Кохання на тлі боїв за Ірпінь: розмова з автором роману «Гонитва на виживання» Леонідом Ісаченком

Леонід Ісаченко

У серії «Війна без вибору» львівського видавництва «Апріорі» вийшов роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». У соціальних мережах вже розгорілася дискусія про цей роман, у якому під час боїв за Ірпінь жінка без пояснень кидає власного чоловіка і зникає з його життя, не пояснюючи мотивів свого вчинку.

– Повномасштабна війна, яку розв’язала проти України Росія, буде переосмислюватися в українській літературі, кінематографі, музиці, образотворчому мистецтві. Наскільки важливо українській нації художньо відтворити цю війну в мистецтві?

– Війна ще не закінчилась, але вона вже переосмислюється. Варто зазирнути до соціальної мережі, щоби переконатися – відкритий і вільний майданчик людського спілкування щодень «захлинається» тим переосмисленням. Нескінченний потік гарячих новин з поля бою мало не в реальному часі, а поруч – вірші, пісні і аматорські відео, які не для тих, хто має вразливу психіку. Наскільки важливо для українців відтворити цю війну в мистецтві? Та рівно стільки – як жити або вмерти! Не маю жодних сумнівів, що ми матимемо з часом знакові романи, кінофільми, музику і високу поезію, звідки прийдешні наші покоління черпатимуть силу, честь і гордість. Ми понад чотири століття співаємо про кошового отамана Запорізької Січі Петра Конашевича Сагайдачного… І про новітніх героїв співатимемо століттями. Війна – жахлива річ. Але вона спонукає до вершинного мистецтва. При тій, звісно, умові, що митця ніхто не обмежуватиме ідеологічними чи якимось іншими рамками. Митець має бути вільним. Я часто думаю, як написав би своїх «Прапороносців» Олесь Гончар, якби не був скутий ланцями соціалістичного реалізму і власної запопадливості, перестраху? Якби ми жили у вільній країні, а не під російським чоботом – мали би, без сумніву, зовсім іншу романістику. Без фальші і затхлості. То би мало бути щось абсолютно інакше, своєрідне, не гірше, ніж у Генріха Белля чи Ернста Юнгера. Щось правдиве і відверте, як у Луї-Фердінана Селіна чи химерне, як у Альбера Камю. Вся наша українська література радянського періоду взята густим павутинням цензурованого безпросвітку: і внутрішнього чи не в кожного письменника, і зовнішнього… А то для творчості – найстрашніше. І поза тим гідне подиву: як у такому мороці змогли залишатись тими, ким є, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Василь Симоненко, Микола Холодний, Микола Лукаш… Тому я вірю в нову добу українського письменства. Майстрів розкутих і вільних у вільній країні. Саме ці люди з побаченого і пережитого відтворюватимуть теперішню війну. Без фальшивих вождів і зручної брехні, а тільки з правди і власного переосмислення.

– Герої роману «Гонитва на виживання» перебувають в епіцентрі війни, коли російські війська опинилися під Києвом, в Ірпені. Чи багато особисто пережитого досвіду в цьому романі?

– Я, звичайно ж, написав не те, що мені приснилося десь колись якоїсь тривожної ночі. Це не фантастика і не сумна казка для дорослих. Разом з тим і не автобіографія. Це розповідь, яку я списував у гарячий слід із розбурханої свідомості, яка не давала мені спокою, примушувала нотувати на папір враження і відчуття. Часом здавалося, що провалююсь у небуття, гублюся між реальним і вигаданим, і я ніби дослухав когось невидимого, безтілесного, хто нашіптував мені на вухо речення і цілі абзаци, а я лишень записував із того голосу… То не було спершу романом, а лише відверті щоденникові записи, які згодом набрали романного вигляду. Все відбувалось, ніби не зі мною, спонтанно. Але хіба все наше життя не є спонтанною гонитвою за тим, що не завжди і не до кінця усвідомлюємо?

– На кожне українське покоління припадає війна. Якщо брати за основу теорію поколінь Ніла Хоува і Вільяма Штрауса, то всі п’ять поколінь, які народилися в Україні від 20 і до початку 21 століть, пережили мінімум одну велику війну. Який відбиток на український характер роблять війни?

– Останнє російсько-українське побоїще почалось торік 24 лютого, а 25-го мені зателефонував син і сказав, що хотів би попрощатись, бо їде на війну… Ми зустрілись і дві години бродили давнім містом, старими брукованими вуличками, випадково потрапили до будівлі, де був колись дитячий садочок, куди я повертався увечері після роботи, а вихователька мені казала: «Ваша дитина півдня стояла у вікні, визирала вас і плакала». Ми постояли з сином біля того вікна…. Я незчувся, як син виріс. Але ще більше вражений, ким і яким він виріс. Я ніколи не вчив його патріотизму. І не помічав довкола нього патріотичного оточення. Я не знаю, звідки це в ньому взялося? За станом здоров’я жодна медична комісія не мала би йому давати дозвіл для служби, а особливо у воєнний час. Але він уже мав відповідні папери на руках, і навіть воювати йшов не за фахом, як дипломований лікар, а звичайним солдатом у гірсько-штурмову бригаду… Він пройшов найгарячіші точки цієї війни, був під Бахмутом… З його підрозділу через рік боїв живими лишилось з десяток побратимів, решта загинули, включно з командиром бригади… Мій син носить густу, поруділу бороду, яка органічно йому пасує, а я досі голюся, вважаючи, ніби мій зовнішній вигляд може прикрасити те, що я приховую десь глибоко в собі… Наші діти показують нам як треба жити, як треба бути самими собою. За нашими дітьми – майбутнє країни. Не знаю, чи я напоумливо і ясно сказав про відбиток на український характер, який привносить війна?

– У романі стара жінка, що пережила Другу світову війну, постійно тримає недоторканий запас: сіль, сірники, господарське мило. А її внук Антон скептично ставиться до передбачливості своєї баби. Відтак напрошується для порівняння дві окупації –німецька й російська. Яка з окупацій жорстокіша для українського народу?

– Моя покійна бабця по матері пережила німецьку окупацію в селі на Чернігівщині. Вона багато мені про те розповідала. З двома маленьким дітьми, налякана совєцькою пропагандою, буцім німці – страшні живодери, замірилася втікати світ за очі. Але навіть не встигла свою убогу хатинку залишити, як ось тобі і ті «живодери» на порозі. Ну, все, думає, смерть прийшла! Але, виявилось, що справжніми живодерами були якраз совєти. За два роки окупації жодної людини в їхньому селі жоден німець не скривдив. Так, був жорсткий порядок. Всіх примусили працювати. Навіть тих, хто за совєтів за холодну воду не брався. Але і платили всім за працю чесно. Функціонувала школа, церква. Ніхто не примушував зректися української мови і переходити на німецьку. У бабці в хаті жили двоє немолодих німців. Баба їм готувала. Вони їй за те платили. Дітей пригощали шоколадом. Їхнє село за німецької окупації вже за півроку, ніби невидима рука вичистила і вимела. Людей примушували до чистоти і порядку. Село зажило впевненістю і стабільністю. А потім знову повернулись «визволителі» з їхнім комунізмом і малохольними гєнсєками. Про ту давню окупацію я знаю зі слів моєї бабці, якій вірю, бо вона не вміла брехати і говорила те, що бачила на власні очі. Теперішню окупацію московських убивць і варварів уже я бачив на власні очі. Не хочу порівнювати, бо то болісно і, зрештою, зайве, бо навіщо мої слова, коли те навіч переживає сьогодні кожен українець.

– «Гонитва на виживання» – любовний роман на тлі війни. Незважаючи на романтичний ореол навколо головної героїні Терезії, її загадкове зникнення з життя Антона викликає підозру, що за характером вона близька до таких фатальних жінок, як юдейська царівна Саломея, Кармен чи Міледі Вінтер з роману Дюма «Три мушкетери». Хто насправді Терезія?

– Так і є – фатальна жінка. Така зустрічається, напевно, кожному справному чоловікові хоча б раз у житті. Жінка, після якої голова йде обертом, а саме життя – догори дригом. Але спитайте чоловіка, який пережив таке цунамі: чи хотів би він, щоби з ним те трапилося знов? Відповідь буде ствердною. Бо ми любимо тих, хто байдужий до нас і легковажимо тими, хто нас любить до самозречення. Чому це так? Я не знаю. Я щойно прочитав книжку Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк». Це справжній трактат про загадкову жіночу суть. Читав і дивувався, наскільки вони схожі – Діана з Терезією! І навіть маски зліплено, немов з одного обличчя… Отже, є якісь фізіологічні особливості цього жіночого типажу.

– Фінал роману залишається відкритим, а стосунки між Антоном і Терезією незавершені. Чи буде продовження роману?

– Боюсь ні стверджувати, ані заперечувати. Багато важитиме, як сприймуть ту Терезію, яка вже є на сторінках «Гонитви на виживання». Не знаю, що буде завтра. Я не фантаст і не вмію вигадувати. Але чує моє серце: то ще не кінець історії. Інша річ, чим вона світитиметься на виживання сяйвом зірок на небі, чи діамантами у пилюці?

Інтерв’ю взяв Володимир Сердюк