Олександр Ткач: Ми не гірші за європейців. На цьому має стояти і логіка соціальних реформ

Що очікує на українську пенсійну систему після війни? Як вона змінювалася протягом десятиліть? Чому солідарна модель більше нічого не гарантує? На кого і на що орієнтуватися Україні у модернізації цієї сфери? Про це та про інше Newssky розповів експерт з пенсійних систем, кандидат технічних наук, доцент Олександр Ткач.

Наразі у ВР обговорюють черговий проєкт запуску накопичувальної пенсійної системи. Здається, раніше вже було чимало спроб створити цей «рівень» системи пенсійного забезпечення – чому це не вдавалося, або, можливо, щось таки вдавалося, але втрачено «інституційну пам’ять»?

Якщо коротко, популізм завжди перемагає здоровий глузд. Ефект від так званого «підвищення пенсій» впродовж одного-трьох років каденції прем’єра чи президента набагато вищий, ніж від довгострокових накопичень, що формується десятиліттями. Все, що вдалося за 25 років, якщо брати відлік від початку реформування пенсійної системи, анонсованого Указом Президента України від 14.04.1998, це прийняття у 2003 р. двох законів, що визначають перехід до трирівневої пенсійної системи. І якщо з першим рівнем (солідарна пенсійна система) щось постійно відбувається (принаймні, змінюються «правила гри») з третім рівнем (добровільна накопичувальна система недержавного пенсійного забезпечення) – також (нині працюють майже 50 недержавних пенсійних фондів), то другий рівень (обов’язкова накопичувальна пенсійна система) так і не створений.

Так, з 2007 по 2023 було більше 10 різних законопроектів. Найбільш ефективним та економічним для старту був депутатський законопроект № 6677, зареєстрований у минулій каденції парламенту. Відповідно до нього другий рівень мав стартувати на базі недержавних пенсійних фондів з 01.01.2019 року. Але ні тодішній склад парламенту, ні уряд нічого не зробили для цього. Ба більше, гальмували цей процес своєю бездіяльністю.

На Вашу думку, чи є життєздатною в нинішній Україні солідарна пенсійна система? Адже вона створювалася ледь не сто років тому і була розрахована на іншу демографію та структуру економіки. Чи нормально, що ПФ щороку субсидується з бюджету на гігантські суми (тобто, чи не має пенсійна система в ідеалі бути самопідтримуваною)?

Солідарна пенсійна система давно вже не виконує свою функцію «солідарності працівників та пенсіонерів». Кожна друга гривня пенсійних виплат ще до війни була дотаційною. З огляду на постійне скорочення працівників та платників внесків в Україні (а саме вони фінансують виплати нинішнім пенсіонерам), система стає неефективною. Для того, щоб солідарна система стала ефективною потрібно мати співвідношення кількості працівників (платників внесків) до кількості пенсіонерів 5 до 1 або збільшити ставки внесків з нинішніх (майже 19%) до 40%. Обидва шляхи нереальні ні під час війни, ні після її закінчення.

З початку 2010-х років відбулося щонайменш два «коригування» (реформами це навряд чи можна назвати) існуючої пенсійної системи (умовно «за Тигіпка» і «за Гройсмана»). Як Ви їх оцінюєте, вірогідно, це була просто «оптимізація витрат»?  

Повністю погоджуюсь з терміном «оптимізація витрат». Незначні досягнення по економії коштів за рахунок таких «новацій», як підняття пенсійного віку для жінок, обмеження максимального розміру пенсій, в тому числі і військовим (2012 р.), збільшення стажу, необхідного для виходу на пенсію в 60 років, позбавлення пенсій за вислугу років залізничників, вчителів (2017), не дали очікуваного ефекту. Заміщення втраченого заробітку пенсією (а це і є критерій ефективності пенсійної системи) впало з 38% до 28%, а дефіцит ПФУ продовжує зростати. Якщо дуже коротко про реформу «Гройсмана-Реви», то відбувся «секвестр державної пенсійної програми», прикритий гаслом «справедлива пенсійна реформа».

Якщо зрозумілими словами: працювати доведеться довше, виходити на пенсію – пізніше, а отримувати пенсії менше (як за тривалістю життя на пенсії, так і за розміром/купівельною спроможністю).

Здається, очевидно, що вже за перший рік війни українська економіка (що принаймні «біла»), в тій формі в якій вона існувала у 2014-2022 роках фактично зруйнована (можливо, у Вас інша думка?). Це, проте, створює певну можливість для втілення якихось ідей реорганізації соціальної сфери «з нуля» (чи це неможливо в принципі?)?

Так, закінчення війни дає шанс для реформування пенсійної системи на інших засадах. Якщо уважно подивитись на світову пенсійну історію від середини 19 століття до наших днів, то ми побачимо, що по закінченні кожної великої війни, розпочинались пенсійні реформи.

Це не тільки Німеччина часів Бісмарка, це пенсійні каси по закінченні Кримської війни, це перші пенсійні фонди в Нідерландах по закінченні Першої світової, це розвиток пенсійних систем в Нідерландах, Фінляндії по закінченні Другої світової, це накопичувальні пенсійні системи в країнах Східної та Центральної Європи по закінченні Холодної війни, це і нова пенсійна система Ізраїлю після укладення мирних угод тощо. Більшість новацій стосувалась саме накопичувальних пенсій, що формувались в пенсійних касах та пенсійних фондах за професійною, корпоративною, муніципальною ознаками.

Приклад Фінляндії дає нам багато корисної інформації для дослідження двох латентних функцій соціальної політики:

1) ролі накопичувальної пенсійної системи у формуванні єдиної нації після виснажливої війни; та

2) інвестування пенсійних коштів у національні проекти розвитку.

Крім того, значний інтерес має накопичення коштів на індивідуальних пенсійних рахунках, започатковане ще у 1937 році. Ці кошти використовувались для електрифікації країни. Важливим було створення муніципальних пенсійних систем, які інвестували пенсійні кошти в житлове будівництво, що призвело до зростання частки міського населення.

Окремо хочу зупинитись на двох питаннях.

Щоб перемогти у цій війні та відновити економіку, Україні потрібно:

• Мотивована професійна армія;
• Мотивована кваліфікована робоча сила.

Недаремно, в Ізраїлі розпочали реформу пенсійної системи саме з впровадження накопичувальних пенсій для військових у 2003 році. Цю систему запровадили на базі недержавних пенсійних фондів. Стартували з 1%. Поступово довели до 7%. І для цього ніхто не створював урядового фонду. Тому цей досвід і це питання є актуальним для нас. Ми пропонували започаткувати таку систему для офіцерського складу ЗСУ. В ПЕРШУ чергу! Тепер саме життя ставить це питання на порядок денний.

Мотивація кваліфікованих кадрів в галузях економіки має здійснюватися:

• Через вшанування заслуг тих працівників, які зробили значний внесок у нашу стійкість і нашу перемогу, особливо в перші місяці війни;
• Через розвиток накопичувальних пенсійних систем підприємств, галузей, міст і регіонів.

Мова йде не тільки про військових, мова має йти і про залізничників, які евакуювали наш майбутній трудовий потенціал.

Якщо коротко, то закінчення війни дає шанс для створення і розвитку професійних, корпоративних, муніципальних та регіональних пенсійних систем на базі недержавних пенсійних фондів, створених за участі роботодавців та профспілок. За мінімального втручання урядових фондів та державних установ у ці процеси.

З існуючих у розвинутих (хоча, не винятково) країнах систем пенсійного забезпечення (соціального страхування) яку Україна могла би взяти за зразок, чи ми знаходимося в унікальній ситуації?

Ми не знаходимось в «унікальній ситуації». Ми не кращі і не гірші за всіх європейців. Нам потрібно робити не те, що роблять «багаті країни» з пенсійними системами сьогодні, а те, що вони робили з пенсійними системами, коли були «бідними країнами». Тим більше, у нас є для цього всі інституційні компоненти – від недержавних пенсійних фондів з відповідними надавачами послуг до страхових компаній і державних регуляторів. З найкращими ІТ-рішеннями та сумлінними працівниками. Як самовіддано працюють адміністратори цих фондів в умовах війни – окрема тема і повага.

Зразків чимало – від Нідерландів, Фінляндії, Литви , Польщі до Нідерландів, Ізраїлю та Австралії.

Як ідеал – Нідерланди, як модель для старту , то Литва або Ізраїль.

Поясню по Литві – ми перебуваємо в одному «ментальному» та історичному просторі з Литвою та Польщею («нова Реч Посполита»), які є одними з наших «адвокатів» в ЄС та НАТО. Тому гармонізація накопичувальних пенсійних систем теж має сенс. Щодо Ізраїлю, то «мілітарність» України в майбутні десятиліття дає привід задуматись над досвідом цієї країни. Про фінський досвід я вже згадував – якраз після Другої світової почався розвиток накопичень.

Єдине, чого не треба робити – так це створювати ще один урядовий пенсійний фонд.

Як показав успішний досвід країн ЄС, для другого рівня не потрібно жодного урядового фонду. І жодних державних компаній. З 2004 року. Що заважає нам зробити те саме з 2024? Було б бажання. Але поки бачимо бажання створювати «надбудови» та «нормативку». За гроші грантів та платників податків. І так вже 20 років. Ну дуже хтось хоче скопіювати для Украіни держфонди трьох «демократій» – рф і ще двох колишніх радянських республік. Свобода і вибір, за які бореться наш народ, має бути в усьому. Цестосується і накопиченняпенсій. Ми не повинні повторювати «пенсійний шлях» рф та деяких азійських країн. Бо це точно, не ЄС. Обіцянки про те, що колись українцям дадуть право обирати свій пенсійний фонд, нічого не варті. Адже доведено, що «демократії на пОтім не буває».

Спілкувався Максим Михайленко, головний редактор Newssky