Про праведного Тараса Шевченка

Ексклюзив. Тарас Григорьович Шевченко вийшов з народу-кріпака, всотавши в себе справжню народну християнську духовність і любов до України.

Де ж брав праведний Тарас силу для своєї душі? Він сам дає відповідь в заголовку до поеми «Сон»: «Дух істини, якого світ прийняти не може, бо не знає Його і не бачить Його» (Іоан 14:17). От цей Дух Христовий, як той вогонь, горів в душі Тараса Шевченка, не дав йому спокою, щоб зносити неправду людську, цей Дух істини Христової виливав з душі Шевченка оті вогненні слова — слова, які здавались такими необачними, навіть безумними тому світові, який не бачив і не знав тієї істини, якою горів, яку розумів Т.Шевченко. Ось цей Дух істини підніс Т.Шевченка на безмежну висоту, святу духовну височінь — аж до Бога звернутися, Його запитати «Чи довго ще на цім світі катам панувати?»

Він помер у 47 років, пробувши 24 роки кріпаком, 10 літ у царській неволі солдатом і лише 9 років вільною людиною.

Насправді, аналізуючи життя Шевченка, його поетичну та малярську творчість, Михайло Драгоманів, Михайло Грушевський, Василь Щурат, митрополит Іларіон (Огієнко), Леонід Білецький, Богдан Стебельський, Микола Євшан (Федюшка), Роман Смаль-Стоцький, Іван Дзюба, Євген Сверстюк і низка інших істориків, літературознавців старанно висвітлили ставлення нашого народного поета до Біблії, Слова Божого, релігійності українського народу та християнства.

«Я тепер почуваюся якщо не цілковитим, то бездоганним християнином», — зазначав Шевченко у своєму листі до Анастасії Толстої 9 січня 1857 року. У ньому він описав про вплив християнства на його власне життя. Таких цитат із Шевченкових листів, тим більше з його поетичних творів, можна навести понад тисячу. Вже в першій своїй поемі «Причинна» він звертається із запитанням до Бога: «Така її доля // О Боже мій милий. За що ж ти караєш її молоду?» Ці слова вказують на те, що автор, без сумніву, як справжній християнин, благає Бога простити сироті за те, що так щиро полюбила очі козака. А він кинув коня та каже: «Боже ти мій, Боже!» Фрази: «Бог із тобою!», «Нехай тебе Бог прощає та добрії люде», «Молись Богу та йди собі», «Богу помолилась», «Боже ти мій! Лихо моє!» — й інші, читаєш у поемі «Катерина», написаній ще 24-річним поетом. У «Тарасовій ночі», «Тополі», «Гайдамаках», «Гамалії» і «Розритій могилі» автор не раз звертається до Бога або згадує його. Загалом, за підрахунками Григорія Ващенка, слова «Бог», «Господь», «Ісус», «Христос» зустрічаються в «Кобзарі» 1281 разів.

Тарас Шевченко гостро засуджував релігійні війни, релігійну боротьбу християн між собою та протистояння між різними християнськими Церквами. В «Посланії», «Кавказі», «Варнаку» не бракує різних звернень до Бога та вигуків поетової зболілої душі: «О Боже, мій милий! Який дивний Ти». І в уста старого варнака поет вкладає такі слова: «Все від Бога! Од Бога все! А сам нічого, дурний, не вдіє чоловік».

Витоки релігійності Шевченка слід шукати найперше в родині. Дідусь його був письменний і любив читати по неділях і в свята Мінею — книгу, в якій описано Життя Святих. Малий Тарасик глибоко пізнав з неї і полюбив духовний світ на все своє життя. З Біблією познайомився також ще в дитинстві, на її основі навчився грамоти в дяківській школі, а майже весь Псалтир знав напам’ять. Шевченко любив робити поетичні переклади біблійних книг — Псалтиря та Пророків. Батьки Тараса відзначалися особливою побожністю. Вдома навіть був свій власний Київський Патерик, Святе Письмо та Мінеї.

На початку квітня 1847 року Шевченка заарештовують, царська деспотія чинить жорстокий суд і засилає поета на невизначений термін солдатом в Оренбурзький окремий корпус. Через десять років, у своєму «Журналі» Шевченко з докором і неабиякою жалістю написав: «Імператор-поганин Августа, засилаючи поета Овідія Назона до диких племен гетів, не заборонив йому писати і рисувати. А християнин цар Микола І заборонив мені і те, і друге».

«Я тепер, — скаржився поет княжні Варварі Рєпніній, — неначе той злодій, що падає в безодню». Близька приятелька поета, прагнучи справити Шевченкові радість, подарувала йому Біблію і переслала її разом із твором Томи Кемпійського «Наслідування Христа». Перечитуючи обидві книжки, Тарас Григорович свідомо поглиблював свої знання з біблійної літератури. У такому духовному відновленні Шевченко написав 1850-го поеми «Петрусь», «Буває в неволі іноді згадаю», вірші «Як би ви знали паничі», «Мені здається, я не знаю», «І станом гнучим і красою», «І досі снилося: під горою», «Огні горять, музика грає», «Чи то недоля та неволя».

Шевченко протягом усього свого життя молився, сповідався і причащався. Про це, зокрема, читаємо в листі до Варвари Рєпніної із заслання 8 лютого 1847 року: «Вчора просидів я до ранку і не міг зібрати думок, щоби закінчити листа: якось-то беззвітне почування оволоділо мною (прийдіть усі струджені та обтяжені, і я заспокою вас). Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова розп’ятого за нас, і я немовби віджив, пішов на Утреню і так радісно, чисто молився, як, здається, ніколи раніше. Тепер я говію (говіти — це постити, відвідувати церковні богослужіння, готуючись до сповіді й причастя) і сьогодні прийняв святі тайни, хотів би, щоб усе життя моє було чисте, прекрасне, як сьогоднішній день».

Про велику благодать молитви Шевченко згадує в поезії «Мені тринадцятий минало»: «А я собі у бур’яні / Молюся Богу… І не знаю, / Чого маленькому мені / Тоді так приязно молилось, / Чого так весело було?» Від Бога зійшло це благоговійне осяяння, з Його скарбниці духовних щедрот, бо так щиро й приязно молився Тарас у бур’яні, де він був наодинці з Богом у молитві. Згодом, згадуючи цей епізод із сирітського дитинства, Тарас Шевченко напише у своєму «Щоденнику»: «У житті нічого не може бути солодшим і чарівнішим від самоти, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-природи. Від її солодкого чудового очарування людина мимоволі поринає у себе і бачить Бога на землі».

Караючись на засланні в дні розпуки й печалі, Шевченко писав: «Жахлива безнадія, така жахлива, що тільки одна християнська філософія може боротися з нею. Єдина моя втіха тепер — Святе Євангеліє, я читаю його щодня, щогодини…». Із Святого Письма, яке Тарас читав з благоговійним трепетом, він черпав живу воду, яка приносила йому душевну наснагу. У листі до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року Поет писав: «Тепер, щойно тепер я вповні повірив у слова Ісуса Христа: „Любя, наказую ви“. Христос навчив мене як любити ворогів й ненавидящого нас. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з вогню, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого чистилища, щоб розпочати новий благородний шлях життя. І це я називаю істинним правдивим щастям». Це було глибоке осмислення євангельської науки, тверде переконання в її святості, правдивості.

Про глибоке розуміння євангельських істин Шевченко висловився у своєму «Щоденнику» так: «Хіба ж може бути молитва чистіша, вища й богоугодніша, ніж молитва за нерозкаяного грішника? Християнська віра, як добра мати, не відлучає навіть переступника з-поміж дітей своїх».

Подячною молитвою і щирою піснею Поет дякував усім, хто допомагав йому в неволі під час заслання. Молитвою дякував він старому другові Щепкіну за те, що відвідував його в час Різдва Христового в Нижньому Новгороді: «Чим я віддячуся Тобі за це щастя? Любов’ю? Але ж я люблю Тебе давно, та й хто, знаючи Тебе, не любить. Чим же? Окрім молитви за Тебе, крім найкращої молитви — я нічого не маю».

Скромна була Шевченкова благальна молитва до Бога про особисте щастя: він просив у Бога «одну хатиночку в гаю і дві тополі коло неї», просив «щирого друга» й «любити правду на землі». Своїм «Кобзарем» він дав Україні всенаціональний світогляд, Шевченко вказав Україні всенаціональну Правду. А Христос про таку Правду сказав: “Пізнайте Правду, і Правда визволить вас!» (Іоана 8.32).

«Служити народові — то служити Богові!» Він чесно служив своєму народові, а тим самим служив і Богові.

Т.Шевченко все своє життя свідомо ніс на собі хрест Христовий, про який Христос казав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» ( Марка 8:34).

Цей заповіт буквально виконав Т.Шевченко: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову правду ніс хрест страждань, заслання і неволі. З тим хрестом перейшов Тарас на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу.

Ніхто так тяжко не страждав протягом свого життя, як страждав Тарас Шевченко, але тяжкі оті муки ніколи не вбивали його високого духа, і він ніколи не спинявся в своїй праці для Господа і українського народу.

З пустельного Кос-Аралу, з тяжкого заслання Шевченко гукнув до всієї України:

Навчайтесь
Путями добрими ходить,
Святого Господа любить
І брата милувать.

У цих словах нашого Кобзаря коротко подається найбільша заповідь усього Божого Закону (Матвія 22:36-40).

А сидячи у в’язничному казематі в Петербурзі 1848 року, Шевченко написав для всіх українців, де б вони не проживали:

Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого,
Свою Україну любіть,
Любіть її…во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту,
За неї Господа моліть!

Шевченко завжди був учителем Правди Божої. Усе своє життя Шевченко був людиною глибоко релігійною. І писав він як релігійний поет — у його «Кобзарі» ( за підрахунком Юрія Шевельова, слово «Україна» згадується 269 разів, а слово «Бог» — 1281раз) нема сторінки, щоб на ній не було слів Бог, Господь, Божий, Святий. У «Кобзарі» Бог — у всьому і скрізь. Шевченко міцно зріс з Богом, і Він постає в його душі і серці, і автор ніколи не може забути про Нього. Бог у Шевченка тісно пов’язаний з людиною в одне нерозривне ціле. Варто зауважити те, що Шевченко не писав чисто духовної поезії. На канву біблійних текстів поет накладав життя українського народу, його радощі, болі, духовні та національні проблеми.

Шевченко надзвичайно любив природу, і вона завжди свідчила йому про Господа Творця. А в одному з своїх листів поет писав: «Без свідомого розуміння краси людина не побачить Всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослини». Так могла писати тільки віруюча людина.

Шевченко надзвичайно любив природу, і вона завжди свідчила йому про Господа Творця. А в одному з своїх листів поет писав: «Без свідомого розуміння краси людина не побачить Всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослини». Так могла писати тільки глибоавіруюча людина.Своїм «Кобзарем» він дав Україні всенаціональний світогляд, Шевченко вказав Україні всенаціональну Правду. А Христос про таку Правду сказав: «Пізнайте Правду, і Правда визволить вас!» (Іоана 8.32).

«Служити народові — то служити Богові!» Він чесно служив своєму народові, а тим самим служив і Богові.

Т.Шевченко все своє життя свідомо ніс на собі хрест Христовий, про який Христос казав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» ( Марка 8:34).

Цей заповіт буквально виконав Т.Шевченко: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову правду ніс хрест страждань, заслання і неволі. З тим хрестом перейшов Тарас на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу.

Іван  Верстянюк, оглядач