі на місяць.

Тут Судоплатов зустрів своїх колег з НКВС-МВС — Ейтінгона, Мамулова, Шаріа, Людвігова — і тих, кого йому довелося допитувати, — міністра закордонних справ Латвії та голови Ліги націй Вільгельма Мунтерса, зв’язкових бандерівського підпілля Марію Дідик та Дар’ю Гусяк. Під час перебування у Володимирській в’язниці він тяжко захворів, переніс три інфаркти, осліп на одне око, отримав інвалідність 2-ї групи. У серпні 1968 р. його звільнили.

Займався літературною діяльністю. Під псевдо «Анатолій Андрєєв» опублікував три книги, брав активну участь у ветеранському русі. У співавторстві із сином Анатолієм Павловичем Судоплатовим опублікував книгу спогадів, що вийшла англійською, німецькою, російською та іншими мовами та стала міжнародним бестселером.

У 1997 р. посмертно побачила світ його остання книга — «Спецоперації. Луб’янка та Кремль 1930–1950».

Нагороджений орденом Леніна, 3-ма орденами Червоного Прапора, орденом Суворова 2-го ступеня, 2-ма орденами Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня (1945), медалями, знаком «Заслужений працівник НКВС».

У лютому 1992 р. відповідно до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» російська головна військова прокуратура його реабілітувала.

У 1998 р. указом президента Єльцина посмертно відновлено у правах державні заслуги; ордени та медалі повернуто його родині.

Судоплатов був одружений з Еммою Кагановою. Їхній син Андрій написав книгу «Таємне життя генерала Павла Судоплатова (правда і вигадки про мого батька)» (М., 1997).

Література:

1. Гарри Любарский. Генерал-лейтенант Судоплатов – с точки зрения еврейского иммигранта.// США.Чикаго. 2005.
2. Таисия Белоусова. Ремесло окаянное. – Владимирский централ как зеркало российской жизни. // газета “Совершенно секретно”, апрель 2003.
3. Виктор Стечкин. Павел Судоплатов – термінатор Сталина. – Издательство Яуза, Эксмо, 2005.
4. Торчинов В.А., Леонтюк А.М. Вокруг Сталина. – Санкт-Петербург. 2000.
5. Залесский К.А. Империя Сталина. – Москва. Вече. 2000.

Текст Павла Макарова («Исторические личности на Никопольщине»)

Переклад Тетяни Макарової