Робота на нулі. Європа захоплюється Україною, яка безумовно переможе

Ексклюзив. Неймовірний патріотизм і героїзм українців вразив увесь світ. Неповторність української нації полягає в тому, що ми не гребуємо жодною роботою, об’єднуємося, щоб перемогти ворога і відбудувати Україну. І ми не наодинці.

Переконана, що колись про представників медіа, а насамперед про тих, що в будь-який спосіб долучилися до перемоги над кремлівським окупантом, знімуть кіно і напишуть книгу подвигів. Наше слово — наша зброя. Натомість ми вміємо доглядати поранених, ховати їх від бомбардувань, допомагати хірургам і робити медичні маніпуляції. Українська нація не втомлюється вражати щодня. А маленька й тендітна парамедикиня Ольга Башей «Кроха»  не втомлюється возити екіпажі допомоги на «нуль»  і об’єднувати режисерів і хірургів, операторів і саперів задля упевненої й безумовної перемоги. Ризикуючи життям. Не дозволяючи собі помилок і слабкості.

Режисерка Тетяна Сучкова-Ладік та її чоловік оператор Євгеній Ладік нещодавно повернулися з ротації з Бахмутського напрямку. До участі їх запросила саме «Кроха» , яка рятує життя наших воїнів з 2014 року. За цей час юристка за освітою врятувала тисячі життів. Її автівка має також ім’я Кроха. «Ми поїхали для того, аби на власні очі побачити й усвідомити, що насправді відбувається на «нулі» , зняти кіно про парамедиків. Я хотіла його зняти ще у 2015 році, але не мала достатньо матеріалу для фільму. Натомість ця поїздка відбулася не лише задля кіно, а через бажання допомогти людям в їх роботі на «нулі» , зрозуміти що насправді там коїться, адже в Києві ми не можемо знати всього, ми читаємо Фейсбук, з кимось спілкуємося, і все. Отже, Оля зібрала екіпаж, видала нам одяг. Я не зналася на парамедицині, ніколи не стикалася з цим, тож лише асистувала спершу, а мій чоловік був водієм. Натомість за 2 тижні ми там усього навчилися»  — каже Тетяна.

Кульові й осколкові поранення, акубаротравми — контузії …До стабілізаційного пункту Бахмутського напрямку звозять поранених майже з усього Бахмутського фронту. Тут рятують життя українським воїнам, доки їх не доправлять до шпиталю. Стогін, крики, кров — звичайна буденність.

«Ми познайомилися з лікарями, з парамедиками у стабілізаційному пункті, куди привозять поранених бійців, яких виносять самі ж побратими з поля бою, вантажать на якусь автівку, щоб довезти сюди. Бійці мають поранення різних ступенів, від опіків до втрати кінцівок. Не так просто вивезти людей, бо це може потребувати часом до чотирьох годин. Випадки бувають різні. Багато акубаротравм — контузій, які дуже небезпечні, адже пошкоджений головний мозок, який може набрякнути й утворитися пухлина, людина втрачає слух і зір, зазнає запаморочення. Поранені потребують крапельниць.

Акубаротравма — ще не остаточно вивчена історія, людина може кричати вночі, тобто піддаватися посттравматичному розладу (ПТСР). Коли привозять важкого бійця, усі за секунду мобілізуються, надягають рукавички, кожен іде на своє місце. Різного напряму хірурги, анестезіологи, лікарі різних спеціальностей, багато волонтерів, парамедиків. Головне завдання стабілізаційного пункту — роздягнути пораненого, нормалізувати стан загалом, тиск, накласти необхідні пов’язки на зламані кінцівки, часом бувають люди з майже 40 кулями в тілі, під’єднати до апаратів дихання тощо, часом витягти кулі з тіла» .

У «стабіку»  медсестри й волонтери описують маніпуляції, що були проведені кожному бійцеві (такі описи називають «сотки» ), з якими їх скеровують до шпиталів, а екіпажі відвозять. Таких екіпажів декілька. Буває, що одразу слід відвезти до 13 поранених, серед яких є акубаротравми, осколкові поранені, бійці з утраченими кінцівками. «Нам доводилося допомагати накладати перші жгути, щоб довезти до лікарні. Бахмутська дорога дуже небезпечна, під постійними обстрілами. Тож мусили мчати на швидкості 150 км/год, адже нещодавно 2 вантажівки лікарів потрапили під обстріл і просто згоріли»  — розповідає режисерка.

На жаль, біля екранів телевізорів чи в фейсбуку не вдається зрозуміти й усвідомити, що війна справжня, це кров і смерть, і українці продовжують чубитися, корупціонувати та щось ділити. Українські воїни, парамедики, та загалом усі, хто наразі боронить країну на «нулі» , — герої, що віддають життя за наше сьогодення, за майбутнє і за наступні покоління.

«Попри усі складнощі, у стабілізаційному центрі все дуже злагоджено працює — 4 операційні столи, 3 столи для акубаротравм, волонтери готують чистий одяг замість зрізаного з поранених і скривавленого. Поранені бійці насамперед переживають за близьких, за дітей, за побратимів, щоб їх не засмутити своїми пораненнями. Хочу наголосити, що байдужості там немає взагалі. Командири, побратими хвилюються щодо поранених, питають, куди їх скерували і який у них стан. Бувають дні, коли 5-6 годин нікого немає, і це дуже добре, але загалом вибухи не припиняються. На стабілізаційні пункти доставляється вода і їжа, є підвали, де можна сховатися під час бомбардування. Якось під час одного з них дві бомби застрягли в стіні, то лікарі просто взяли й витягли їх на ковдри руками, винесли на вулицю й чекали на саперів, адже кожна могла вибухнути.

До цього поступово звикаєш, до бомбардувань, обстрілів, крім того, «стабік»  темний, там все працює на генераторах, прибирають усі — лікарі, волонтери без жодних нарікань. Щойно операція закінчилася, всі злагоджено чистять, миють операційні, нагадуючи мурах швидкістю»  — розповідає Тетяна.

На «стабік»  приїздять журналісти, зокрема з Нідерландів, Німеччини, Франції,  пишуть про парамедиків, які безумовно вражають. Журналістів з Аль-Джазіри побачене надто вразило, вони не витримали й поїхали, попри заяви, що для них це звичайна робота.

Цього разу сюди приїхали волонтери з Польщі, Нідерландів, Німеччини, а також журналісти закордонних медіа.

Приїздив відомий французький режисер Бернар-Анрі Леві, він робить третій фільм про Україну, й завдяки Бернару багато інформації про нас є в європейців. Він радник Макрона, потужна особистість у Франції. «Я познайомилася з ним у Парижі, а вже потім зустрілася в Україні на «стабіку» , це було надзвичайно несподівано. Раджу переглянути його фільми про Україну, послухати, як він висловлюється про нашу Батьківщину. На мою думку, допомога закордонних журналістів має сенс, адже вони ризикуючи життям висвітлюють події фронту, не боючись. Важливо бачити таких сміливих людей»  — додає Тетяна.

Французький інтелектуал Бернар-Анрі Леві не має жодних сумнівів щодо перемоги України у війні. Він закликає світ надати нам більше ефективної зброї. Він пише про свої спостереження, що українці заощадливо використовують озброєння. «Коли українці завдають одного удару, росіяни роблять їх 6-7».

Найважливіше те, що поранені бійці, що потрапили до стабілізаційного пункту,  воліють вижити, одужати й повернутися на лінію фронту, бо там їхні товариші.

«За ці 2 тижні ми здобули великий і важливий досвід. Наприкінці жовтня ми знову поїдемо в ротацію, Водночас я сподіваюся, шо війна прямує до завершення. Раніше щодня було 100-150 поранених, зараз близько 30, і це тішить Ситуація жахлива, адже слід думати, як після війни все це розмінувати, кожен клаптик, кожен шматочок нашої землі насамперед на Луганщині треба звільняти й заселяти туди справжніх українців, бо коли ти бачиш як українські хлопці й дівчата виборюють перемогу, то дуже надихаєшся тим, що ти українець, тим, що ти народився в такій країні. Слава Україн!»  — акцентує Тетяна Сучкова-Ладік.

Довідково:

 95-хвилинний документальний фільм Леві «Слава Україні!»  нагадує воєнний щоденник, кожен розділ описує окреме місце, хоча всі розділи охоплені потоком люті та спротиву. Леві починає свою подорож у тіні війни – кадр іграшкового ведмедика, залишеного на порожній гойдалці, закривавлена церковна ікона в уламках після вибуху, велика кількість зруйнованих будівель; жінка, що штовхає дитячий возик (вона каже Леві, що з метою безпеки живе в підземеллі); насипи піску в лісі, які позначають братські могили. В середині фільму він розповідає про закордонний легіон на передовій контрнаступу, про побачені атаки безпілотників, які майже нищили автівку одного оператора. А втім, життя триває – у Києві діти грають, люди невимушено розмовляють під виття сирен. «Великим сюрпризом для мене було те, що немає втоми» , — сказав Леві в інтерв’ю Guardian. «Зазвичай через шість місяців, вісім місяців, рік ви втомлюєтеся. Але втома була на заході, а не в Україні» . Можливо, західна аудиторія втомилася читати про непотрібне та жорстоке вторгнення Путіна на українську територію; багато хто може навіть не знати, що війна триває. За його словами, Леві зняв свій фільм, щоб аргументувати терміновість підтримки та продемонструвати «незламний, неприборканий опір, високий дух, мужність, оптимізм цих людей, попри руїни, попри втрати, попри катастрофи» . Бернар-Анрі розповідає про війну, як у фільмі, так і поза ним, як конфлікт за душу Європи, майбутнє лібералізму та святість прав людини. «Я думаю, що без опору українців, можливо, в цей момент було б вторгнення до країн Балтії. Звичайно, китайці почали б свою операцію на Тайвані й так далі» , – сказав він.

 «Я не впевнений, що Захід насправді розуміє, що поставлено на карту» , — додав він. «Я зняв ці фільми, щоб спробувати переконати. Хоча б нагадати правду, а по можливості й переконати» . Вислів, який він найбільше чув у своїх численних розмовах з українцями – чи то солдатами, матерями, шахтарями, дітьми, бабусями – «ми захищаємо не лише свою Батьківщину, ми захищаємо вашу, тому що ми захищаємо Європу» . «Українці часто дякують нам за допомогу. Має бути навпаки» , – сказав Леві. «Ми повинні подякувати їм. Це було моє відчуття постійно – дякувати повинні не вони, а ми» .

Марина Ковальчук, керівниця проєкту V5 Media (Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща), заступниця головного редактора