Народ є. Потрібен «Мойсей»

«Що сіяли, то і збираєте. Нещастя – це ваш вибір»

Цар Соломон

У популярних нині таблицях Ангуса Медісона зафіксовано дві групи країн: 25 – тих, які ми визначаємо, як провідні, і 175 – інші. Історично, а це і досліджував Медісон, склалося так, що ці групи ніколи не «тасувалися» (згадаймо Царя Соломона). Останнім часом тільки п’ять країн перейшли з другої групи в першу: Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг.

Якщо придивитися до країн-перебіжчиць, то загальною характерною для них обставиною є радикальна зміна у неформальній частини суспільного договору. Приміром, Японія: в 1945 році, після поразки у Другій світовій війні, синто як державна релігія була скасована, а в наступному році Імператор Сьова проголосив «Декларацію людяності», що тлумачать, як відмову від божественної природи Імператора. Це відкрило шлях для формування універсалістської нормативної бази.

Якщо Україна хоче образ свого майбутнього бачити в числі провідних країн світу, то вона повинна перестати свою правову злиденність, індуковану партикулярною спадщиною, представляти як унікальність. Їй потрібно піти на рішучі зміни неформальної частини суспільного договору, щоб у формальній його складовій втілити універсалізм дії законів.

Потрібно розуміти, що такі зміни є необхідною, але не достатньою умовою змін. Достатніми вони стануть, якщо зміст реформ буде сформульовано в симфонії з новим образом майбутньої України.

Перш, ніж формувати новий образ України, корисним буде виявити фактори, які призвели до status quo, і виділити серед них домінуючі.

Зараз можна знайти величезну кількість версій майбутнього України. Спектр пропонованих рішень дуже широкий. Розглянуті моделі – це найширша палітра вказівок, теорій, технологічних планів: від емоційної рефлексії до сухого математичного аналізу. Але в багатьох проектах не врахована одна фундаментальна обставина.

Якщо спробувати сформулювати інтегральну характеристику життя України з часів здобуття Незалежності, то вона звучатиме гранично просто: «Тотальне порушення закону». Виконання навіть недосконалого закону (а він завжди такий так як відстає від очікувань людей), спричиняє менше негативних наслідків, ніж вибіркове застосування найдосконалішої нормативної бази. Тому що вибірковість – це принцип, а закон – всього лише дискурс, його легко змінити.

З цієї обставини формулюється загальна вада всіх проектів майбутнього, яку метафорично можна сформулювати так: «Безглуздо придумувати правила етики для спільноти, в якій не культивуються настанови, що правила потрібно виконувати».

Припустивши, що закон виконується всіма і без винятків, ми зовсім інакше визначимо базу, навколо якої потрібно будувати теорії майбутнього.

 

Якщо розглянути сектор ринку, то створення, накопичення і перерозподіл капіталів проходило позалегальним чином. Навіть, опустивши кричущі випадки рейдерських захоплень, можна впевнено стверджувати, що вибіркове застосування закону при приватизації власності та подальшої історії становлення статків не може вважатися законним.

Ця обставина визначила незаконність політичного простору. Концепт влади як інструменту збагачення повністю перекрутив усю виборчу процедуру. Смисли соціального замовлення почали нав’язуватися, сам виборець грубо «купуватися», і навіть результати деформованого волевиявлення піддаватися фальсифікації.

Позазаконна поведінка влади викликала запит на формування безконтрольного, непідзвітного і безвідповідального нормативного поля щодо неї. Без цих реальних інструментів впливу переговорна сила громадянського суспільства була вихолощена. Його інститути почали виконувати декоративну функцію. Бізнес почав формувати «ручні» або ангажовані моніторингові та правозахисні організації. Окремі з них, які проявляли воістину героїчну принциповість, потрапляли в інформаційний, юридичний і психологічний троллінг. ЗМІ обслуговували всю позначену картину, були її органічною складовою, за рідкісними винятками, які інакше, ніж акт громадянської мужності назвати не можна. У таких умовах професія журналіста стала однією з найнебезпечніших.

Побутові відносини культивували уявлення про успіх, в яке домінантою включалося «вміння жити».

В умовах, коли закон не діє, а вибірково застосовується, будь-яке зусилля стає безглуздим. Це правило в різних регіонах країни, залежно від особливостей культури, відповідальності і традицій самоповаги, породило різну реакцію людей на навколишню дійсність: від агресивного патерналізму до усвідомленої еміграції. Як проміжні стани можна назвати вимушений конформізм (в переважній масі), активний протест, філософський скептицизм та іншу екзотику, пов’язану зі станами зміненої свідомості.

У такій конструкції монополізація капіталів призвела до узурпації політичного простору – в країні втілилася олігархічна форма правління. Та обставина, що з капіталізмом вона не має нічого спільного, сформувало запит на маніпуляцію інформаційним простором, щоб зберігати в ньому видимість дотримання прав і свобод – основ капіталізму.

Така внутрішня логіка економічного і політичного простору, скріплена корупцією, визначила моральні установки і чесноти «успішних» бізнесменів і політиків. Сепаратор негативного відбору привів до панування цинізму в елітах, а в маси впровадив настрої нігілізму.

Тому, не потрібно дивуватися, що українці від серцево-судинних захворювань страждають в шість(!) разів більше, ніж жителі Європи. Як сказав Державін: «Неправый суд разбоя злее».

Зрозуміло, що якщо ми будемо будувати моделі майбутнього, спираючись на позначену в Україні базу існуючих суспільних відносин, то наше майбутнє буде мало чим відрізнятися від гнітючої дійсності.

Основою планування повинен стати непорушний імператив: «Закон виконують всі!»

 

У таких настановах відразу відпадає більшість радикальних версій перспективного будівництва України, і Донбасу в тому числі. Нова практика життя змінить не тільки «голос» Донбасу, але і смисли його мови. Це однаково стосується й усієї України.

Якщо ми не змінимо існуючу ситуацію, збережемо в країні практику правового нігілізму, то  голоси, що з’явилися: «Відпустити Донбас», – дуже  швидко індукують хор: «Відпустити Врадіївку», «Відпустити Межигір’я», «Відпустити університет», «Відпустити пляж» і т.д. Це тільки підтверджує факт, що не можна образ майбутнього країни будувати на базі змученого минулого і збоченого сьогодення.

Так, у різних регіонах України присутні носії різних політичних культур, що проявляється в різному ставленні до власності та змісту суспільного діалогу. Правовий нігілізм породжує невірну переконаність, що ця різниця автоматично визначає й особливий статус території, на якій знаходяться ці носії «особливих поглядів». Та, завтра погляди можуть виявитися іншими. Майбутнє країни, яке можна побудувати в таких передумовах, – клаптикова феодальна територія.

Змінити такий тренд, означає піти від вибірковості у формуванні та застосуванні законів і норм і встановити їх універсальну дію.

Автор вважає, що релігія це та область, в якій, починаючи щось завзято з’ясовувати, нагрішиш більше, ніж з’ясуєш. Тим не менш, можна стверджувати, що зазначене стосується і церковного життя: «Закон виконують всі!» Народ України у позначеній непривабливій ситуації моральної дезорієнтації, посиленої нігілізмом війни, потребує духовного лікування, як ніколи. Клір і архієреї, явивши зразки Заповітної любові, могли б пролити бальзам на, понівечені пережитими катаклізмами, душі людей: «Хто вміє прощати, той вміє любити. А, хто не вміє прощати і любити, той спалює мости, по яких доведеться пройти».

 

Ситуація, коли переважна кількість людей веде позалегальний спосіб життя у всіх секторах: ринок, суспільство, держава, – ставить питання не тільки перед виконавцями та можновладцями, а й перед самою системою законів і норм.

Закони, які не можуть бути виконаними не повинні в ній перебувати. Їх згубність не стільки в тому, що вони не реальні у виконанні, скільки в тому, що вони лукаві в тлумаченні. Неможливість виконати один закон тягне за собою нігілістичне ставлення до всієї системи. А це шлях до торжества сваволі.

Зараз доводиться читати дуже точні коментарі з приводу мобілізації, яка відбувається в країні. Серед них варто відзначити наступне: мобілізація проходила б успішніше, якби її учасники «на місцях» бачили зразки поведінки «на верхах».

До цього хочеться згадати «вічні» розмови, які велися в країні з приводу професійної армії. Вони завжди впиралися в кількісний аргумент – надто дорого. Ми зараз переживаємо показовий приклад того, що порушення закону завжди обходиться «дорожче». Росія порушила норми міжнародного права, в Україні це свавілля обернулося незліченними людськими і матеріальними втратами. Можуть їх переважити аргументи бюджетних втрат, які треба було понести в минулому?

Ця глобальна ситуація добре кореспондується на життя простого домогосподарства українця. Нормативне свавілля, в якому воно опинилося і знаходиться, обертається членам домогосподарства постійними матеріальними, фізичними втратами і психічним виснаженням. Що може бути дорожче?

Життя людини може змінитися водночас, якщо поміняти їй базу порівняння.

Якщо припустити, що закон виконується всіма і без винятків, то зовсім інакше почне виглядати база, навколо якої потрібно будувати теорії.

«Закон виконують всі і без винятку» – ось та «піч», від якої треба «танцювати» в побудові образів майбутнього України. Це повинен бути її усвідомлений екзистенціальний вибір. Від нього, а не від формальних географічних і геополітичних прив’язок залежить зміст цього образу майбутнього країни.

Якщо такий вибір буде зроблено, то знайдуться зв’язки географічні та геополітичні, які будуть органічними (продуктивними), а не нав’язаними (витратними).

 

 

Культура – це координація між спонтанними порядками Світу і нав’язаними порядками моделі Світу, вигаданої людиною. Спонтанні порядки виникають за логікою Світу, нав’язані – за логікою моделі.

Коли вдається спонтанні порядки і нав’язані порядки об’єднати в симфонії, то ми називаємо це креативом.

Якщо погодиться з таким загальним визначенням, то, в нашому окремому випадку, культура це буде відображення у формальних законах і нормах (нав’язані порядки) неформальних очікувань людей (спонтанні порядки). У випадку, коли таке відображення не породжує конфліктів, то можна говорити про культуру економічного, політичного, суспільного життя країни.

Якщо закони не виконуються, їх зміст обтяжливий у сенсі реалізації очікувань громадян, то в житті країни торжествує контркультура.

Перед креативним класом України, стоїть завдання привести існуючу систему нав’язаних порядків (законів і норм) у відповідність зі спонтанними порядками Світу, спираючись на нову культуру їх координації: «Закон єдиний для всіх».

Якщо це вдасться, тоді дуже багато проблем, які здаються зараз непереборними, просто зникнуть, а ті, що залишаться, знайдуть своє коректне рішення в симфонії солідарних дій, а не свавіллі поневолення.

Перед Україною стоїть найважливіше завдання. Рішення його лежить у зміні неформальної частини суспільного договору. Без цього всі реформи нормативно-правової бази (формальної частини) виявляться фікцією, і з захоплюючого сюжету вони перетворяться в сумну декорацію.

Це неймовірно складне завдання для народу і для країни, тому що воно – суть екзистенціальний вибір.

Метафорично його можна сформулювати так: «Можна як завгодно довго удосконалити пустелю, але країні потрібен «Мойсей» – новий моральний закон».

Цей імператив визначається однозначно і точно: «Закон виконують всі!»

Валентин Ткач, Чернівці

25.09.15