Преподобна Гаврилія – нова свята Вселенського Православ’я

Ексклюзив. Дивлячись здалеку, сьогоднішній світ Православ’я може здатися гардеробом різних пальт: у нас є українське православ’я, грецьке Православ’я, сербське тощо, усі з різними традиціями та стилями. Проте під цим великим розмаїттям та різноманіттям тече потік живої води нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Життя нової святої, преподобної матері Гаврилії Грецької, свідчить про цю глибшу традицію Подиху Життя. Вона свідчить про Православ’я без кордонів, про любов, яка охоплює весь світ.

3 жовтня 2023 року Священний Синод Константинопольського Патріархату ухвалив рішення про канонізацію геронтиси/стариціГаврилії (Папаянні). День пам’яті призначено на 15(28) березня. В цьому році це відбувається вперше. Рішення про канонізацію святої Гаврилії було ініційоване Патріархом Варфоломієм та озвучене Митрополією Леросу, Калімносу і Астіпалеї, яка звернулася з відповідним зверненням до Синоду Вселенського Патріархату.

Мати Гаврилія (†1992) була грецькою православною монахинею, відомою своєю турботою про бідних і хворих. Геронтиса означає, крім старшої черниці, яка наглядає за молодшими, духовну особу, яка веде інших мудрими порадами та знаннями, даними від Бога, у молитвах.

Протягом усього свого довгого життя, незважаючи на свою популярність, мати Гаврилія залишалася іконою присутності Бога для свого народу. Чи зцілювала прокажених в Індії, чи розмовляла з байкерами в Греції, вона завжди передавала оточуючим любов до Бога. Її життя – це стежка чудес.

Геронтиса Гаврилія народилася в Константинополі 15 жовтня 1897 року в родині Геліаса та Вікторії Папаянні, які походили з уцілілої візантійської аристократії, та була четвертою й останньою дитиною у цієї родині. Аврілія (як її тоді звали) була жвавою та товариською дівчинкою. Щоразу, коли гості дзвонили у двері їхнього дому, маленька Аврілія благала матір не відчиняти їх, щоб сама зустріти гостей і почути їхні новини. У школі вона розповідала численним друзям про свої пригоди та чудових людей, яких зустріла. Вона особливо любила свою матір і, будучи наймолодшою ​​з чотирьох, її дуже любили брат і сестри.

Юна Аврілія особливо любила географію. У дитинстві вона годинами розглядала мапу світу і мріяла про всі місця, які хотіла відвідати. Пізніше в житті це бажання її серця було виконано. Вона багато подорожувала (Греція, Індія, Палестина, Франція, Східна Африка, США, Синай та знову Греція), розмовляла багатьма мовами і мала багато духовних дітей.

Після сумнозвісних події початку ХХ століття, краху імперії, переслідування грецького населення владою Ататюрка її сім’я переїхала до Салонік у 1923 році. Вона вступила до університету Аристотеля в Салоніках та стала другою жінкою, яку коли-небудь прийняли до грецького університету. Після вивчення філософії та ботаніки у Греції вона поїхала до Англії, де згодом вивчала фізіотерапію.

Хоча в дитинстві Аврілія була дуже говіркою, в Англії вона навчилася мистецтву мовчання. Піклуючись про якусь міс Брайт, відому як феміністка та суфражистка, Аврілія незабаром навчилася «закривати рота» та довіряти всі свої думки Христу та ангелам. Щоразу, коли вона починала розповідати міс Брайт про своє особисте життя, англійка просто продовжувала читати й повністю ігнорувала те, що казала наша молода Аврілія. Це мистецтво мовчання вона вже як мати Гаврилія згодом доведе до досконалості, коли тисячі людей розділять з нею своє серце, а вона, як німий свідок, з нерозділеною увагою слухатиме їхні страждання.

В Англії, де вона залишалася до кінця Другої світової війни, її вшанували за заслуги під час війни та після неї.

У 1945 році вона повернулася до Греції, де в перші повоєнні роки працювала в Місії біженців друзів та у Американській фермерській школі в Салоніках. Пізніше вона відкрила власний терапевтичний кабінет в Афінах до 1954 року.

Вона завжди віддавала гроші, які отримувала за фізіотерапію, бідним. На своїх дверях вона часто вішала мішок з їжею для голодних. А тим, хто не міг собі дозволити, безкоштовно проводила фізіотерапію.

В її кабінеті була велика ікона Христа, який омиває ноги Своїм учням, а під час сеансів вона дотримувалася суворої тиші. Розмовляли лише пацієнти, які, відчуваючи любов і увагу Аврілії, виливали їй своє серце. Існує зворушлива історія про молодого хлопця, який, хоча його ноги були зцілені, удавав, що все ще відчуває біль, тому що йому так подобалася присутність Аврілії. У цей період свого життя Аврілія молилася Ісусовою молитвою під час роботи, розповідаючи про себе лише тоді, коли їй ставили запитання. Одного разу богослов запитав її, чому вона так турбується про ноги, а не про серце людини, на що вона просто відповіла: «Від ніг до серця».

У березні 1954 року померла її мати. Це, мабуть, глибоко вплинуло на неї, оскільки її мати представляла для юної Аврілії саме цноту любові. Після її смерті Аврілія провела ніч у молитві, а ближче до ранку вона відчула Несотворене Світло Боже. Після цього її життя повністю змінилося. Аврілія покинула свою фізіотерапевтичну практику, продала те небагато, що в неї було (лише кілька книжок), і приготувалася піти за покликанням, яке було в її серці: Індія.

Пані Аврілія ніколи не була в Індії, і раніше вона її особливо не приваблювала, але серцем вона знала, що саме туди Бог хоче, щоб вона потрапила. Тому пані Аврілія покинула Грецію та вирушила суходолом до Індії, де протягом п’яти років працювала з найбіднішими з бідних, навіть з прокаженими. Пізніше мати Гаврилія розповідала, як у цей період свого життя, де б вона не ходила до церкви, вона завжди чула один і той самий уривок з Євангелія: «Іди, продай, що маєш, роздай убогим і йди за Мною». Це був знак, який дозволив їй вирушити у Велику пригоду її життя. Вона працювала з Бабою Амте та його родиною, які будували та організовували села-громади для прокажених в Індії. Вона не приймала винагороди за свої послуги, завжди покладаючись на Боже провидіння.

Через серію провіденційних зустрічей Аврілія опинилася в ашрамі (індуїстському монастирі) Шивананди, відомого гуру того часу. Тут Аврілія стала відомою як «сестра Ліла з Греції».

Живучи серед послідовників іншої релігії, сестра Ліла ніколи не піддавалася небезпеці синкретизму та ніколи не відступала від Христа. Вона просто любила всіх навколо, як заповідав нам Спаситель світу.

Одного разу молодий чернець-язичник ашраму на ім’я Чідананда залишився незадоволений порадою старійшини. Будучи монахом лише кілька років, він пішов у світ на зібрання. Там він розлютився, не в силах протистояти спокусам цього світу. Повернувшись у монастир, преподобний запитав свого старця, що сталося, і старець сказав: «Гнів теж на людей». Відчайдушно шукаючи більш вичерпної відповіді, Чідананда пішов до сестри Ліли та запитав у неї поради. Сестра Ліла відповіла, що, живучи на самоті, інколи легко забути свій гріховний стан. Коли відлюдник повертається у світ, він бачить, де він знаходиться духовно, а потім може повернутися на свою гору, щоб покращитися. Вона також дала йому примірник «Добротолюбія», що принесло молодому ченцеві користь. Пізніше, коли він став старійшиною громади, він завжди радив європейцям, які відвідували монастир, читати саме «Добротолюбіє», шукаючи мудрості у власній християнській традиції.

Багато місць, де жила сестра Ліла, і численні пригоди, які вона пережила (наприклад, зустріч зі тигром у джунглях), занадто численні, щоб тут перераховувати. Згадаймо лише, що після благословенного періоду відлюдництва в Гімалаях сестра Ліла відчула покликання стати православною монахинею. Примітно, що, незважаючи на свій духовний нахил, до того часу вона ніколи не думала стати черницею – і ніколи не відвідувала монастир. Вона навіть відчувала таку сильну неприязнь до всього чорного, що благала батьків дозволити їй носити темно-синій одяг після їхнього похорону під час трауру. Знову ж таки, завдяки провиденційній зустрічі сестра Ліла знала, куди Бог хоче, щоб вона пішла: до монастиря у Віфанії. Але грошей у неї не було, тому що вона завжди присягалася бути повним безгрошів’ям. Тоді її друзі в Індії, які також не були багаті, прийшли до неї і сказали: «Замість того, щоб пропонувати ці гроші в нашому храмі, ми пропонуємо їх тобі, щоб ти могла стати монахинею для свого Бога».

Після постригу в черниці під ім’ям Гаврилія (від архангела Гавриїла, бо вона особливо шанувала ангелів) для неї почався новий період життя.

Вона пробула у Віфанії три роки. У квітні 1962 року надійшла звістка, що Константинопольський Патріарх Афінагор хоче надіслати православну черницю до екуменістичної спільноти Тезе у Франції. Сестра Гаврилія поїхала спочатку до Тезе (вона з дитинства вільно розмовляла французькою), а згодом й до Америки. У Штатах її попросив протестантський місіонер Стенлі Джонс розповісти про Ісусову молитву. Там вона також зустріла Мартіна Лютера Кінга та Елеонор Рузвельт.

У 1963 році вона повернулася до Греції. Вона була пострижена в малу схиму святим Амфілохієм (Макрісом) на Патмосі в печері святого Антонія під монастирем Благовіщення Пресвятої Богородиці безпосередньо перед тим, як вона з монахинею Томасіною знову виїхала до Індії. Старець Амфілохій із ентузіазмом сприйняв ідею черниці, яка була б відкрита для активної просвітницької діяльності у світі. Одного разу в Індії вона провела три роки в Нані Тал в Уттар-Прадеш. Між 1967 і 1977 роками вона подорожувала місіонерською діяльністю в Східній Африці, в Європі, зокрема відвідувала старих друзів і духовних отців Лева Гілле та Софронія Ессексського. Вона знову повернулася до Америки і ненадовго до Синая, де архієпископ Даміан намагався відновити жіноче чернецтво.

Вона багато подорожувала з великою турботою та великою любов’ю до народу Божого. Деякі з її духовних дітей знайшли її в Єрусалимі біля Гробу Христового; інші знайшли її на місіонерському полі в Східній Африці. У 50-60-х роках вона була духовним провідником і розрадою для тисяч людей у ​​всьому світі. Вона молилася за всіх їх поіменно у своєму щоденному молитовному правилі.

Протягом багатьох років, починаючи приблизно з 1977 року, вона жила схованою в маленькій квартирі, яку вона називала «Будинком ангелів» посеред шуму, смогу та плутанини центральних Афін. Це скромне помешкання було місцем притулку для всіх, хто приходив до неї, шукаючи слова розради.

У 1989 році переїхала до Свято-Покровського скиту на острові Егіна, неподалік від монастиря святого Нектарія. Там вона продовжувала приймати багато відвідувачів. На початку Великого посту в 1990 році вона була госпіталізована з приводу раку лімфатичної системи. Сорок днів вона провела в лікарні, виходила на Страсному тижні і причащалася на Пасху. На подив її лікарів, подальші тести показали, що рак дивним чином зник.

Геронтиса нарешті пішла на подвиг затвору. Маючи лише одну супутницю- черницю, вона в останній раз у своєму житті переїхала на острів Лерос. Там заснували монастир на пошану Святих Архангелів. Тільки в цей останній рік свого життя вона прийняла Велику Схиму з рук о. Діонісія зі скиту святої Анни на Афоні. Він прийшов, щоб посвятити її у велику схиму зі збереженням імені Гавриїла в каплиці Панагії в Кастро на вершині Лероса.

Затвором вона завершила своє життя, протягом якого вона багато подорожувала з великою турботою та великою любов’ю до народу Божого. Деякі з її духовних дітей знайшли її в Єрусалимі біля Гробу Христового; інші знайшли її на місіонерському полі в Східній Африці. У 50-60-х роках ХХ століття у неї було кілька тисяч духовних друзів з усього світу! Вона молилася за всіх день і ніч!

Мати Гаврилія дуже підтримувала місію та часто наголошувала на таких словах: «Якщо ви не досягнете того моменту, коли ви відчуєте, що ви та інший є одним – будь-яким іншим: темношкірим з Африки, індіанцем, китайцем, мусульманином, іудеєм, християнином – якщо ви не усвідомите, що всі ми є дітьми Боже, якщо ти не відчуваєш цього, Воістину – з великої літери – тоді… ти все ще раб!». Її власне життя свідчить про те, наскільки вона була прикладом цього вчення.

Вона жила і рухалася серед інославних та часто нерелігійних людей (сама вона розповідала, що вісім разів об’їздила світ), але не виявляла синкретизму у своєму духовному житті та в питаннях поклоніння Богу як Творцю Всесвіту. У 1996 році її біографія життя під назвою «Подвиг любові», написана її покірною черницею Габріелією Георгіу, була видрукувана грецькою мовою. У 1999 році книга була перекладена англійською, а в 2000 році — російською. З тих пір вона мала 15 грецьких видань, 2 англійських та була перекладена арабською, французькою та сербською мовами. Всім раджу та благословляю прочитати цю книгу, бо вона є, на щастя, й у вільному доступі.

Матушку Гаврилію полюбили по всьому світу, в Синод Вселенського Патріархату почали звертатися з проханнями про її канонізацію та розповідати про її численні чудеса.

Для неї все людство було однією великою родиною: сім’єю людства. Або, використовуючи слова святого преподобного Софронія (Сахарова), який запросив мати Гаврилію стати ігуменкою свого сестрицтва в Ессексі (від чого вона відмовилася), вона носила «всього Адама» у своєму серці. Хоча вона була греко-православною, матінка Гаврилія повністю вийшла за межі країни та релігії. Вона справді бачила Христа в кожному, кого зустрічала, і це дозволило їй відкрити своє серце всьому світу. Велика Любов, про яку вона свідчить, відкриває двері до потоку Православ’я, який часом може здатися забутим: велике вчення про те, що в Христі немає ані юдея, ані грека, ані чоловіка, ані жінки, але всі в Ньому одне. Носячи в серці все людство, мати Гаврилія цілковито прийняла «Нового Адама» Христа, так що все життя її стало свідком про Нього.

Хоча їй було вже за 80, багато відзначали, що виглядала матінка набагато молодше та пересувалася завжди дуже легко і тихо. Оточуючим здавалося, що вона ніколи не відчувала втоми. А вона говорила: «хто любить, той не втомлюється». Наведемо цитату зі спогадів схимонахині Гавриїли: «ангели завжди готові нам допомогти. Я це бачила своїми очима. Уявними очима. І притому в найважчий момент… Говорила і кажу: «йду від хорошого до кращого». І нехай буде гірше і важче тілесно, але завжди радісно. Бо знала: це в програмі Божій… Наче Ангели нас охороняють. Я спостерігала це. Вони як би ставлять якусь захист навколо нас. Ми про це просимо щовечора на повечерії: «…Захисти нас святими твоїми Ангели, та ополченням їх дотримуємося і наставляти досягнемо в з’єднання віри». За свідченням духовних чад схимонахиня Гавриїла «радила читати Євангеліє, кожен день одну главу вранці і одну ввечері. Пророк. Послання Якова, кожен день, а також «Лествицю» Іоанна Синаїта (Лествечника). Святого Ісаака Сирина, праці Святого Максима Сповідника. Прп. Ніл. Святого Симеона Нового Богослова. «Наслідування Христа» преподобного Фоми Кемпійського».

28 березня 1992 р. у віці 95 років схимонахиня Гавриїла мирно почила в Бозі. За свідченням присутніх при ній, відразу після цього протягом двох хвилин було чути радісний ангельський спів. Так ця угодниця Божа вирушила в своє останню та головну подорож до Гірського Єрусалиму. Тіло подвижниці було поховано всередині фортечних стін біля монастирської церкви Панагія ту Кастру на острові Лерос.

Геронтиса Гаврилія пішла з цього світу так і не добудувавши монастиря на пошану святих Архангелів. З роками шестеро її духовних чад дійсно стали монахами, але ніколи не перебували з нею більше одного чи двох одночасно. Тільки ангели могли порахувати кількість життів, яких Бог торкнувся і змінив через неї. Її біографія та зібрані твори були опубліковані грецькою мовою в 1996 році завдяки роботі її останньої чернечої доньки та внеску багатьох, багатьох інших, кому дорога Геронтиса.

Вона ніколи не шукала слави земної. Протягом свого довгого життя вона ніколи не дозволяла публікувати нічого про неї, а своїм дітям дозволяла фотографувати лише в останні роки. Ті, кого через неї торкнувся Бог, називали її Геронтисою, що можна перекласти українською як «велика стариця».

Кожен, хто знав Геронтису, зрозумів, що Бог не залишив нас без Своїх святих аж до сьогоднішнього дня. Кілька слів, записаних тут, ледве свідчать про ясність і любов її душі. Слова — лише знаряддя цього світу; диво Геронтиси було оповите таємницею тиші майбутнього світу. Вона була втіленням смирення та любові.

Преподобна мати наша Гавриїло, моли Бога за нас!

Ієромонах Феофан (Скоробогатов)Полоцький,

доктор богословських наук.