Розмови з фронтом: Іра і Шайтан

Нам говорили — за два дні Росія переможе. Нам говорили — за два дні Росія переможе. Нам говорили — за два тижні Україна складе зброю. Восьмий місяць боротьби, страждань, люті, віри та надії. Але не розпачу й зневіри. Ця війна випробовує нас усіх, дає нам шанс на перемогу над собою і прояв мужності й відданості Україні.

Нещодавно був День журналіста. Вже чимало моїх українських колег загинуло під час виконання своєї роботи.

Ця ж історія колишньої журналістки українського телевізійного каналу, яка свідомо й осмислено пішла до українського війська. Вона стала бійцем ЗСУ. Ірина Шевченко, військовослужбовиця, співробітниця служби зв‘язків з громадськістю. Колишня журналістка «5 каналу».

Війна розпочалася для неї наприкінці лютого 2014 року. «Ми з колегою з Укрправди Оксаною Денисовою дивилися трансляцію завершення олімпіади в Сочі і розуміли, що в Путіна тепер розв’язані руки, і він полізе в Україну. Ми думали, що він одразу вдарить по Києву і готувалися захищатися. Ми з жахом усвідомлювали, що в нас практично немає армії. З перших днів агресії я, мої друзі, колеги майже всі свої гроші витрачали на потреби добровольчих та регулярних підрозділів. Ми постійно вимагали від політиків оперативної реакції на все, що відбувається на фронті. Приблизно до кінця 2016 року я була зосереджена на темі реформ в армії та забезпеченні ЗСУ. Щоразу, коли була така можливість, виїжджала на передову», — розповіла Ірина.

Вона відчувала потребу бути там, бо саме там відбувалася найголовніша подія. Згодом Іра зрозуміла, що російсько-українська війна і українська армія — це все що її цікавить. Вона не змогла більше писати на будь-які теми, навіть побутові розмови переходили у розмови про війну.

Контрактна армія тоді вже активно розвивалася, реформи завдяки волонтерському десанту і команді генерала Дмитра Марченка тривали повним ходом. Вона наголосила, що супроджувала цей процес інформаційно. «Мені хотілося бути зі своєю армією весь час. Але була певна, що жінка віком під п’ятдесят, без досвіду служби навряд чи потрібна в новій контрактній армії. Під час відряджень на фронт я бачила, як набирає обертів інформаційна складова в російсько-українській війні, наскільки важлива робота преофіцерів», — зазначила Ірина.

Один з них, Олександр Савченко з 24-ї бригади якось за кавою на «передовому передку» сказав, що шукає собі помічника, бажано хлопця. Ірина занотувала, що в її фаху є потреба. Вона ж змалку багато подорожувала, займалася спортом, завжди була в добрій фізичній формі. Вона думала, що в її віці військову кар’єру починати запізно. Але здоров’я і загальна фізична підготовка дає змогу працювати за фахом і не бути вантажем для підрозділу. У тій же ж бригаді Іра познайомилася з військовою, трохи старшою за неї, яка нещодавно уклала контракт і повноцінно працювала за своїм фахом. Наступне Ірине відрядження було на Новий рік. «2021-й я зустріла на позиціях під Горлівкою. Мій колега Олексій Годзенко, який перервав кар’єру тележурналіста задля служби в армії, познайомив мене зі своїм товаришем, командиром батальйону. Комбат саме шукав собі фахівця з інформаційних питань та зв’язків з громадськістю. Коли я це почула, я зрозуміла, що це мій шанс. В розмову втручатися не стала, мені потрібен був час, щоб зрозуміти, чи готова я настільки радикально змінити своє життя. Кількох місяців вистачило, і вже у березні я підписала контракт», — згадує.

Я запитала про вплив такого рішення на її особисте життя. «На приватне життя мій вибір не вплинув. Діти вже дорослі, а з чоловіком ми були на одній хвилі. Він мене розумів і в усьому підтримував. Він і сам хотів піти у військо, але мав деякі проблеми зі здоров‘ям і помер шість років тому», — ці слова вона сказала з неймовірною силою в погляді.

Ірина наголосила, що жодної особливої ролі у жінки на війні немає. Жінкам взагалі не місце на війні. Якщо ти на війні, т не жінка, ти військовослужбовець. Жінки військовослужбовиці на рівних з чоловіками фахово роблять свою роботу. І це не лише медики, кухарі, військові журналісти. Дуже багато жінок працюють за військовими спеціальностями — стрільці, навідники, командири бойових машин, оператори артустановок.

Я звісно запитала, в чому ж полягає робота військового журналіста.

«Робота військового журналіста і цивільного журналіста дуже схожі. Таке ж фізичне навантаження, ненормований робочий день, ризик. Все це було і в моєму цивільному житті. Так, на війні ризику і загроз більше, але у нашому батальйоні дуже добре навчають особовий склад. Перш ніж зайти на позиції, ми тренувалися на полігонах. Дуже багато уваги приділяється тактичній медицині. Тож більший ризик компенсується кращою підготовкою. Будьте впевнені, ЗСУ не пропустять російських окупантів вглиб країни, принаймні цілими. Але боротьба триває не лише на військовому фронті», — наголосила військова.

Певна річ, військовий журналіст має змогу першим фіксувати події на передовій. Військовий журналіст супроводжує цивільних колег, добирає локацію для знімань, може порадити героїв для сюжету.

З огляду на несприйняття будь-якого тиску на медіа, я порушили питання місії медіа у цій війні, адже ми знаємо, що роль медіа в сучасних війнах величезна. «Інформаційна складова не менш важлива ніж арта, авіація, флот, механізовані підрозділи. Росія веде дуже потужний інформаційний наступ всі вісім років, і ми зараз даємо гідну відсіч ворогові», — каже Іра.

Я висловила сподівання, що ця війна занулить всі антидемократичні моменти життя країни, адже ми мусимо побудувати нову вільну державу. І в такій новій державі незалежні ЗМІ це невіддільна їїскладова. Військова відповіла : «Без неї ми програємо війну з росією, навіть коли фізично здолаємо їхню армію. Тому для мене стала шоком інформація про відімкнення з етеру 5-го, Прямого і Еспресо. Так не має бути в цивілізованій країні, яку ми захищаємо на фронті».

Ірина Шевченко зазначила, що протягом війни її звички і вподобання майже не змінилися. Як і раніше, вона слухає класичну музику, українську музику класичну та сучасну, любить старий британський рок.

Читачам «Chicago People magazine» Ірина щиро подякувала за підтримку України й побажала єдиної спільної Перемоги. «Знайте, любі, військові пишаються нашими цивільними, українцями по всьому світу. Українська нація вкотре показала свою силу і єдність». Вона каже, що контрактники, готувалися і навчалися. А цивільні без підготовки опинилися в епіцентрі бойових дій, коли уся країна стала лінією фронту чи ближнім тилом. Українська діаспора також об’єдналася на всіх можливих фронтах «Ми тримаємося і триматимемося до перемоги лише тому, що перший зухвалий напад росіян витримали ви. Якщо у вас є можливість працювати, відпочивати, займатися своєю родиною, ростити своїх дітей, використовуйте цю можливість на повну. Не ставте життя на паузу. Це теж складованашої перемоги, коли попри усі зусилля російських окупантів життя триває, любов і радість не залишає нашу землю. Це надихатиме нас, надаватиме нам сил і означатиме, що ми добре робимо свою роботу», — з посмішкою підсумувала неймовірна жінка.

Врешті остаточна мета Ірини Шевченко — зняти свій сюжет про перемогу в українсько-російській війні. Цілковиту перемогу.

Довідка: Кореспондентка Ірина Шевченко 22 лютого 2021 року повідомила ЗМІ, що пішла з 5 каналу.Шевченко подякувала колегам за роботу. «До зустрічі! Панове, дивіться П’ятірочку, це одне з небагатьох джерел об’єктивної інформації у нашому буремному світі», — написала вона.

Наступна історія чоловіка. Шайтану 51 рік, вісім з них він на російсько-українській війні. В 2014 році захищав Україну у лавах 72-ї бригади імені Чорних запорожців.

На той час у Шайтана було п‘ятеро дітей. Один від першої дружини, та четверо від другої. Наймолодшому на той час було лише два місяці, тож в армію Шайтана брати відмовлялися. Та він твердо вирішив захищати Батьківщину і майбутнє своїх дітей. Тож, домовилися з коханою дружиною і формально розлучилися, аби піти на фронт, Відтоді колишній дальнобійник продовжує воювати. Робить невеличкі перерви по кілька місяців на відновлення і відпочинок, та знову повертається на передову. Під час служби отримав орден «За мужність», та й на відпочинку часу не гаяв. Дітей в нього вже восьмеро. Трійко старших також захищають Україну від російської навали. Це стало для нього додатковим стимулом, аби після 24 лютого вкотре податися до військкомату.

Головним мотивом свого долучення до війська називає захист Батьківшини, причому говорить без пафосу й зайвих емоцій. «До того ж, мої старші сини пішли воювати. А я не гірший, навпаки, вже був на передовій, досвідчений, обстріляний», — наголошує він..

Мені вдалося трохи поговорити з героєм.

— Якою на вашу думку є сьогоднішня армія?

— Наша армія стала професійнішою. Маємо більше можливостей для підготовки військових. Хоча ми й у 2014 незле відбивалися.

— Що нам потрібно для перемоги над Московією?

—Озброєння доброго якнайбільше. А люди мотивовані і підготовлені в нас є.

— Ця неймовірна здатність українців воювати вразила світ. Звідки вона?

— Маємо добру історичну спадщину. Ще з часів козацтва українці відомі були у світі як добрі воїни. І наш патріотизм відіграв свою роль. Люди не за зарплату воювали і воюють, а за нашу Батьківщину, за своє життя.

_ Чи буває відчай?

 — Відчаю не буває навіть у найтяжчі хвилини. Я просто намагаюся діяти автоматично, виконувати накази. В найтяжчі хвилини ніколи впадати у відчай, так само і боятися ніколи. Треба діяти і повертати ситуацію на нашу користь.

Що робитиме після перемоги?

— Повернуся додому, до своєї родини, до своїх бджілок. Я тримаю пасіку. А там подивимось, може, буде ще одна дитина.

— Як дружина, діти зреагували на ваше рішення?

— Дружина мене повністю підтримала, як у 2014, так і зараз. Сказала що чекатиме. Вона хвилюється, боїться, але відпускає. Розуміє, що свою країну потрібно захищати. У нас вся родина патріотична. Менший діти ще не розуміють, що таке війна. Але теж чекають і підтримують батька.

—Де навчався військовому ремеслу?

— Строкову службу служив в радянській армії. А військовій справі навчався вже на російсько-українській війні. Як вперше мобілізували, показали як працювати з гранатометом, усе пояснили, дали постріляти, а далі вже вдосконалювався на полі бою. Також пройшов спеціальні курси, аби навчитися працювати з кулеметом ДШК.

— Чи змінився сам за цей час?

Так, змінився. Спокійне став, розважливіше, чуйніше. На собаку гримнути не можу. Ані свиню, ані курку зарізати вже не можу. Москаля вбити, нема проблем, а щоб вдома свиню зарізати, доводиться сусіда просити.

— Щоб ви побажали українцям, що проживають і в Україні, і за кордоном?

— Зичу всім, хто нас читатиме і всім українцям у світі тарпння і ще раз терпіння, і підтримувати українську армію. Все буде Україна!

Ось такі вони, спражні герої — скромні й сильні, без галасу, зойків і депресії. Вони просто відповідально виконують свою роботу, що не дає нам права й змоги пасувати й зневірятися, бо тут, у тилу — місце їх сили боронити Україну. Отже, разом до Перемоги!

Ексклюзив

Марина Ковальчук, журналістка, редакторка, для Newssky