Шлях до святості благовірної княгині Наталії Долгорукої

Сьогодні у нас буде розповідь про одну надзвичайно велику жінку, яка поки що неканонізована, але я сподіваюсь, що з часом це має відбутися. Багатьом нашим співвітчизникам знайомі імена благовірних князів та княгинь, але не завжди ми пам’ятаємо про те, що їхні нащадки (в прямому генеалогічному сенсі цього слова) і духовні приймачі повторили та продовжили їх подвиг благочестя. Наша розповідь про одну дивовижну, але багатьма забуту подвижницю — княгиню Наталію Борисівну Долгорукову (або в іншому написанні Долгоруку), уроджену Шереметєву, доньку фельдмаршала Петра, графа Бориса Петровича Шереметєва.

І так, розповім з самого початку.

Ми знаємо, що в оточенні імператора Петра І були різні люди: деякі з них були побожні, деякі були пияками, або авантюристами. Тод гартувалася імперія, причому переважно — інтелектом і шаблями українців, і це були досить жорсткі часи, зокрема і для самої України. Але в цьому самому бруді, в цій самій крові цієї доби дійсно іноді були такі паростки благочестя.

Графині Наталії Борисівні Шереметєвої, здавалося, з самого початку уготована була зірками блискуча, рівна, як часто говорять зараз, доля: красуня, спадкоємиця багатих маєтків, знатного роду; вона була молодшою донькою в сім’ї, порошинці не давали впасти на неї. Батькові, Борису Петровичу Шереметєву, петровському соратнику, до моменту її появи на світ, було майже шістдесят років.

Генерал-фельдмаршал Борис Петрович Шереметєв (1652-1719 рр.) почав свою службу ще при дворі царя Олексія Михайловича, потім — Федора Олексійовича. У 1681 році на посаді Тамбовського намісника командував військами проти кримців. У 1682 році при вступі на престол двох малолітніх царів, братів Іоанна і Петра, отримав сан боярина. Брав участь у переговорах та укладенні «Вічного миру» з Річчю Посполитою. Потім він керував у Бєлгороді (!) військами, що охороняли південні кордони держави від кримських татар. Після падіння царівни Софії приєднався до Петра I. В Азовських походах командував армією.

Здійснював подорожі до Польщі, Австрії, Італії, на острів Мальта з дипломатичними дорученнями. Під час Північної війни, що почалася в 1700 році, Б.П. Шереметєв брав участь у всіх вирішальних битвах зі шведами. За перемогу при Ерестфері в 1701 році отримав звання генерала-фельдмаршала. В 1706 році отримав першим в російській історії титул графа. З 1709-1714 рр. очолював головні сили російської армії. У старості граф втратив прихильність Петра I через його неприязнь до улюбленця (або щось іншого) Петра А. Д. Меншикова
Одружений був двічі. Перша дружина Євдокія Олексіївна Чирикова і, після її смерті, в 1712 році Б.П. Шереметєв заявив Петру про своє бажання постригтися в ченці. Цар Петро заборонив це і на втіху посватав йому свою родичку Анну Петрівну Салтикову.

А діло було так. Борис Шереметєв був людиною такою побожною, що хотів десь піти у монастир спокутувати свої гріхи. Але Петро його не відпустив, тому що просто він досить не любив ченців. Цар вважав, що вони нічого не роблять, що вони шахрайствують, розповідають народу байки. І що його улюблений генерал хоче піти в монастир, він на це ніяк не погодився, а й тим більш, що цей генерал не так давно овдовів.

Ну і Петро тоді йому каже: «Ну що, овдовів? Хоче потішатися? А в мене тітка вдовіла! Давайте завтра вінчатися!» І все. Тобто за його наказом привели тітку, яку цар відразу і поставив разом із генералом та сказав: «завтра в церкву».

Шереметєв, як завжди сумлінно виконуючий волю царя, відзначився і цього разу. Не минуло й п’яти років, як він уже був батьком симпатичних діточок: трьох дівчаток та двох хлопчиків, які стали спадкоємцями його великого стану.

Все у Петра так просто вирішилося. Ну вони повінчалися, виконали царський наказ, після вінчального банкету цар каже: «Не дуріть, щоб через рік діти були!» І дійсно вони виконали цей наказ, у них народилася донька. На пам’ять про маму імператора її назвали Наталія.

Отже, Наталя була його дочкою від другого шлюбу з Анною Петрівною Салтиковою, яка овдовіла (її першим чоловіком був Лев Наришкін, вуйко государя, брат цариці Наталії Кирилівни). По материнській лінії Наталія походила від відомих прізвищ — князів Прозоровських, Шуйських, зокрема серед її предків був і великий князь Андрій Ярославич, родоначальник нижегородських правителів та святий Феодор Чермний Ярославський, в більш далекій ретроспективі — наш дорогий король Данило Галицький, великий імператор Візантії Олексій Комнін та святий король Англійський Альфред Великий. А Шереметєви — одного кореня з Романовими, бо їхнім спільним предком був боярин Андрій Кобила.

«Рівність» долі обернулася до спадкоємиці знатного роду вибоїстою стороною: вже в 17 неповних років пізнала вона всю непередбачуваність поворотів фортуни, скороминущість мрій, недовговічність, примарність райдужного щастя. Але дитинство її було безхмарне.

У 15 років, вона стала сиротою. Вже тоді Петро помер, вже тоді померла і друга її покровителька, добра цариця Катерина Перша. І тоді Наталя закохалася у такого, як казати, «временщика» — фаворита Петра ІІ, князя Івана Долгорукого. Він їй обіцяв, що буде весілля на всю імперію, тобто він мав одружитися з нею, а його сестра — з молодим імператором. І весілля планували зробити на всю імперію, великий бенкет. І звісно, що дівчинці це сподобалось, і вона хоче не те, що слави, може і слави, може хоче такого яскравого життя, тим більше сирітка і так далі, а тут такий молодий чоловік, імпозантний, темпераментний, ну все, все! Хоча і шарлатан, хоча і бабій. Але кохання є кохання.

Далі відбувається так, що молодий імператор Петро ІІ помирає, і князь Іван намагався стиглий труп імператора одружити з власною сестрою. Якщо цар не остив, значить він живий, якщо він живий — значить він може одружитися. Але ніхто не погодився це робити, і цю наречену імператора не зробили царицею.

І вже тоді влада в черговий раз змінюється і тоді стала царювати Анна Іванівна, племінниця Петра ІІ, якій цей клан Долгорукових взагалі не подобався. Але Наталя залишається вірна своєму слову. І весілля відбулося у сільській церкві, не в Петербурзі, не у Москві, а у звичайній сільській церкві. Там власне вона з цим князем Іваном одружується. Десять днів щасливого медового місяця, а далі приходить наказ нової цариці, що всю родину Долгоруких треба заслати на Сибір. І вона вже погоджується їхати зі своїм вже чоловіком на Сибір. Можна собі уявити як це відбувалося, коли не було залізних доріг: це у кибитках, велика кількість кілометрів вона їде зі своїм коханим на Сибір.

Їх туди заслали. Спочатку їх там мало хто чекав. Вони якийсь такий будиночок зробили, там оселились, все більш-менш добре. Князь Іван тоді став, дійсно під її впливом, дуже релігійною особою, він став молитись та спокутувати свої гріхи.

Іде далі царювання Анни Іванівни, продовжується ця недобра для Долгоруких доба. Ну і звісно Сибір, десь князь дав слабинку, він десь може багато перебрав та просто сказав, що «цариця — дура». Ну і ще щось таке в тому напрямку. Звісно, що ці люди донесли все у Петербург, і тоді цариця каже: «А ці Долгорукі, вони ще не заспокоїлися»; князя Івана вивозять з Сибіру у Новгород Великий, де його страчують звірячим способом, тобто його четвертували. І саме під час цієї жорстокої страти він просто читав покаянні псалми.

Наталя з дітьми залишається на Сибірі, вона не знає що з коханим чоловіком. І ще там люди вирішили вислужитись і просто її кинули в якусь яму. Це вона на морозі з дітьми сидить в цій ямі і не знає, що буде далі. І тут, можу казати, доля робить їй подарунок, оскільки в цю фортецю, де вона сиділа, проїжджає якийсь французький астроном. І він відкрив раптом цю яму і каже «Oh, mon Dieu» («О, Боже мій») а вона гарно знала французьку. І вона йому французькою мовою йому відповідає, він тоді біжить до керівника цієї фортеці ікаже: «Що ви робите, освічена жінка, яка володіє французькою, там сидить».

А він був не лише астроном, але й лікар. Він її вилікував, вилікував одного з синів, а інший так і залишився хворим. Він їх вилікував, а тут приходить звістка про те, що цариця Анна Іванівна помирає. А тоді її племінниця Анна Леопольдівна робить всім амністію. Наталія з дітьми повертається в Москву.

Поки вона їхала, їхала, поки вона там пожила у своїх родичів, відбувся ще один державний переворот і Єлизавета Петрівна, яка була її дитячою подругою, стає царицею. І можна сказати саме з Сибіру, княгиня Наталя відразу потрапляє у палац.

Вона ще не «стара», їй десь під 30 років, вона ще молода, тобто вона могла зробити собі гарну партію, з будь-ким одружитися, але вона вірна пам’яті свого чоловіка. Вона живе при палаці, вона — подруга царици, вона виховує там Катерину ІІ. Там всі шанують за її добрий характер, за добре серце, за допомогу, але вона все одно сумує. Тому що, просто вона шукає чогось іншого.

І зазвичай, долю Наталії Шереметєвой-Долгоруковой багато разів описували різні поети, письменники, кінорежисери. Єдине, що вони робили це просто так: або життя в Сибірі, або щоб потім вона пішла у монастир, а то що п’ятнадцять щасливих років при дворі, де царювала її любима подруга, це якось проходило повз, тобто на це не звертали увагу.

Далі вона виростила своїх синів, здоровий вдало одружився з родичкою цариці з боку її матері, графинею Єфімовською. Государиня Єлизавета дала йому посаду, вона ж повернула Долгоруким і всі маєтки. Тобто життя все було влаштовано досить добре. А хворий син залишається при ній.

І тоді вже Єлизавета теж старіє, у неї накопичуються свої хвороби. А скоріш за все, вона була отруєна. І княгиня Наталія не впевнена, якщо відбудеться знову державний переворот, що з нею буде? Тоді вона каже цариці: «Твій батько мого батька в монастир не відпустив, тож відпусти мене». І Єлизавета каже: «Проти волі Божої я не піду», — і тоді вона сказала: «Шкода мені з тобою розлучатися, але будеш в монастирі, молися за мене», — і відпустила.

Оскільки у Наталії з боку матері були родичі з України, навіть хтось із з оточення гетьмана Івана Самойловича. Вона приїжджає у Київ, у далечінь від влади, і приймає цей постриг у Флоровському монастирі, який і зараз є у Києві. І вона живе в цьому монастирі. У постригу вона прийняла нове ім’я Нектарія — тобто безсмертна.

У монастирі вона побудувала собі хатку-келію поруч з брамою, біля церкви. Вона там доглядала за хворим сином, який теж став ченцем та жила у цих молитовних подвигах. Коли цей син, який був хворий, помер, вона написала мемуари, це «Своеручные записки княгини Долгорукой», вони так називаються. І це був перший зразок мемуарного жанру взагалі в російській літературі. Тобто вона розпочала мемуарний жанр.

Далі вона там декілька років була в затворі, у великій схимі, як на відомому її портреті це показано. Здоровий син з онуками до неї приїжджав. І був у неї улюблений онук на ім’я Іван, тобто як звали чоловіка, так звали її онука.

Відчуваючи що її дні рухаються до зустріч з Ісусом Христом , княгиня-черниця писала: «Господи Иисусе Христе, Спасителю мои, прости мое дерзновение, что скажу с Павлом апостолом: беды в горах, беды в вертепах, беды от родных, беды от разбойник, беды и от домашних! За вся благо дарю моего Бога, что не попустилменя вкусить сладости мира сего. Что есть радость, я ее не знаю. (…) Буде имя Господня благословенно отныне и до века! Пресвятая Владычица Богородица, не остави в страшный час смертный!».

Є легенда, що вона перед постригом княгиня Наталя у Дніпро скинула свою обручку, але це — легенда! Дійсно, ніяку обручку вона не кидала, це просто поети-романтики наплели. І що нібито постріл був примусовий теж поети-романтики наплели, особливо Рилєєв. Але вона цю обручку зберегла, як пам’ять про свого чоловіка, за якого вона молилася, за якого вона дякувала Богу. І цю обручку, тобто цей перстень, вона подарувала онукові, який потім як і вона став так же як вона став письменником.

У цьому монастирі вона померла, вона там багато чого побудувала, в Києві він зараз стоїть, на жаль, це поки що Московський патріархат. Але вона була похована у Лаврі при вході в Успенський собор. При чому вона проявила велику покору, вона і її син поховані просто в плитах, які вбудовані у цей ґрунт біля головного ходу і під час великих свят, тобто люди просто по них могли навіть ходити. Там написано, що тут поховане тіло схімонахині Нектарії, — доньки генерала Шереметєва, дружини князя Долгорукого.

І, що відбулося в 1941 році, собор підірвали радянські партизани. І там було чимало могил гетьманів, митрополитів все було зруйновано. Могили монахині Нектарії, княгині Долгорукової і її сина збереглися. Тобто, якщо відбудеться її канонізація, на що я сподіваюся, її мощі можна буде звідси підняти та поставити в якомусь храмі для шанування.

Так що, з цим можна казати, дійсно видатна жінка, яка багато чого зробила для України, побудувавши монастир, і така яскрава особистість. Головне, що зберігала у важких умовах з вірою в Бога вірність чоловіку.

У 1810 році «Своеручние записки» Наталії Долгорукої були опубліковані її внуком, князем Іваном Долгоруким, викликавши широкий відгук у суспільстві. Наталії Борисівні присвятив одну зі своїх «Дум» (XX) Рилєєв.
Мінливості долі Долгорукою оспівав і інший російський романтик, І. І. Козлов:

Я вспомнил ночь, когда, томимый
Тоской, ничем не отразимой,
В Печерской лавре я сидел
Над той спокійною могилой,
Надеждам страшной, серджу милой,
В которой прах священный тлел;
Она душе была порукой
Неверной радости земной, –
И тень Натальи Долгорукой
Во тьме носилась надомной.

Подібні ж почуття прожив і автор цих рядків, відвідуючи поховання преподобної Нектарії у Києво-Печерській Лаврі, зі мною тоді був один з її нащадків, який через 200 років (і 9 поколінь) зберіг пам’ять про неї та просив мене відслужити по ній літію. Та до речі показав мені ту саму обручку.

Отже, відомий романтик, з релігійною спрямованістю, поет І. І. Козлов присвятив Наталії Долгорукої цілу поему. А Н. О. Некрасов, оповідаючи про дружин декабристів, що пішли за ними на Сибір, в поемі «Русские женщины» написав про нашу княгиню:

Пускай долговечнее мрамор могил,
Чем крест деревянный в пустыне,
Но мир Долгорукой еще не забыл…

Поет Некрасов мав рацію: зараз у ПЦУ розглядається питання про канонізацію преподобної Нектарії. Якщо це здійсниться, наш народ знайде ще одну заступницю на небесах.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробогатов) Полоцький, доктор богословських наук