Ми себе недооцінювали, коли жили вдома. А тепер усі знають про Україну

Ексклюзив. Неспровокована агресія Росії проти України через загрозу життю й безпеці змусила багатьох українців шукати прихистку за кордоном. Словаччина одна з найперших підставила плече нашій країні, адже прийняла й приймає, допомагаючи облаштувати життя українцям.

Анна Костецька

Анна Костецька — лікарка-офтальмологиня з Києва — одна з таких. Прагнучи вберегти дітей, їх життя й психіку, передчуваючи погіршення ситуації, поїхала до Словаччини на початку війни. Ми зустрілися в одному з торговельних центрів Братислави, не бувши попередньо знайомі, та я чомусь її одразу впізнала. Тендітна зворушлива молода жінка, водночас внутрішню силу вона випромінювала досить потужну.

Я з радістю пишу про українців у світі, зокрема в Словаччині, бо моя нація відкрилася для мене абсолютно новою, неймовірно талановитою.
«24 лютого стало днем страшних сирен і жахливих новини, ми зібрали речі й поїхали до знайомих в Ужгород. В Ужгороді я зрозуміла, що мої діти просто сидять і постійно чекають цих сирен, коли слід ховатися. Я зрозуміла, що школи далі не буде, садочка також, і ліпше перетнути кордон, але було важко, бо чоловік залишався в Україні», — пояснює Анна своє рішення.

Так Анна потрапила до Словаччини. Одразу вона вирішила для себе, що ходити до Уряду праці, аби отримати копійки, вона не буде. В Україні лікарка досягнула певного рівня як особистість та фахівець. Водночас, як відомо, усі медичні працівники, зокрема лікарі, мають пройти стажування й засвідчити свою кваліфікацію.

«Насправді, це випадок долі та бажання, адже я усвідомлювала, що здатна працювати, я молода людина, в мене є діти, яким я потрібна. Це ті речі, як спонукали шукати. Коли ти маєш чіткий запит, то безумовно ти отримаєш відповідь. Я почала ходити по оптиках, амбулаторіях. Усюди говорили — НІ. Не потрібно. Потім я дещо втратила надію, але якось гуляючи з донькою, ми зустріли подружжя — дружина медична сестра офтальмологічна, а чоловік фармацевт. У спілкуванні вони висловилися, що хочуть допомогти українській лікарці з роботою. Розповіли, що мають знайомого хірурга, згодом поспілкувалися з ним, і в такий спосіб я отримала роботу в Братиславі».

Анна володіє англійською, натомість не знала словацької. Але ж відповідальна лікарка взялася вивчати словацьку мову.
Анна звернулася до Міністерства охорони здоров’я, де затвердили її документи й надали дозвіл на роботу стажистом протягом 18 місяців. Упродовж цього часу вона має скласти іспит із загальної медицини, підтвердити свою кваліфікацію.

«2006 року я закінчила університет, сплинуло чимало часу, і такий іспит, тим паче словацькою мовою, дещо мене бентежить. Я не можу сказати, що мені так просто все далося. Я ходила «хвостиком», просто ходила за лікарями, які приймали пацієнтів. Мені там сподобалося і я захотіла там працювати. Я просто сиділа мовчки й спостерігала, можливо комусь це буде некомфортно, неприємно, водночас я розуміла, що інакше я мови не зможу вивчити. Через деякий час я розуміла, що відбувається, адже знаю, як триває офтальмологічний огляд», — розповіла медикиня.

Ми колись мріяли про членство України в Європейському Союзі, українці вже давно готові до глобалізації. На жаль, цей процес для нас відбувся дещо інакше, ніж мріялося.

Я запитала, чим відрізняється процес діагностики в Україні та Словаччині. «Лікарня, де я працюю, добра, високого рівня, з сучасним обладнанням. Є розбіжності в страховій. В Україні ми не мали такої страхової медицини, тут є певні правила, за якими пацієнт скеровується на операцію. Мають бути певні підтвердження діагнозу, а також нагальної потреби в операції. У нас у приватній клініці можна прооперуватися, не чекаючи погіршення показників, не вдаючись до додаткових зусиль. Якщо, хірург бачить, що пацієнт потребує операції, він може її запропонувати. На мою думку, це є плюсом в української медицини, адже не втрачається час, не погіршується зір або інший показник здоров’я».

Анна розповіла, як лікарня допомогла їй у пришвидшенні вивчення мови. Хірург сказав персоналу, щоб розмовляли з українською лікаркою словацькою мовою. Вона намагалася впоратися, часом розмовляла англійською, часом словацькою, натомість щодня з 7 години до 15:30 вона слухала словацьку мову. Ще й надто, після роботи Анна вивчала курс словацької мови для лікарів (у Словаччині є безоплатні мовні курси для лікарів, двічі на тиждень лікарі збиралися в Zoom і там їм викладали якусь тему).

«Я відчула, що не одна. Є такі ж лікарі теж, які стараються у Словаччині, вони не поїхали далі, приміром, до Німеччини. Тут і мова досить схожа, менталітет близький, добрі люди. У лікарні, в якій працюю, дуже добрий колектив. Я не отримаю великих грошей, мені вистачає, щоб заплатити за житло, натомість відверто кажучи з задоволенням іду на роботу», — акцентує лікарка.

Анна Костецька

Я поцікавилася, чи приходять лікуватися українці. «Я навіть зробила на фейсбук таке оголошення, я дуже хотіла швидко приймати пацієнтів, а мені спочатку їх не давали через мову. В лікарні не передбачено медичну сестру, яка буде все для тебе писати. Ти маєш зробити огляд і записати повністю обстеження словацькою мовою. Я поквапилася й написала, що працюю в клініці доктора Веселого і я українка. Якщо українцям потрібна допомога, то прошу приходьте. Я буду рада навіть, якщо хтось інший вас оглядатиме, а я просто перекладатиму, щоб вам було комфортно, щоб ви зрозуміли. Написало 100 осіб, я комусь відповідала, а потім просто цей пост так залишила, тому що це дуже було зарано. Почали приходити люди. Прийшла одна жінка, я запитала, як ви нас знайшли? Вона відповіла, що у фейсбуку хтось сказав, що лікарка українка. Справді це приємно.

По-перше, ми якось намагаємося українцям допомогти. Бо це дає є відчуття спільної руки в такий важкий час. Я коли звертаюсь до лікаря, то якщо я знаю, що той медик українець, то я прийду, якщо словак, то подумаю», — розповіла Анна

Наразі Анна готується до іспиту, що сприятиме зміні її статусу. Вона бачить себе хірургом ще з Києва, але певні ін’єкції, невеличкі лазерні маніпуляції їй також цікаві, і цей напрям в офтальмології, на її думку, перспективний.

Своє майбутнє Анна Костецька бачить в Україні, натомість життя часом вирішує по-своєму, і людині доводиться прийняти певні обставини.

— Щоб ви хотіли побажати нашій країні? Щоб ви хотіли сказати людям, які читатимуть про вас у Словаччині, в Україні?

— Я хотіла б побажати, щоб кожен українець відчував наш спільний дух. Звісно я зичу Україні перемоги! Я хочу подякувати Європейському Союзу за підтримку і допомогу. Не відвернулися. Хочу побажати безумовної перемоги! Ми мусимо перемогти, бо немає у нас іншого виходу. А ще ми показуємо світові, які ми круті, які талановиті. Ми себе недооцінювали, коли жили вдома. А тепер усі знають про Україну!

спілкувалася Марина Ковальчук, для Newssky, Братислава